История Украины

История Украины

1. Первісний лад на території України

Розвиток людини на території України відбувався в основному по тих же

напрямках, що і в інших регіонах і заселення сталось близько 1,5 млн

років тому. Вивчивши археологічні пам'ятники, пов'язані зі знаряддями

праці, на основі матеріалу, з якого вони зроблені, виділяють декілька

значних періодів розвитку первісного ладу (їх за традицією називають

віками): кам'яний (його складають палеоліт, мезоліт, неоліт), мідно-

бронзовий, залізний. Деякі дослідники після кам'яного вміщають перехідний

вік - мідно-кам'яний (енеоліт).

Палеоліт тривав від з'яви першої людини на наших теренах близько 1,5

мільйона років тому до 8-10 тис. років до н. е. В його ранній період

первісна людина вміла виготовляти примітивні засоби праці з каменю та

дерева (загострені гілки, шкребачки, рубила). Основними заняттями людини

були збиральництво і полювання. Соціальною формою існування за раннього

палеоліту виступало людське стадо, оскільки лише колективне буття давало

можливість вижити у складних кліматичних і природних умовах. Жили люди

того часу в печерах або хижах із дерева та кісток мамонта.

Археологи знайшли сліди перебування людини періоду раннього палеоліту

недалеко від с. Королеве у Закарпатській області, у районі м. Амвросіївка

у Донбасі, у с. Лука-Врублевецька на Житомирщині.

За середнього палеоліту (150 тис. - 40-35 тис. років тому), з'являється

неандерталець - людина нового фізичного типу, найважливішим досягненням

якої є використання вoгню, що значно зменшило її залежність від природи.

Пам'ятки середнього палеоліту вчені виявили у с. Молодово Чернівецької

області, у Криму, у басейні річок Дністра і Десни.

На зміну неандертальцеві в епоху пізнього палеоліту приходить кроманьйонець

- “ людина розумна ”, яка є вже не просто споживачем дарунків природи,

але й виробником знарядь праці. З'являються різці, вістря стріл, кістяні

гарпуни. Будуються землянки. Важливі зміни відбуваються і у соціальній

організації - на зміну первісному стаду приходить родова община з

колективною власністю на засоби виробництва. Родинні зв'язки визначаються

за материнською лінією, отож є підстави твердити про виникнення у цей

період матріархату.

Вдосконалення житла і виникнення шитого з шкір одягу значно розширили ареал

розселення первісної людини. Свідченням цього є стоянки пізнього палеоліту

практично на всій території України - Мізинська - на Десні, Рилівська,

Межиріч і т. д.

У період пізнього палеоліту постають релігія (ритуальні дійства) і

палеолітичне мистецтво (магічні малюнки, різьблення по кістці).

Язичницька релігія виникає у вигляді чотирьох основних форм:

анімізму - віри в душу, якою володіє кожен живий і неживий предмет;

тотемізму - віри у походження людини від єдиного пращура - тварини або

птаха;

магії - чаклування перед полюванням;

фетишизму - віри у надприродні властивості речей.

Близько 10-11 тис. років тому палеоліт змінюється мезолітом.

Зникають льодовики, природа Європи набуває близького до сучасного вигляду,

вимерли мамонти, носороги. Людина винаходить лук і стріли. Основними

різновидами господарювання стають полювання, рибальство, починається

приручення тварин - спершу собаки, а потім свині.

З мезолітичних стоянок слід відзначити Журавську на Чернігівщині, Фатьма-

Коба і Мурзак -Коба у Криму, Гребеники в Одеській області. В цю епоху,

згідно пам'ятників матеріальної культури, вже можна виділити окремі

етнокультурні області.

В кінці мезоліту відбувається поступовий перехід від збиральництва і

полювання до землеробства і скотарства, які остаточно розвинулися в епоху

неоліту (VI-III тис. до н. е. ). Саме цей період вважають розквітом

первісного ладу тому ще вже постало продуктивне господарство. Винайдені

шліфування і свердління каменю, з'являються штучні матеріали - обпалена

глина, а потім - тканина.

Сусідська община змінює родову організацію людей. Натомість матріархату

постає патріархат. Сьогодні відомі понад 500 неолітичних поселень у

басейнах Десни, Дністра, Південного Бугу, Прип'яті.

Енеоліт - перехідна епоха від кам'яного до мідного віку (III-II тис. до

н. е. ) - пов'язана раніш за все з корінними змінами у житті людини -

опануванням металів. У цей період на території України формуються дві

основні групи племен - землероби на Правобережжі і скотарі на півдні та

південному заході. Це свідчило про перший суспільний поділ праці.

Використовуючи тяглову силу худоби, люди почали збирати більший врожай,

що зумовило виникнення надлишків сільськогосподарської продукції, майнової

нерівності і обміну продуктами. Поступово виділяється родоплемінна

верхівка, яка, привласнюючи результати праці гурту, поступово

зосереджувала у своїх руках владу над ним.

Найбільш вивченою археологічною культурою цієї епохи є трипільська. Саме в

с. Трипілля Київської області київський археолог В.Хвойка віднайшов

перше таке поселення. До сьогоднішнього дня відкритими лишаються питання

походження трипільців, хронологічних рамок їхньої культури, і, частково,

території, яку вони заселяли.

Сучасні археологи визначають приблизні рамки існування трипільської

культури початком IV - кінцем III тис. до н. е. Територія, заселена

трипільцями пролягала від Словаччини та Румунії до Слобідської України,

від Чернігова до Чорного моря. Що стосується походження, то більшість

археологів вважають, що основу Трипільської культури, на її ранньому

етапі, складали балканські землеробсько-скотарські племена. Трипільці,

які поселились на Правобережжі Україні, були фактично найдавнішими

хліборобськими племенами. Обробляючи землю дерев'яним плугом з кам'яним

або кістяним лемехом, вони вирощували пшеницю, ячмінь, просо. Зерно

мололи за допомогою простих кам'яних жорен. Окрім цього, трипільці

розводили дрібну рогату худобу, та коней, свиней. Селились трипільці у

басейнах річок. На сьогодні археологами вивчено декілька великих поселень

(від 10 до 20 тис. мешканців) - Майданецьке, Доброводи, Талянки (на

Черкащині). Населення жило у стаціонарних чотирикутних глиняних одно-

двоповерхових будинках з кількома кімнатами.

Іноді Трипільську культуру називають Культурою мальованої кераміки -

через високий рівень розвитку цього ремесла. Посуд виготовлявся у

спеціальних гончарних печах, а потім фарбувався білою, червоною і чорною

фарбою характерними візерунками. Окрім цього були знайдені керамічні

фігурки людей і тварин, іграшкових макетів житл. Розвивалося ткацтво.

Археологічні знахідки свідчать про зв'язки трипільських племен із Малою

Азією, Кавказом.

Розвиток знарядь праці, із сплаву міді і олова - бронзи був головним

досягненням цієї епохи, яке зумовило і зміни суспільних відносин.

Застосування більш міцного металу - бронзи дало можливість значно

вдосконалити транспортні засоби, знаряддя виробництва.

Подальшого розвитку набули різні ремесла - гончарне, каменярське,

бронзоплавильне. Відбувається другий суспільний поділ праці -

відокремлення ремесла від землеробства. (третій пов'язаний із

відокремленням торгівлі). Суспільство поступово переходить від первісного

ладу до епохи соціального розшарування. Це не могло не зумовити зіткнення

як між племенами, так і всередині племен.

Протягом бронзової доби на території України існувало кілька археологічних

культур - Ямна, Зрубна, Культура багатопружкової кераміки, Катакомбна і

т. д.

Бронзова епоха на території України була фактично завершальною стадією

первісного ладу.

2. Племена скіфів. Античні держави у Північному Причорномор'ї

В І тис. до н.е. на території України з'являються перші залізні знаряддя

праці. До цього часу вона була заселена різною за походженням людністю.

Тут жили, зокрема, пращури слов'ян - місцеві землеробські племена. Згодом

на українські землі приходять кочовики. Першими з них були кіммерійці, які

належали до іраномовних груп населення. Саме вони першими опанували

технологію залізоробного виробництва з болотяних руд. Основна діяльність

кіммерійців пов'язана з військовими походами, які сягали країн Малої та

Передньої Азії. Мобільні вершники, озброєні залізною зброєю, ці

завойовники були значною військовою потугою. Кіммерійці не мали постійних

осель. Вони об'єднувалися у племена, а ті, в свою чергу, у союз племен

на чолі з вождем.

Наприкінці VII ст. до н.е. кіммерійців витиснули іраномовні племена

скіфів, які мали чисельну перевагу, були краще зорганізовані та військово

вишколені. Очолювали племена скіфів царі з необмеженою владою.

Видатний давньогрецький історик Геродот вирізняв серед них царських

скіфів, скіфів-кочовиків, скіфів-орачів і скіфів-землеробів. Перші жили

на берегах Азовського моря і у степовому Криму, кочовики - у степах

Наддніпрянщини, землероби - у лісостеповій зоні, орачі - між Дніпром і

Дністром. Окрім військових походів, скіфи торгували з грецькими колоніями

у Причорномор'ї. В обмін на зерно, хутра, віск, мед, а особливо - рабів

скіфи отримували вино, зброю, предмети розкоші.

В кінці VI в. до н.е. скіфи сформували свою державу, поділену на три

частини, кожен з керівників якої був верховним царем. На чолі цих царств

перебували представники єдиної династії, що, безумовно, зміцнювало таку

державу.

З поміж військових успіхів скіфів слід особливо зазначити перемогу над

перським царем Дарієм. Скіфські воїни вирізнялися, за словами Геродота,

нечуваною жорстокістю.

Скіфи були спадкоємцями стародавньої цивілізації, мали свою міфологію,

віру. Особливою пошаною у них користувалися бог вoгню і стихії Табіті,

боги неба і землі Апі та Пацай. Скіфи вкрай шанобливо ставилися до могил

пращурів. Їхня віра у потойбічне життя зумовила складний поховальний

звичай. І сьогодні скіфські кургани в українських степах постають символом

колишньої могутності. Найбільш відомі з них - Солоха і Гайманова могила

на Запоріжжі, Чортомлик і Товста могила, де була знайдена славнозвісна

золота пектораль, - у Дніпропетровській області. Найбільшого розквіту

Скіфія досягла у IV ст. до н.е. за царя Атея, пролігши від Дунаю до

Дона.

Але на кінець IV - початок III століття до н.е. через деякі об'єктивні

обставини становище Скіфії різко погіршилося. Тут слід зазначити зміну

кліматичних умов - висихання степів, збіднення економічних ресурсів

лісостепів - зменшення трав'яного покриття. Окрім цього, у III столітті

до н.е. на території Північного Причорномор'я з поволзько-приуральських

степів прийшли сармати, які витиснули скіфів. Частина скіфського

населення відійшла на південь і створила дві Малих Скіфії: першу - у

Нижній Наддніпрянщині й Північному Криму, друга - у степовому і

передгірному Криму зі столицею у Неаполі Скіфському, поблизу теперішнього

Бахчисараю.

Після цього до середини ІІІ століття н.е. у Північному Причорномор'ї

панували сармати. Це були спілки декількох племен - язигів, роксаланів,

аланів, які, однак, не мали міцної центральної влади. Основним

господарством сарматів було кочове скотарство. Розводили велику рогату

худобу, коней, овець. Окрім цього, полювали, ремеслували.

Мова сарматів, як і скіфів, належала до іранського типу.

Сармати зазнали культурного впливу Китаю, Індії, Ірану, завдяки

кочовому способу життя і торгових зв'язків з цими країнами.

Наприкінці I ст. з ініціативи та під керівництвом племені аланів було

створено великий союз племен. Проте у III ст. у ці краї прийшли вихідці з

Прибалтики - племена готів, а трохи пізніше – зі Сходу - гунів, і

пануванню сарматів настав кінець.

Ще у VII-VI ст. до н.е. починається процес “великої грецької колонізації”

у Північному Причорномор'ї, викликаний передусім торговою експансією та

відсутністю пристосованої для землеробства землі у самій Греції.

Першим грецьким поселенням на півдні України був о. Березань - Борисфеніда

(біля м. Очакова Миколаївської області). Потім, у першій половині VI в.

до н.е. на правобережжі Бузького лиману постає Ольвія, на кінець V ст.

до н.е. - Херсонес (поблизу сучасного Севастополя), Тіра (на лимані

Дністра), Феодосія у Криму, Пантікапей на місці теперішньої Керчі,

Фанагорія - на Тамані.

Основою грецького господарства Північного Причорномор'я були зерноробство,

виноробство, рибальство і переробка риби, яка потім вивозилась до Греції.

Високого рівня досягло ремесло - ткацтво, гончарство, обробка металів.

Грецькі міста-держави були центрами торгівлі Північного Причорномор'я. З

Греції надходила зброя, коштовності, посуд, солодощі, приправи, спеції.

Грецькі міста держави, за винятком Боспору, за своїм устроєм були

рабовласницькими аристократичними або демократичними республіками. Значна

роль в їхньому керівництві належала вільним громадянам, хоч основна влада

належала багатим купцям.

У V в. до н.е. за царя Мітрідата Євпатора виникає Боспорське царство зі

столицею у Пантикапеї, яке охоплювало Керченський, Таманський півострови

та північне узбережжя Азовського моря до витоків Дону. Поступово Боспор

поширює свою владу на багато інших грецьких колоній.

У грецьких містах, де панувала понтійська культура, значна увага

приділялася розвитку освіти. Розповсюдженою була література, розвивались

історія, театр, музика. Будувалися храми, прикрашені скульптурою,

фресками та мозаїкою. В кожному місті карбувалася власна монета.

Проте на зламі IV - ІІІ ст. до н.е. міста-держави вступають в епоху кризи.

Внутрішні суперечності, відсутність військової сили, загарбницькі дії

скіфів у Криму - все це зумовило падіння міст і ослаблення впливу греків у

Північному Причорномор'ї. В середині I ст. Ольвія, Тіра, Херсонес

входять до складу римської провінції - Нижньої Лізії, оскільки загроза з

боку варварів змусила їх піддатися під римські легіони.

А протягом ІІІ - ІV ст. під ударами готів і гунів, які виступали проти

Римській імперії, античні міста-держави в епоху великого переселення

народів фактично припиняють своє існування.

3. Походження слов'ян та їх розселення на території України

Питання походження східних слов'ян і на сьогодні є недостатньо вивченим.

Існує декілька версій відносно територій, де формувався східнослов'янський

етнос, та часу, коли це відбувалось. Найбільш поширеною є та, згідно якої

перший етап складання слов'янства, так званий передслов'янський, сягає

другої половини II - I тис. до н.е. Саме тоді починається формування

декількох археологічних культур, які пізніше стали характерними для

слов'ян.

Передслов'янський період пов'язаний з виникненням на правобережній

лісостеповій Наддніпрянщині Зарубинецької культури, яка, на думку

більшості вчених, є спільною для всього слов'янства. У той період населення

межиріччя Десни, Сейму і Сожа було осілим, жило в основному з

землеробства, ремесел і торгівлі.

Уперше слов'яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під

назвою “венеди”. Розселялися вони у районі Балтійського моря. Пізніше, на

середину I тис. н.е. з венедів вирізняються дві групи слов'янського

населення - анти і склавіни. Перші заселили територію від Дунаю до

витоків Дону і Азовського моря і склали згодом східну гілку слов'янства.

Основою господарства антів лишалися землеробство і скотарство. Значного

розвитку набули і ремесла – ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське.

Важливе місце у господарському житті антів посідала торгівля з містами -

державами Північного Причорномор'я та арабськими країнами. Окрім цього,

річка Дніпро, яка протікала через територію антів, була важливим

міжнародним торгівельним шляхом. Суспільно-політичний устрій антів мав

демократичний характер. На чолі племені стояв князь і старшини, але всі

важливі питання вирішувались на народних зборах - віче.

Анти часто воювали проти готів, загрожували північним кордонам Візантії по

Дунаю. А в середині V ст. підкорені гунами анти разом із ними брали

активну участь у Балканських війнах.

Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV - початок VII

ст. ) і у 602 році загинула під натиском аварів. Після цього у письмових

джерелах анти вже не згадуються. Починаючи з VII ст. у літературі

трапляється назва "слов'яни" - людність, яка мешкала на правому березі

Дніпра. Незабаром формується понад 10 великих племінних об'єднань східних

слов'ян, які заселяли землі нинішніх України, Росії і Білорусі. Перелік

цих об'єднань міститься у “Повісті временних літ”: поляни, древляни,

дреговичі, дуліби, волиняни, бужани, уличі, тиверці, білі хорвати,

сіверяни, в'ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени. Поступово

складаються й великі спільноти. Існують згадки про три центри - Куявію

(Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за

визнанням більшості вчених - Ростово-Суздальська земля).

Ранні слов'яни селилися здебільшого по берегах річок і озер. Житла були

дерев'яними, обмазані глиною. Серед досліджених поселень ранніх слов'ян

слід виділити - Корчувате, Лютіж, Суботів, Канів.

Жили ранні слов'яни за традиціями родоплемінного ладу. Майном, передусім

землею, володіли великі роди - патріархальні об'єднання за кревною

спорідненістю. Але поступово відбувається перехід до сусідської общини, за

якої визначальним було не походження, а місце проживання.

Суспільний лад ранніх слов'ян характеризувався переходом від первісного

демократизму до військово-племінного угрупування, за якого влада

концентрується в руках сильних вождів (князів). Спершу ті обираються разом

зі старшиною на народних віче, а далі їх влада пеpедається у спадок.

Життя і праця східних слов'ян були тісно пов'язані зі своєю сім'єю і

природою. Це і визначило два основних культи - обожнення сил природи і

культу до пращурів. Систему вірувань ранніх слов'ян, коли вклоняються

Сонцю, Місяцеві, вогневі, дощеві, називають язичництвом. Поступово

формується пантеон богів, серед яких найбільш шанованими були: Дажбог - бог

Сонця й добра; Перун - бог грому; Сварог - бог неба; Дана - богиня води;

Стрибог - бог вітрів, Велес - бог худоби.

Служителями язичницької релігії були жерці, їх називали волхвами. Ці люди

володіли, окрім релігійних, ще й медичними, астрономічними знаннями.

Вірили східні слов'яни і в духів – домовиків, водяників, лісовиків,

мавок, русалок тощо.

Вже в ті часи, грунтуючись на природних спостереженнях, наші пращури

створили календар, який складається з 12 місяців і чотирьох пір року.

Новий рік починався у березні - тоді, коли день починав переважати ніч.

Розвивалось у східних слов'ян й ужиткове мистецтво зі “звіриним” і

“геометричним” жанровими стилями. Вдосконалювалась й музична творчість.

Східні слов'яни створили високу культуру, яка поступово стала першоосновою

духовного розвитку майбутньої України.

4. Східнослов'янська держава - Київська Русь (XІ - ХІІ ст.)

Протягом VIII - IX ст. слов'яни розселилися на території Східної Європи.

Найбільшими слов'янськими племенами були: поляни, що жили на Середній

Наддніпрянщині, сіверяни - на р. Десна, в'ятичі - на Оці, на заході

від полян - дреговичі та древляни. По течії р. Західний Буг лежали землі

волинян і дулібів. У цей час основною формою суспільного ладу були спілки

племен, які часто переходили у більш складні об'єднання.

На північному заході сусідами східних слов'ян були варяги (племена балтів і

норманів), на сході й півдні - кочові племена хозарів, печенігів, булгар,

з якими у східних слов'ян часто виникали зіткнення за контроль над річками,

що слугували торговими шляхами до Візантії та країн Сходу.

Поступово племінні спільноти трансформуються у племінні князівства, які

властиві перехідному етапові до феодального суспільства. Знижується роль

народного віча, довкола князів формуються дружини - групи професійних

вояків. Дружина є головним інструментом, за допомогою якого князь збирає

данину, завойовує нові землі. Найбільш знатні дружинники складають

дорадчий орган при князеві - боярську раду.

Починається формування верстви великих землевласників - бояр, які

отримували землю (вотчину) за службу у князя. Тепер земля могла

передаватись у спадок. Основна ж частина селянства - смерди - платили

князеві данину й виконували різні повинності. Таким чином наявним було

соціальне розшарування. Але в цей період ще не було держави як

легалізованого апарату примусу.

Формування державності у східних слов'ян зумовлювалося низкою соціально-

економічних і політичних чинників.

Підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додаткового

продукту, привело до різких змін у соціальній сфері. Передусім зменшилася

необхідність спільного обробітку землі. Земля стала переходити у власність

окремих сімей. За соціальним розшаруванням іде кастова диференціація:

землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники - на феодально

залежне населення.

Розвиток ремесла зумовив поглиблення суспільного розподілу праці,

розширення обміну всередині та між общинами, що в свою чергу викликало

активізацію торгівлі та виникнення постійних поселень. Пожвавилася й

зовнішня торгівля. Особливо розвивались торгові зв'язки з Великою Моравією,

Хазарією, Візантією.

Збільшення розмірів території, військова активність вимагали нових методів

і форм управління. Народні збори стають неефективними. На перший план

виходить князівська влада - спочатку виборна, а потім спадкоємна.

Зовнішньополітична діяльність сприяла виділенню дружини в особливу

привілейовану групу професійних військових, яка поступово стає органом

примусу.

Крім внутрішніх факторів, важливу роль у державотворчому процесі

відігравали зовнішні - насамперед постійна загроза з боку сусідніх кочових

племен.

Таким чином, у VIIІ - IX ст. в слов'янському світі склалися передумови для

формуванні державності.

Серед учених існує декілька теорій походження Давньоруської держави.

Норманська теорія заснована на літописній легенді, згідно з якою варяги

були запрошені на Русь. Окрім цього, в якості аргументів висувалося

давньонорманське походження деяких руських назв, імен тощо. А сама назва

“Русь” походить, на думку прихильників цієї теорії, від фінської назви

шведів - “ руотсі ”.

Антинорманська теорія наполягає на тому, що назва “Русь” походить від назви

річок у Центральній Україні - Рось, Роставиця. А у Скандинавії жодне

джерело не вказує на плем'я або народ русів. Окрім цього, декілька

ісламських мандрівників і письменників називають русів слов'янськими

племенами.

Існує ще і хозарська гіпотеза О. Пріцака, згідно з якою поляни є не

слов'янами, а різновидом хозарів.

Сьогодні не можна говорити про переконливу перемогу тієї чи іншої теорії.

Найбільш прийнятною, на наш погляд, є теорія взаємовпливу багатьох

факторів, включаючи варязький і хозарський, у процесі становлення

ранньофеодальної держави - Київської Русі. Основними ознаками будь-якої

середньовічної держави, в тому числі Київської Русі, були: розміщення

населення не за національним (у той період за племінним) принципом, а за

територіальним, поява влади, не пов'язаної з волевиявленням народу,

збирання данини для утримання цієї влади, династичний (спадковий) характер

влади вождя.

Початок формування державності на території України тісно пов'язаний з

перетворенням Києва на основний політичний і культурний центр руських

племен. Саме навколо нього наприкінці VІІІ - на початку ІХ ст. відбувається

об'єднання територій між Чорним і Балтійським морями. Правили тоді останні

представники династії давньоруських князів Дір та Аскольд, спадкоємці

першого господаря Києва - князя Кия. Князь Аскольд, проводячи виважену і

активну зовнішню політику, зміцнив Київську Русь, поставивши її нарівні з

Візантією та Хазарією. Закріпившись на узбережжі Чорного моря, Аскольд

здійснив декілька вдалих походів на Візантію (860, 863, 865, 874 рр.),

в результаті яких було підписано вигідні для русів угоди.

До часів правління Аскольда вчені відносять і першу спробу введення

християнства як офіційної релігії у Київській Русі. І саме це, згідно з

однією з історичних версій, стало причиною заколоту, ініціаторами котрого

виступили місцеві волхви та бояри. Для реалізації своїх планів вони

звернулися до Новгорода, де з 870 р. утвердилося правління запрошеного

варяга - Рюрика. В 879 році Рюрик помирає і залишає свого малолітнього

сина Ігоря під контролем фактичного регента Олега, який у 882 році

захоплює Київ і вбиває Аскольда. Незважаючи на протидію новгородців, під

владою київських князів об'єднуються землі ільменських слов'ян, кривичів,

полян, древлян, сіверян, радимичів. В Києві відновлюється язичницький

культ.

В 907 році Олег рушив походом на Візантію і змусив її підписати торговельну

угоду, яка відкривала широкі можливості для руських купців. Нову, не менш

вигідну угоду було укладено в 911 р.

Після смерті Олега (912 р.) київським князем став Ігор Рюрикович. Посиливши

централізовану владу у боротьбі з волелюбними древлянами, він виступив

проти печенізьких орд, які нападали на Русь. А у 941 і 944 роках здійснив

не дуже вдалі походи на Візантію, після чого Русь втрачала контроль на

Чорноморському узбережжі та в гирлі Дніпра і до того ж зобов'язувалася

надавати військову допомогу Візантії. У 945 році, намагаючись двічі

поспіль зібрати данину з древлян, князь Ігор був вбитий.

Синові Ігоря Святославові в той момент було три роки, тому влада перейшла

до вдови Ігоря - княгині Ольгі. Насамперед вона жорстко помстилася

древлянам за смерть чоловіка, спаливши їхню столицю Іскоростень разом з

частиною городян. Ольга намагалася обмежити прерогативи місцевої знаті,

впорядкувала збір данини і встановила більш суворий порядок управління. За

часів Ольги зміцнила економічна могутність Київської держави, піднісся її

міжнародний авторитет. У 957 р. відбулася дипломатична місія Ольги до

Константинополя, де вона охрестилася. У 959 р. руське посольство було

виряджене до імператора Священної Римської імперії.

У 957 р. син Ігоря та Ольги Святослав досяг повноліття і став фактично

великим київським князем. Проте Ольга до самої смерті (964 р.) залишалася

радницею свого сина. За заслуги перед Київською державою і християнством

княгиню Ольгу пізніше було канонізовано.

Святослав ще більше зміцнив позиції Київської держави, розгромивши

Хозарський каганат, Волзьку Булгарію, приєднавши в'ятичів, придунайські

міста, Тьмутаракань, Прикубання, здійснивши вдалий похід на Болгарію.

Задля зміцнення влади київських князів на землях племінних князівств

Святослав провів адміністративну реформу, посадивши старшого сина Ярополка

намісником у Києві, молодшого, Олега, — в Овручі, де були сильні

сепаратистські настрої, а позашлюбного сина Володимира послав правити від

свого імені в Новгород Великий, який постійно прагнув відділитися від

Києва.

У 968 р. Святослав знову спробував посилити свій вплив на Балканах,

організувавши другий болгарський похід. Але на цей раз йому не поталанило.

Після тримісячної оборони у м. Доростолі Святослав був змушений підписати

мир з Візантією, зрікшися своїх володінь на Балканах. Повертаючись на

батьківщину (972 р.), на острові Хортиця князівське військо натрапило на

печенізьку засідку і цілком загинуло. Поліг і сам Святослав.

Як і його попередники, Святослав посилив позиції Русі на важливих

торговельних шляхах, зміцнив кордони і підніс міжнародний авторитет своєї

держави. Після його смерті починається жорстока боротьба за владу. Ярополк

прагнув підкорити братів і одноосібне правити Руссю. В 977 р. він повів

дружину на Овруч і розбив Олега. Володимир, не чекаючи зіткнення зі старшим

братом, біжить до Скандинавії, де наймає професійне варязьке військо. У 978

р. він розбиває Ярополка і стає великим київським князем. Враховуючи, що

князівська влада на місцях була практично необмеженою, Володимир починає

своє правління, посадовивши синів і старших дружинників у містах Русі. Ті в

свою чергу створюють апарат управління нижчого рангу. Це не могло не

зумовити консолідацію держави.

Володимир повертає Русі землі хорватів і дулібів, радимичів і в'ятичів,

фактично завершуючи формування державної території. На сході Київська Русь

сягала межиріччя Оки й Волги, західний кордон проходив Дністром, Карпатами,

Західним Бугом, Німаном і Західною Двиною, на півночі — Чудським, Ладозьким

та Онезьким озерами, на півдні — річками Південним Бугом, Доном, Россю,

Сулою.

Серйозною проблемою доби Володимира Святославича були набіги кочовиків. Для

протидії цьому необхідна була сильна армія. Отож Володимир упроваджує

військову реформу, встановлюючи феодальну організацію війська — службу за

право володіти землею. Це зміцнило і власну владу князя. Окрім цього,

створюється досить розгалужена система фортець, валів, опорних пунктів

тощо.

Важливим напрямом діяльності Володимира було вдосконалення системи права,

пристосування його до умов свого часу.

Цілком очевидно, що для зміцнення централізованої князівської влади

потрібен був єдиний бог. Стара язичницька релігія з її розлогим пантеоном

вже не відповідала вимогам суспільства. Вибір Володимира зупинився на

християнстві православного (візантійського) обряду. Це мало кілька підстав:

по-перше, історичні підвалини такого вибору вже були закладені Аскольдом і

княгинею Ольгою; по-друге, у візантійському варіанті світська влада

домінувала над релігійною; по-третє, мова богослужіння фактично була

єдиною.

Введення християнства на Русі відбувалося таким чином. Василій II,

візантійський імператор, після поразки від Болгарії виряджає до Києва

послів з проханням про військову допомогу. Володимир Святославич

погоджується в обмін на одруження з сестрою імператора Анною. Але Василій

II не виконав обіцянки. Тоді Володимир узяв в облогу місто Херсонес

(Корсунь) — опору візантійського панування в Криму — і захопив його.

Імператор змушений був погодитися на той шлюб.

Охрестившись сам, Володимир зробив християнство державною релігією, що мало

велике позитивне значення. У суспільстві з'явилася сила, яка не лише

надавала йому духовної та культурної єдності, а й впливала на все соціально-

економічне життя. Піднісся авторитет самого князя. Потужний поштовх до

розвитку отримала давньоруська культура. Київська Русь стала у шерег

провідних християнських держав Європи, забезпечивши собі рівноправні та

взаємовигідні стосунки з ними.

На чолі церкви стояв київський митрополит. У великих містах перебували

єпископи, які вирішували всі церковні справи своїх єпархій. Митрополити та

єпископи володіли землями, селами й містами. Церква мала власні військо,

суд і законодавство.

Отже, православ'я стало фундаментом для створення централізованої держави.

Проте не слід перебільшувати позитивний вплив введення християнства

візантійської моделі. Саме вона давала можливість світській владі

підпорядковувати духовну згідно зі своїми інтересами. Можна говорити і про

певну обмеженість стосунків православної Київської Русі з католицькою

Західною Європою. Стримуючим фактором була й церковнослов'янська мова, адже

з тодішнього культурного обігу були значною мірою виключені латиномовні

джерела. Але разом із тим необхідно визнати, що християнізація Русі є

однією з найбільш значних подій в історії нашої землі.

Наприкінці правління Володимира Святославича виникла реальна загроза

єдності Київської Русі. Проти нього відкрито виступив прийманий син

Святополк, а рідний син, новгородський князь Ярослав, відмовився платити

Києву данину. Володимир готувався до походу на Новгород, але у 1015 р.

помер.

Між синами Володимира Ярославом, Борисом, Глібом, Святославом, Мстиславом і

Святополком починається кривава боротьба за київський стіл, унаслідок якої

Ярослав стає князем у Києві, а Борис, Гліб і Святослав гинуть. Остаточна

перемога Ярослава над Святополком відбувається на р. Альті лише в 1019 р.

У 1026 р. Ярослав і Мстислав уклали мирну угоду та поділили Русь: Ярослав

залишився княжити в Києві, а Мстислав — у Чернігові до своєї смерті у 1036

р.

Встановивши контроль над Київською Руссю, Ярослав, прозваний Мудрий,

звертається до зовнішніх проблем і починає боротьбу з печенігами.

Генеральна битва відбулась у 1036 р., після якої печеніги вже ніколи па

Русь не нападали. На честь цієї перемоги в Києві було закладено Софійський

собор.

У період правління Ярослава Мудрого розширюються кордони Київської Русі:

від Чорного моря і пониззя Дунаю на півдні аж до Фінської затоки на

півночі, від Закарпаття на заході до верхів'їв Волги та Дону на сході.

Активізувалася й дипломатична діяльність. За допомогою династичних шлюбів

Ярослав зміцнив стосунки з кількома провідними європейськими державами. Сам

він був одружений зі шведською принцесою Інгігердою, його сестра Марія була

дружиною польського короля Казимира І, син Ярослава був одружений з дочкою

Казимира, інший — з візантійською принцесою, ще двоє — з німецькими

княжнами. Одна дочка вийшла заміж за угорського короля Андраша, інша - за

норвезького короля Гаральда, а потім Свена, третя — за французького короля

Генріха І.

Значну увагу Ярослав Мудрий приділяв внутрішнім проблемам Київської Русі.

За його правління проводиться кодифікація юридичних норм, які існували, а

також постає перший письмовий звід норм давньоруського права «Руська

правда», які захищали приватну власність і власника.

Ярослав призначає на вищу церковну посаду — митрополита — не грека, як то

було раніше, а слов'янина — Іларіона. Проте ця традиція не збереглася, й по

смерті Ярослава Мудрого у 1054 р. митрополичу кафедру знову очолив грек.

За Ярослава Мудрого Київська Русь досягла зеніту свого розквіту, встала

нарівні з найвпливовішими країнами середньовічної Європи. Турбуючись про

подальшу долю своєї держави, за кілька років до смерті Ярослав поділив між

синами міста й землі. Київ, Новгород, Псков відійшли Ізяславові, Чернігів,

Муром, Тьмутаракань — Святославові, Ростов, Переяслав — Всеволодові,

Володимир — Ігореві, Смоленськ — В'ячеславові. До того ж запроваджувався

новий принцип спадковості — сеньйорат. Це означало, що княжити в Києві

мають спершу по черзі всі сини Ярослава, потім онуки старшого сина.

Проте фактично після 1054 р. в Київській Русі встановлюється форма

правління, яку називають тріумвіратом Ярославичів — Ізяслава, Святослава та

Всеволода. Саме вони разом встановлювали закони («Правда Ярославичів»),

очолювали походи проти половців. Але після невдалої битви на р. Альті у

1068 р. спілка Ярославичів фактично розпалася. Починається боротьба за

одноосібну владу. Спробу припинити княжі усобиці було вжито у 1097 р. на

об'єднавчому з'їзді князів у Любечі. Було вирішено припинити чвари і

скасувати принцип спадкоємності, запроваджений Ярославом Мудрим. Кожен

князь отримує успадковані від батька землі — вотчину, а всі спірні питання

розв'язуються на князівських з'їздах. Проте наступні Витичівський (1100

р.), Золочівський (1101 р.), Долобський (1103 р.) князівські з'їзди не

усунули всіх суперечностей, що ніяк не сприяло єдності Київської Русі,

особливо в умовах половецької загрози і заворушень населення Києва та інших

великих міст. Так, у 1113 р., під час повстання в Києві бояри й купці

звернулися до переяславського князя Володимира Мономаха (онука Ярослава

Мудрого) з проханням посісти київський стіл. Придушивши повстання,

Володимир Мономах став київським князем на 12 років.

Розгромивши половців і забезпечивши сприятливі зовнішні умови, Володимир

Мономах багато зробив для зміцнення Київської Русі. Розвивалися сільське

господарство й ремесла, пожвавилася торгівля, будувалися нові міста.

Зміцнюються династичні зв'язки: сам Володимир Мономах був одружений з

дочкою англійського короля, сестра вийшла заміж за німецького імператора, а

донька — за угорського короля. По смерті Володимира у 1125 р. спадкоємцем

на київському столі став його син Мстислав Володимирович, який продовжив

політику батька. Проте його наступники знову почали боротися між собою за

першість на Русі. Отож із другої половини XII ст. починається новий період

в історії українських земель — період феодальної роздробленості та

існування самостійних князівств.

5. Культура Київської Русі

Культура Київської Русі є результатом тривалого процесу як внутрішнього

розвитку східнослов'янського суспільства, так і зовнішнього впливу світової

цивілізації.

З глибокої давнини бере початок усна народна творчість — казки, легенди,

пісні. Найдавнішими і значними у культурному відношенні є билини

Володимирового циклу, які створювалися в Х—XI ст. і оспівували хоробрість

богатирів, які захищали рідну землю. Тут фіксувалися пам'ять про історичні

події та ставлення до них.

Першими письмовими творами у Київській Русі були літописи — зводи записів

про історичні події, викладені у хронологічній послідовності.

Найдавнішим літописом, який дійшов до наших днів, є «Повість временних

літ», створена на початку XII ст. Вона збереглась у Лаврентіївському (1377

р.) та Іпатіївському (початок XV ст.) списках. Відомі також «Київський

літопис» XII ст., «Галицько-волинський літопис» XIII ст.

Літописи є основним джерелом з історії Київської Русі IX—XIII століть. Але,

окрім них, із письмової спадщини можна згадати філософську проповідь

митрополита Іларіона «Слово про закон і благодать», «Повчання дітям»

Володимира Мономаха та ін.

Особливе місце у давньоруській літературі посідає «Слово про Ігорів похід»,

написане на основі конкретного історичного факту. Невідомий автор цього

твору закликав князів забути міжусобиці й об'єднатися в ім'я захисту рідної

землі.

Розвиток літератури Київської Русі був безпосередньо пов'язаний із

поширенням освіти, створенням бібліотек. Уже за Володимира Святославича

існували державна школа і школа при Софійському соборі. Ярославом Мудрим

створюється перша відома на Русі бібліотека.

Значного розвитку набула архітектура. За Володимира Святославича будується

храм Богородиці, який потім назвали Десятинною церквою (на його утримання

князь брав десяту частину доходів своїх підданців). Вона була прикрашена

фресками, мозаїкою. В 1037 р. зведено найбільший храм Київської Русі —

Софійський собор. За його зразком у Чернігові будується Спаський собор, у

Новгороді та Полоцьку — Софійські собори. Ярослав Мудрий споруджує у Києві

Золоту браму.

Центрами культури у Київській Русі були монастирі. Одним з них був Києво-

Печерський монастир, заснований за Ярослава Мудрого преподобним Антонієм,

на взірець того, який він же започаткував у Чернігові.

В усіх великих містах існували іконописні майстерні. Розвивається книжкова

мініатюра «Остромирове євангеліє», написане у середині XI ст., прикрашене

чудовими заставками і мініатюрами.

Розквітає ювелірне мистецтво. Київські майстри володіли різними способами

обробки коштовних металів — зерню, сканню, перегородчастою емаллю.

Зростання економічних і культурних зв'язків Київської Русі, піднесення

суспільного життя зумовили наступний розвій її культури.

6. Феодальна роздробленість Київської Русі

XII—XIII століття на Русі увійшли в історію як період феодальної

роздробленості. По смерті великого князя київського Мстислава, сина

Володимира Мономаха, Київська Русь розпадається на багато князівств і

земель. Поза сумнівом, основною причиною розколу великої централізованої

держави була відсутність у місцевих князів і бояр зацікавленості у сильній

владі великого київського князя. Розвиток відокремленого землеволодіння,

можливість передання землі у спадок робило їх повновладними господарями, не

залежними від Києва.

Серйозними причинами роздробленості можна назвати й великі розміри держави

та пов'язані з цим труднощі управління, відсутність чіткої системи

престолоспадкування і княжі усобиці.

У процесі децентралізації виділяються Київське, Чернігово-Сіверське,

Переяславське, Волинське, Галицьке, Володимиро-Суздальське, Полоцьке та

інші князівства.

Місцеві князі реформують державний апарат, створюють власні збройні сили -

дружини. Князівства тепер діляться на волості, куди князем призначалися

посадники. Поступово знижувалася роль народного віча. Хоча в Новгороді та

Пскові формою правління була боярська республіка.

Київське князівство залишалося загальнодержавним центром, у якому містилася

резиденція митрополитів. Фактично сталася лише зміна форми державного ладу.

Деякі вчені називають її федеративною монархією, бо основні питання

внутрішньої та особливо зовнішньої політики вирішувалися колективно

найбільш впливовими князями. Важливим аргументом на користь подібної

політики була постійна загроза з боку половців. У 60— 70 роки XII ст.

виділяються два центри, які намагаються об'єднати навколо себе руські

землі, — Київ і Володимир-на-Клязьмі. Але посилення впливу боярства, яке

ставило власні місцеві інтереси вище загальнодержавних, знову викликає

загострення міжкнязівських стосунків і прискорення процесів роздроблення.

Тим і скористалися зовнішні вороги — лицарі-хрестоносці, половці. Але

найжахливішої руйнації завдали Русі татаро-монголи.

На кінець XII — початок XIII ст. у Центральній Азії утворюється могутня

військово-феодальна Монгольська держава. У 1206 р. її очолив Темучин,

проголошений Чипгісханом. Одразу ж починаються завойовницькі війни проти

сусідів, а потім татаро-монголи поступово просуваються до кордонів

Київської Русі. В 1223 р. на р. Калка 25-тисячне татаро-монгольське військо

завдає нищівної поразки дружинам південноруських князів, які навіть перед

обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і виступити

спільно. Наступний похід проти Русі татаро-монголи починають у 1237 р. під

орудою онука Чингісхана — Батия. Протягом 1237—1238 рр. були захоплені

рязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі.

У 1239 р. Батий захоплює Переяслав і Чернігів і виступає на Київ, де правив

воєвода Данила Галицького — Дмитро. Восени 1240 р. починається штурм. За

допомогою стінобитних машин завойовники вдерлися у Київ, але городяни

продовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом опору захисників стала

Десятинна церква. Місто було пограбоване й зруйноване. За легендою, воєводі

Дмитру за мужність було збережено життя. Потім здобиччю завойовників стають

Кам'янець, Ізяслав, Володимир, Галич.

Завдяки багаточисельності та міцній організації татаро-монгольських військ,

з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руських

дружин, з іншого, Батий зумів приєднати до своєї імперії — Золотої Орди,

яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь.

Окрім татаро-монголів, Русь воліли завоювати ще лицарі-хрестоносці,

польські та угорські феодали. Проте Данилові Романовичу, галицько-

волинському князю, вдалося вгамувати їхні зазіхання.

Татаро-монгольська навала значною мірою загальмувала соціально-економічний,

політичний і культурний розвиток стародавньої Русі. Феодальна

роздробленість була фактично законсервована, про відродження власної

державності не могло бути й мови.

Виконавши роль буфера для країн Західної Європи (у татаро-монголів вже не

було сил її здобувати), Русь на довгі роки опинилася під ігом. Лише

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8