История Украины

История Украины

війська були знесилені, союзники-татари повернулись у Крим. А війна на

польській території неминуче б викликала активний опір місцевого населення.

В грудні 1648 р. козацьке військо на чолі з Б. Хмельницьким урочисто

ввійшло у Київ. І вже тут, критично переосмисливши ситуацію, що склалася,

гетьман формулює основні принципи національної державної ідеї. В

переговорах з поляками, які почалися, Хмельницький захищає право

українського народу на створення власної, незалежної від влади польського

короля держави. Ця держава розглядалася в якості спадкоємиці Київської

Русі.

Влітку, зібравши величезне ополчення, королівський уряд розпочинає наступ

на повстанців. Козацькі війська оточили частину польських військ під м.

Збаражем. У серпні 1649 р. відбулася битва, і успіх був на боці козаків,

але татари несподівано покинули поле бою, а кримський хан зажадав від Б.

Хмельницького вступити в переговори з Польщею. В результаті було підписано

Зборівську мирну угоду.

Згідно з цією угодою Річ Посполита визнавала існування козацької України у

кордонах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. Чисельність

козацтва мала становити 40 тис.; селяни, які не потрапили до реєстру,

поверталися до своїх панів. Захищалися права православної церкви. Однак

польська шляхта могла знову повертатися на визволені від неї території.

Таким чином, ідею соборності України не було реалізовано, і Хмельницький

задовольнився козацькою автономією в межах Речі Посполитої. Але разом із

тим під час війни формується українська державність — переважно військового

гатунку. Створюються центральні й місцеві органи влади, запроваджується

новий адміністративно-територіальний поділ.

Вищим законодавчим органом була Генеральна рада, але фактично ним стала

рада козацької старшини. Виконавчу владу репрезентував гетьман, який

видавав універсали, організовував фінансову та судову системи, керував

зовнішньою політикою.

При гетьмані існував уряд — Генеральна канцелярія, що складалася з

генеральної старшини — генерального писаря, генерального судді,

генерального хорунжого, генерального обозного, військового скарбничого.

Територія козацької республіки становила близько 200 тис. кв. км і була

поділена на 16 полків, а ті, в свою чергу, на 272 сотні. Столицею і

гетьманською резиденцією було м. Чигирин. На місцях адміністративну владу

здійснювали полковники й сотники, а у селах — старости.

Починає формуватися козацька, селянська і державна власність на землю.

Перед Б. Хмельницьким стояла дуже серйозна проблема — не допустити

соціального вибуху, оскільки за Зборівською угодою передбачалося принципове

збереження старої соціально-економічної системи. Особливо це стосувалося

селян, які не потрапили до реєстру. Але тут гетьман проводив досить гнучку

політику. З одного боку, він не допускав безконтрольних селянських

заворушень, а з іншого — всіляко прагнув уникнути поновлення найжорстокіших

форм експлуатації кріпаків.

Велику увагу Б. Хмельницький приділяв дипломатичній діяльності, спрямованій

на зміцнення міжнародного становища козацької держави. Було встановлено

військово-політичну спілку з Кримським ханством, Трансильванією, Росією,

Туреччиною, Швецією, Венецією.

Але Річ Посполита не примирилася з таким розвитком подій і у лютому 1651 р.

почала воєнні дії, напавши на м. Червоне на Поділлі. Основні сили поляків

концентрувалися на Волині під м. Берестечком, де й сталася вирішальна битва

у червні 1651 р. Татари і тут покинули поле бою, ще й захопивши у полон Б.

Хмельницького. Полковникові І. Богуну вдалося вивести частину козаків з

оточення. В цей час на територію України насуваються литовські війська під

орудою князя Радзивілла. Перевага залишається на боці поляків, і

Б.Хмельницький, визволившись із полону, був змушений у вересні 1651 р.

підписати нову мирну угоду у м. Білій Церкві. Автономія козацької держави

обмежувалася тепер Київським воєводством, чисельність козаків скорочувалася

до 20 тис., гетьман підпорядковувався владі коронного гетьмана, а польські

пани могли повернутися у свої маєтки.

Умови Білоцерківського договору викликали масове невдоволення українського

народу і спровокували численні стихійні виступи. Частина селян переселилася

на територію Російської держави.

Б. Хмельницький, який також не змирився з поразкою, накопичує сили, і у

травні 1652 р. завдає удару полякам в урочищі Батіг на Поділлі. Битва

закінчилася блискучою перемогою козаків. І хоч це не означало кінець війни,

Білоцерківська угода втратила свою силу.

Нова велика збройна сутичка сталася під м. Жванцем, де козацько-татарське

військо взяло в облогу польський табір. Але від цілковитої поразки поляків

знову врятували татари, які уклали з ними угоду. Вона припиняла воєнні дії

і дала можливість татарам збирати данину на західноукраїнських землях.

Стосовно України підтверджувались лише права і вольності козацтва. Про

автономію на умовах Зборівської угоди навіть не згадувалось.

Цілком очевидно виникла проблема зовнішньополітичної переорієнтації, бо

основний військово-політичний союзник — кримський хан — не міг сприяти

реалізації ідеї державності України.

В цій ситуації перед Б. Хмельницьким постає необхідність зовнішньої

військово-політичної допомоги. Розуміючи, що завоювати повну незалежність

можна лише пройшовши попередній період протекторату когось із сусідів,

гетьман шукає сильну державу-покровителя. В якості найбільш реальних

розглядалися варіанти Туреччини і Росії. Контакти з останньою почалися ще у

1648 р., але через вичікувальну позицію Москви справа нічим певним не

закінчилась. Тоді ставка робиться на Оттоманську Порту, і вже на початку 50-

х років з нею підписується нова угода, згідно з якою вона бере Військо

Запорізьке під свій захист.

Проте незабаром для Б. Хмельницького стає очевидним формальний характер

підтримки з боку Туреччини, і знову активізується проросійська

спрямованість зовнішньої політики козацької держави. Тут бік гетьмана взяла

більшість старшини. Для неї визначальними були такі чинники, як спільна

релігія, близькість мов і культур, спільність історичної пам'яті і, що

істотно, військово-політична слабкість Росії порівняно з Туреччиною, що

давало шанс більш повної самостійності майбутньої Української держави.

На цей час і Москва, намагаючись розширити сферу свого впливу і використати

Україну в якості буфера проти Туреччини, вирішила взяти Військо Запорізьке

«під свою руку». 1 жовтня 1653 р. Земський собор схвалює це рішення, і цар

виряджає в Україну посольство на чолі з боярином В. Бутурліним. Для

підтвердження серйозності своїх намірів 31 грудня 1653 р. Росія оголошує

війну проти Польщі.

8 січня 1654 р. на Переяславській раді було вирішено віддати Україну під

протекторат Московської держави при збереженні основних прав і вольностей

Війська Запорізького. Остаточний юридичний статус України у складі Росії

був визначений у «Березневих статтях» 1654 р. В Україні зберігалися

республіканська форма правління і військово-адміністративна система на чолі

з гетьманом. Незмінним залишався і територіальний поділ. Україні надавалася

незалежність у проведенні внутрішньої політики. Вона могла встановлювати

дипломатичні стосунки з іншими державами, крім Польщі й Туреччини.

Декілька статей дещо обмежували суверенітет України. Окрім заборони на

дипломатичні стосунки з Варшавою і Стамбулом, ішлося про російський

контроль над збиранням податків в Україні.

Але головним було те, що угода передусім фіксувала юридичну форму

незалежності України від Речі Посполитої і давала можливість у спілці з

Москвою перемогти її та об'єднати українські землі в межах національної

держави. Москва ж у свою чергу прагнула з часом перетворити часткову

залежність України на цілковиту, відмінивши автономні права й вольності.

Переяславська угода, яка створила україно-російський союз, змінила

політичну ситуацію і зумовила укладення влітку 1654 р. «Вічного миру» між

Річчю Посполитою та Кримським ханством. Поляки починають новий наступ на

Поділля і Волинь, але українсько-російські війська змушують їх відступити,

а потім захоплюють майже всю Західну Україну. Ідея возз'єднання українських

земель стає реальною. Але тут втрутився шведський король Карл Густав і

зажадав від Б. Хмельницького звільнити Галичину. На початку листопада 1655

р. гетьман знімає облогу Львова.

Того ж року Москва, налякана успіхами шведів у Прибалтиці, зближається з

Річчю Посполитою і у травні оголошує війну Швеції. В листопаді 1656 р. між

Росією та Річчю Посполитою підписується Віденське перемир'я.

Зі свого боку Б. Хмельницький намагається створити коаліцію за участю

Швеції, Семигородщини, Молдавії, Волощини, Литви, аби забезпечити Україні

захист від татар і послабити політичний тиск Росії. Семигородський князь

Ракоці разом зі шведами та українськими загонами здійснює похід на Польщу і

навіть захоплює Варшаву. Але незабаром Польща дістала підтримку від татар і

Австрії. Ракоці було скинуто з престолу, а Швеція вийшла з коаліції через

власну війну з Данією.

Військова катастрофа підірвала здоров'я Б. Хмельницького, і 6 серпня 1657

р. він помер.

Богдан Хмельницький увійшов у історію українського народу як видатний

військовий і політичний діяч. Основне його досягнення було, мабуть, в тому,

що він зміг об'єднати різні верстви населення довкола великої справи

національного визволення, сформулював наріжні принципи національної

державної ідеї.

У ході національно-визвольної війни відбувався процес формування

української державності. Але входження під протекторат Росії, з одного

боку, сприяло національно-культурному і релігійному відродженню, а з іншого

— зумовило спочатку обмеження, а згодом і повну ліквідацію автономії

України.

14. Гетьманщина після Переяславської Ради. Руїна

По смерті Б. Хмельницького його син Юрій Хмельницький, обраний гетьманом,

за рішенням старшинської ради був замінений І. Виговським і посланий у Київ

завершувати навчання. Тим самим династію Хмельницьких було відсторонено від

влади. Порушення принципу спадкового гетьманства породило серед старшини

спокусу боротьби за владу. Багато вчених вважають цей факт однією з

основних причин руйнації тодішньої української державності.

У внутрішній політиці І. Виговський спочатку виступив за пріоритетну роль

шляхти, ігноруючи давні принципи соціальної організації України, засновані

на традиціях козацтва. Серйозні зміни вніс він і у зовнішню політику.

Невдоволений втручанням російських чиновників у справи України, він починає

мирні переговори з Польщею. На початку 1658 р. Виговський дає польському

королеві Яну Казимирові згоду на визнання сюзеренітету.

Обурена козацька старшина під керівництвом кошового Я. Барабаша та

полтавського полковника М. Пушкаря збирає військо і фактично розпочинає

громадянську війну. Гетьман розгромив повстання і жорстоко покарав його

учасників. У вересні 1658 р. переговори з Польщею були продовжені, і 16

вересня підписується Гадяцький трактат, згідно з яким Україна як «Руське

князівство» входила до Речі Посполитої на правах формально рівного суб'єкта

федерації. Українська держава визнавалась в межах Київського,

Чернігівського і Брацлавського воєводств. Органи влади формувалися за

польським зразком. На чолі держави стояв виборний гетьман. Україна могла

мати власний суд, військо, скарбницю, але при цьому позбавлялася можливості

міжнародних стосунків. Урівнювалися права католицької та православної

церков, а в одному з варіантів угоди мова навіть йшла про ліквідацію унії.

Пропольська орієнтація Виговського не знайшла підтримки серед українського

народу. А запорожці відкрито готувалися до виступу. В цей час війну проти

гетьмана починає Росія. За допомогою кримських татар Виговський у липні

1659 р. розгромив російські війська під Конотопом. Але скористатися

перемогою гетьман не зміг, оскільки проти нього піднімається ще одне

повстання — під проводом І. Богуна та І. Сірка. Підтримані російськими

військами, повсталі завдають поразки Виговському, і той змушений тікати до

Польщі.

У вересні 1659 р. на Білоцерківській раді гетьманом знову проголошується Ю.

Хмельницький. Він підписує з царським урядом нові Переяславські статті 1659

р., які, на відміну від Березневих статей 1654 р., фактично визнавали

статус украй обмеженої автономії України у складі Росії. Заборонялись

обрання гетьмана без дозволу царя, зовнішні стосунки. Московські воєводи

сіли в Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані. Київська

православна митрополія підпорядковувалася Московському патріархатові.

Переяславські статті та взаємини з Москвою викликали крайнє невдоволення

правобережної старшини, що врешті-решт і зумовило розкол України за

територіальною ознакою.

Але вже у 1660 р. після невдалого походу російських військ на Львів Ю.

Хмельницький розриває спілку з Москвою і підписує з Польщею Слободищенський

трактат, який майже повторював Гадяцький договір, тобто Україна поверталася

під владу Речі Посполитої на автономних засадах, позбавляючись політичної

незалежності. Це викликало неоднозначну реакцію українського народу, і

Україна фактично розділилася на дві частини — Правобережну під

протекторатом Польщі та Лівобережну під протекторатом Росії.

У 1663 р. Ю. Хмельницький зрікається гетьманства, його місце посідає

переяславський полковник П. Тетеря. Того ж року на «Чорній раді» у Ніжині

лівобережним гетьманом обирають кошового Запорізької Січі І. Брюховецького.

У 1665 р. він підписує з Росією Московські статті, котрі ще більше

обмежували права українського народу. Це призвело до повстання, під час

якого І. Брюховецького було вбито (1668 р.).

У цей час на Правобережній Україні вибухає антифеодальне повстання, яке

зумовило крах гетьманства П. Тетері, який провадив пропольську політику. На

гетьмана обирають черкаського полковника П. Дорошенка (1665— 1676 рр.).

Головною його метою було звільнення та об'єднання України. Для цього він

проголошує спілку з Кримом і Туреччиною.

У 1667 р. Росія і Польща укладають за спиною України Андрусівське

перемир'я, яке, порушуючи Березневі статті 1654 р., поділило Україну. У

складі Росії залишилася Лівобережна Україна з Києвом, їй поверталися

Смоленськ і Сіверська земля. Правобережна Україна переходила до Польщі.

Запоріжжя перебувало під владою обох держав.

Аби зміцнити свої позиції всередині країни й забезпечити народну підтримку,

Дорошенко систематично збирає військову раду. Незалежність від козацької

старшини мала забезпечуватися найманим військом, так званими сердюцькими

полками. Починається заселення країв Правобережжя, які перед тим були

пусткою.

Спираючись на підтримку татар, Дорошенко намагається витиснути поляків із

Правобережжя. Восени 1667 р. перед лицем об'єднаних козацько-турецьких

військ польський король визнає суверенітет гетьманату на Правобережній

Україні..

Закріпившись на Правобережжі, Дорошенко готує похід на Лівобережжя, де у

1668 р. проголошує себе гетьманом всієї України. Але в цей час поновлюється

військова активність Польщі. Відтак, залишивши на Лівобережжі наказним

гетьманом чернігівського полковника Д. Многогрішного, Дорошенко

повертається на Правобережжя.

У березні 1669 р. на Глухівській раді Многогрішний обирається гетьманом і

водночас затверджуються Глухівські статті, згідно з якими в Україні

зменшувалася чисельність російських воєвод, а українські делегати могли

брати участь у дипломатичних справах Москви. Многогрішний і частина

козацької старшини переходять на бік Росії.

А на Правобережжі, окрім зіткнень з польськими військами, у Дорошенка

з'явилися додаткові проблеми — нові претенденти на гетьманську булаву: Я.

Суховій, який спирався на запорожців, і М. Ханенко — ставленик Речі

Посполитої.

У цій ситуації П. Дорошенко змушений був посилити протурецьку орієнтацію,

офіційно прийнявши у 1669 р. протекторат Стамбула.

1672 року Туреччина починає війну проти Польщі й за допомогою козаків

здобуває перемогу. Підписана того ж року Бучацька мирна угода означала

входження Правобережної України до складу Туреччини. П. Дорошенко

проголошувався правителем України в межах Брацлавщини та Київщини. В цей

час міняється влада на Лівобережній Україні. Замість засланого до Сибіру Д.

Многогрішного у 1672 р. гетьманом обраний І. Самойлович.

Поява турків в Україні позбавила П. Дорошенка народної підтримки. В 1674 р.

до І. Самойловича перейшло 10 правобережних полків.

За таких обставин у вересні 1676 р. П. Дорошенко скидає гетьманські

повноваження і піддається Росії. На раді у Переяславі І. Самойлович

проголошується гетьманом обох боків Дніпра.

Туреччина, намагаючись зберегти свій контроль над Україною, знову обирає на

гетьмана Ю. Хмельницького (1677— 1681 рр.). Але його гетьманство

закінчилось трагічно: він був скараний на смерть самими ж турками.

У січні 1681 р. Росія, Туреччина і Крим підписують Бахчисарайську мирну

угоду, за якою Лівобережна Україна з Києвом входила до складу Росії,

Поділля і частина Київщини залишалися за Туреччиною, а територія між

Дніпром і Південним Бугом мала бути нейтральною.

Але у 1686 р. Польща і Росія підписують так званий «Вічний мир», згідно з

яким до складу Московської держави входили Лівобережжя, Київ і Запоріжжя, а

до Речі Посполитої — Правобережжя, Галичина, Північна Київщина і Волинь.

Туреччина отримувала Поділля, а Південна Київщина і Брацлавщина залишалися

нейтральними.

Отже, до кінця XVII ст. Україна втратила свою територіальну неподільність.

Непослідовна політика української шляхти і козацької старшини, невпинна

боротьба за гетьманську булаву руйнували державність України.

Національно-визвольна війна українського народу закінчилася фактичною

поразкою. Основними її причинами були:

боротьба між окремими старшинськими групами за владу, пріоритет особистих

або групових інтересів над державними;

зародковий стан національної державної ідеї;

слабкість центральної влади;

слабкість соціально-економічної політики українських урядів, що врешті-решт

зумовило громадянську війну.

Не можна не враховувати й зовнішній фактор — постійні агресії, скеровані на

ліквідацію будь-яких виявів самостійності Української держави.

Але разом із тим національно-визвольна війна другої половини XVII ст.

зумовила створення національної Української держави, зміцнивши традиції

боротьби проти іноземного, соціального, національного і релігійного гніту,

розвинувши в українському народові почуття національної самосвідомості.

15. Україна в період гетьманування І.Мазепи

На кінець ХVІІ ст. Лівобережжя перетворилося на центр політичного і

культурного життя в Україні. Цей край українці називали Гетьманщиною, а

росіяни — Малоросією. Старшина фактично витиснула рядових козаків з вищих

посад і відсторонила їх від участі в урядуванні, бажаючи домогтися у царя

особливих привілеїв для себе.

26 липня 1687 р. козацькою радою на р. Коломак генеральний писар І. Мазепа

обирається гетьманом. Тут же підписується нова угода з Москвою — Коломацькі

статті: гетьман не мав права змінювати генеральну старшину без дозволу

царя, у Батурині розміщувався полк московських стрільців, для захисту від

татар на півдні будувалися міста-фортеці (запорожці сприйняли це як

зазіхання на їхні привілеї). Разом із тим статті не дозволяли російським

воєводам втручатися в українські справи.

Черговий раз автономія України затверджувалася в урізаному обсягові. Окрім

цього, за рахунок обмеження гетьманської влади зміцнилися позиції козацької

старшини.

І. Мазепа був високоосвіченим політичним діячем. Він знав декілька мов,

зібрав багату бібліотеку, ввійшов в історію як великий меценат: за його

сприяння було збудовано й відреставровано понад 20 великих Храмів, споруд

для Києво-Могилянської колегії та ін.

У проведенні внутрішньої політики новий гетьман спирався на козацьку

старшину — роздавав їй землі, впорядкував податки, земельну власність.

Намагаючись зміцнити гетьманську владу, І. Мазепа вводить Нову категорію

козацької старшини — бунчукових товаришів, цілком залежних від нього.

У зовнішній політиці Мазепа відмовився від орієнтації як на Польщу, так і

на Туреччину та Крим. Розраховуючи зберегти автономію і розширити кордони

на південь і захід, він проводив Промосковську політику. До того ж гетьман

був близьким другом Петра І.

У кінці XVII ст. Мазепа зі своїм військом бере участь у походах Петра І

проти Туреччини. Були захоплені фортеці Кізикермен, Ісламкермен. Але у 1700

р. Петро І укладає мир з Туреччиною, починаючи Північну війну зі Швецією за

вихід до Балтійського моря. Підписується Константинопольська мирна угода,

згідно з якою дніпровські фортеці мали бути ліквідовані. Азов переходив до

Росії, але вона не отримувала виходу до Чорного моря.

Поступово Петро І втягує Україну в Північну війну.

Ще у 1699 р. після рішення польського сейму про ліквідацію козацтва На

Правобережній Україні там спалахує повстання під керівництвом С. Самуся, С.

Палія і А. Абазина. Вони неодноразово зверталися за допомогою до РОСІЇ, але

допомога повсталим явно суперечила її зовнішньополітичним планам, оскільки

Польща була фактично єдиним союзником Росії у Північній війні. В 1704 р. за

наказом Петра І лівобережні полки Мазепи передислокувалися на Правобережжя.

Повстанці сприйняли це як допомогу з боку Росії, але гетьман у своєму

універсалі розкрив сенс цієї акції: допомога польському королеві у

наведенні порядку в країні. Проте повстанці не припинили опору, і тільки

арешт Палія та захоплення Мазепою основних міст Правобережжя покладають

йому край. Мазепа затвердився на Правобережжі, збільшив кількість полків,

роздав землі козацькій старшині.

Північна війна дедалі більше утискала інтереси України. Тисячі українців

гинули у походах, на будівництві фортець та нової столиці — Санкт-

Петербурга.

У 1708 р. перед Україною виникла загроза нападу Польщі та Швеції. На

прохання Мазепи про допомогу Петро І відповів відмовою. Ставало ясно, що

подальша централізація управління в Росії та існування Гетьманщини були

несумісні. Окрім цього, участь козаків у Північній війні виявила, що їхня

боєздатність менша, ніж регулярного російського війська. Коли поповзли

чутки про намір Петра І реорганізувати козацтво, а гетьмана замінити

російським ставлеником, то захвилювались і старшина, і Мазепа. Такі дії

Петра І з юридичного огляду розв'язували руки Мазепі, бо за умовами угоди

1654 р. Росія була зобов'язана надавати Україні військову підтримку.

Отут Мазепа робить свій історичний вибір і починає переговори зі Швецією.

Він обіцяє Карлові XII зимові квартири в Україні для шведської армії,

запаси їжі та фуражу та військову допомогу в обмін на звільнення України

від впливу Москви. В кінці жовтня 1708 р. Мазепа виступає з Батурина

назустріч шведам. Пізніше між Україною і Швецією було укладено угоду,

згідно з якою остання виступала гарантом козацьких вольностей і

недоторканності українських кордонів. Заклики Мазепи підняти повстання

проти російського царя не знайшли підтримки серед селян і козаків, які

боялися знову потрапити під владу польської шляхти. Тому замість обіцяних

50 тис. війська Мазепа зміг привести з собою лише близько 2 тис.

Петро І здійснює рішучі заходи. Збирається Глухівська рада, де обирається

новий гетьман — І. Скоропадський, Було зруйновано козацьку столицю Батурин,

а її мешканці повністю винищені.

Бік Мазепи взяли запорожці під орудою кошового отамана К. Гордієнка. За це

Петро І у 1709 р. ліквідує Запорізьку Січ.

Вирішальний бій між супротивниками стався 27 червня 1709 р. під Полтавою.

Війська Карла XII і Мазепи були розбиті, і вони відступили у Молдавію під

владу Туреччини. Тут 22 вересня 1709 р. І. Мазепа помер.

Спілка зі Швецією і поразка у війні з Росією безумовно відіграли фатальну

роль в історії України. Головними причинами провалу політики Мазепи можна

вважати передусім вузькість соціальної бази, на яку він спирався, і

переоцінка сил Швеції. Це й зумовило неможливість збереження оптимального

варіанту української автономії у найскладніших внутрішньо- і

зовнішньополітичних умовах.

16. Ліквідація автономного статусу України

У 1710 р. залишки козацького війська обирають на гетьмана П. Орлика (1710—

1742 рр.) - колишнього генерального писаря при І. Мазепі. Намагаючись

забезпечити собі підтримку, Орлик створює проект під назвою «Пакти і

Конституція прав вольностей Запорізького Війська» — угоду між гетьманом,

старшиною і запорожцями. Статті конституції передбачали встановлення

національного суверенітету, забезпечення демократичних прав людини, єдності

та взаємодії законодавчої, виконавчої і судової влади.

У зовнішній політиці передбачалася спілка зі Швецією та кримським ханом. П.

Орлик виступив за непорушність кордонів Війська Запорізького, визначених ще

Зборівською угодою.

У тодішніх історичних умовах проголошення прав мало суто декларативний

характер. Орлик, підтриманий Карлом XII, вступає у спілку з Туреччиною і

Кримом і на початку 1711 р. організує спільний похід запорожців і татар

проти російських військ в Україні. Проте наступ не мав успіху, і Орлик був

змушений повернутись в еміграцію.

За часів правління І. Скоропадського посилюється контроль Москви над

Україною. До гетьмана був приставлений резидент — стольник А. Ізмайлов. У

1715 р. Петро І ліквідував виборність старшини і полковників. У 1721 р.

Росія проголошена імперією. Після закінчення Північної війни Петро І вживає

заходи з ліквідації автономії України. В 1722 р. створюється Малоросійська

колегія (1722—1727 рр.) на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. Вона

складалася з шести російських офіцерів і прокурора та поділяла владу з

гетьманом. По смерті І. Скоропадського вводиться заборона на вибори

гетьмана. Українські питання з Колегії іноземних справ переходять до

російського Сенату. Наказний гетьман П. Полуботок очолив боротьбу за

залишки автономії Гетьманщини і домігся від Сенату певного обмеження

функцій Малоросійської колегії. Але в середині 1723 р. він був

заарештований і ув'язнений в Петропавлівській фортеці, де й скінчив своє

життя.

Смерть Петра І у 1725 р. та загроза війни з Туреччиною змінили політичну

ситуацію в Росії. Під тиском О. Меншикова, який володів значними маєтками в

Україні, в 1727 р. Петро II ліквідував Малоросійську колегію і дозволив

вибори гетьмана. Ним було обрано Д. Апостола. Але незабаром з'являються так

звані «Рішительні пункти», які визначали статус України у складі Росії.

Причому вперше цей документ виник у формі не угоди, а царського указу.

Гетьман не мав права дипломатичних стосунків, старшина і полковники

затверджувались імператором, усі митні прибутки України мали надходити у

державну скарбницю. Тобто мова йшла лише про формальне відновлення

автономії, хоч це і затримало цілковиту інтеграцію Гетьманщини у структуру

Російської імперії. Після смерті Д. Апостола у 1734 р. імператорка Анна

Іоанівна (1730— 1740 рр.) не дозволила обрати нового гетьмана і всю владу в

Україні передала князеві Шаховському й так званому Правлінню гетьманського

уряду.

В середині XVIII ст. козацька старшина почала клопотатися про відновлення

гетьманства. 22 лютого 1750 р. за рішенням Єлизавети Петрівни Правління

гетьманського уряду було розпущено і на гетьмана обрано К. Розумовського —

молодшого брата фаворита імператорки. Розумовському вдалося розширити

автономію України, повернувши її справи з Сенату до іноземної колегії. Київ

і Запоріжжя знову підпорядковувалися гетьманові. Відновив Розумовський і

склад генеральної старшини і суду.

Але у 1754 р. була ліквідована одна з важливих ознак автономії — державна

митниця на кордоні між Гетьманщиною та Росією. А в 1761 р. Київ переходить

під пряме імперське правління.

Нова імператорка Катерина II, прагнучи уніфікації та централізації

державного управління, у 1764 р. після звернення Розумовського з проханням

про введення спадковості гетьманування і розширення його прав знову

ліквідувала цей інститут в Україні. Уся повнота влади зосередилась у руках

президента Другої Малоросійської колегії (1764—1786 рр.) генерал-

губернатора П. Румянцева. Колегія складалася з чотирьох російських

представників, чотирьох українських старшин, прокурора, двох секретарів

(росіянина і українця). На початку 80-х років був скасований полковий

устрій на колишній Гетьманщині. У 1776 р. Катерина II ліквідувала

слобідське козацтво — більшість заможних козаків наказним порядком перевела

в гусари, а частину — в селянський стан. Старшина отримала офіцерські

звання і статус дворянства. На території слобідських полків було створено

Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові.

Після укладення Кючук-Кайнарджийського миру Запорізька Січ втратила

значення військового форпосту проти турецької і татарської агресії. Крім

того, козаки брали активну участь у гайдамацькому русі. Війська царського

генерала Текелі, повертаючись із Криму, несподівано оточили Січ. П.

Калнишевський — останній кощовий отаман — капітулював і згодом був засланий

царським урядом на Соловки. Козацька старшина отримала офіцерські звання у

російській армії. Значна частина козаків переселилась у межі турецьких

володінь і утворила Задунайську Січ.

У 1781 р. був ліквідований полково-сотенний устрій, а Лівобережжя поділене

на три намісництва — Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (потім —

Малоросійське генерал-губернаторство).

В 1783 р. українську національну армію у складі 10 полків було перетворено

на регулярні пікінерські полки за взірцем російської армії. Того ж року

кріпосне право було поширене на українське селянство. У 1785 р. виходить

«Жалувана грамота дворянству», за якою українська шляхта отримує дворянські

права та привілеї.

У другій половині XVIII ст. в Україні утверджується суспільно-політичний

устрій, характерний для всієї Російської імперії. Усі органи Української

держави були остаточно знищені.

17. Входження Північного Причорномор'я та Правобережної України до складу

Росії

Вихід Росії до Чорного моря був проблемою її зовнішньої політики протягом

усього XVIII ст. Туреччина в свою чергу прагнула зміцнити свій вплив у

Причорномор'ї. У 1768 р. під тиском Франції, скориставшись участю Росії у

придушенні Коліївщини, вона оголошує їй війну. Військові дії велися на

суходолі та на морі.

Російська армія у 1769 р. захопила фортеці Хотин і Ясси, у 1770 р.

російський полководець П. Румянцев двічі розгромив турків під Ларгою і

Кагулом, російський флот знищив турецький у Чесменській битві (1770 р.),

війська під командуванням О. Суворова розбили турецьку армію під с.

Козлуджі (1771 р.).

Україна стала центром зосередження і розгортання російських військ, тут

розміщувалися тилові служби діючої армії, склади провіанту, фуражу, зброї

та боєприпасів, звідси постачався транспорт.

З лівобережного козацтва був сформований корпус у 12 тис. вояків, а з числа

жителів Правобережної України — добровольчий козацький корпус. До діючої

армії входили також запорожці. В 1769 р. козаки завдали поразки турецькому

загонові біля р. Вовча, брали участь у битвах при Кінбурні, Хаджибеї,

штурмували Перекоп, захопили Кафу. Десятки тисяч українців залучалися для

будівництва фортець, мостів, переправ тощо.

Російсько-турецька війна 1768— 1774 рр. завершилася підписанням Кючук-

Кайнарджийської мирної угоди. До Росії відійшли Кабарда, частина

Керченського півострова, Азов із прилеглими землями, територія між Дніпром

і Південним Бугом. Росія дістала право вільного торговельного судноплавства

Чорним морем, Кримське ханство здобуло незалежність від султанської

Туреччини, яка повинна була ще сплатити Росії контрибуцію в розмірі 4,5

млн. карбованців.

Проте Туреччина не замирилася з таким станом справ і розгорнула активну

діяльність у Криму та серед народів Кавказу. У відповідь Катерина II 1783

року підписала рескрипт про включення Криму до складу Російської імперії.

Туреччина спочатку визнала це, але одразу ж розпочала підготовку до нової

війни з Росією.

Під час російсько-турецької війни 1787—1791 рр. російські війська взяли

Очаків (1788 р.), під командуванням О. Суворова розбили турків під

Фокшанами і на р. Римнік (1789 р.), взяли фортецю Ізмаїл (1790 р.).

Наступного року було підписано Яську мирну угоду, згідно з якою до Росії

відійшла територія між Південним Бугом і Дністром, включаючи Очаків.

Туреччина остаточно визнала приєднання Криму до Росії, а також кордон по р.

Кубань у Передкавказзі.

У цій війні брало участь Бузьке козацьке військо, яке за бойові заслуги

стало називатися «Військом вірних чорноморських козаків».

Колонізація причорноморських земель почалася ще до ліквідації Запорізької

Січі та приєднання Криму. Першими переселенцями сюди були селяни-втікачі з

Гетьманщини і Правобережжя, чисельність яких у 1775 р. досягла 100 тис.

Крім того, царський уряд залучив до колонізації іноземців. У 1752 р.,

незважаючи на протести запорожців, частину козацьких земель було віддано

кільком тисячам православних сербів, які організували дві колонії — Нову

Сербію і Слов'яносербію. Слідом за ними з'явилися німецькі переселенці.

У 1780-ті роки почалося велике захоплення Півдня. Дворяни отримували по 1,5

тис. десятин землі за умови заселення кожного наділу 25 селянськими

господарствами. Аби стимулювати селян, дворяни пішли на поступки: панщина

становила два дні замість чотирьох—п'яти на тиждень. З 1786 р. основну

частину переселених селян складали українці з Правобережжя. На нових землях

оселялися російські старовіри, німці, молдавани. Ця територія отримала

назву Новоросія.

Ще швидше, ніж колонізація земель, зростали міста. У 1776 р. було засновано

Катеринослав, у 1778 — Херсон — перший порт на Чорному морі, у 1783 —

Севастополь. У 1784 р. на землях Кримського ханства було створено

Таврійську область. У 1788 р. постав Миколаїв, де почали будувати кораблі

Чорноморського флоту, у 1794 р. на місці колишньої фортеці Хаджибей —

Одеса, яка стала центром усієї південноросійської торгівлі. Населяли міста

люди різних національностей, але переважали українці.

Приєднання Криму до Росії мало виключне значення як з огляду стратегічного

— усунення постійної загрози татарсько-турецьких наскоків, так і з

економічного — опанування покладів корисних копалин сприяло розвитку

промисловості. Окрім цього, значний поштовх дістала торгівля з країнами

Близького Сходу і Малої Азії.

У другій половині XVIII ст. Польська держава переживала глибоку політичну

та економічну кризу, пов'язану з наростаючою феодальною анархією в

державному управлінні, феодальними міжусобними війнами, які спустошували

країну.

Все це створювало сприятливі умови для втручання сусідніх держав — Австрії,

Пруссії, Росії. У 1772 р. відбувається перший поділ Польщі. Росія хотіла

забезпечитися підтримкою Австрії у війні з Туреччиною і поступилася

Галичиною. Сама ж вона отримала Полоцьке, Вітебське, Мстиславське і частину

Мінського воєводства. В 1774 р. Австрія відібрала у Молдавського князівства

Буковину. В 1793 р. Польщу ділять вдруге. До Росії відійшла Правобережна

Україна — Київщина, Брацлавщина, Волинь, Поділля, Мінське воєводство.

Пруссія отримала м. Гданськ і території по річках Варта і Вісла. У 1794 р.

спалахує повстання під проводом Т. Костюшка, яке було придушене царськими

військами. За третім поділом (1795 р.) до Росії відійшли Західна Волинь,

східна частина Холмщини, частина Білорусі, Литви. Південна Польща з

Любліном і Краковом відійшла до Австрії. Пруссія здобула Центральну Польщу

з Варшавою.

Таким чином, етнічні землі опинилися у складі двох держав - Російської та

Австрійської імперій.

18. Визвольна боротьба українського народу в другій половині ХVІІ ст.

Посилення феодального і національно-релігійного гніту викликало в Україні

хвилю повстань. На початку XVIII ст. виникла нова форма антифеодальної

боротьби - гайдамацький рух. Серед гайдамаків були козацька голота, селяни,

міщани, православне духовенство. Загони гайдамаків діяли на всій території

Правобережжя і користувалися широкою підтримкою населення. Повсталі

боролися за захист прав православної віри, відновлення козацьких

вольностей, звільнення від шляхетсько-магнатської залежності.

На західноукраїнських землях селяни також відмовлялися відбувати панщину,

платити податки, захоплювали поміщицькі землі. Ці народні месники

називалися опришками. Найвідомішим ватажком опришків був Олекса Довбуш.

Разом із братом Іваном у 1738— 1743 рр. він активно боровся зі шляхтою біля

Коломиї. Пізніше Іван перейшов на територію Західного Прикарпаття, а Олекса

розгорнув боротьбу в Північній Буковині та Закарпатті.

Опришківський рух тривав довго — завдяки вмілій організації, тісним

зв'язкам із селянами, вдалій партизанській тактиці. У гірських умовах загін

Довбуша був невловимий, хоча проти нього воювало 2,5-тисячне королівське

військо.

1744—1745 роки стали періодом найбільш активної діяльності народних

месників. Рух опришків значно сприяв зростанню антифеодального спротиву

селянства. Але і шляхта не дрімала: за голову Довбуша було обіцяно значну

винагороду. 23 серпня 1745 р. його було підступно поранено, і 24 серпня він

помер. Справу Довбуша продовжили його побратими — В. Орфенюк, В. Баюрак, І.

Бойчук.

Опришківський рух був тісно пов'язаний з гайдамацьким, найвищим злетом

якого стала так звана Коліївщина.

У 1768 р. польський сейм під тиском Росії схвалює рішення про формальне

зрівняння у правах православної та католицької церков. Цим Катерина ІІ

розраховувала послабити Польщу, спровокувавши конфлікт між королем і

шляхтою та виставивши себе захисницею православ'я. У відповідь шляхтичі

скликають Барську конфедерацію під гаслом захисту католицизму і шляхетських

прав. Починаються репресії проти українців. На прохання польського уряду

Росія починає воєнні дії проти конфедератів, що послужило сигналом до

повстання.

Ініціатором повстання православних на Правобережжі був ігумен

Мотронинського Троїцького монастиря М. Значко-Яворський. Максим Залізняк

збирає повсталих, осердям яких були запорожці, у Холодному Яру. За декілька

тижнів повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Галичину.

Гайдамаки звільняли селян від влади польських панів, скасовували панщину та

інші форми визиску, створювали органи селянсько-козацького самоврядування.

На початку червня 1768 р. повсталі оточили Умань — один із центрів

польського панування на Правобережжі. На їхній бік перейшов уманський

сотник І. Гонта з козаками, і місто капітулювало. Рада повсталих обрала

Залізняка гетьманом і князем смілянським, а Ґонту — полковником і князем

уманським. Тоді військо гайдамаків налічувало 16 сотень.

Наляканий розмахом Коліївщини, побоюючись поширення повстання на

Лівобережжя й Запоріжжя, царський уряд наказав російським військам

з'єднатися мовби для підтримки гайдамаків, а насправді надати допомогу

польській армії у ліквідації повстання. В липні 1768 р. табір гайдамаків

під Уманню було оточено, і ті здались. Залишки їхніх загонів були розбиті.

Віра у «доброго царя», відсутність політичного досвіду і культури,

складнощі геополітичної ситуації зумовили поразку Коліївщини.

Після цього російське самодержавство відкрито взяло бік польської шляхти.

Ліквідація Запорізької Січі позбавила селян останнього прихистку волі.

У 1789—1793 рр. проходило повстання у с. Турбаї, яке раніше входило до

складу Миргородського полку. На початку XVIII ст. його мешканці були

вільними козаками, а потім їх силоміць перетворили на феодальне залежних

селян. Отож турбаївці домагалися відновлення своїх прав. У 1788 р. Сенат

визнав козацькі права і привілеї лише за 76 селянами із 2 тис. Це викликало

велике обурення. В січні 1789 р. селяни відмовилися виконувати панщину і

платити податки на користь поміщиків. Було створено селянсько-козацьке

самоврядування — Громадська збірня. В липні 1789 р. повстанці вбили

поміщиків Базилевських і змусили службовців земського суду визнати їх усіх

козаками. Повстання тривало аж чотири роки, оскільки царському урядові,

заклопотаному російсько-турецькою війною і боротьбою з французькою

революцією, було якось не до нього. Лише у 1793 р. до Турбаїв увійшли

війська. Активних учасників повстання судили і заслали на каторгу. Турбаї

перейменували на с. Скорботне, а його мешканців переселили у південні

райони України.

Антифеодальний рух другої половини ХVІІІ ст. справив величезний вплив на

суспільні процеси в Україні, на формування передової думки в колах

української інтелігенції, підготував грунт для подальших визвольних

змагань.

19. Культура України другої половини ХVІІ - ХVІІІ ст.

Після завершення Визвольної війни 1648— 1654 рр. почався новий період в

історії української культури. Зокрема прискорений розвиток виробництва в

Україні викликав необхідність поширення освіти. Вона піднялася на досить

високий рівень завдяки значній мережі шкіл, які виникли ще в другій

половині XVII ст. Основними посібниками для навчання дітей грамоти були

буквар І. Федорова і граматика М. Смотрицького. Вчителями народних шкіл у

переважній більшості були дяки. З 30-х років XVII ст. центром освіти став

Києво-Могилянський колегіум. Окрім нього, значну роль у розвитку середньої

освіти відігравали Чернігівський, Переяславський та Харківський колегіуми.

В 1701 р. за указом Петра І Київський колегіум було перетворено в академію.

Рівень навчання, яке тривало тут 12 років, не поступався вищим навчальним

закладам Західної Європи.

У розвитку науки та просвіти важлива роль належала книгодрукуванню. З

давніх часів центрами цієї справи були Львів та Києво-Печерська лавра.

Згодом друкарні з'явилися в Новгороді-Сіверському та Чернігові.

У 1674 р. із надр Київського колегіуму вийшов «Синопсис» — короткий нарис

історії Росії та України, який тривалий час використовувався як підручник.

Цінною пам'яткою української історіографії став «Літопис Самовидця», де

описано події Визвольної війни 1648— 1654 рр. Спробами перейти від

літописання до історичної науки були твори Г. Граб'янки, С. Величка, П.

Симоновського, В. Рубана, а також анонімна «Історія русі в або Малої

Росії».

Наука в Україні розвивалась у тісному зв'язку з досягненнями

загальноросійської наукової думки. Видатний внесок у розвиток науки зробили

Д. Самойлович (медицина), Л. Магницький (математика), О. Шафонський

(епідеміологія) та багато інших.

Філософську думку другої половини XVII ст. представляли вчені Київської

академії Й. Горбацький — ігумен Михайлівського Золотоверхого монастиря, І.

Гізель — ректор академії, С. Яворський — поет і церковний діяч.

Усна народна творчість існувала у найрізноманітніших формах — піснях,

думах, казках, легендах тощо. В історичних піснях і думах оспівувалася

героїчна боротьба народу в роки Визвольної війни, під час гайдамацького та

опришківського руху, численних селянських повстань.

Українська література цього періоду відчувала значний вплив європейського

Просвітництва й гуманізму. Справжнім літературним явищем стала творчість Г.

Сковороди. Його твори «Сад божественних пісень», «Діалог, або Розглагол про

стародавній світ» та багато інших відіграли вагому роль у становленні

української літератури. Видатними її представниками були також Л.

Баранович, 1. Величковський, Ф. Прокопович та ін.

Значне місце в українській літературі посідала драматургія. Тоді

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8