Лекції по українській та зарубіжній культурі

Лекції по українській та зарубіжній культурі

літературних напрямків. Літературні течії:

Символізм. Теоретичні засади - світ непізнаванний і відображати його

можна лише приблизно, символічно. Основоположники символізму у Франції в 70-

х рр. ХІХ ст. Поль Верлен, С.Малларме, в Росії виразниками символізму були

В.Брюсов, К.Бальмонт, О.Блок, А.Бєлий, Д.Мережковський, Ф.Сологуб. В

Україні - О.Олесь, М.Вороний, Г.Чупринка, М.Філянський, О.Кобилянська,

Д.Загул, Я.Савченко, М.Терещенко, П.Тичина, В.Ярошенко, які організували

групу "Музагет" (1919).

Футуризм. Формалістичний напрямок зображення дійсності (від лат.

Futurum-майбутнє), протилежний реалізму, пошуки нової форми, спроби

синтезувати поезію, музику, скульптуру, культ техніки зображення і боротьба

з провінціалізмом. Склався напередодні і в роки 1 світової війни. Теоретик

Ф.Марінетті (Італія). В Росії представниками футуризму були брати Бурлюки,

В.Маяковський, І.Сєвєрянин, В.Хлєбніков. В Україні - М.Семенко, Г.Шкурупій,

М.Ірчан, М.Терещенеко, М.Бажан, Ю.Яновський. Вони створили групу "Аспандут"

- Асоціація панфутуристів.

Неокласики. Теоретичні засади - стилізація форм античного мистецтва,

італійського відродження, класицизму, культ "чистого мистецтва".

Представники: М.Зеров, М.Рильський, П.Филипович, М.Драй-Хмара, О.Бурггардт

(Юрій Клен).

Пролетарські письменники. Організація - Гарт (1923-25, лідер -

Блакитний-Еллан), згодом - ВАПЛІТЕ (Вільна Академія пролетарської

літератури, 1925-28, лідер Микола Хвильовий, Фітільов, 1893-1933).

Завдання: створення нової української літератури небагатьма кваліфікованими

письменниками, проти масових пролетарських організацій, засвоєння досвіду

західноєвропейської культури (Геть від Москви! Орієнтація на психологічну

Європу). Члени ВАПЛІТЕ - М.Яловий, А.Любченко, М.Куліш, М.Бажан,

І.Дніпровський, О.Досвітній, Г.Епік, М.Йогансен, І.Сенченко, О.Копиленко,

П.Панч, Ю.Смолич, П.Тичина, Ю.Яновський. Літературна дискусія 1926-28 рр. В

1926 діяльність ВАПЛІТЕ піддана партійній критиці. Хвильовий, Яловий,

Досвітній виключені з ВАПЛІТЕ. Критика роману Хвильового "Вальдшнепи",

частина журналу "Вапліте" з продовженням роману конфіскована в типографії.

В 1928 організація самоліквідована.

Плуг (1922-1932). Союз селянських письменників: С.Пилипенко,

А.Головко, П.Панч.

До початку 30-х рр. багато письменницьких організацій існувало і в

Росії: ВАПП (Всеросійська асоціація пролетарських письменників), Спілка

селянських письменників, ЛЕФ, Молода гвардія. В 1932 р. постанова ЦК ВКП(б)

про перебудову літературно-художніх організацій - об'єднання усіх

письменників в єдину Спілку радянських письменників. В травні 1932 вперше

на сторінках "Літ. газ." прозвучав термін "соцреалізм". (Голова спілки

письменників І.Гронський писав: "Маси вимагають від письменника художньої

щирості, правдивості, революційного соціалістичного реалізму"). У жовтні

1932 р. в будинку М.Горького відбулася зустріч Сталіна з письменниками, де

він назвав їх "інженерами людських душ". Термін соцреалізм став основним і

мав означати: народність, партійність, соціалістичний гуманізм.

Література діаспори. Багато українських письменників після поразки

національної революції опинилися за кордоном. У Франції працював Володимир

Винниченко. В Чехословаччині - Олександр Олесь (Кандиба). Тут склалася ціла

"празька школа" молодих українських літераторів, до якої входили Олег

Ольжич (Кандиба), Олена Теліга, Євген Маланюк, Оксана Лятуринська, Улас

Самчук, Юрій Клен (Освальд Бурггардт), Леонід Мосендз, Юрій Липа.

За плечима багатьох з них лишився історичний досвід військової та

державної поразки та гіркота емігрантських поневірянь. Але не безпомічний

плач за нездійсненною державністю, над гетьманськими чи УНРівськими

руїнами, над жалюгідно-жебрацьким становищем емігранта без надії на

переможне повернення на Батьківщину, перспектива якого між двома світовими

війнами була дійсно ірреальною, а оптимістична віра у кінцеву перемогу,

безвідносно до її реалізації - ось що було притаманно творчості цієї групи

українських письменників та поетів, якій Д.Донцов дав влучне визначення

"трагічних оптимістів". Головним стрижнем, що об'єднував їх світогляд і

мистецтво, була українська державність.

Контрольні запитання.

1. Символісти та футуристи в Україні.

2. Що ви знаєте про українську діаспорну літературу?

3. Яке гасло було висунуте М.Хвильовим у запалі літературної дискусії

1926-28 рр.?

4. Яке було значення та наслідки літературної дискусії в Україні 20-х

років?

5. В чому суть гасла Миколи Хвильового "Геть від Москви"? Які були

його наслідки?

6. Що означає термін "Розстріляне Відродження" для української

літератури та мистецтва?

7. Коли і як було запроваджено сталінський метод соцреалізму, як

єдиний творчий метод в літературі та мистецтві?

Б. Мистецтво (живопис, скульптура, архітектура; музика; театр, кіно).

Живопис.

Склалося 2 напрямки у живопису: стара генерація, яка відстоювала

збереження українського національного стилю в мистецтві та нове покоління

митців, які ставили перед собою завдання створення нової, "пролетарської

культури". Як і в літературі, існувало декілька творчих об'єднань.

Т-во художників ім. Костанді (Одеса, 1922-29), об'єднання художників-

реалістів та аматорів мистецтва на творчих принципах передвижників.

Завдання: пропаганда знань про мистецтво. Члени: Волокидін, Шовкуненко,

Буковецький, Заузе. Не відповідало принципам компартії і було

"самоліквідовано".

Асоціація художників Червоної України (Київ, Харків, 1926-32), на

принципах революційного реалізму. В 1930 перетворено у Всеукр. асоціацію

пластичних мистецтв, а згодом у Всеукр. Асоціацію пролетарських художників.

Асоціація революційного мистецтва України (1925-32), протистояла

АХЧУ, відстоювала принципи: створення монументального мистецтва в

національних традиціях (бойчукізм), підтримка модерністських пошуків.

Члени: старше покоління - Бурачек, Прохоров, молодь - Михайло Бойчук, Іван

Падалка, Василь Касьян, Василь Седляр, Софія Налепінська-Бойчук, Олександр

Довгаль, Оксана Павленко та ін. Частина з них мала чудову європейську

освіту, пройшла професіональний вишкіл в академічних мистецьких закладах

Парижа, Кракова, Мюнхена. М.Бойчук був творцем тогочасного іконописного

стилю у живопису - поєднання впливів візантійського мистецтва та інших

монументальних стилів раннього ренесансу з елементами українського

національного орнаменту, мозаїки та фрески, іконопису та портретного

живопису ХУІІ-ХУІІІ ст. Майже всі "бойчукісти" були репресовані, а їх

численні монументально-декоративні роботи та фрески знищені (розписи

Луцьких казарм у Києві 1919 р., оформлення українського павільйону на І

Всесоюзній сільськогосподарській виставці в Москві у 1923 р., фрескові

розписи Київського Художнього Ін-ту, монументальні фрески інтер'єрів

Першого Селянського санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибейському лимані в Одесі,

Одеського Дому преси та ін.).

Контрольні запитання.

1. Якими були теоретичні засади монументального живопису Михайла

Бойчука та його школи "бойчукістів"?

Скульптура.

Ідеологізація творчого життя. Партійні замовлення. В конкурсі на

проект пам'ятника Шевченко на могилі в Каневі в 1926 з 22 проектів жоден не

прийнятий. На міжнародному конкурсі на пам'ятник Шевченко в Харкові 1930 р.

жоден проект не прийнято, звинувачення скульпторів в етнографізмі,

хуторянському просвітництві, академізмі, натуралізмі. Повторний конкурс

1933 р. - 33 проекти. Відхилені проекти Кавалерідзе, Ф.Кричевського,

Петрицького, Касьяна, Б.Кратко. Прийнято проект Манізера і Лангбарда

(побудовано 1935 в саду ім. Шевченко). Манізеру було доручено спроектувати

пам'ятник Шевченко в Києві (Шевченківський парк, 1939).

Бернард Кратко (1884-1960), професор Академії Мистецтв (1919),

Київського Худ. Ін-ту (з 1925). Портрети-бюсти Шевченка, Заньковецької,

Бойчука. В 1937 засланий до Середньої Азії. Після ВВВ скульптура "Шахтарі",

пам'ятник Свердлову в Єнакієво.

Іван Кавалерідзе (1887,Полтавщина-1978), скульптор та кінорежисер.

Пам'ятники княгині Ользі в Києві (1911), Шевченко та героям революції в

Ромнах (1918), Шевченко в Сумах (1920), Сковороді в Лохвиці Хрк. обл.

(1922), Шевченко в Полтаві (1926), Сковороді в Сковородинівці Хрк.обл.

(надмогильний). В 50-ті рр. скульптурні групи з уклоном до стилізації

("Толстой та Горький", "Горький та Шаляпін", "Шаляпін в ролі Дон-Кіхота",

"Бучма в ролі Миколи Задорожного", "Б.Хмельницький посилає кобзарів на

села".).

Працює також, як кінорежисер: конструктивістська стилізація на

історичну тематику в фільмах "Злива" по мотивам "Гайдамаків" Шевченка

(1929), "Перекоп" (1930), "Коліївщина" (1933), "Прометей" (1936), які він

поставив на Одеській кіностудії. Всі вони були засуджені, як

націоналістичні і формалістичні, внаслідок чого режисер змушений був

наступні фільми знімати в етнографічно-спрощеному стилі ("Наталка

Полтавка", 1936). Через те, що залишався в окупації, зазнав критики

Хрущова. В 1958 зняв фільм "Григорій Сковорода" за власним сценарієм, в

1961 р. фільм "Повія" за П.Мирним з Людмилою Гурченко в головній ролі.

Сергій Литвиненко (нар. 1899, Полтавщина), навчався у Краківській

Академії Мистецтв та Парижі, працював у Львові. Воював у лавах Української

армії Директорії. З 1944 в Німеччині, з 1949 - США. Автор багатьох

надмогильних пам'ятників (І.Франко, Личаківське кладовище у Львові, 1933),

скульптурні портрети митрополита А.Шептицького, Мазепи, українських

письменників, художників, політиків. Вплив школи Родена, Бурделя. В

портретах - імпресіоністичний підхід, в пам'ятниках - монументальність,

класицизм.

Архітектура. Два напрямки в архітектурі: а)пошуки сучасної

національної архітектури на основі традицій бароко, б)конструктивізм.

Останній спочатку підтримувався компартією, тому що виступав проти

академізму, еклектики. В 1932-33 конструктивізм було об'явлено ворожим

стилем, запроваджено офіційний напрям в архітектурі - поєднання

конструктивізму з псевдомонументалізмом.

Найвидатнішими архітекторами цього періоду в Україні були:

Дмитро Дяченко (1887-1942), виступав проти конструктивізму,

пропагував українські барокові форми. Перший директор Архітектурного Ін-ту

в Києві (1918). Автор комплексу будівель Української Сільськогосподарської

Академії в Голосієво (Київ), який вважається класичним прикладом нового

напрямку в архітектурі. Праці Дяченка викликали в 30-х рр. дискусію і

офіціальний осуд. В 1937 вимушений був переїхати в РРФСР, де репресований.

Олександр Вербицький (1875-1958), проф. Київського Художнього Ін-ту,

ак.Академії Архітектури УРСР. Побудував в стилі українського бароко з

елементами конструктивізму будинок Київського вокзалу (1928-33), елеватор в

Одесі.

Павло Альошин (1881-1961), використовував українські архітектурні

традиції. Побудував будинок Педагогічного музею в Києві (1909-13, буд.

Центральної Ради), буд. Ольгінської гімназії (1914-27, тепер головний

корпус АН України).

Володимир Заболотний (1898-1962), президент Академії архітектури

УРСР, побудував буд. Верховної Ради УРСР (1936-39).

Музика.

З 1923 р. в Києві існувало Товариство ім. Леонтовича В його складі:

Ревуцький, Лятошинський, Косенко, Вериківський та ін. В 1928 перетворено у

Всеукраїнське Т-во революційних музикантів (ВУТОРМ), яке об'єднало майже

всіх видатних композиторів. Ліквідовано у 1932 і замінено Спілкою

композиторів УРСР.

Лев Ревуцький (1889-1977), фортеп'янні твори, кантати, симфонії,

концерти, хорові та сольні обробки укр.нар.пісень. Редакція опери Лисенко

"Тарас Бульба". З 1934 викладач Київської консерваторії.

Борис Лятошинський (1895-1968), опери, симфонії, симфонічні балади,

симфонічні поеми, хори, обробки пісень, музика для п'єс та кінофільмів.

Віктор Косенко (1896-1938), симфонічні поеми, сонати, фортепьянні

п'єси, увертюри, концерти, обробки пісень.

Михайло Вериківський (1896-1962), опери, перший український балет,

симфонічні композиції, вокально-симфонічні твори, хори, пісні.

Театр.

До 1917 в Україні один театр Садовського в Києві. В 1918 - 3 театри:

1)Держ. драм. театр - вихованці МХАТ, реалістично-психологічна школа;

2)Держ. народний театр Саксаганського; 3)"Молодий театр" Леся Курбаса та

Гната Юри - розрив з традиціями старого побутового театру, орієнтація на

західний театр модерна.

Курбас Лесь (1885-1942), син галицького актора, вивчав філософію у

Віденському ун-ті, театр. мистецтво, в "Молодому театрі" пошуки форми,

вирішальна роль режисерського задуму, грав провідні ролі, широко ставив

свої інсценізації. Ці традиції продовжив заснований ним у 1922 р. театр

"Березіль" (Київ, потім Харків): експресіонізм, конструктивізм, національна

лірика, патетика, сатира. В 1933 репресований і засланий на Соловки.

Звинувачення у націоналізмі, формалізмі, відриві від сучасної дійсності,

російського театру. "Березіль" перетворено у театр ім. Т.Шевченка (реж.

Мар'ян Крушельницький).

Київський театр ім.І.Франко, створений Г.Юрой у Вінниці в 1920, з

1926 у Києві.

Одеська Держдрама (1925), перший в Одесі стаціонарний український

театр, реж. Терещенко, Василько, актори Ужвій, Нятко, Шумський.

Театри робітничої молоді (ТРОМ'и), дитячі театри.

Драматурги: Іван Дніпровський, Яків Мамонтов, Мирослав Ірчан, Іван

Микитенко, Микола Куліш, Олександр Корнійчук, Іван Кочерга.

Оперні театри: Одеса, Харків, Київ, Вінниця, Дніпропетровськ.

Оперні співаки: Іван Паторжинський, Марія Литвиненко-Вольгемут,

Оксана Петрусенко, Зоя Гайдай.

Кіно.

У 20-і роки Одеса на певний час стає столицею українського

кінематографу. Після створення у Харкові в 1922 році Всеукраїнського

фотокіноуправління (ВУФКУ) в Одесі на базі декількох колишніх приватних

кінопідприємств створена Одеська кінофабрика ВУФКУ, з 1929 р. Одеська

кінофабрика "Українфільм", з 1938 отримала сучасну назву. Аж до створення в

1928 р. кінофабрики в Києві це було єдине велике кінооб'єднання в Україні.

Тут працювали видатні кінорежисери Петро Чардинін /Красавчиков/ (1873-

1934), Володимир Гардін (1877-1965), Георгій Тасін /Розов/ (1895-1956),

дебютували як кінорежисери Олександр Довженко (1894-1956), Іван Кавалерідзе

(1887-1978), Лесь Курбас (1887-1942), знімалися актори Амвросій Бучма,

Наталя Ужвій, Юрій Шумський, Іван Замичковський.

П.Чардинін за 25 років роботи на Одеській кінофабриці створив понад

200 кінострічок. Ним були поставлені картини "Розповідь про семеро

повішених" (1920), "Магнітна аномалія", "Тарас Шевченко" (1926), "Тарас

Трясило" (1927), "Червінці", "Хазяїн чорних скель", "Черевички" (1928).

П.Чардинін відкрив талант молодого А.Бучми, доручивши йому заголовну роль

Тараса Шевченко в однойменному фільмі. Фільм Чардиніна "Укразія" про

антантівську інтервенцію в Одесі демонструвався в 1925 р. на Міжнародній

виставці в Парижі і став першим українським фільмом, що вийшов на

закордонний екран.

В.Гардін поставив в Одесі фільми "Остап Бандура", "Поміщик", "Слюсар

і канцлер", "Отаман Хміль" (1924) за сценарієм Льва Нікуліна. С.Тасін -

автор фільмів "Ордер на арешт", "Джиммі Хіггінс", "Кармалюк", "Нічний

візник" (1929, з А.Бучмою і І.Замичковським), "Назар Стодоля", "Велика

гра". Як кінорежисер пробував себе в Одесі видатний український театральний

режисер і актор Лесь Курбас. Він поставив фільми "Шведський сірник",

"Макдональд", "Вендетта", "Арсенальці" з А.Бучмою у головній ролі.

На Одеській кіностудії в 1926 р. зняв свій перший фільм "Вася-

реформатор" О.Довженко. Потім з'явилися фільми "Ягідка кохання" (1926),

"Сумка дипкур'єра" (1927), "Звенигора" (1928, сценарій Й.Йогансена, художнє

оформлення В.Кричевського), "Арсенал" (1929). Наступні фільми, О.Довженко

знімав уже в Києві.

З 1926 році на студії працював кінорежисером Володимир Вільнер,

постановник фільму "Беня Крик" за сценарієм І.Бабеля з Ю.Шумським у

головній ролі. Тут починав творчу кар'єру Микола Охлопков (1900-1967),

згодом відомий режисер московських театрів. Ним були поставлені фільми

"Митя" і "Проданий апетит".

Разом з О.Довженко створював фільми "Вася-реформатор", "Ягідка

кохання", "Арсенал" кінооператор Даніїл Демуцький (1893-1954), син

українського фольклориста, хорового диригента і композитора Порфирія

Демуцького (1860-1927). У Довженка в фільмі "Арсенал" працював асистентом

згодом відомий радянський кіносценарист Олексій (Люся) Каплер (1904-1979).

У 1940 році Олександр Файнциммер поставив в Одесі фільм "Танкер Дербент" за

однойменною повістю Юрія Кримова, який довгий час вважався радянською

кінокласикою.

У багатьох фільмах в Одесі знявся А.Бучма ("Укразія", "Вендетта",

"Тарас Шевченко", "Арсенальці", "Макдональд", "Микола Джеря", "Нічний

візник", "Назар Стодоля", "Арсенал", "Джиммі Хіггінс", "Тарас Трясило",

"Проданий апетит", "Напередодні"). Як режисер він поставив тут фільм "За

стіною". Плодотворно працював в Одесі і іншій видатний український актор

Юрій Шумський (кінофільми "Вася реформатор", "Тарас Шевченко", "Беня Крик",

"Борислав сміється", "Буря", "Напередодні", "Нічний візник"). У фільмах

"Тарас Трясило", "Назар Стодоля" знімалася Наталя Ужвій, у той час акторка

Одеської Держдрами.

У Одесі проходили зйомки багатьох фільмів, що ставили московські

кінорежисери. У 1925 р. на екрани країни вийшов кінофільм С.Ейзенштейна

"Броненосець Потьомкін", що увійшов в десятку кращих фільмів світового

кінематографу і став візитною карткою Одеси.

Київська кінофабрика ВУФКУ створена в 1928 р. Тут поставлені фільми

"Земля" О.Довженко (1930, на Всесвітній виставці в Брюсселі 1858 р.

визнаний одним з 12 кращих фільмів світу), перший український кольоровий

фільм "Сорочинський ярмарок" Екка (1939), "Щорс" О.Довженко (1939), "Велике

життя" Лукова (1939), "Богдан Хмельницький" Савченка (1941).

Контрольні запитання.

1. Що ви знаєте про Леся Курбаса та його театр "Березіль"?

2. В чому полягає значення творчості О.Довженка?

В.Релігія.

У травні 1920 Всеукраїнська православна церковна рада у Києві

проголосила автокефалію і скликала у 1921 р. Всеукраїнський Церковний

Собор. Він висвятив Василя Липківського (1864-1938) на архієпископа та

призначив митрополитом Київським. Цим було покладено початок Української

автокефальної православної церкви (УАПЦ). В 1926 вона мала 32 єпископи,

3000 священиків, 20 єпархій, 2800 приходів, 6 млн. прихожан.

Радянська влада провела конфіскацію церковних коштовностей(золоті та

срібні лампади, свічники, чаші, митри з дорогоцінними каміннями, панагії,

дзвони), церковних будівель. В 1922 запроваджено контроль над усіма

церковними справами.

1926 р. Липківський арештований, влада настояла, щоб ІІ

Всеукраїнський Собор УАПЦ у 1927 його зняв. Призначено Миколу Борецького,

арештований 1930 після процесу СВУ. 1930 Надзвичайний Церковний Собор з

декількох єпископів та 40 священиків ухвалив про самоліквідацію УАПЦ, 1935

вона остаточно ліквідована. Знищення храмів: Михайлівський золотоверхий

Собор, Десятинна церква, Братський монастир на Подолі, Микольський Собор.

Тисячі сільських церков перетворені на клуби та склади. В 1937 з 2000

приходів в Україні не лишилося жодного.

Контрольні запитання.

1. Коли була створена УАПЦ, хто був її першим митрополитом? Коли вона

була ліквідована?

Висновки.

Внаслідок національної революції 1917-1920 рр., за діяльності

українських національних урядів, розпочався новий етап національного

відродження в Україні, Він продовжився і за перше десятиліття радянської

влади і проявився в усіх галузях національної культури. Однак, з початку 30-

х років розпочалися жорстокі репресії проти української інтелігенції.

Національне відродження перетворилося в "Розстріляне Відродження".

Лекція 7.

Культура України у 1939- 1991 рр.

План лекції.

1. Українська культура під час війни та у повоєнне десятиріччя.

Ждановщина.

2. Неоднозначний стан української культури під час "хрущовської

відлиги".

3. Форсований наступ на українську культуру за часів стагнації.

4. Стан культури України в сучасних умовах.

1. Українська культура під час війни та у повоєнне десятиріччя.

Ждановщина.

З початком Великої Вітчизняної війни всі українські культурні

установи, визначні представники наукової, технічної, творчої інтелігенції в

обов'язковому порядку мали бути евакуйовані на схід. В столицю Башкирії Уфу

була евакуйована АН УРСР, творчі союзи (письменників, композиторів,

художників), Київська опера. Інститут електрозварювання академіка Є.Патона

евакуйований на Урал, Інститут чорної металургії - в Свердловськ, Інститут

офтальмології В.Філатова - в Ташкент тощо. Академіка А.Кримського, 70-річчя

якого урочисто святкували на початку 1941 р., незважаючи на його похилий

вік та хворобу, вивезли силоміць, а потім кинули у в'язницю, де він і

помер.

Евакуйовані були вищі учбові заклади з викладачами та студентами:

Київський та Харківський університети - в Казахстан, Одеський - спочатку на

Північний Кавказ, згодом в Туркменію (Байрам-Алі), Київський та Харківський

медінститути - в Самарканд. На базі кадрів Київського медінституту створено

Челябінський медін.

В евакуації опинилися письменники М.Рильський, П.Тичина, В.Сосюра,

А.Малишко, Л.Первомайський, Ю.Яновський, О.Копиленко, І.Ле та ін. На

замовлення їх творчість обмежувалася головним чином воєнно-патріотичною

тематикою (Корнійчук - "Партизани в степах України", "Фронт", Кочерга -

"Ярослав Мудрий", Бажан - "Данило Галицький"). Частина письменників

подалася на фронт воєнкорами (О.Довженко, М.Бажан, О.Корнійчук, його

дружина В.Василевська та ін.).

В Сибір та Середню Азію були евакуйовані 35 театрів з України.

Київська кіностудія потрапила в Ашхабад, Одеська - в Ташкент. В евакуації

були зняті кінострічки "Олександр Пархоменко" (реж.Л.Луков, 1943 р.), "Як

гартувалася сталь" за М.Островським, "Райдуга" (реж. М.Донськой, за романом

В.Василевської, 1944 р.), "Нескорені" за Б.Горбатовим (1945) та ін.

О.Довженко здійснив зйомки документальних стрічок "Битва за нашу радянську

Україну" та "Перемога на Правобережній Україні" (1943).

Ознаки впливу культу особи Сталіна на кіно, які спочатку з'являлися

боязко і подекуди, з часом отримали риси імперативності, неодмінності,

категоричності, обов'язковості та постійності. Спочатку Сталін не з'являвся

особисто на екрані, а тільки згадувався ("Розгром Юденіча", 1941 р.). У

1942 р. він фігурує не тільки в "Обороні Царицина" та "Олександрі

Пархоменко", але й у фільмі про легендарного вождя монгольського народу

"Його звуть Сухе Батор". Актор Чіаурелі, який спеціалізувався на зображенні

сталінської величі та мудрості, вражав афоризмами і оточення обожнювало

його.

Сценарій О.Довженка "Україна в огні", який Сталін спочатку сприйняв

схвально, потім було піддано розгромній критиці, а автора - шельмуванню.

Одною з причин цього, про що Довженкові натякнули, було те, що у сценарії

нічого не було сказано про вирішальну роль Сталіна у перемозі над ворогом.

Виступаючи на політбюро у січні 1944 р. Сталін говорив, що у повісті

"ревізується ленінізм, ревізується політика нашої партії з основних

керівних питань. Кіноповість Довженка містить грубі помилки антиленінського

характеру - це відвертий випад проти політики партії".

У фільмах воєнних років за вказівкою Сталіна пропагувалася ідея

швидкої та легкої перемоги над фашизмом. Ворога показували карикатурно,

лякливим, слабким, взагалі позбавленим людських рис. Такою була картина

І.Пир'єва "Секретар райкому", прем'єра якої відбулася на жовтневі свята

1942 р. та мала великий суспільний резонанс, а також фільм М.Калатозова

"Непереможні".

Під час німецької окупації українська культура в усіх її формах

(наука, освіта, література, мистецтво) опинилася, власне як і весь

український народ, перед загрозою повного знищення. Вищі навчальні заклади

зачинено, музеї пограбовані, на базі театрів утворено заклади для розваги

окупантів з відповідним репертуаром. Інтелігенція, яка потрапила під

окупацію, мусила перебиватися випадковими заробітками, щоб вижити. Лише в

Одесі, яка стала центром румунської провінції Трансністрія, працював

румунізований університет, театр опери та балету, з Румунії приїздив на

гастролі російський шансоньє Петро Лещенко, однак про українську культуру

не могло бути й мови. Румунські ідеологи, зокрема професор Яського

університету Олександр Болдур, доводили, що вся територія Трансністрії

заселена русифікованими румунами і завдання нової влади - повернути його в

лоно рідної румунської мови і культури.

Деякі діячі творчої інтелігенції не встигли чи не хотіли евакуюватися

і при відступі німецької армії, резонно боючись репресій сталінського

режиму (деякі з них вже встигли відсидіти в концтаборах до війни), подалися

на захід. Вони склали другу хвилю української еміграції. Серед них були

відомі художники брати Василь та Федір Кричевські, актор Йосип Гірняк,

літератори Іван Багряний, Іван Кошелівець, Тодось Осьмачка, Юрій Шевельов

(Ю.Шерех), Юрій Лавріненко, Оксана Лятуринська та ін.

Перемога над фашистською Німеччиною посіяла у народу ілюзії про

послаблення режиму в СРСР, демократизацію суспільства, викликало певне

піднесення національної активності мас та інтелігенції, але всі ці

сподівання були марними. Сталін навпаки вважав, що перебування мільйонів

людей на окупованій території, вплив німецької та націоналістичної

пропаганди в Україні та Прибалтиці вимагають додаткових заходів по

зміцненню комуністичної ідеології. Пам'ятаючи історичний досвід декабризму,

який розвинувся на тлі перемоги Росії у Вітчизняній війні 1812 р., Сталін

хотів запобігти такому розвитку подій і вирішив за старим своїм сценарієм

застосувати превентивні заходи проти ймовірної загрози серед партійного

апарату (Мінгрельська та Ленінградська справи), військових (опала маршала

Г.Жукова, закордонне відрядження маршала К.Рокосовського, справа маршала

авіації О.Новикова), а особливо інтелігенції. Це спричинило до нового витка

репресій, боротьби з націоналізмом, космополітизмом, ідеологічних кампаній

1946-1948 рр., що отримали назву "ждановщини" по імені секретаря ЦК ВКП(б)

по ідеології А.Жданова, який за дорученням Сталіна очолив цю кампанію.

Ця політика знайшла відображення у постановах ЦК про журнали "Звезда"

та "Ленинград", про репертуар драматичних театрів, про кінофільм "Велике

життя", про оперу В.Мураделі "Велика дружба". Мова йшла про аполітичність,

безідейність, пошлість, формалізм в художній творчості. Нищівній критиці

було піддано увесь доробок популярної поетеси Анни Ахматової та відомого

фейлетоніста Михайла Зощенка. Справжнє прізвище Ахматової - Горенко, вона

народилася в Одесі. Її чоловіком був розстріляний ЧК в Петрограді у 1921 р.

російський поет Микола Гумільов.

У доповіді Жданова говорилося: "А.Ахматова является одним из

представителей безидейного реакционного литературного болота. Она

принадлежит к так называемой группе акмеистов, вышедшей в свое время из

рядов символистов, и является одним из знаменосцев пустой, безидейной

аристократической поэзии, абсолютно чуждой советской литературе. Акмеисты

представляли из себя крайне индивидуалистическое направление в искусстве.

Они проповедовали теорию "искусства для искусства", "красоты ради самой

красоты", знать ничего не хотели о народе, о его нуждах и интересах, об

общественной жизни. Что поучительного могут дать произведения Ахматовой

нашей молодежи? Ничего, кроме вреда".

На відміну від аристократичної Ахматової, Зощенко належав до

фаворитів партійного керівництва та пересічного радянського громадянина.

Його перше оповідання було опубліковано у 1921 р. До цього часу він встиг

пройти дві війни - світову та громадянську, переніс важке поранення,

працював шевцем, актором, телефоністом, співробітником карного розшуку Без

його оповідань та фейлетонів неможливо уявити радянську країну 20-30 рр.

На його адресу Жданов сказав: "Зощенко как мещанин и пошляк, избрал

своей постоянной темой копание в самых низменных и мелочных сторонах быта.

Можно ли дойти до более низкой степени морального и политического падения и

как могут ленинградцы терпеть на страницах своих журналов подобное

пакостничество и непотребство? Только подонки литературы могут создавать

подобные "произведения". Зощенко с его омерзительной моралью выворачивает

наизнанку свою пошлую и низкую душонку. Насквозь гнилая и растленная

общественно-политическая и литературная физиономия Зощенко...Какой вывод

следует из этого? Пусть убирается из советской литературы".

Згодом остракізму було піддано роман О.Фадєєва "Молода гвардія" та

одноіменний кінофільм С.Герасимова, другу серію фільму С.Ейзенштейна "Іван

Грозний", музичні твори композиторів Д.Шостаковича та С.Прокоф'єва,

репресовані актори Л.Русланова, Окуневська, В.Федорова та ін.

Невдовзі ця політика була розповсюджена і на наукову інтелігенцію: в

1997-1951 рр. відбулися так звані "дискусії" з історії філософії, біології

(сесія "ВАСХНИЛ", яка призвела до монополізації в біологічній науці

поглядів псевдо-вченого Т.Лисенко та його оточення), фізіології,

політекономії, мовознавству. В останніх двох дискусіях особисто взяв участь

Сталін. Вченим інкримінувалося послаблення партійності в науці, розрив з

практикою, були об'явлені буржуазними, ворожими і розгромлені генетика та

кібернетика. Репресій зазнало багато визначних вчених.

В літературі всебічно розглядалася проблема типового, під яким малося

на увазі не те, що переважає в житті, а те, чому, згідно бажанню партійного

керівництва, має належати майбутнє. В кіно, внаслідок суворої ідеологічної

цензури, наступив так званий період "малокартиння": в 1952 р. всі

кіностудії країни випустили тільки 24 повнометражні кінофільми, при чому

переважали фільми-біографії, фільми-вистави та патріотичні картини

("Костянтин Заслонов", "Рядовий Олександр Матросов", "Подвиг розвідника",

"Повість про справжню людину" Олександра Столпера (1948), "Молода гвардія"

С.Герасимова (1948) тощо). Антиамериканську спрямованість в дусі "холодної

війни" мала більшість театральних вистав.

А на Заході в цей час володарем кіноглядача були режисери

італійського неореалізму Лукіно Вісконті, Роберто Росселіні, Вітторіо де

Сіка, Де Сантіс, сценарист та теоретик кіно Чезаре Дзаваттіні, які знімали

чудові фільми про війну, післявоєнне влаштування Італії, були сповнені

гумору, оптимізму, гуманності.

Політика політичного пресингу та репресій була розповсюджена і на

Україну. З 1946 р., в рамках загальносоюзного ідеологічного наступу проти

інтелігенції, в Україні комуністична партія розпочала широкомасштабну акцію

цькування українських діячів культури під гаслом чергової боротьби з

"українським буржуазним націоналізмом". Серед них були відомі українські

письменники та поети Максим Рильський, Юрій Яновський, Володимир Сосюра (в

1951 р. в газеті "Правда" було піддано жорстокому розгрому його вірш

"Любіть Україну", написаний ще під час війни у 1944 р., а автора примусили

написати принизливе каяття; три роки перед тим, в 1948 р., за збірку віршів

"Щоб сади шуміли", де було цей вірш передруковано, Сосюра отримав

Сталінську премію), Андрій Малишко, літературознавці Олександр Білецький,

Олександр Дорошкевич, визначний кінорежисер та драматург Олександр Довженко

(за сценарій кінофільму "Україна в огні"), композитор Кость Данькевич (за

оперу "Богдан Хмельницький").

У серпні 1947 р. була ухвалена постанова ЦК КП(б)У про загрозу

українського буржуазного націоналізму, засуджені "Історія України" під ред.

М.Петровського 1943 р. видання, "Нариси історії української літератури" за

ред. Маслова та Кирилюка 1945 р. видання, журнали "Вітчизна" та "Перець",

М.Рильський за твори "Мандрівка в молодість", "Київські октави", передмову

до першого тому "Поезій", Ю.Яновський за роман "Жива вода", І.Сенченко за

повість "Його покоління", В.Сосюра за вірш "Любіть Україну", О.Довженко за

кіносценарій "Україна в огні", композитори Кость Данькевич за оперу "Богдан

Хмельницький", Герман Жуковський за оперу "Від усього серця".

Заходи сталінського режиму були спрямовані на денаціоналізацію

культурно-ідеологічних процесів, викорінення національної свідомості і

заміну її "інтернаціональним комуністичним світоглядом", недвозначно

забарвленим великодержавним російським шовінізмом. Звужувалася сфера

вживання української мови, вона повністю витіснялася з наукового обігу.

Зменшувалася кількість українських шкіл, викладання у вузах переводилося на

російську мову. О.Субтельний писав, що "це був похоронний дзвін по

скромному повоєнному ренесансу української культури".

Поряд з українською інтелігенцією, з 1948 року чергова хвиля репресій

була поширена на єврейську інтелігенцію, яку звинувачували у сіонізмі,

космополітизмі, плазуванні перед капіталістичним Заходом, буржуазним

способом життя тощо. Сфабриковано процес Єврейського антифашистського

комітету (ЄАК), за яким було заарештовано і розстріляно 24 діяча єврейської

культури, 18 з них - з України. Серед репресованих - засновник єврейської

радянської поезії Давид Гофштейн, автор багатьох перекладів з Шевченка,

Франка, Л.Українки, Рильського, Тичини, Сосюри, а також Ірма Друкер, Ноте

Лур'є, Мойсей Альтман. Голова АЄК відомий актор і режисер Соломон Міхоелс

(Вовсі) загинув в 1948 р. у Мінську при загадкових обставинах. У квітні

1953 р. Л.Берія у листі Г.Маленкову поклав відповідальність за це на

колишнього міністра держбезпеки В.Абакумова, який після свого арешту

визнав, що виконував пряму сталінську директиву. Цькувалися україномовні

письменники та літературознавці єврейського походження Леонід

Первомайський, Ілля Стебун (Абрам Кацнельсон), Євген Адельгейм, Леонід

Санов (Смульсон), Олександр Борщагівський та ін. Все це дає підстави

говорити про державний антисемітизм, який існував в цей час в Радянському

Союзі.

2. Неоднозначний стан української культури під час "хрущовської

відлиги".

Смерть Сталіна та розвінчання культу його особи поклали початок

новому етапу в культурному розвитку всіх народів СРСР, який отримав назву

"відлиги" (за повістю Іллі Еренбурга "Оттепель",1954). Відкривалися десятки

нових літературних журналів, театрів, перекладалися і друкувалися до цього

заборонені іноземні автори, з'явилися художні твори радянських письменників

великого громадського звучання ("Не хлібом єдиним" В.Дудінцева, "Один день

Івана Денисовича" О.Солженіцина, "Доктор Живаго" Б.Пастернака, "Нащадки

Сталіна" Є.Євтушенко, "Доля людини" М.Шолохова, "Тьоркін на тому світі"

О.Твардовського, художні мемуари І.Еренбурга "Люди, роки, життя" тощо). В

1958 р. були скасовані одіозні постанови ЦК з питань ідеології 1946-1948

рр.

Великих успіхів досяг кінематограф. За 3 роки після ХХ з'їзду в

прокат надійшло 360 повнометражних картин. Серед них музично-сатиричний

фільм Е.Рязанова "Карнавальна ніч", картини на морально-побутову тематику

"Справа була в Пенькові" С.Ростоцького, "Дім в якому я живу" Л.Куліджанова,

"Дев'ять днів одного року" М.Ромма (1962), революційна та військова

тематика - "Ходіння по муках" Г.Рошаля, "Тихий Дон" С.Герасимова (1957-58),

"41" та "Балада про солдата" Г.Чухрая (1959), "Комуніст" Ю.Райзмана (1959,

сценарій Є.Габриловича), "Летять журавлі" М.Калатозова (1957), "Іваново

дитинство" А.Тарковського (1962), "Доля людини" С.Бондарчука (1959) тощо.

Розквіт радянського кінематографа проходив на фоні творчого вибуху

світового кіномистецтва: "нова хвиля" французького кіно (режисери Годар,

Андре Рене, Ф.Трюффо, Клод Шаброль), група "вільного кіно" в Англії,

творчість якої була спрямована проти соціальної нерівності (Андерсон, Рейс,

Ричардсон), пошуки італійців Федеріко Фелліні, Антоніоні, шведа Інгмара

Бергмана, американців Стенлі Кубрика, С.Поллака, А.Пенна та Краймера (фільм

"Цей безумний, безумний, безумний мир"), японця Акіра Куросави, поляків

Анджея Вайди (фільми "Канал", 1957, "Попіл та алмаз", 1958 зі Збігневом

Цибульським у заглавній ролі), Єжі Кавалеровича ("Цього не можна забути",

1957, "Фараон" за Б.Прустом, 1966), Кшиштофа Зануссі ("Як бути любимою",

1963, "Кукла" за Г.Сенкевичем), Гофмана ("Пан Володієвський", 1969 та

"Потоп", 1974 за Г.Сенкевичем з Ольбрихським у заглавній ролі. У 90-х рр.

він зняв ще один фільм за Сенкевичем - "Огнем і мечем").

Деяка лібералізація культурного процесу на початку "хрущовської

відлиги" відбувалася і в Україні, хоча і не такими темпами як в Росії. Було

започатковано нові журнали, про які до цього не доводилося і мріяти:

"Український історичний журнал", "Українське літературознавство",

відновлено журнал "Всесвіт", заснований ще 1925 р., який друкував

перекладні твори, в тому числі сучасних західних письменників, яких ще не

було перекладено на російську мову. Розпочалася підготовка до видання

"Української Радянської Енциклопедії", яка була відповіддю на вихід за

кордоном у 50-ті роки 3-х томної "Енциклопедії українознавства". Було

перевидано "Словник української мови" Б.Грінченка. З'являються багатотомні

видання "Історія української літератури", "Історія українського мистецтва",

"Історія міст і сіл України".

В зв'язку з реабілітацією кібернетики у 1957 р. у Києві було

засновано комп'ютерний центр, згодом перетворений в Інститут кібернетики АН

України, який очолив академік А.Глушков.

Великі зрушення відбулися в галузі літератури. Сформувалося покоління

"шістдесятників", людей з антитоталітарним мисленням - поети Ліна Костенко,

Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Сингаївський,

Віталій Коротич, Василь Стус, літературознавці і критики Іван Дзюба та Іван

Світличний, письменники Євген Гуцало, Юрій Мушкетик, Роман Іваничук, Микола

Руденко, публіцисти Валентин Мороз, В'ячеслав Чорновіл, художники Панас

Заливаха та Алла Горська, твори яких виходили далеко за рамки

соціалістичного реалізму, підносячи українську літературу та мистецтво на

шаблі світової культури.

В зв'язку з реабілітацією жертв сталінських репресій, повернулися з

таборів та заслання 25 письменників: Зінаїда Тулуб, авторка засудженого

історичного роману "Людолови", відомий літературознавець Євген

Шабліовський, автор нарисів з історії української літератури, письменники

Борис Антоненко-Давидович, Наталя Забіла, Олександр Ковінька, Василь Мисик,

Іван Багмут та ін. Посмертно були реабілітовані і повернуті в літературу та

мистецтво письменники, художники, актори "розстріляного відродження",

розпочалося друкування їхніх творів, з'являються наукові дослідження їх

творчості.

В умовах загального піднесення відбувається творче відродження

патріархів української літератури, які десятки років вимушені були

працювати на замовлення партії і приховувати справжні думки та погляди:

П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра (повість "Третя рота", поеми "Розстріляне

безсмертя" і "Мазепа", хоча навіть в умовах "відлиги" не все вдалося

надрукувати), М.Стельмах ("Кров людська не водиця", "Хліб і сіль", "Правда

і кривда"), О.Гончар ("Тронка"), А.Малишко, Л.Первомайський,

П.Загребельний, Г.Тютюнник (роман "Вир").

Молодь створює свої творчі клуби: "Спутник" в Києві (1959), на чолі

якого стояв Лесь Танюк, членами - студенти театрального інституту,

консерваторії, літератори , художники. У Львові створено аналогічний клуб

"Пролісок", який очолював М.Косів. Невдовзі вони були розігнані

представниками влади.

Кінематограф. Деякі зрушення відбулися і в галузі українського

кінематографа, хоча і не такі вражаючі, як в Росії. На той час в Україні

працювало 3 кіностудії (Київ, Одеса, Ялта). Новим явищем в українському

радянському кіно були одеські фільми Марлена Хуцієва та Ф.Миронера "Весна

на Зарічній вулиці" (1956), "Жага" Є.Ташкова (1959), а також "Іванна"

В.Івченко (1960), "Сон" В.Денисенко (1964).

Однак період "відлиги" не був однозначним. М.Хрущов не збирався

відступати від основних комуністичних засад, догм та методів. Розпочавши з

критики культу Сталіна, він швидко перейшов до власного культу, заборон та

репресій проти творчої інтелігенції, які почалися вже з другої половини

1958 р. Знову почалося вульгарне втручання в художню майстерню митця,

нав'язування особистих некомпетентних смаків та оцінок, насадження

комуністичного пуританства, полювання за буржуазними відьмами, роздування

опудала буржуазної ідеології.

У грудні 1962 р. Хрущов відвідав художню виставку в московському

Манежі і піддав нищівній критиці творчість сучасних художників, засуджуючи

абстракціонізм та формалізм, вимагаючи від митців суворо дотримуватися

принципів соцреалізму. Після цього відбулася серія зустрічей Хрущова і

голови ідеологічної комісії ЦК Л.Ільїчова з творчою інтелігенцією з

розносними доповідями, хамським осмикуванням, недвозначними погрозами. Якщо

Сталін застосовував до письменників визначення "інженери людських душ",

Хрущов пішов ще далі, називаючи їх "автоматниками партії".

В 1958 р. була знищена книга молодого поета Д.Павличка "Правда

кличе". На республіканській нараді активу творчої інтелігенції у квітні

1963 р. у формалізмі звинувачено М.Вінграновського, Л.Костенко, І.Драча.

Нових нападів зазнали Л.Первомайський та С.Голованівський. У липні 1963 р.

було зроблено спробу зірвати вечір пам'яті Л.Українки в Центральному парку

культури та відпочинку Києва. У травні 1964 р. трапилася безпрецедентна

подія - при загадкових обставинах сталася пожежа в Центральній науковій

бібліотеці АН УРСР у Києві, внаслідок якої згоріли фонди відділу україніки

- майже 600 тис. одиниць зберігання. Того ж року був закритий Київський

клуб творчої молоді. Із спілки художників були виключені Алла Горська та

Людмила Семикіна за створення вітражів у Київському університеті з

зображенням протестуючого Шевченка. Сам шестиметровий вітраж було по-

варварські знищено, як свого часу знищувалися монументальні полотна та

вітражі М.Бойчука. Дещо пізніше такої самої долі зазнала 200-метрова

композиція скульптурних рельєфів "Стіна пам'яті" художників А.Рибачука на

В.Мельниченко на Байковому кладовищі.

Непослідовними, обмеженими та демагогічними виявилися реформи в

галузі суспільних наук, зокрема у подоланні історичної схеми Короткого

курсу історії ВКП(б), яка лежала в основі усієї радянської історіографії.

Незважаючи на критику культу Сталіна та реабілітацію безпідставно

репресованих, повної правди так і не було сказано. Фальсифікованою

залишалася і вся історія України.

Замість часткової дерусифікації університетів, проведеної восени 1955

р., з 1958 р. почалася повальна русифікація усіх вищих навчальних закладів.

Цей процес охопив і середні школи. В 1960 р. в обласних містах російські

школи складали 72%, в інших містах - 84%. З 1964 р. всі міські школи стали

російськими. Однак реформування освіти мало і позитивні наслідки:

скасування роздільного навчання, створення шкіл робітничої та селянської

молоді, інтернатів, відміна платні за навчання у старших класах,

політехнізація школи, створення системи ПТУ замість шкіл ФЗН. На 50-ті роки

припадає розквіт педагогічної діяльності директора Павлиської середньої

школи Кіровоградщини В.Сухомлинського, який став відомим завдяки своїм

педагогічним творам-роздумам.

Антицерковна кампанія. Ще у 1957 р. розпочалася нова (після 30-х

років) хвиля масованого наступу на церкву, внаслідок якої в Україні було

ліквідовано майже половина всіх існуючих парафій, монастирів, семінарій.

Безпосередньою відповіддю на репресивні заходи хрущовського

керівництва проти інтелігенції була поява дисидентського руху, який охопив

творчу молодь, студентство України і був органічною частиною

загальносоюзної тенденції.

3. Форсований наступ на українську культуру за часів стагнації.

Подальша ідеологізація життя. Жовтневий пленум ЦК КПРС 1964 р., який

зняв Хрущова і замінив його Брежнєвим, мав реставраторський характер.

Головною ідеологією стає неосталінізм. Провадиться обережна реабілітація

сталінізму, висуваються вимоги зважених оцінок минулого, боротьби проти

огуджування нашої історії, ревізіонізму. Поширюються концепції розвинутого

соціалізму (1967), загострення ідеологічної боротьби, необхідності

організації контрпропаганди, насаджується новий культ Брежнєва (твори

"Відродження", "Мала Земля", "Цілина"), провадяться урочисті святкування

ювілеїв, запроваджуються цензурні перепони, ідеологічний контроль тощо.

Перші 8 років після зняття Хрущова проходили під знаком ліквідації

його перекручень, в тому числі й у національній політиці. В 1968 р. було

усунуто секретаря ЦК КПУ Андрія Скабу, який сприяв русіфікації і призначено

більш ліберального Федора Овчаренка. Перший секретар Компартії України

Петро Шелест у 1970 р. видав книгу "Україна наша радянська", де писав про

історичну автономність України, прогресивну роль козацтва, закликав

берегти, як найдорожчий скарб прекрасну українську мову. Він відстоював

інтереси України в рамках СРСР, рівноправність народів, виступав проти

комплексу "старшого і молодшого брата", був прибічником економічного

паритету республік, проти зменшення інвестицій в Україну. Разом з тим,

Шелест був фанатичним прибічником комуністичної ідеї і жорсткого

ідеологічного контролю за суспільством і в першу чергу за діяльністю

творчої інтелігенції. Коли вийшов роман Олеся Гончара "Собор" (1968), де

автор виступив проти руйнування історичних пам'яток церковної архітектури,

він був підданий нищівній партійній критиці, а з ним і всі ті, хто став на

його оборону.

Кінематограф. Перший час продовжував в руслі відлиги працювати і

кінематограф. На екрани країни вийшли фільми, зняті на центральних студіях:

"Батько солдата" Резо Чхеїдзе (1965), "Ніхто не хотів помирати"

Жалакявічуса (1966), "Гамлет" (1964) та "Король Лір"(1971) Козінцева, "А

зірки тут тихі" Ростоцького (1973), "Звільнення" Юрія Озерова (1971),

"Калина червона" Василя Шукшина (1973), "Міміно" Данелія (1977),

"Сходження" Лариси Шепитько, "Сибіриада" Михалкова-Кончаловського (1979),

"Велика Вітчизняна" Романа Кармена (1979).

В Україні розпочинається друга хвиля українського поетичного кіно -

продовження традицій Довженка, Кавалерідзе, Савченка. На студію ім.Довженка

прийшли молоді сценаристи - поети І.Драч, М.Вінграновський, Д.Павличко,

Л.Костенко, актори Іван Миколайчук, Кость Степанков, Лариса Кадочникова,

Богдан Ступка, Микола Гринько, Микола Олялін. Вони сприйняли хрущовську

відлигу, як сподівання на можливість українського ренесансу і створили

високу духовну ауру, що сприяла виникненню високохудожніх творів.

Саме в цей час були створені фільми "Тіні забутих предків"(1965)

Сергія Параджанова, який отримав 2 премію на 7 Міжнародному кінофестивалі в

Аргентині, "Вірність" Петра Тодоровського (1965), "Кам'яний хрест" (1968)

та "Захар Беркут" Леоніда Осики, "Комісари" (1969) Миколи Мащенка, "Біла

птаха з чорною ознакою" (1971, отримала Золотий приз Міжнародного

Московського фестивалю), "Криниця для спраглих" та "Вечір на Івана Купала"

Юрія Ільєнка (у 1989 р. ці фільми мали успіх на міжнародному кінофестивалі

у Сан-Франциско), "В бій йдуть самі старики" (1974) та "Ати-бати йшли

солдати" (1976) Леоніда Бикова, "Пропаща грамота" та "Вавилон ХХ" (1979)

І.Миколайчука.

Нова хвиля русифікації розпочинається зі святкування 50-річчя

утворення СРСР (1972). Нав'язується химерна концепція цілковитого злиття

націй та утворення нової історичної міжнаціональної єдності - радянського

народу. В 1978 та 1983 рр. ухвалюються постанови ЦК про посилення вивчення

російської мови в школах, які де-факто призвели до погіршання вивчення

національних мов у країні.

Розгортається новий виток боротьби проти буржуазного націоналізму.

Було знято з посади П.Шелеста і піддано розгромній критиці його книгу.

Шалену боротьбу проти націоналістичних відьом в Україні очолює секретар по

ідеології Валентин Маланчук та голова КДБ В.Федоренко.

Були заборонені твори Миколи Руденка, Сергія Плачинди, В.Харчука. На

російську мову переходить більшість журналів республіки, фактично

російськомовним стає видавництво "Наукова думка", провадиться русифікація

Академії наук, закрито Інститут суспільних наук у Львові, знищується

українознавство як наука, провадиться методичне і цілеспрямоване цькування

українознавців, звільнення їх з роботи (Олена Апанович, Ярослав Дзира, Іван

Бутич, Микола Родько, Петро Воробей та багато інших), у 1975 р. поновлено

цензурування "Кобзаря" Шевченка. Послідовному замовчуванню та цькуванню

піддано скульптора, живописця, графіка, етнографа та збирача творів

народного мистецтва Івана Гончара. Українське поетичне кіно було визнано

архаїчним, відірваним від життя, ім'я Довженко згадували з оглядкою. На

багато років внаслідок ідеологічної цензури потрапили на полку деякі зняті

кінофільми (серед них "Криниця для спраглих", "Комісари"). В 1978 р.

Міносвіти УРСР ухвалило директиву про удосконалення вивчення російської

мови в школах, в той час, як українська мова перетворюється у гнану

падчерку. Чимала частина інтелігенції перестала розмовляти і писати

українською мовою.

Репресії. Розпочинаються хвилі арештів та серії політичних процесів

(1965-66, 1972-73, 1977-78). В 1970 р. у Василькові при загадкових

обставинах загинула Алла Горська, у 1979 у Брюховицькому лісі під Львовом

був по-звірячому вбитий молодий талановитий композитор Володимир Івасюк,

автор широко відомої пісні "Червона рута".

Поширення дисидентства інтелігенції. На заваді повного повернення до

старих порядків стала інтелігенція Радянського Союзу, з думкою якої нове

керівництво партії та уряду не могло не рахуватися. У вересні 1965 р. на

прем'єрі фільму "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" в Києві

відбулася справжня демонстрація протесу проти арештів інтелігенції. Творча

інтелігенція надсилає низку листів до ЦК партії з політичними вимогами

("Лист 78", 1966, "Лист 139", 1968). Самвидавом поширюються праці

"Інтернаціоналізм чи русифікація?" І.Дзюби, "Лихо з розуму" В.Чорновола,

"Приєднання чи возз'єднання?" історика М.Брайчевського.

4. Стан культури України в сучасних умовах.

Авангардизм. Після завоювання незалежності в літературі та мистецтві

України стверджується плюралізм, сама думка про можливість існування якого

у тоталітарному суспільстві була ірреальною. Пануючим стилем у творчому

житті стає авангардизм, який імперативно насаджується творчими

угрупуваннями, як свого часу партія насаджувала соцреалізм. Високий рівень

політизації суспільства привів до того, що в галузі літератури найбільшого

поширення набула публіцистика.

Література. З'явилися нові молоді літератори, які намагаються по-

новому вирішити літературні проблеми, йти в ногу зі світовим літературним

процесом. Це - дочка Ліни Костенко Оксана Пахльовська, Оксана Забужко, Юрій

Андрухович, К.Москалець, Є.Пашковський та ін. Жанр історичної романістики

розвивають, Юрій Мушкетик, Роман Федорів. Роман Р.Іваничука "Орда"

продовжує традиції П.Куліша, А.Кащенка, Б.Лепкого. Поет М.Вінграновський

написав яскравий роман "Наливайко". Повертаються в Україну твори

українських емігрантів - Є.Маланюка, У.Самчука (Волинь), В.Барки,

І.Багряного("Сад Гетсиманський", "Тигролови"), Юрія Тарнавського та ін.

Історія. Заповнюються "білі та чорні плями" в історії, розкрита

правда про штучний голодомор 1932-33 рр., який був геноцидом проти

українського народу, переоцінена роль національних героїв України

П.Сагайдачного, Б.Хмельницького, П.Дорошенка, І.Мазепи та ін. У широкий

вжиток увійшли твори П.Куліша, М.Грушевського, Д.Яворницького, Д.Дорошенка,

М.Хвильового та ін.

Музика. Великого авторитету набуває в світі міжнародний конкурс

піаністів ім Горовіца, який засновано в Києві.

Живопис. Отримала визнання творчість одного з засновників нового

напрямку в монументальному живописі Г.Синиці, ("українська національна

колористична школа"), яка протягом кількох десятиліть замовчувалась.

Театр. Розвиток театрального мистецтва пов'язаний з новаторськими

пошуками режисерів Романа Віктюка, Бориса Шарварка, які отримали світове

визнання. Р.Віктюк починав у Львові, згодом створив власний театр у Москві

(спектаклі "Мадам Батерфляй" за п'єсою американського драматурга Хуанга та

"Лоліта" за романом Володимира Набокова).

Хореографія. Україна перетворилася у визнаний центр хореографічного

мистецтва, тоді як за радянської влади це була прерогатива Москви,

Ленінграда та хіба що Пермі. З 1994 р. в України провадиться міжнародний

фестиваль імені уславленого французького танцюриста українського походження

Сержа Лифаря (художній керівник паризької Гранд Опера). Далеко за межами

України стали відомі імена Інни Дорофєєвої та Вадима Писарєва.

Естрада. Невиданих успіхів за роки незалежності досягла українська

естрада, яка заснована на національних музичних та пісенних традиціях та

широко користується українською мовою, про що не можна було мріяти в роки

формування "єдиного радянського народу з російською мовою міжнаціонального

спілкування". Великою популяністю користуються у молоді і людей старшого

покоління Софія Ротару, Таісія Повалій, Ірина Білик, Василь Зінкевич, Алла

Кудлай, Попович, Зібров, Сандулеса, Іво Бобул і молоді виконавці: Руслана

та ін.

Реституція. Великого значення набуває проблема реституції -

повернення в Україну з Росії, Німеччини, Польщі, Румунії та інших країн,

вивезених свого часу культурних цінностей. За допомогою українських

дипломатів повернуто в Україну особисті речі В.Винниченка, архів О.Ольжича.

Згідно Гаагської конвенції 1954 р. підлягають поверненню законним власникам

всі художньо-історичні цінності, вивезені під час другої світової війни.

Релігія. Відновлюється в Україні діяльність УГКЦ та УАПЦ. В 1991 р. в

Україну з Рима повертається патріарх Іван, кардинал Мирослав Любачівський.

Греко-католикам повернуто Собор св. Юра, яки знову став резиденцією УГКЦ. В

1990 р. в Києві відбувся Всеукраїнський собор відновленої УАПЦ, який обрав

патріархом УАПЦ митрополита Мстислава (Скрипника) з титулом "Патріарх

Київський та всієї України." Того ж року у Софійському соборі відбулася

його урочиста інтронізація.

В 1990 р. архієрейський собор Руської православної церкви надав

статус екзархату українській православній церкві з назвою "Українська

православна церква" (УПЦ). Екзарх України отримав титул митрополита

Київського і всія України. Того ж року грамоту про незалежність УПЦ вручено

митрополиту Філарету. Але весною 1992 р. останній розірвав з Москвою і

проголосив себе головою Київського патріархату УПЦ. Того ж року на

Всеукраїнському Православному Соборі відбулося об'єднання УПЦ та УАПЦ в

єдину УПЦ-Київський Патріархат на чолі з Мстиславом. Собор скасував акт

1686 р. про переведення Київської митрополії до Москви. Після смерті у 1993

р. Мстислава церкву очолив патріарх Володимир (колишній дисидент Василь

Романюк), а після його раптової і загадкової смерті у 1995 р. - Філарет.

Похорон Володимира відбувся в умовах протистояння нового керівництва церкви

і влади і супроводжувався порушеннями громадського порядку на Софійському

майдані. УАПЦ знову відкололася від УПЦ-Київського Патріархату. Таким

чином, в Україні діє 3 православні церкви: УПЦ Московського Патріархату,

УПЦ Київського Патріархату, УАПЦ та католицька УГКЦ (або УКЦ). Протиріччя

між ними призводять до міжконфесійних конфліктів.

Негативні тенденції. Стара тенденція фінансування культури за

залишковим принципом набула всеохоплюючих розмірів. В декілька разів

скоротилися тиражі періодичних видань. Випуск українських книжок знизився

до рівня, якого він не досягав у найгірші часи сталінізму. Брак коштів веде

до перепрофілювання або закриття багатьох культосвітніх установ. Під

загрозою повного знищення опинився український кінематограф. Загрозливих

форм для української духовності набуло поширення західної, особливо

американської поп-культури (зокрема через телебачення) з її розгулом

насильства, сексу, аморальності, бездуховності, саме те, проти чого вже

багато років ведуть боротьбу громадськість та уряди багатьох європейських

країн. Для молодої української держави, яка фактично заново створює власну

політичну та економічну систему, національні моральні цінності та

пріоритети, зрештою державну українську націю, таке неконтрольоване

поширення низькопробної іноземної (сучасної американської та російської)

культурної продукції становить серйозну загрозу для національної безпеки.

Висновки.

Післявоєнний період української культури був неоднозначним. Він

проходив в умовах боротьби за незалежність, за право на художню творчість

без ідеологічного контролю та обмежень. Досягнення незалежності, через

фінансові та інші негаразди, не дозволяє використати можливості нового

державного стану України для розвитку національної культури.

Контрольні питання.

1. Чим займалися українські заклади культури та творча інтелігенція,

евакуйовані на схід?

2. Яка доля спіткала українську інтелігенцію, яка опинилася під

німецькими окупантами?

3. Які причини нової хвилі репресій проти української інтелігенції

після війни?

4. Що таке ждановщина? В чому вона проявилася?

5. Яке відлуння в Україні мали постанови ЦК ВКП(б) про журнали

"Звезда" та "Ленинград" та ін.?

6. Яке значення мала "хрущовська відлига" для української культури?

7. Які труднощі переживає українська культура на сучасному етапі?

Найголовніші культурні події в Україні.

Хронологічна таблиця.

988 - прийняття християнства в Києві.

989-996 - будівництва Десятинної церкви.

990-992 - заснування митрополії в Києві.

1015-1054 - князювання Ярослава Мудрого.

1016 - створення "Руської правди".

1017-1037 - будівництво Софійського собору. При Софійському соборі

створена перша на Русі бібліотека.

1037 - збудовано Золоті ворота.

1051 - заснування Києво-Печерської Лаври.

1051 - висвячення київським митрополитом Іларіона - першого не-грека.

1051 - "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона - похвала

Володимиру Великому і Ярославу Мудрому.

1054 - завершення розколу християнства на православ'я та католицизм.

1056-1057 - "Остромирово Євангеліє".

1073-1078 - будівництво Успенського собору Києво-Печерської Лаври.

1096 - "Повчання дітям" Володимира Мономаха.

1108-1113 - будівництво Михайлівського Золотоверхого собору

Михайлівського монастиря.

1113 - "Повість временних літ".

1185 - "Слово о полку Ігореве".

1187 - перша літописна згадка терміну Україна.

1250 - заснування Львова.

1439 - засновано Львівське братство при церкві Успіння Богородиці.

1550-1620 -Іван Вишенський.

1556-1561 - "Пересопницьке Євангеліє".

1757 - створена Академія Мистецтв в Петербурзі.

1564 - заснування друкарні І.Федорова в Москві.

1573 - заснування друкарні І.Федорова у Львові.

1574 - І.Федоров надрукував перші в Україні книги "Апостол" та

"Буквар".

1578 - заснування Острозької колегії.

1580-1581 - "Острозька біблія" І.Федорова, надрукована в Острозькій

типографії.

1583 -помер І Федоров.

1586 - заснування Львівської братської школи.

1596 -Берестейська унія.

1596-1647 - Петро Могила.

1615 - заснування Київського Богоявленського братства та братської

школи.

1632 - заснування Києво-Могилянської Колегії.

1661 - заснування Львівського університету.

1685 - перехід української православної церкви під зверхність

Московського патріархату.

1687 - заснування Слов'яно-греко-латинської академії в Москві.

1687-1709 - гетьманування І.Мазепи.

1710 - - затвердження Конституції Пилипа Орлика.

1722-1794 - Г.С.Сковорода.

1755 - заснування Московського університету.

1769-1838 - І.П.Котляревський.

1798 - надрукована "Енеїда" І.Котляревського.

1805 - заснування Харківського університету та Кременецького ліцею.

1809 - в Одесі відкрито перший в Україні оперний театр.

1814-1861 - Т.Г.Шевченко.

1817 - заснування Ришельєвського ліцею в Одесі.

1819 - засновано Петербургський університет.

1834 - заснування Київського університету.

1837 - у Будапешті видано "Русалку Дністрову".

1840 - надруковано "Кобзар" Т.Шевченка.

1850-1860 - створення співтовариства російських композиторів "Могутня

кучка".

1861-1862 - видання в Петербурзі першого українського громадсько-

політичного та літературного журналу "Основа" українською мовою.

1863 - Валуєвський циркуляр.

1863 - М.Вербицький написав музику на слова П.Чубинського "Ще не

вмерла Україна".

1865 - заснування Новоросійського університету в Одесі.

1865 -заснування малювальної школи в Одесі.

1870 - створення Товариства пересувних художніх виставок в Росії.

1875 - заснування малювальної школи М.Мурашка у Києві.

1876 - Емський указ.

1886 - заснування Одеської бактеріологічної станції.

1887 - споруджено оперний театр в Одесі.

1890 - засновано Товариство південно-російських художників в Одесі.

1892 - створено Наукове товариство ім. Т.Шевченка у Львові.

1904 - заснована Київська музично-драматична школа М.Лисенка.

1917 - відкриття Української Академії Мистецтв у Києві.

1918 - відкриття Української Академії наук.

1922 - створення в Києві театру "Березіль" Леся Курбаса.

1923-1933 - радянська українізація.

1925 - заснування Одеської Держдрами.

1925-1928 - літературна дискусія.

1926-1929 - робота О.Довженка на Одеській кінофабриці ВУФКУ.

1930 - процес СВУ.

1933 - самогубство Скрипника та Хвильового.

1946-1948 - ідеологічні кампанії "ждановщина".

1947-1951 - псевдонаукові сталінські дискусії.

1956 - початок хрущовської відлиги.

1964 - пожежа в державній бібліотеці АН в Києві.

1965 - перша хвиля арештів дисидентів.

1970 - загибель художниці Алли Горської.

1979 - загибель композитора Володимира Івасюка.

1989 - ухвалення Закону про державний статус української мови.

ЛІТЕРАТУРА.

1. М.Семчишин. Тисяча років української культури. - К., 1993.

2. Н.Полонська-Василенко. Історія України. У 2-х т. К., 1992.

3. Українська культура: Історія і сучасність. Львів., 1994.

4. Історія української культури. Під ред. І.П.Крип"якевича. К., 1993.

5. Історія української літератури ХХ ст. в 2-х кн. К., 1994.

6. Онопрієнко В., Щербаков Т. Доля науки в Україні (кінець ХІХ - 30

роки ХХ ст.).// УІЖ 1993. № 4-6.

7. Розовча Д.Ф. Центральна рада й українська культура.// УІЖ, 1993, №

2-3.

8. Культура українського народу. Навчальний посібник. К., 1994.

9 .Антонович. Українська культура. - К., 1993.

10. В.Рубан. Забытые имена. Рассказы об украинских художниках ХІХ -

начала ХХ вв. - К., 1990.

11. А.Жаборюк. Мистецтво живопису і графіки на Україні в першій

половині і середині ХІХ ст. - К., 1986.

12. А.Жаборюк. Український живопис останньої третини ХІХ - початку ХХ

ст. - К., 1990.

13. Три порога смерті: письменники України - жертви сталінських

репресій. К., 1991.

14. О.Субтельний. Україна: Історія. - К., 1993.

15. В.С.Полікарпов. Лекції з історії світової культури. Харків, 1990.

16. Історія світової культури. Культурні регіони. - К., 1997.

17. Історія України. Курс лекцій у 2-х кн. - К., 1992.

Зміст.

Лекція 1. Вступ. Предмет і завдання курсу. Культурні джерела східних

слов'ян.

1. Предмет і завдання курсу.

2. Дослов'янська культурна традиція на теренах України.

А. Трипільська культура.

В. Скіфо-сарматська культура.

С. Антична культура.

Д. Візантійська культура.

3. Культура східних слов'ян.

Лекція 2. Культура Київської Русі та Галицько-Волинської держави.

1. Запровадження християнства.

2. Стародавня література, наукові знання та освіта.

3. Мистецтво: архітектура, живопис, музика та декоративно-ужиткове

мистецтво.

Лекція 3. Розвиток культури України у другій половині 14-18 ст.

1. Релігійне життя в Україні. Берестейська церковна унія.

2. Освіта: братські школи, Острозька та Києво-Могилянська колегії

(Академії).

3. Початок книгодрукування.

4. Полемічна література.

5. Живопис, музика, театр, архітектура.

Лекція 4. Українська та європейська культура в 19 - на початку 20 ст.

Частина 1. Література, наука, освіта.

1. Розвиток освіти в Україні.

2. Наука.

3. Українська література.

Лекція 5. Становлення та розвиток української та європейської

культури в 19 - початку 20 ст. Частина 2. Українське мистецтво.

1. Український театр.

2. Музика.

3. Живопис, скульптура, архітектура.

Лекція 6. Національно-культурне відродження в Україні та його занепад

(1917-1939 рр.). Особливості розвитку світової культури.

1. Українське національне відродження періоду національно-визвольних

змагань.

2. Радянська українізація та культурна революція. Освіта та наука.

3. Художня культура українського Розстріляного Відродження.

А. Література.

Б. Мистецтво (живопис, скульптура, архітектура; музика; театр, кіно).

В.Релігія.

Лекція 7. Культура України у 1939- 1991 рр.

1. Українська культура під час війни та у повоєнне десятиріччя.

Ждановщина.

2. Неоднозначний стан української культури під час "хрущовської

відлиги".

3. Форсований наступ на українську культуру за часів стагнації.

5. Стан культури України в сучасних умовах.

Найголовніші культурні події в Україні. Хронологічна таблиця.

Література.

Спасибо ВАМ за то что Вы скачали этот текст

Если он как ни будь помог ВАМ напишите мне

Strelez2000@mail.ru

Страницы: 1, 2, 3, 4