Організація і проведення соціального страхування з тимчасової втрати працездатності в Україні

Організація і проведення соціального страхування з тимчасової втрати працездатності в Україні

Конструктивні зміни в економіці, що відбулись останнім часом, деякою мірою покращили показники економічної ситуації, але водночас мали негативний вплив на рівень добробуту громадян. Як от зрушення у бюджетній політиці і бюджетній дисципліні — не витрачати того, чого в бюджеті немає – боляче позначається на значній частині населення: затримки в заробітній платі, не фінансуються належним чином бюджетні підприємства та установи. На 1 січня 2002р. загальна сума заборгованості з фінансування пенсій становила 2013,3 млрд. грн., заборгованість із виплати стипендій — 98,9 млн. грн. заборгованість по виплаті окремих видів соціальної допомоги — 27,6 млн грн. На 10 січня 2000 р.заборгованість з виплати заробітної плати становила 6,5 млрд. грн., майже п'яту частину цієї суми становила невиплачена заробітна плата за 2003р. - 1261 [18] .

Зниження рівня інфляції відбулося переважно за рахунок зменшення попиту населення і підприємств, обумовленого невиплатами заробітної плати і пенсій. Закриття нерентабельних і безперспективних підприємств збільшило кількість безробітних. Число зареєстрованих незайнятих громадян, за даними Держкомстату, на 1 квітня 2000р.досягло 1,39 млн. осіб, а рівень зареєстрованого безробіття перетнув межу 4 %[22 ].

Формування засад ринкової економіки створило в Україні принципово нову соціальну та економічну ситуацію, зумовило й певні зміни в соціально-психологічній сфері, у багатьох суспільних та економічних інститутах: формах власності, механізмах розподілу доходів, забезпечення основних соціальних гарантій, соціального страхування та мотивації трудової діяльності, структурній перебудові економіки і формуванні ринкової інфраструктури.

Такі зміни не можуть відбутися раптово — необхідний певний перехідний період. Головні соціально-економічні риси такого періоду — поліморфізм власності з перевагою державної; активне, інколи й безпосереднє регулювання держави інститутами таких економічних процесів, як ціноутворення, формування заробітної плати, економічних зв'язків окремими суб'єктами у сфері виробництва і фінансів, існування різних форм соціальних гарантій. Адже жодну помічну програму не буде реалізовано, якщо вона не торкатиметься інтересів населення, не сприятиме зміцненню соціальної сфери суспільства.

Звичайно, як і раніше, діє соціально-демографічна диференціація людей за статтю та віком. Важливим соціальним критерієм є професійно-кваліфікаційний статус, належність до різних галузей господарства. Продовжує діяти розмежування людей за місцем проживання, типом населених пунктів. Зберігається вплив на соціальні та суспільно-політичні відносини різнонаближеності людей до джерел розподілу, перерозподілу ресурсів і продуктів виробництва. Освіта, стаж, місце роботи залишаються критеріями, формують поведінку людей. Водночас помітну роль відіграють такі чинники, як рівень прибутку та форма власності. Відчутнішим стає критерій поділу людей на працюючих та безробітних.

Раніше соціальна структура суспільства складалася з декількох великих груп: селян, робітників, інтелігенції, службовців та правлячої партійно-господарської еліти. Зараз все більшого значення набуває поділ суспільства за рівнем та джерелом багатства, наявністю чи відсутністю приватної власності. Саме прибуток і форма його отримання стають головним структуроутворюючим чинником українського суспільства, що свідчить про становлення в Україні ринкових відносин та первинного капіталізму. Одночасно набирають сили й негативні чинники формування нової соціальної диференціації та відповідних критеріїв її оцінки свідчить про нездорові відносини у суспільстві; надто різкий поділ на бідних та багатих; процеси збідніння та збагачення мають деформований характер.

На зміну традиційним джерелам формування багатства, таким як праця, спадщина, ощадливість, підприємливість, ініціатива, ризик прийшли кримінальна діяльність, використання державної власності, ресурсів та працівників державних установ, держпідприємств тощо. При цьому процес первинного нагромадження капіталу здійснюється вельми стрімко, протягом декількох років, а не десятків чи навіть століть, як це було у багатьох країнах світу[41].

Нова соціальна структура складається з таких соціальних груп: дуже багаті, багаті, середні, бідні та злиденні. Специфічною рисою сучасної структури є надмірно великий розрив між дуже багатими і дуже бідними. Процес усвідомлення багатими, бідними, державою нових структурних змін не встигає за бурхливим розвитком соціальної диференціації. Поряд з великою соціальною групою люмпенів постала проміжна верства між бідними та слабким середнім класом — маргінали, які становлять найбільшу групу населення України. Ще кілька років тому ці люди вважалися достатньо забезпеченими. Сьогодні їм доводиться працювати значно більше, ніж раніше, а споживати значно менше. Становище ускладнюється тим, що це активна, кваліфікована та працездатна частина українського суспільства, яка не має змоги заробляти на пристойне існування. Це найбільш критично налаштована маса людей.

За таких обставин різко зростають форми та розміри девіантної поведінки (злочинність, самогубство, наркоманія, алкоголізм, проституція тощо). Ці та багато інших форм збоченої поведінки в умовах занепаду системи соціального контролю стали загрозливими для суспільства. Не виключено, що швидкість і масштаби їх поширення незабаром переважатимуть можливості їх стримування і профілактики[41].

Водночас в українському суспільстві існують процеси та явища, які можна віднести до категорії ”соціальні захворювання”. Це передусім слабкість моральної, етичної та правової ціннісно-нормативної системи. Соціальна анемія властива періодам кризи, але розмір її поширення в поєднанні з іншими соціальними хворобами (агресивністю, егоїзмом, цинізмом та апатією) є реальною загрозою для українського суспільства. Блискавичність суспільних змін призвела до руйнування традицій, породивши відчуженість між поколіннями.

Соціальної реабілітації та соціалізації потребує не лише молодь, а й старше покоління, яке абсолютно не готове до нової поведінки в жорстких умовах ”дикого” капіталізму.

Отже, глибинна дезорганізація економічної системи спричиняє і певну дезорганізацію соціальної системи суспільства. Тому свідоме, грамотне здійснення політики державного та соціального управління вимагає визнання того що економіка — не самоціль, а лише засіб вирішення проблем соціального характеру. Водночас, як стверджує економічна соціологія і свідчить досвід людства, ігнорування людського, соціального і психологічного чинників в економіці може звести до абсурду будь-яке економічне рішення.

1.3 Особливості соціального страхуванні в країні

Усі підприємства України, працівники яких підлягають державному соціальному страхуванню, громадяни-підприємці, які використовують найману працю, зобов'язані реєструватися як страхувальники в обласних (міських), дорожніх, територіальних комітетах, інших органах галузевих профспілок, яким за рішенням органів Фонду затверджуються бюджети, у відділеннях Фонду соціального страхування з тимчасовоъ втрати працездатності. Підприємства, що не входять до профоб'єднань, або в яких діють дві і більше профспілки реєструються як страхувальники у відповідному відділенні Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності. Структурні підрозділи (філії, представництва, відділення та ін.), які є у складі підприємств та мають окремий баланс і поточні і розрахункові рахунки в установах банку, реєструються як страхувальники у відповідних профспілкових органах, органах Фонду за місцем їх розташування. [14].

Громадяни, які наймають окремих громадян за трудовими договорами, релігійні організації реєструються як страхувальники безпосередньо у відділеннях Фонду. Новостворені підприємства зобов'язані зареєструватись як страхувальники по платежах до Фонду у десятиденний термін з дня одержання свідоцтва про реєстрацію у виконавчому комітеті міської, районної в місті Ради народних депутатів. Страхувальник повинен подати за місцем реєстрації необхідні для цього відомості (див. додатки 1,2 ) .

Кожному страхувальнику після реєстрації присвоюється реєстраційний номер і вручається письмове повідомлення про розмір і строки сплати страхових внесків. (див. додатки 3,4 )

Якщо розрахунки по оплаті праці працівників районних (міських) установ, які фінансуються з державного бюджету, поводяться виконкомами районних (міських) Рад народних депутатів (централізованими бухгалтеріями), то платниками внесків, які підлягають реєстрації, є ці виконкоми. У разі відмови підприємств, а також громадян-підприємців, які використовують найману працю, від реєстрації як платників внесків до Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, директори виконавчих дирекцій Фонду та його відділень і їхні заступники мають право припиняти їх операції за рахунками в банках. Передача страхувальника із однієї галузевої профспілки до іншої здійснюється за погодженням з виконавчою дирекцією відповідного відділення Фонду, а від одного органу Фонду до іншого,- за погодженням з Виконавчою дирекцією Фонду. При цьому орган Фонду, в обслуговування якого передається страхувальник, надсилає йому письмове повідомлення про реєстраційний номер, розмір і строки сплати страхових внесків. При умові ліквідації чи реорганізації підприємства (злиття, приєднання, поділ, виділення та ін.) та при зміні адреси підприємства його керівництво зобов'язане в десятиденний термін повідомити про це орган Фонду, в якому воно зареєстроване як страхувальник.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України ”Про порядок введення в дію Закону України ”Про внесення змін і доповнень до Закону України ”Про пенсійне забезпечення” встановлено тариф обов'язкових внесків на державне соціальне страхування для підприємств незалежно від форм власності та господарювання, виду діяльності й галузевої належності, об'єднань громадян, громадян-підприємців, які використовують найману працю, - 37 відсотків фонду оплати праці та інших виплат, у тому числі в натуральній формі (надалі - фонду оплати праці), які підлягають обкладанню прибутковим податком з громадян (крім винагород, які виплачуються за договорами цивільно-правового характеру, а також виплат відповідно до переліку видів оплати праці та інших виплат, на які не нараховуються страхові внески, які не враховуються при визначенні середньомісячного заробітку для обчислення пенсій, що затверджується Кабінетом Міністрів України).

Для громадських організацій пенсіонерів та інвалідів, підприємств, установ і навчальних закладів, створених за рахунок коштів цих організацій для розв'язання їхніх статутних завдань, а також підприємств, де інваліди становлять більш як 50 відсотків загальної чисельності працюючих, тариф обов'язкових внесків на державне соціальне страхування встановлено у розмірі 5 відсотків фонду оплати праці [11]. Всі підприємства України, працівники яких підлягають державному соціальному страхуванню, і особи, котрі використовують найману працю, крім встановленої Кабінетом Міністрів України частини обов'язкових внесків на державне соціальне страхування, до Фонду соціального страхування України вносять:

- суми, одержані ними в установленому порядку від працівників за видані путівки на санаторно-курортне лікування, відпочинок та туризм, придбаних за рахунок коштів Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності;

- суми витрат на виплату допомоги по тимчасовій непрацездатності, спричиненої трудовими каліцтвами і професійними захворюваннями внаслідок порушень власником підприємства або уповноваженим ним органом діючих правил з охорони праці та техніки безпеки; у зв'язку з підвищеною захворюваністю з вини власника підприємства або уповноваженого ним органу, а також травмами, одержаними з провини інших організацій чи окремих осіб;

- суми пені, штрафів, не прийнятих до заліку витрат по соціальному страхуванню, та інших фінансових санкцій щодо організацій та службових осіб, передбачених чинним законодавством.

Накладені суми штрафів вносяться до каси страхувальника або на рахунок органу Фонду готівкою чи стягуються із заробітної плати винних службових осіб в установленому порядку із зарахуванням на поточний субрахунок ”Розрахунки по соціальному страхуванню”. До складу коштів Фонду входять прибутки від комерційної та господарської діяльності Фонду, інші надходження. У разі дефіциту коштів в бюджеті Фонду, правлінням Фонду вносяться відповідні пропозиції Кабінету Міністрів України [11 ].

Страхові внески на державне соціальне страхування нараховуються на фонд оплати праці та інші виплати, у тому числі в натуральній формі, які підлягають обкладанню прибутковим податком з громадян.

Внески не нараховуються на такі види виплат працюючим:

- компенсація за невикористану відпустку;

- вихідна допомога при звільненні;

- компенсаційні виплати (добові за відрядженнями і виплати замість добових);

- вартість безкоштовно наданих деяким категоріям працівників квартир, комунальних послуг, палива, проїзних квитків або сума коштів для їх відшкодування;

- вартість виданого спецодягу, спецвзуття та інших засобів індивідуального захисту, мила, змиваючих та знешкоджуючих засобів, молока і лікувально-профілактичного харчування;

- суми відшкодування витрат та інших компенсацій у зв'язку з переведенням, прийняттям або направленням працівників на роботу в іншу місцевість;

- доплати і надбавки до заробітної плати замість добових у випадках, коли постійна робота проходить в дорозі чи має роз'їзний характер, або у зв'язку із службовими поїздками в межах обслуговуваних дільниць;

- заробітна плата за дні роботи без винагороди за працю (суботники, недільники тощо), яка перераховується до відповідного бюджету або на благодійні цілі;

- суми відшкодування шкоди, заподіяної працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним своїх трудових обов'язків;

- стипендії, що виплачуються підприємствами слухачам підготовчих відділень, студентам, аспірантам, направленим на навчання з відривом від виробництва;

- допомога, яка виплачується за рахунок підприємства молодим спеціалістам під час відпустки після закінчення вищого або середнього спеціального навчального закладу;

- винагороди, що виплачуються громадянам підприємствами за виконання робіт за угодами цивільно-правового характеру;

- дивіденди за акціями;

- неоподаткована сума матеріальної допомоги;

- виплати, які проводяться з коштів Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності і Пенсійного фонду України (крім коштів, направлених на оплату праці);

- компенсаційні виплати, які виплачуються громадянам відповідно до Закону України від 1 липня 1992 року N 2532-12 ”Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, крім сум підвищеної (диференційної) оплати праці працівників на територіях радіоактивного забруднення, оплати додаткової відпустки, виплати різниці між заробітками при переведенні на нижчеоплачувану роботу, видатків по збереженню середньої заробітної плати за час вимушеного простою, що проводяться відповідно до зазначеного Закону України;

- допомога сім'ям з дітьми, що виплачується з державного та місцевих бюджетів відповідно до Закону України ”Про державну допомогу сім'ям з дітьми” N 2811-12;[5]

- суми добровільних пожертвувань юридичних і фізичних осіб, у тому числі нерезидентів, громадянам, а також фондам, установам, закладам, громадським і релігійним організаціям, метою діяльності яких не є одержання прибутку та доходи яких формуються виключно з добровільних пожертвувань і членських внесків та (або) бюджетних асигнувань, для здійснення передбаченої їх статутними документами екологічної, оздоровчої, аматорської, спортивної, культурної, освітньої, наукової та благодійної діяльності.

Соціальне страхування на добровільній основі у Фонді соціального страхування з тимчасової втрати працездатності України провадиться для громадян, які займаються підприємницькою діяльністю, заснованою на особистій власності та виключно їхній праці, а також адвокатів, які відповідно до Закону України ”Про адвокатуру” мають свідоцтво на право заняття адвокатською діяльністю, та їх помічників. Вказані громадяни та адвокати мають право на всі види забезпечення по державному соціальному страхуванню, згідно Положенню про Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, встановлені для робітників, службовців і членів кооперативів, за умови сплати страхових внесків до Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.

Громадяни, які займаються підприємницькою діяльністю, та адвокати, які виявили бажання на одержання забезпечення по державному соціальному страхуванню, звертаються до профспілкових органів чи органів Фонду соціального страхування з тимчоасової втрати працездатності за місцем проживання і заповнюють заяву за встановленою формою після чого вони реєструються як страхувальники.

Відповідний орган Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності присвоює кожному застрахованому реєстраційний номер і вручає йому Повідомлення про розмір страхового тарифу і строки сплати страхових внесків .

Страхові внески до Фонду соціального страхування з тимчасової втрати прапрацездатності сплачуються громадянами, які займаються підприємницькою діяльністю, та адвокатами з їх доходів за тарифами, що установлюються Кабінетом Міністрів України. Розмір доходу визначається в порядку, передбаченому чинним законодавством. Громадяни, які займаються підприємницькою діяльністю на основі патенту, сплачують внески з тієї суми доходу, з якої визначається плата за патент.

Громадяни, які займаються підприємницькою та адвокатською діяльністю, зареєстровані як страхувальники у органі Фонду, подають до 20 лютого по місцю реєстрації копію звіту, що представляється податковій інспекції, про фактичні доходи за рік.

Страхові внески сплачуються в такому порядку:

- платники, які мають постійно обчислювальний доход, сплачують страхові внески щомісяця згідно з Інструкції про порядок нарахування, сплати, витрат та обліку коштів Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, погодженої з Міністерством фінансів і Національним банком України і затвердженої постановою правління Фонду соціального страхування України;

- платники, доход яких повністю може бути обчислений лише по результатах роботи за рік, сплачують страхові внески в кожному кварталі в розмірі 25 процентів річної суми внесків, нарахованої за очікуваним доходом поточного року. Після закінчення року або припинення підприємницької діяльності громадянами річна сума внесків на соціальне страхування нараховується за фактично одержаним доходом. Різниця між сумою, перерахованою платником протягом року, і сумою, яка повинна надійти до Фонду соціального страхування з обчисленого доходу за рік, повинна бути внесена або повернена не пізніше 20 березня, а після припинення підприємницької діяльності - в 15-денний строк.

Страхові внески до Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності вносяться (перераховуються) на відповідний рахунок Фонду.

Внески сплачуються в такі строки:

- платники, які мають постійно обчислюваний доход, сплачують страхові внески щомісяця не пізніше 5 числа місяця, наступного за минулим місяцем;

- платники, доход яких обчислюється по результатах роботи за рік, сплачують страхові внески до 20 лютого, до 20 квітня, до 20 липня і до 20 жовтня.

З припиненням підприємницької чи адвокатської діяльності сплата внесків припиняється з 1 числа місяця, наступного за місяцем подання заяви. Громадянам, які припинили підприємницьку чи адвокатську діяльність чи змінили місце проживання, профспілкові органи чи органи Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності видають довідку про сплату внесків, яка є підставою для включення періоду сплати внесків в трудовий стаж для призначення допомоги .

Виплата всіх видів забезпечення по державному соціальному страхуванню вказаним громадянам здійснюється органом, в якому громадяни зареєстровані як страхувальники. Підставою для виплат є відповідно оформлені для цього документи. Порядок обчислення допомоги та інших видів забезпечення по соціальному страхуванню та їхні розміри встановлюються відповідно до чинного законодавства.Контроль за своєчасним і повним надходженням страхових внесків та правильністю витрачання коштів соціального страхування Фонду здійснюють органи, органи Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності. Усі спори між страхувальником і органом Фонду з питань соціального страхування відповідно до цього порядку вирішуються в судовому порядку. Цей Порядок погоджено з Міністерством фінансів України та правлінням Національного банка України.

1.4 Соціальна політика і реформа оплати праці в Україні

Заробітна плата, доходи громадян є концентрованим вираженням ефективності економіки і соціальної політики держави та спроможності профспілок і суспільства в цілому захищати одне з основоположних прав людини — право на гідне життя та вільний розвиток.

У цьому контексті розглянемо, що відбувалося у сфері оплати праці в Україні за роки незалежності та окреслимо можливу перспективу на майбутнє.

Перший етап реформування оплати праці розпочався в 1991 р., коли з прийняттям Закону “Про підприємства в Україні” суб'єкти господарювання набули право самостійно встановлювати фонд оплати праці, форми, системи і розміри заробітної плати. Тоді ж законом був встановлений досить високий соціальний стандарт для визначення гарантії мінімальної заробітної плати — мінімальний споживчий бюджет. У 1992 році було прийнято Декрет Кабінету Міністрів України “Про оплату праці”, а у 1995 — однойменний Закон України, який розроблено за участю профспілок та в своїй основі базується на визнанні міжнародних трудових норм. У сукупності із законом "Про колективні договори і угоди" (1993 р.) створено механізм державно-договірного регулювання заробітної плати, притаманний багатьом країнам з ринковою економікою[10].

Однак незважаючи на достатньо прогресивну законодавчо-правову базу, реформи заробітної плати згідно з задекларованими цілями не відбулося. У грудні 1992 р. Декретом Кабінету Міністрів України було зупинено дію Закону “Про мінімальний споживчий бюджет”. Наступні два роки державою не встановлювався будь-який державний стандарт гарантії оплати праці і лише під тиском профспілок у жовтні 1994 р. прийнято Закон України "Про межу малозабезпеченості", як соціальний стандарт для визначення розміру заробітної плати на період кризового стану економіки. Зазначимо, що співвідношення натуральної та вартісної величини межі малозабезпеченості і мінімального споживчого бюджету становило приблизно як 0,5:1,0 та те, що визначалася вона виключно для осіб непрацездатного віку. Однак навіть при такому заниженому соціальному стандарті парламент жодного разу не встановив мінімальну заробітну плату на рівні межі малозабезпеченості чи вище (див.табл.1.6).

Як результат такої хибної соціальної політики, в 1991-1999 рр. рівень реальної заробітної плати знизився у 3,8 рази, тоді як ВВП у 2,3 рази, продуктивності праці — в 1,3 рази, що свідчило про неадекватність втрат економіки і людини праці й посилення її.

Розміри та співвідношення мінімальної заробітної плати і державного стандарту оплати праці.

Таблиця 1.6

Розміри та співвідношення мінімальної заробітної плати і державного стандарту оплати праці експлуатації. У 2000 році заробітна плата за своєю купівельною спроможністю становила лише одну третину від рівня 1990 року, а в сукупних доходах населення знизилася за цей період з 70,7% до 47,6%. Тобто вона фактично втратила свої основні функції — відтворюючу і стимулюючу[10].

Починаючи з 1995 р. з'явився ще один фактор соціальної напруги — затримка виплати заробітної плати працівникам. У серпні 1999 р. загальна заборгованість по країні досягла свого пікового значення — 10,8 млрд.грн. й охопила понад 75% сукупної робочої сили (див.рис.1). Частка заборгованості із заробітної плати у ВВП країни перевищила 5% (див.таблиц1,7).

12

0

8

6

4

2

1999 1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005

—— Заборованість із зарплати, млрд. грн. (на початок року).

— — Кількість працівників, яким не виплачено заробітну плату, млн. чол.

Рисунок 1. Динаміка заборгованості із заробітної плати та кількості працівників, яким вона не виплачувалась в 1997-2004 рр.

Часткова заборгованість із заробітної плати у ВВП країни

Таблиця 1.7

Причини такого масштабного знецінення робочої сили тоді пояснювалися глибокою економічною кризою та гіперінфляцією" в період 1991-1997 років. Цей перший період реформування оплати праці можемо охарактеризувати як період невиправданих очікувань, ілюзій та глибоких розчарувань.

Другий етап реформування оплати праці ми пов'язуємо з стабілізацією економіки наприкінці 90-х років минулого століття та її виходом на траєкторію стійкого економічного зростання з 2000-го року. Знову постало питання про продовження реформування оплати праці в країні в нових умовах. За участю науковців, фахівців, профспілок і роботодавців у 2000 році була розроблена і Указом Президента України схвалена Концепція дальшого реформування оплати праці в Україні. Йшлося насамперед про здійснення переходу від визначення заробітної плати як частки доходу підприємства до заробітної плати як ціни робочої сили, що формується на ринку праці і є зовнішнім фактором для підприємства; відновлення частки оплати праці у ВВП до 55% — рівня 1990 року; поетапного наближення державної гарантії мінімальної заробітної плати до рівня прожиткового мінімуму як нового соціального стандарту, введеного у 2000 р. на заміну межі малозабезпеченості, що застосовувалась з 1995 року, й загалом суттєвого підвищення рівня трудових доходів.

Не вдаючись в детальний аналіз зробленого, зазначимо лише, що більшість із задекларованих в Концепції положень досі не реалізовано, а соціальне становище найманих працівників мало в чому змінилося — майже кожний п'ятий з них є бідним, а частка населення із середньодушовими доходами, нижчими від прожиткового мінімуму, перевищує 70%. Водночас продовжує спостерігатись стійка прогресуюча поляризація доходів населення. Поряд з ганебною масовою бідністю кількість осіб — мільйонерів та розміри їх капіталів щорічно подвожуються, у 2004 р. в Україні вперше з'явилися мільярдери. За даними американського фінансового журналу Forbes на початку 2005 року їх було троє: Р.Ахметов, В.Пінчук, С.Тарута (“Инвестгазета” №11 від 15.03.2005р.)

Як було зазначено у виступі заступника директора НДІ праці і зайнятості населення Міністерства праці і соціальної політики М.С.Шаповала на засіданні Круглого столу на тему “Реформа заробітної плати в Україні — стрибок через соціальну прірву”, що відбувся в Києві 27 січня 2005 р. за підтримки Фонду Євразія та Українського Центру економічних і політичних досліджень імені О.Разумкова, причини такого становища не економічні, а політичні[10].

Ми поділяємо думку, що фактичне заниження ціни праці на цьому етапі реформ не мало об'єктивного економічного підгрунтя, а є наслідком слабкої соціальної політики, відсутності системних заходів щодо формування соціально-орієнтованої ринкової економіки та розбудови соціальної держави, до чого зобов'язує Конституція України з 1996 року.

Розподільчі процеси валової доданої вартості на “працю” і “капітал”, поглиблення майнового розшарування і поляризації доходів населення свідчать скоріш про те, що в Україні мало місце становлення моделі олігархічного капіталізму, де первісне накопичення капіталу відбувається переважно за рахунок корумпованого привласнення державної власності, поширення тіньової економіки та примусового відчуження частки необхідного продукту у найманих працівників. На це вказує, зокрема, існуюча впродовж останніх 10 років заборгованість із заробітної плати ( див. рис.1) та практично незмінні масштаби бідності в країні (табл.1,8) Навіть в умовах стійкого економічного зростання в період 2000-2004 рр. встановлений державою рівень мінімальної заробітної плати жодного разу не перевищив межі бідності і становив лише 0,4-0,6 величини прожиткового мінімуму.

Динаміка показників бідності

Таблиця 1.8

Зростання влади з бізнесом значно ослабило позиції третьої сторони соціального діалогу — профспілок як захисників трудящих. Такі їх законодавчі ініціативи як визначення заробітної плати першочерговим платежем для роботодавця, у тому числі у разі банкрутства підприємства; посилення економічної відповідальності бізнесу за затримку виплати заробітної плати; встановлення гарантії мінімальної заробітної плати на рівні прожиткового мінімуму не знайшли підтримки у влади. А від встановлення єдиної 13-ти процентної ставки оподаткування доходів виграли в основному високодохідні категорії громадян. Водночас втрати бюджету від зниження ставки цього податку становили у 2004 році на рівні 1 — 1,5% від ВВП, надходження скоротились у 16 регіонах країни, що теж негативно вплинуло на реалізацію соціальних програм[10].

Порівняння фактичних значень показників, що застосовуються для виміру соціальної безпеки у світовій практиці та в Україні вказують на те, що соціальна захищеність особи в нашій країні в цей період знаходилась на гранично критичному рівні (див.табл.1.9).

Таблиця1.9

Таким чином, другий етап реформування заробітної плати ми визначаємо як період втрачених можливостей покращити соціальне становище працівників.

Про реальну ситуацію у цій сфері свідчать також дані соціологічного опитування громадян, проведеного Центром О.Разумкова на початку 2005 року (див.табл.1.10).

Третій етап. Зміна влади наприкінці 2004 року, що пов'язана з виборами Президента України та задекларовані нею цілі суспільно-політичного, економічного та соціального розвитку створюють передумови для відновлення переговорного процесу профспілок з Урядом і об'єднаннями роботодавців щодо проведення ефективної реформи заробітної плати на нових засадах, а саме визнання гідної праці та її справедливої оплати, на чому постійно акцентує увагу Міжнародна організація праці.

Зарплата в системі життєвих пріоритетів громадян України

Таблиця 1.10

Прагнення України до євроінтеграції зобов'язує до запровадження європейських соціальних цінностей в країні, в тому числі щодо оцінки праці. Зокрема, Європейська соціальна хартія, стаття 4 “Право на справедливу винагороду за працю” визначає право працівників на таку винагороду, яка забезпечує їм і їхнім сім'ям достатній життєвий рівень. За визначенням експертів Євросоюзу мінімальна зарплата має становити 2-2,5 прожиткових мінімумів і при цьому вона в більшості країн світу складає 35 — 40% від середньої. Фактично за даними Світового банку відношення мінімальної заробітної плати до прожиткового мінімуму у Великобританії складає 6,4:1, Франції — 4,7:1, Латвії, Естонії, Польщі — 1,5:1, Україні (станом на 01.01.05р.) — 0,57:1).

Таким чином, гідна середня заробітна плата за європейськими стандартами має становити не менше 5-6 прожиткових мінімумів (5-6:1). В Україні на 01.02.05 р. це співвідношення склало 1,5:1.

З огляду на зазначене, в Україні потрібна нова ідеологія реформування оплати праці. В її основу має бути покладено перехід від визначення ціни праці як вартості засобів на особисте споживання працівника до визначення реальної ціни робочої сили як вартості засобів необхідних для розширеного (повного) відтворення працюючої людини і членів її сім'ї.

Концептуальний варіант такої реформи повинен передбачати здійснення ряду послідовних, тісно пов'язаних з іншими складовими реформування економіки заходів, і зокрема, інвестиційної, податкової, фінансово-кредитної та бюджетної політики, а також змін в системі соціального страхування, соціального забезпечення та соціальних допомог.

В першу чергу, потрібно на законодавчому рівні встановити право кожної працюючої людини на справедливу і задовільну винагороду за працю, яка б забезпечувала гідне існування для неї та її сім'ї. Це право проголошено у Загальній декларації прав людини (пункт 3 ст.23), Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (ст.7), Європейській соціальній хартії (ст.4), проте законодавство України орієнтовано на забезпечення права на винагороду за працю тільки самого працівника і не враховує сімейну складову[10].

Так, в Конституції України (стаття 43) право кожного на заробітну плату визначено не нижче рівня встановленого законом. В такий спосіб держава з року в рік законодавче встановлює гарантію мінімального рівня оплати праці при затвердженні Державного бюджету, проте ще жодного разу він не досягав навіть державного соціального стандарту, яким в різні часи були мінімальний споживчий бюджет (1991-1992 рр.), межа малозабезпеченості (1995-1999 рр.) та прожитковий мінімум (з 2000 р. по теперішній час). Зазначимо, що згідно із Законом України “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії ” від 5.10.2000 №2017-111 це повинно робитися, починаючи з дати прийняття цього Закону.

Першим практичним кроком на шляху реформування оплати праці повинно стати встановлення Верховною Радою України у 2005 році мінімальної заробітної плати на рівні законодавчо визначеного державного стандарту —прожиткового мінімуму для працездатної особи в розмірі 453 грн. на місяць. Якраз один з Указів кандидата в Президенти України В.А.Ющенка, які визначали програму його першочергових дій “Десять кроків назустріч людям” це передбачає і тому Уряд матиме політичну і суспільну підтримку.

До такої дії об'єктивно підштовхує й нинішня ситуація, коли мінімальна пенсія вже законодавче встановлена і виплачується пенсіонерам на рівні прожиткового мінімуму, тоді як для працюючої людини державна соціальна гарантія оплати праці є майже вдвічі меншою.

Рішення Уряду щодо підвищення розміру мінімальної заробітної плати з 1 березня 2005 року до 332 грн., тобто до рівня мінімального пенсійного забезпечення громадян, може розглядатись лише як етапність роботи, яку необхідно завершити протягом цього року.

У цей же період потрібно ратифікувати Україною Конвенцію МОП № 131 “Про встановлення мінімальної заробітної плати з урахуванням країн, що розвиваються”.

Другим важливим кроком по наближенню стандартів оплати праці в Україні до європейських має стати визначення прожиткового мінімуму на новій методологічній основі.

Новизна полягає в тому, що, по-перше, мінімальна заробітна плата як державна соціальна гарантія оплати повинна враховувати необхідність утримання непрацездатних членів сім'ї (для простоти розрахунків в міжнародній практиці береться коефіцієнт її збільшення 1,25-1,30) і, по-друге, що “споживчий кошик ” для визначення вартісної величини прожиткового мінімуму має бути доповнено витратами на сплату прибуткового податку з доходу, на купівлю або оренду житла, на платні послуги охорони здоров'я, освіти, утримання дітей в дошкільних закладах тощо. Цих складових у структурі нинішнього “споживчого кошика” не має. Водночас Конституція України (стаття 48), Європейська соціальна хартія визначаючи право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, встановлюють, що він включає, окрім достатнього харчування, житло, одяг, медичну допомогу, освіту. Якщо в радянській системі значна частина вищеназваних послуг забезпечувалася державою безоплатно, в тому числі через розгалужену систему соціальної сфери на підприємствах і, так звані, суспільні фонди споживання (через цю систему трудящі отримували додатково до заробітної плати соціальні трансфери в обсязі 3-3,5 місячних зарплат на рік), то в нинішній ринковій системі майже за все треба платити. На це вказує, зокрема, обсяг соціальних трансфертів, наданих працівникам через систему колективних договорів у 2004 році, який становив лише одну третину місячного заробітку середньостатистичного працівника, або у десять разів менше, ніж до 1990 року.

Страницы: 1, 2, 3, 4