История Украины

История Украины

бої. Маючи чисельну перевагу, польські війська розпочали планомірний наступ

на українські формування.

За таких умов 9 листопада 1918 р. був сформований уряд — Державний

секретаріат на чолі з К. Левицьким — і виданий тимчасовий закон про

державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської

імперії, за яким усі вони входили до складу Західноукраїнської Народної

Республіки (ЗУНР). Президентом новоствореної держави став голова УНР Є.

Петрушевич.

Між тим ситуація на західноукраїнських землях залишалася вкрай складною. 20

листопада 1918 р. з Перемишля до Львова прибуло шість польських військових

ешелонів. Наступного дня поляки перейшли у наступ. Українське командування

вимушене було залишити місто. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а пізніше до

Станіславова. Не кращим було становище в Буковині, де українці 3 листопада

1918 р. на всенародному вічі у Чернівцях заявили про возз'єднання з

Україною. На заваді постала Румунія, війська якої 6 листопада окупували

Буковину.

В січні 1919 р. перша сесія Української Національної Ради у Станіславові

проголосила об'єднання ЗУНР з УНР в єдину державу. З метою припинення

українсько-польської війни до Галичини прибула спеціальна місія Антанти. За

умовами перемир'я до Польщі мали відійти Львів та Бориславський нафтовий

район. Воєнні дії, однак, не припинялися. В березні 1919 р. Українська

Галицька армія (УГА), створення якої було одним із найбільших досягнень

уряду ЗУНР, втратила ініціативу. І поляки скористалися цим. У травні 1919

р. в наступ проти УГА перейшли новоприбулі польські дивізії, і українські

війська вимушені були відступити. За такої ситуації уряд ЗУНР надає

президентові Є. Петрушевичу додаткові повноваження. Було зміцнено

керівництво армії. 7 червня 1919 р. УГА переходить у наступ і визволяє

значну територію Галичини. Надалі, однак, далася взнаки майже подвійна

перевага польської армії. Противник розпочав контрнаступ. Українців було

відкинуто до р. Збруч, тобто на територію УНР.

Як уже зазначалося, одним із найважливіших завдань уряду ЗУНР було

об'єднання всіх областей Західної України в єдину Українську державу.

Важливою подією на цьому шляху стало укладення 1 грудня 1918 р. у Фастові

договору між Директорією і делегацією Державного секретаріату ЗУНР про

злиття УНР і ЗУНР. Акт злуки був урочисто виголошений у Києві на Софійській

площі 22 січня 1919 р. У відповідності до нього ЗУНР користувалася

цілковитою автономією, збройні сили обох держав об'єднувались, усім

громадянам гарантувалися демократичні права і свободи. Цей документ, однак,

залишився декларацією. З урахуванням обставин, що склалися на той час, його

не вдалося реалізувати. І все ж Акт злуки УНР та ЗУНР був і залишається

важливою подією в історії українських визвольних змагань.

Таким чином, звільнившись від австро-угорського панування, Західна Україна

опинилася від владою Польщі. Закарпатська Україна залишилась у складі

Чехословаччини, Буковина — Румунії. Як і раніше, український народ

залишався роз'єднаним. Пізніше, коли більшовики потерпіли поразку у війні з

Польщею, відповідно до Ризького договору 1921 р. до складу останньої

відійшли ще й північно-західні землі України (Волинь, Полісся та ін.).

За відносно короткий період свого існування (1918— 1919 рр.) ЗУНР дала

чимало прикладів національної солідарності та розуміння загальнодержавних

українських інтересів. У боротьбі проти Польщі, зокрема, об'єдналися всі

політичні партії. Не було соціальних потрясінь. Більшовицька пропаганда не

знаходила тут скільки-небудь серйозної підтримки. Представники ЗУНР

намагалися, хоча й не завжди послідовно і вдало, відстоювати свої позиції у

сфері зовнішніх зносин, дипломатії. Зовнішньополітичне відомство

Західноукраїнської Народної Республіки очолювали Л. Цегельський, В.

Панейко, М. Лозинський.

44. Культура України в 1917-1920 рр.

Складні й неоднозначні соціальні, економічні та політичні процеси,

пов'язані з поваленням царизму, більшовицьким переворотом, розгортанням

українських визвольних змагань, справили значний вплив на культурне життя

тогочасного суспільства. Без перебільшення можна сказати, що особливо

плідними з цього огляду були роки української революції та боротьби за

збереження української державності. Багато з того, що було зроблено

Центральною Радою, Українською Державою гетьмана П. Скоропадського,

Директорією УНР у сфері культури, було зроблено вперше в новітній історії

України. Предметом особливої уваги були заходи, спрямовані на відродження

національної самосвідомості, на створення власної держави.

Відразу після лютневої революції 1917 р. набувають повсюдного поширення

національні культурно-освітні організації — «Просвіти», які створювали

бібліотеки, різноманітні гуртки й курси, видавали українські книги та

журнали. В їхній роботі активну участь брали відомі діячі української

культури, науки й освіти. Восени 1917 р. в Україні діяли 952 відділення

«Просвіти». На цей час було відкрито 57 середніх шкіл з українською мовою

навчання, які існували на приватні або громадські кошти, а через рік їх

число зросло до понад 150. Велика увага приділялася виданню українських

підручників. Товариство шкільної освіти у Києві в 1918 р. випустило в світ

2 млн навчальних видань.

Справа українізації, яка постійно наштовхувалася на спротив росіян та

зросійщених українців, посунулася вперед тоді, коли Центральною Радою було

створено міністерство освіти, а його керівником став В. Прокопович. Тоді

було складено широкий план українізації шкіл, а в Києві, Харкові, Одесі

відкриті народні університети. Поряд із цим розпочали роботу низка

професійних шкіл, Педагогічна академія та Академія мистецтв у Києві.

Розвивалася українська видавнича справа. В 1917 р. було видано 677 назв

книжок рідною мовою та виходило 63 періодичних видання. Було засновано

також український театр, вживалися заходи для заснування українських

музеїв. Плідну роботу на ниві науки і освіти проводив відомий вчений і

громадський діяч М. Туган-Барановський. Восени 1917 р. з його ініціативи

було створено Українське товариство економістів, на базі якого згодом виник

один із перших навчальних закладів з підготовки кадрів для

зовнішньополітичного відомства України — Консульські курси.

Багато корисного у сфері культури було зроблено за часів гетьманської влади

П. Скоропадського. Саме тоді народний університет у Києві було перетворено

на Державний український університет, а Педагогічну академію — на

Українську науково-педагогічну академію, яка мала готувати кадри вчителів

українознавства для середніх шкіл. Ще один Державний український

університет було відкрито в Кам'янці-Подільському. У Полтаві почав

працювати на кошти земства Український історико-філологічний факультет. У

листопаді 1918 р. на базі київської Академії мистецтв постала Українська

Академія мистецтв, серед професорів якої були визначні українські митці —

Г. Нарбут, Ф. Кричевський, М. Бойчук, Ф. Бурачок, О. Мурашко. Гетьманським

урядом був затверджений проект закону про Українську Академію наук. її

першим президентом став В. Вернадський, а секретарем — А. Кримський. У

жовтні 1918 р. засновано Київський інститут удосконалення лікарів. Тоді ж

були започатковані Державний український архів, Національна галерея

мистецтв, Український історичний музей, Національна бібліотека. Були також

засновані Державний драматичний театр, Державний народний театр, Молодий

театр на чолі з Л. Курбасом. Г.Юра з групою акторів, що відокремилися від

Молодого театру, створив театр ім. І.Франка. Під керівництвом О. Кошиця в

Києві постала Українська Державна капела. Жили й творили майстри старшого

покоління — письменники Панас Мирний, В. Стефаник, О. Кобилянська, В.

Винниченко, С. Васильченко, багато видатних живописців, скульпторів,

композиторів. У нову добу входили молодші — П. Тичина, М. Рильський, Д.

Загул, В. Кобилянський, котрі почали свою творчість іще до революції.

В українській культурі 1917—1920 рр. було, звісно, чимало проблем і

труднощів, а то й гірких сторінок. Особливо це стосується тих пір, коли

гору в Україні брали іноземні, антиукраїнські сили. Мабуть, найбільшої

шкоди розвиткові національного відродження завдали російські білогвардійці

та більшовики. В. Чумак, відомий український поет, у 1919 р. був

розстріляний денікінцями. Поет Г. Чупринка в 1921 р. був убитий

більшовиками. Чимало відомих діячів науки, літератури, мистецтва, освіти,

церкви, які не сприйняли радянсько-більшовицького режиму, опинилися за

межами України, на еміграції. Нова влада, керуючись горезвісним принципом

класовості та партійності, оголошувала шкідливим і антинародним усе, що не

відповідало цим вимогам. Школа, в тому числі вища, перетворилася на

знаряддя партійної політики. Зносилися пам'ятки минулого. Натомість

повсюдно встановлювалися монументи Маркса, Енгельса, Леніна. Робився

максимум того, аби знищити все національне самобутнє, щоб до краю

деформувати українську ментальність. Наслідки такої політики даються взнаки

й сьогодні. Саме тому слід уважно вивчати і враховувати уроки тих складних

і драматичних часів.

45. Створення Української соціалістичної радянської республік

На початку 20-х років основна частина українських земель входила до складу

Української СРР - однієї з 13-ти держав, що виникли на уламках колишньої

Російської імперії. Площа радянської України становила тоді 452 тис. кв.

км, а її населення — 25,5 млн осіб.

Узимку 1919 р. більшовики вдруге повертаються до України і поновлюють свою

владу на переважній частині республіки. 14 січня 1919 р. згідно з декретом

Тимчасового робітничо-селянського уряду вона дістала назву «Українська

Соціалістична Радянська Республіка» (У СРР). Нова влада вбачала своє

головне завдання у «доведенні до кінця соціалістичної революції». Очолив

уряд УСРР X. Раковський, він же обіймав посаду наркома закордонних справ.

III Всеукраїнський з'їзд Рад у 1919 р. прийняв першу радянську Конституцію

України. До уряду, тобто Ради народних комісарів, ввійшли головним чином

комуністи. Відповідними були й методи їхнього керівництва, котрі

запозичалися з практики радянської Росії. Головна увага концентрувалася на

здійсненні горезвісної політики «воєнного комунізму», на запровадженні

диктатури пролетаріату.

Така політика, як і в Росії, викликала спротив. Зокрема, селяни

протестували під гаслом «Геть комуну!» У квітні 1919 р. в Україні було

зареєстровано 93 виступи, в липні — 207. Проти повстанців більшовики

спрямували регулярні війська. Це, однак, не дало результату; рух спротиву

тривав, а радянська влада втрачала підтримку населення. За таких умов

денікінці влітку 1919 р. переходять у наступ, і радянська влада в Україні

губить свої позиції.

Але до закінчення громадянської війни залишалося ще два роки. Денікінська

влада, яка мала на меті відновлення Російської імперії, не тільки не

заспокоїла населення України, а й викликала нову хвилю

загальнонаціонального спротиву. У тилу Добровольчої армії швидко зростав

повстансько-партизанський рух. Що ж до більшовиків, то вони збирали сили, а

також намагалися використати суперечності між денікінцями та С. Петлюрою,

незгоди та розбіжності у керівництві Директорії УНР. Невдовзі розпочався

широкий наступ радянських військ. 16 грудня 1919 р. вони взяли Київ.

Отож більшовицька влада повернулася в Україну, її політика загалом

залишилася без скільки-небудь принципових змін, проте в методах її

запровадження з'явилися нові моменти. Москва вдається до іншої тактики: в

резолюції ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні» від 29 листопада 1919

р. зазначалося, що «РКП стоїть на точці зору визнання самостійності УСРР»,

а питання визначення форм якнайтіснішого союзу України й усіх радянських

республік буде остаточно вирішене самими українськими робітниками і

селянами. Але на практиці, звісно, робилося все для того, щоб Україна не

мала дійсної незалежності. До поразки Директорії додався розгром військ

Врангеля в Криму. Тут була встановлена радянська влада. Незважаючи на

статус самостійної держави, УСРР разом з п'ятьма іншими радянськими

республіками і двома народними республіками утворювали єдиний простір,

жорстко контрольований Москвою. 28 грудня 1920 р. між РСФРР та УСРР був

укладений договір про військовий та господарський союз.

Після розпаду Австро-Угорщини західні українці були єдиною нацією, яка не

здобула власної державності, адже Західноукраїнську Народну Республіку

поглинула Польща. У Версальському мирному договорі зазначалося, що нова

Польща повинна утворюватися в межах етнічних польських земель. Однак

навесні 1923 р. під тиском Ризького договору 1921 р. Рада послів Антанти

перестала заперечувати анексію Польщею українських земель, зокрема Східної

Галичини.

46. Входження України до складу СРСР.

Курс на об'єдання державних утворень, що виникли в результаті розпаду

Російської імперії, під орудою Москви був невід'ємною складовою загального

політичного курсу більшовиків. Для цього Москва застосовувала широкий набір

засобів — від зброї до «політичної дипломатії» в усіх її формах.

Ще влітку 1919 р. під приводом «спільної небезпеки», «спільних інтересів»

та «зміцнення військово-політичного союзу» Москва добилася злиття

найголовніших наркоматів РОСІЇ та національних республік. Після закінчення

війни Центр посилив намагання включити формально незалежні республіки до

складу РСФРР. У червні 1920 р. 20 членів ВУЦВК були введені у ВЦВК. Шалений

тиск справлявся навіть на ті сфери, компетенція яких належала республікам.

Практично будь-який самостійний крок українського керівництва викликав

звинувачення Москви, і чим далі, тим більше. В січні 1921 р. командувача

Збройних Сил України було підпорядковано спеціальному уповноваженому

Реввійськради РСФРР в Україні. На V Всеукраїнському з'їзді Рад

(лютий—березень 1921 р.) проти договору про військовий та господарський

союз із Росією виступили представники опозиційних партій — УКП та лівих

есерів. Але переважна більшість делегатів-комуністів не підтримала їх і

проголосувала за об'єднання семи наркоматів обох держав і входження їх до

складу центральних наркоматів Російської Федерації.

Наставала черга сфери міжнародних зносин. У січні 1922 р. делегати від

радянських республік, у тому числі УСРР, підписали протокол про передання

РСФРР свого представництва на Генуезькій конференції. Російське

зовнішньополітичне відомство фактично узурпувало повноваження «незалежних»

республік і почало виконувати функції загальнофедеративної структури.

Додамо до цього, що в тому ж році в Україні був закритий спеціальний

навчальний заклад, який готував національні дипломатичні кадри, — Інститут

зовнішніх зносин. Саме з того часу підготовка таких фахівців почала вестися

виключно в Москві. Україна не мала змоги робити цього аж до 1944 р., коли в

Київському університеті був започаткований факультет міжнародних відносин

(з 1990 р. — Інститут міжнародних відносин).

Повернімося, однак, до періоду, що передував створенню СРСР. Розроблений Й.

Сталіним проект «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками»

передбачав входження останніх до Російської Федерації на правах автономії.

Це був так званий проект автономізації. Він викликав енергійну критику з

боку більшості тодішнього керівництва УСРР. Проти плану автономізації

виступив і В. Ленін. Він запропонував покласти в основу взаємовідносин

радянських республік інший принцип — принцип рівних прав у складі

федерації.

10 грудня на VII Всеукраїнському з'їзді Рад було схвалено Декларацію про

утворення СРСР і проект основ Конституції СРСР. З'їзд звернувся до з'їздів

Рад інших радянських республік з пропозицією невідкладно оформити створення

СРСР. 30 грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР затвердив в основному Декларацію

про утворення СРСР і Союзний Договір. Процес конституційного оформлення

тривав і далі. В січні 1924 р. на II з'їзді Рад СРСР було остаточно

затверджено Конституцію СРСР. У ній права союзних республік обмежувалися

значно більшою мірою, ніж у попередніх проектах документів, пов'язаних зі

створенням СРСР. Принципи рівноправності і федералізму практично

поступилися автономізації. Союзні республіки стали адміністративними

одиницями СРСР. Усі основні повноваження узурпувалися Центром, або, згідно

з офіційними тлумаченнями, "добровільно" передавалися Союзу РСР. Це ярмо

український народ вимушений був тягти протягом майже 70 років.

47. Україна 20-х - початку 30-х років. Нова економічна політика. Голодомор

1921-1922 рр.

Період, про який ідеться, багато в чому був переломним, а то й трагічним

для українського народу. На початку цього періоду боротьба за незалежність

України завершилася поразкою. Сюди, на цей раз надовго, повернулася

радянсько-більшовицька влада. Процес нищення української самобутності

здійснювався тепер в основному «мирним шляхом» — протягом усього існування

комуністично-тоталітарного режиму в радянській Росії, а потім в СРСР.

Становище в Україні після завершення громадянської війни було надзвичайно

важким. Кращі борці за волю України загинули. Господарство опинилося в

стані глибокої кризи. Через нестатки й розруху сотні тисяч людей залишали

міста, йдучи до сіл у пошуках хліба. Практично припинилося виробництво

товарів. Українські землі знову поділили радянська Росія, Польща, Румунія,

Чехословаччина. Найбільша частина України з населенням майже 40 мли стала

об'єктом небаченого за своїми масштабами експерименту, який, на думку його

ініціаторів, мав на меті побудову найпередовішої в світі економічної та

політичної системи.

Одним із перших кроків на цьому шляху стала запроваджена в роки

громадянської війни політика «воєнного комунізму». Відповідно до неї

проводилася націоналізація всієї промисловості й торгівлі, на селі

запроваджувався продрозкладка, за якою селянам залишали мінімальні норми

продовольства, решта ж конфісковувалась державою. Здійснювалося насильство

над економікою, над законами економічного розвитку. Їхнє місце зайняли

партійні директиви та політичні рішення. Внаслідок цього економічна і

політична криза ще більше поглибилася. «Воєнно-комуністичні» методи та

розруха швидко руйнували матеріально-технічну базу індустрії, майже знищили

торгівлю, вбивали найменші економічні стимули до продуктивної праці й

ефективного господарювання, руйнували грошову систему, призвели до

зростання безробіття, викликали масове невдоволення. Свідченням останнього

стали виступи робітників, повстання селян. Радянська влада жорстоко

розправлялася з незадоволеними більшовицькою політикою.

Втім почуття самозбереження, намагання не допустити втрати своєї влади

продиктували більшовикам удатися до інших методів подолання кризи. Йдеться

про запровадження нової економічної політики (НЕП). Це рішення, прийняте

під тиском тодішніх скрутних обставин, можливо, було чи не єдиним більш-

менш серйозним кроком більшовицької влади за весь період її існування. Але

більшовицька влада не була б такою, коли б вона дала змогу реалізувати цю

політику в усіх її вимірах.

Введена відповідно до рішень Х з'їзду РКП(б) у березні 1921 р., НЕП

передбачала систему заходів, спрямованих на обмеження методів директивного

управління, на використання елементів ринкового розвитку та ринкових

відносин. Мова велася, зокрема, про заміну продрозкладки продподатком,

денаціоналізацію частини промислових підприємств, насамперед дрібних і

середніх, про допуск приватного капіталу, заохочення іноземних інвестицій в

різних формах, упровадження вільної торгівлі, нормалізацію фінансової

системи, розвиток кредитно-банкової системи, вдосконалення податкової

системи, про подолання інфляційних процесів тощо. Тепер замість реквізиції

зерна, як це було за «воєнного комунізму», селянство обкладалося помірним

податком. Сплативши його, селянин міг продавати надлишки зерна на свій

розсуд і за власними цінами. Бідні селяни взагалі звільнялися від податку.

Уряд тимчасово відмовився від створення колективних господарств. Було

скасовано державний контроль за внутрішньою торгівлею. Дрібні промислові

підприємства передавались у приватні руки на правах оренди. Важка

промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля залишалися державними.

Відроджувалася кооперація.

Отже, були створені, хоча й дуже обмежені, умови для організації народного

господарства на принципах ринкової системи. І це почало давати результати.

Швидкими темпами розвивалося сільське господарство, зростала його

продуктивність. У 1927 р. оброблялося на 10% землі більше, ніж у 1913 р.

Виробництво предметів споживання сягнуло довоєнного рівня. Відставала лише

важка промисловість, яка перебувала в руках держави.

Однак у 1928 р., як і можна було передбачити, НЕП закінчила свою недовгу

історію. Радянсько-більшовицька влада поверталася до традиційно

тоталітарних методів керівництва й управління. Почався період

соціалістичної індустріалізації, колективізації сільського господарства,

сталінських п'ятирічок, масових репресій та жахливих голодоморів.

Перший голодомор в Україні стався в 1921—1922 рр. Головною його причиною

були наслідки політики «воєнного комунізму», тих примусових методів, за

допомогою яких більшовицька влада домагалася виконання нереальних планів

хлібозаготівель, незважаючи на неврожай, який охопив у 1921 р. південні,

степові райони України. Особливо тяжке становище склалося в

Катеринославській, Запорізькій, Одеській і Миколаївській губерніях та на

півдні Харківщини. Це були райони, які до Першої світової війни слугували

головними експортерами хліба. Голодувало близько 7 млн люду. Лютувала

епідемія холери.

Голоду можна було уникнути, якби влада своєчасно подбала про перерозподіл

ресурсів, які тоді були в її розпорядженні. Цього, однак, не було зроблено:

Москва вимагала хліба для промислових центрів Росії.

Партійне керівництво республіки довгий час приховувало масштаби голоду,

відмовлялося від міжнародної допомоги. Тільки в другій половині 1922 р.

було дозволено діяти міжнародній організації «Американська адміністрація

допомоги». Проте більшу частку допомоги забирала Росія. Окремі дослідники

вважають, що чисельність втрат, пов'язаних з голодом, становила 1,5 млн

осіб. У той же час на територію України прибуло близько 440 тис.

переселенців із голодуючих районів Росії. Внаслідок цього офіційна

статистика «не бачила» скорочення населення України.

В Україні голод удалося ліквідувати лише в 1923 р. Це стало результатом не

стільки зусиль влади, скільки поліпшення загальної економічної ситуації,

пов'язаної з першими успіхами нової економічної політики. Випадки голоду,

хоч і в менших масштабах, спостерігалися і в інші роки. Наприклад, на

Поділлі він повторився в 1925 р. і також був значною мірою спровокований

більшовицько-радянською владою, котра мала змогу запобігти лихові, але не

зробила цього.

48. Культурне і духовне життя в роки НЕП.

Тимчасовий поворот до нових принципів керування життям країни на засадах

НЕП почав приносити переконливі результати не лише в галузі господарювання,

а й у культурно-духовній сфері. Більшовицька влада тією чи іншою мірою

вимушена була пристосовуватися до змін у суспільстві, інколи йдучи на

кроки, мету яких важко було швидко й однозначно оцінити.

Один із таких кроків Москви — політика «коренізації», проголошена XII

з'їздом РКП у квітні 1923 р. Перед місцевим апаратом ставилися вимоги

поповнення своїх лав за рахунок національних кадрів, користування рідною

мовою в державних установах і закладах, сприяння розвиткові національної

культури. Український різновид цієї політики дістав назву українізації.

Здійснення цього курсу в національних республіках, у тому числі в Україні,

відповідало насамперед стратегічним інтересам центральної влади, яка

прагнула зміцнити свої позиції в національних республіках. До того ж уся

світова громадськість мала зрозуміти, що саме більшовицька, а не якась інша

влада, виявляє турботу про розквіт національних республік. Хоч би як там

було, але українська національна культура отримала хоч і тимчасову, але

унікальну за весь період радянського правління можливість для більш-менш

нормального розвитку і значною мірою скористалася нею.

Основні завдання й напрями українізації були визначені у декреті Раднаркому

УСРР від 27липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних

і культурно-освітніх установ». Проблема українізації, однак, не

вичерпувалася цією сферою. Здійснювалися заходи, спрямовані на

вдосконалення адміністративно-територіального управління. У жовтні 1924 р.

у складі УСРР була створена автономна Молдавська республіка. Протягом 1924—

1925 рр. створено сім німецьких, чотири болгарських, польський та

єврейський національні райони, а також 954 ради національних меншин.

Центром українізації став наркомат освіти, який очолювали послідовно Г.

Гринько, О. Шумський, М. Скрипник.

Процес українізації проходив у складних умовах. Не вистачало вчителів

української мови, підручників. Давалися взнаки шовіністичні, антиукраїнські

настрої. Л. Каганович, якого Москва призначила на керівну роботу в Україні,

вважав українізацію відступом від ленінської національної політики,

організовував цькування прихильників українізації.

Але попри труднощі й перешкоди українізація давала перші результати. Серед

службовців державного апарату в 1923—1927 рр. частка українців зросла від

35 до 54%. Якщо в 1922 р. українською мовою здійснювалося 20% діловодства,

то в 1927 р. — уже понад 70%. У 1929 р. навчання українською мовою вели

понад 80% загальноосвітніх шкіл, понад 75% технікумів і 30% вузів. Чимало

позитивних змін сталося в літературі, мистецтві. З еміграції в Україну

повернулися М. Грушевський, С. Рудницький та інші відомі діячі науки,

освіти, культури. В літературі активно працювали П. Тичина, В. Еллан-

Блакитний, В. Сосюра, М. Рильський, М. Драй-Хмара, М. Хвильовий, М. Зеров,

М. Куліш та багато інших. Виникали національні культурні та літературні

організації ("Гарт", "Плуг", "Авангард" тощо). У 1925 р. постала Вільна

академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об'єднала талановитих

письменників, активних учасників руху за відродження української

духовності. Значний внесок у розвиток української музикальної культури

зробили Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, М. Вериківський. В образотворчому

мистецтві активно працювали М. Бойчук, І. Їжакевич, А. Петрицький, Б.

Іванов, В. Касіян та ін. Видатним діячем української сцени був Л. Курбас,

який у березні 1922 р. організував унікальний театральний колектив

«Березіль». Це був новий крок на шляху оновлення національного театру. В

1927 р. була створена Київська кіностудія.

Що ж до становища церкви, то воно залишалося вкрай складним. У листі до

членів політбюро ЦК РКП(б) у березні 1922 р. Ленін наголошував: чим більше

представників реакційного духовенства вдасться розстріляти, тим краще.

Частина духовенства, яка обрала шлях компромісу з більшовиками, в 1923 р.

створює Українську православну автокефальну церкву (УПАЦ). Раніше, в жовтні

1921 р., виникає справді незалежна національна церква — вкраїнська

автокефальна православна церква (УАПЦ). Її становище, як і загалом

становище релігії в Україні, ставало дедалі гіршим. Друга п'ятирічка була

оголошена «п'ятирічкою знищення релігії». У середині 30-х років в Україні

залишилось лише 9% церковних споруд порівняно з 1913 р.

Наприкінці 20-х років процес українізації, який постійно наштовхувався на

перешкоди й спротив, практично припинився. Почався цілеспрямований наступ

на все національне. Жорстоким переслідуванням були піддані всі ті, хто, з

точки зору Москви, відстоював «помилкові погляди». С. Косіор, В. Чубар, В.

Затонський та інші керівники України були оголошені «ворогами народу» і

знищені. В українському націоналізмі були звинувачені О. Шумський, М.

Хвильовий, М. Волобуєв, який у своїй праці «До проблеми української

економіки» заявив, що Україна економічно експлуатується радянською Росією.

7 липня 1933 р., звинувачений у причетності до контрреволюційної

організації, покінчив самогубством головний провідник політики українізації

— М. Скрипник. Загинула також величезна кількість рядових учасників процесу

українізації, її широкий розмах налякав Москву, яка прагнула до тотальної

влади. Саме з цією мстою центральне керівництво й розгорнуло в кінці 20-х

років шалену боротьбу проти так званих буржуазного націоналізму і націонал-

ухильництва в лавах комуністичної партії.

49. Радянська модернізація України (1928-1939). Голодомор 1932-1933 рр.

Відмова від нової економічної політики означала серйозний поворот

насамперед у внутрішній політиці більшовиків. Вони обирають курс на

"прискорене соціалістичне будівництво", і саме політика "соціалістичної

індустріалізації" мала принести успіх сталінському курсу "великого

перелому". Ставилося за мету забезпечити переважний і першочерговий

розвиток галузей групи А (паливної, енергетичної, хімічної, машинобудівної

та ін.). Це дало б змогу перетворити СРСР на могутню індустріальну державу

з великим військово-промисловим потенціалом.

Особливо високі темпи розвитку важкої індустрії були заплановані для

України. Зокрема, завдання з видобутку вугілля підвищили з 27 до 80 млн

тонн (фактично було піднято на-гора 45 млн), а план виплавки чавуну в

Україні — з 2400 до 6600 тис. тонн (фактично — 4330 тис.).

Поряд з цим «пролетарська» держава безсоромно експлуатувала робітничий

клас, насамперед методами примусу та залякування. Експлуатувалися й щирий

ентузіазм трудящих, їхня довіра до влади, віра у «світле майбутнє».

Матеріальні стимули, які наочно продемонстрували свої переваги в період

НЕП, були замінені моральними, політико-ідеологічними.

В ніч з 30 на 31 серпня 1935 р. вибійник шахти «Центральна-Ірміне» О.

Стаханов за допомогою двох помічників-кріпильників, імена яких для історії

так і залишилися невідомими, видобув 102 тонни вугілля при нормі 7 тонн,

розрахованої тільки на вибійника. Держава використала це для того, щоб

переглянути норми виробітку в бік їх збільшення на 35—45%. Учасниками

сталінської програми соціалістичної індустріалізації стали й мільйони

репресованих «ворогів народу». Нещадно експлуатувалося і село.

Що стосується технічної політики, то вона полягала у створенні підприємств-

монополістів, продукція яких призначалася для потреб великих регіонів,

зокрема Центральної Росії. Були збудовані «Запоріжсталь», «Азов-сталь»,

Дніпрогес, Краматорський машинобудівний, Харківський тракторний заводи

тощо. Наприкінці першої п'ятирічки в Україні підприємства союзного

підпорядкування виробляли 69,8% продукції, республіканського — 20,3%,

місцевого — 9,9%. З середини 30-х років дедалі чіткіше виявлявся курс на

мілітаризацію народного господарства, створення могутнього військово-

промислового комплексу. Змінилося співвідношення між промисловістю та

сільським господарством у загальній структурі економіки. Різко скоротилися

усі види приватного підприємництва. Ліквідувалися іноземні концесії.

Утверджувалася планова адміністративно-командна система, котра через кілька

десятків років вичерпає себе і зазнає краху.

Так проходила форсована соціалістична індустріалізація — складова частина

сталінської політики «наступу соціалізму по всьому фронту». Чим цей наступ

закінчився, сьогодні знає весь світ. Щодо України, то її трудящі, які

добровільно чи примусово несли на собі тягар індустріалізації, то вони

просто не відчули її результатів. Та й не дивно: майже три чверті

промислової продукції, виробленої українськими підприємствами, йшло у

загальносоюзний фонд.

Іншою складовою сталінського курсу була так звана соціалістична

колективізація сільського господарства. Цей напрям був визначений у 1927 р.

на XV з'їзді ВКП(б). На початку 1928 р. Сталін та його оточення внесли в

рішення з'їзду корективи, суть яких полягала в іще більшому обмеженні

елементів ринку, що залишилися від НЕП, у насильницькій ліквідації всіх

форм сільськогосподарської кооперації, а також «куркульства як класу».

Єдиною формою організації виробництва на селі мали стати колгоспи й

радгоспи. Все це мало здійснитися за три-чотири роки. Тих, хто виступив

проти «лінії партії», оголосили «ворогами народу» і репресували (М.

Бухаріна, М. Рикова, О. Томського та ін.). З цих же причин сталася й

розправа над видатними вченими-аграрниками О. Чаяновим, К. Кондратьєвим та

ін.

У 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було зазначено, що Україна повинна в

найкоротший термін упровадити колективізацію, показуючи приклад іншим

республікам СРСР. І вона почала показувати такий приклад. Якщо у жовтні

1929 р. в Україні було 10 суцільно колективізованих районів, то вже в

грудні того ж року їх було 46. Встановлення колгоспно-радгоспної системи

супроводжувалося насильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту.

Робилося все для того, щоб убити одвічне прагнення селянина мати власну

землю та вчитися продуктивно працювати на ній. Забираючи майже все, селян

силоміць заганяли до колгоспів, а незгодних репресували. Фактично йшлося

про розселянювання українських хліборобів. Частина з них, насамперед

молодь, йшла до міст, у промисловість. Чимало вихідців з села, котрі

ставали студентами або призивалися до Червоної армії, не поверталися

додому. Тяжкими були для України й наслідки масових депортацій. Наприкінці

20-х років 850 тис. українських селян були примусово переселені в нсобжиті

райони Польського півострова та Сибіру. На розселянювання хліборобів була

спрямована і політика «ліквідації куркульства як класу», адже тоді

постраждало й чимало середняцьких господарств.

Аби забезпечити високі темпи колективізації, більшовики направили до

українського села 62 тис. робітників. Сюди прибули також так звані 25-

тисячники, — як правило, російські робітники, які мали здійснювати аграрну

політику партії. На 1 червня 1930 р. у республіці було насильницьки

колективізовано 90 тис. господарств, а всього за роки колективізації — 200

тис. Разом з усіма членами сімей «куркулів» це становило 1,2—1,4 млн осіб.

Більше половини з них було депортовано на Північ і до Сибіру. В 1932 р.,

запровадивши паспортну систему в містах, влада фактично прикріпила селян до

колгоспної землі, зробила їх державними кріпаками.

Отже, в результаті «соціалістичної колективізації» радянська влада досягла

багатьох цілей. Заможне і здатне до продуктивної праці селянство (куркулі,

значна частина середняків) було винищено. Інша частина селян, насамперед

найбідніших, була загнана до колгоспів, унаслідок чого сталося

розселянювання українських хліборобів. Через масові репресії значною мірою

був підірваний генофонд українського народу в цілому і українського

селянства зокрема. Не зуміла радянська влада досягти лише того, заради чого

офіційно й була запроваджена «соціалістична колективізація», — створення

високопродуктивного сільського господарства, піднесення життєвого рівня

населення.

У 1932—1933 рр. український народ, особливо селянство, відчули на собі,

мабуть, один з найтрагічніших результатів колективізації — голодомор. Його

витоки, як уже зазначалося, слід шукати в аграрній політиці радянської

влади. Плани хлібозаготівель, зокрема, ніколи не були економічно

обгрунтованими, вони по суті означали продовольчу диктатуру. В українських

хліборобів вилучали майже дві третини валового збору зерна, переважну

більшість тваринницької продукції. Крім того, колгоспи власними силами

утримували машинно-тракторні станції, і продукції для достатньої оплати

праці хліборобів у них уже не залишалося.

У 1931 р. майже третина урожаю була втрачена під час жнив. Плани

хлібозаготівель, однак, залишилися без змін. У 1932 р. площа посівів в

Україні зменшилась на одну п'яту. План же хлібозаготівель був піднятий на

44%. В 1932 р. була прийнята постанова «Про охорону соціалістичної

власності», згідно з якою за «присвоєння» навіть жмені зерна з колгоспного

поля селяни каралися розстрілом або концтабором. У засіки держави тоді

забирали навіть насіннєвий фонд, не видаючи колгоспникам ані зернини.

В республіці почався голод. У березні 1933 р. ним було охоплено 103 з 400

районів. Однак навіть за цих умов значна кількість зерна йшла на експорт.

Центральна влада спромоглася виділити Україні лише 3 млн пудів хліба. Яка

його частина потрапила голодуючим, і сьогодні залишається невідомим. Відоме

інше: втрати України становили 5—7 млн люду. Цей голодомор був безсумнівно

штучним і класифікується як радянсько-більшовицький геноцид проти

українського народу.

50. Стан культури України в 30-ті роки.

Становище у сфері культури слід розглядати в контексті загальної

економічної та політичної ситуації в СРСР зокрема. 30-ті роки - це період,

коли давно вже була придушена НЕП, коли припинилася українізація, період,

коли почався "наступ соціалізму по всьому фронту", коли масові репресії

стали невід'ємною складовою радянсько-більшовицької політики. Це був період

утвердження сталінського тоталітарного режиму.

«Наступ соціалізму по всьому фронту» не обминув і українську культуру.

Влада в тих межах, котрі їй були необхідні, виявляла турботу про її

розвиток. Вона розуміла, що розв'язання завдань, пов'язаних з промисловістю

та сільським господарством, вимагало певної кількості освічених

спеціалістів. Крім того, потрібні були кадри для роботи в партійно-

державному апараті, органах управління. Відповідно до цього здійснювались

заходи, спрямовані на завершення ліквідації неписьменності. На кінець 30-х

років освіченість населення УРСР у віці до 50 років становила майже 95%.

Запроваджується єдина структура загальноосвітньої школи: початкова, неповна

середня і середня. Стандартизація торкнулася й навчальних програм. Учителі

у викладі матеріалу мали дотримуватися тексту підручника. Еталоном для

розробки шкільного курсу вітчизняної історії слугував сталінський «Короткий

курс історії ВКП(б)». Понад 80% дітей навчалося в українських школах. З

1938 р., однак, почалося згортання мережі шкіл, орієнтованих на

обслуговування національних меншин.

Відбулися певні зрушення в галузі вищої школи. За першу і другу п'ятирічки

українські вузи за скороченою програмою підготували майже таку ж кількість

спеціалістів, яка була в усій дореволюційній Росії. Було, однак, чимало

відмінностей в їхній фаховій підготовці: на перший план висувалися політико-

ідеологічний бік справи, відданість режиму. Тотальна ідеологізація

навчального процесу стала визначальною рисою освіти того часу. До того ж

адміністративна система всіляко культивувала неприязнь до інтелігенції.

Більше того, йшов масовий «відстріл» інтелігенції. Ще у вересні 1929 р.

відбулися арешти визначних діячів української науки, культури, релігії — як

членів вигаданої ОДПУ «Спілки визволення України». У 1930 р. відбувся

процес над 45 «керівниками» СВУ. Серед них — академік С. Єфремов, професори

Й. Гермайзе, М. Слабченко, письменники М. Івченко, Л. Старицька-

Черняхівська та ін. В 1931 р. відбувся ще один процес — так званого

«Українського національного центру», за яким були репресовані 50

представників української інтелігенції, в тому числі академік М.

Грушевський, відомий історик-марксист М. Яворський та ін. У сталінських

застінках загинули українські академіки — геолог Н. Світальський, генетик

І. Аголь, філософ С. Семківський. Однак навіть за цих умов українські

науковці встигли зробити чимало корисного. Визнання набули праці

О.Палладіна, М. Стражеска, О. Динника, М. Луговцева, Ю. Кондратюка та ін.

Прес ідеологізації особливої шкоди завдавав сфері культури. Вона була

цілком підпорядкована командно-адміністративній системі, яка

використовувала її для зміцнення позицій правлячого режиму. Для

запровадження тотального контролю над творчістю митців у середині 30-х

років було утворено єдині контрольовані Москвою спілки — письменників,

художників, композиторів тощо. За їхньою допомогою держава придушувала будь-

яке відхилення від «лінії партії».

Наступ на українську культуру особливо посилився з приходом у 1932 р. на

посаду секретаря ЦК української компартії П. Постишева. Саме тоді була

остаточно припинена українізація. Розпочалася неприхована русифікація всіх

сфер життя. На знак протесту наклали на себе руки М. Хвильовий, М.

Скрипник. За фальшивими звинуваченнями були засуджені та розстріляні Г.

Косинка, К. Буревій, Д. Фальківський, О. Близько, І. Крушельницький та

багато інших українських поетів та письменників. Репресії не обминули й

театр. У 1933 р. було заарештовано видатного режисера Л. Курбаса, а

організований ним театр «Березіль» закрито. У грудні 1934 р. у справі так

званого «Українського центру білогвардійців-терористів» було засуджено до

розстрілу 28 представників української інтелігенції. Протягом 1933 р. від

наукової роботи за політичними звинуваченнями було усунуто 1649 науковців,

тобто 16% їхнього загального складу. Черговими жертвами репресій стали І.

Куліш, М. Зеров, Є. Плужник та багато інших. У цілому за ці роки Україна

втратила близько 500 талановитих письменників. Валда стояла на заваді

творчості таких видатних кінорежисерів, як О.Довженко, І.Кавалерідзе,

І.Савченко, І.Пир'єв, Л.Луков та ін. У 30-х роках О.Довженко не з власної

волі вимушений був залишити Україну і переїхати до Москви.

Таким чином, стан української культури в 30-ті роки повністю віддзеркалював

загальнополітичну ситуацію в країні. Досягши значних успіхів у 20-х роках,

українська культура потрапила під жорсткий ідеологічний прес режиму, який

дедалі більше виявляв себе як тоталітарний, антинародний. "Розстріляне

відродження" - це, мабуть, найбільш точна характеристика стану української

культури в цей період.

51. Україна під час другої світової війни.

Роз'єднаність українських земель, перебування їх у складі різних держав

були не лише болючою проблемою великої європейської нації, а й одним із

складних моментів політичного становища в Центральній та Східній Європі

передвоєнної доби. Україна постійно привертала увагу багатьох європейських

країн, але їх цікавило тільки те, як би загарбати українські землі й

перетворити їх на свою колонію.

Напередодні Другої світової війни населення Західної України становило

близько 7 мли осіб. На всіх цих землях панувала іноземна адміністрація, яка

проводила колонізаційну політику. Це викликало обурення українців,

призводило до спротиву офіційним властям.

У 1925 р. було утворено Українське національне-демократичне об'єднання

(УНДО) на чолі з К. Левицьким. У 1929 р. у Відні під керівництвом Є.

Коновальця постала Організація українських націоналістів (ОУН), яка ставила

за мету здобуття незалежності України. Посилився національно-визвольний рух

у Закарпатті. 11 жовтня 1938 р. Закарпаття отримало від Чехословаччини

автономію, яка, однак, була ліквідована угорською окупацією. Карпатська

Україна, що проголосила свою незалежність 15 березня 1939 р., практично

того ж дня припинила своє існування. Угорщина повністю окупувала

Закарпаття. Нового удару по західноукраїнських землях було завдано 23

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8