Релігійний фактор в історії Росії

Релігійний фактор в історії Росії

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

РІВНЕНСЬКИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра всесвітньої історії

shura19@yandex.ru

Курсова робота

на тему:

Релігійний фактор в історії Росії

Виконала:

студентка 3-го курсу,

групи ІП-31, історико-

соціологічного факультету

Гнатюк Людмила Василівна

Науковий керівник:

РІВНЕ – 2004

З м і с т

стор.

Вступ

............................................................................

................................... 3

1. Церква і держава в XVII

столітті............................................................. 6

1.1. Діяльність московського гурту ревнителів древнього

благочестя

............................................................................

................ 7

1.2. Церковна реформа

............................................................................

. 11

1.3. Вплив церковної реформи на соціальне життя Росії.

Церковний

розкол......................................................................

........ 14

2. Церква в першій чверті ХХ столітті

....................................................... 17

2.1. Декрет про свободу совісті

............................................................... 18

2.2. В роки громадянської війни

............................................................ 26

2.3. Вилучення церковних цінностей

.................................................... 27

2.4. “ЖИВА ЦЕРКВА” (ОБНОВЛЕНЦІ)

............................................. 28

3. Церква в Радянському Союзі

................................................................ 30

3.1. Криза 1924-1929

років.......................................................................

30

3.2. Декларація Сергія 1927

року........................................................... 32

3.3. Церква в роки

війни.......................................................................

.. 33

3.4. Під час “Відлиги” і

“Перебудови”................................................... 36

Висновки..................................................................

...................................... 37

Література................................................................

...................................... 39

ВСТУП

Імовірно, ніхто не буде сперечатися, що релігія — це один з

найважливіших факторів людської історії. Можна, у залежності від ваших

поглядів, стверджувати, що людина без релігії не стала би людиною, можна (і

це теж існуюча точка зору) з рівною завзятістю доводити, що без неї людина

була б краще і досконаліше. Релігія — реальність людського життя, саме так

і слід її сприймати.

Роль релігії в житті конкретних людей, суспільств і держав

неоднакова. Досить порівняти двох людей: одного — який живе за законами

якої-небудь строгої й ізольованої секти, а іншого — ведучого світський

спосіб життя й абсолютно індиферентного до релігії. Так само обстоїть

справа з різними суспільствами і державами: одні живуть по суворих законах

релігії (припустимо, ісламу), інші пропонують повну волю в питаннях віри

своїм громадянам і взагалі не втручаються в релігійну сферу, а по-третє

релігія може бути під забороною. У ході історії становище з релігією в

одній і тій же країні може мінятися. Яскравий приклад того — Росія. Та й

конфесії аж ніяк не однакові в тих вимогах, що вони пред'являють до людини

у своїх правилах поведінки і кодексах моралі. Релігії можуть поєднувати

людей або роз'єднувати їх, надихати на творчу працю, на подвиги, призивати

до бездіяльності, спокою і спогляданню, сприяти поширенню книжності і

розвитку мистецтва й у той же час обмежувати які-небудь сфери культури,

накладати заборони на окремі види діяльності, науки і т.д. Роль релігії

завжди необхідно розглядати конкретно як роль даної релігії в даному

суспільстві й у визначений період. Її роль для всього суспільства, для

окремої групи людей чи для конкретної людини може бути різна.

Разом з тим можна говорити, що релігії звичайно властиво виконувати

стосовно суспільства й окремих особистостей визначені функції. Ось вони.[1]

По-перше, релігія, будучи світоглядом, тобто системою принципів,

поглядів, ідеалів і переконань, пояснює людині устрій світу, визначає його

місце в цьому світі, указує йому, у чому складається сенс життя.

По-друге (і це результат першого), релігія дає людям розраду, надію,

духовне задоволення, опору. Зовсім не випадково люди найчастіше звертаються

до релігії у важкі моменти свого життя.

По-третє, людина, маючи перед собою деякий релігійний ідеал,

внутрішньо міняється і стає здатною нести ідеї своєї релігії, затверджувати

добро і справедливість (так, як розуміє їхнє дане навчання), упокорюючись з

позбавленнями, не звертаючи уваги на тих, хто осміює чи ображає її.

(Звичайно, добрий початок можна затверджувати лише в тому випадку, якщо

ведучі людину цим шляхом релігійні авторитети самі чисті душею, моральні і

прагнуть до ідеалу).

По-четверте, релігія керує поведінкою людини через свою систему

цінностей, моральних установок і заборон. Вона може істотно впливати на

великі співтовариства і цілі держави, що живуть за законами даної релігії.

Звичайно, не варто ідеалізувати положення: приналежність до самої суворої

релігійно-моральної системи не завжди утримує людину від здійснення

непорядних дій, а суспільство від аморальності і злочинності. Ця сумна

обставина є наслідок слабості і недосконалості людської натури (чи, як

сказали б послідовники багатьох релігій, «підступ сатани» у людському

світі).

По-п'яте, релігії сприяють об'єднанню людей, допомагають складанню

націй, утворенню і зміцненню держав (наприклад, коли Русь переживала період

феодальної роздробленості, обтяжена іноземним ярмом, наших далеких предків

поєднувала не стільки національна, скільки релігійна ідея — «усі ми —

християни»). Але той же самий релігійний фактор може приводити до поділу,

розпаду держав і суспільств, коли великі маси людей починають протистояти

один одному по релігійному принципу. Напруженість і протистояння виникає і

тоді, коли з якої-небудь церкви виділяється новий напрямок (так було,

наприклад, в епоху боротьби католиків із протестантами, сплески якої

відчуваються в Європі і донині).

Серед послідовників різних релігій періодично виникають крайні течії,

члени яких вважають, що тільки вони живуть по божеських законах і правильно

сповідають свою віру. Нерідко ці люди доводять правоту жорстокими методами,

не зупиняючи перед терористичними актами. Релігійний екстремізм (від лат. -

крайній), на жаль, залишається й у XXІ в. досить розповсюдженим і

небезпечним явищем - джерелом суспільної напруженості.

По-шосте, релігія є надихаючим і фактором духовного життя, що

зберігає, суспільства. Вона зберігає суспільну культурну спадщину, часом

буквально перепиняючи дорогу всякого роду вандалам. Хоча церкву надзвичайно

невірно сприймати як музей, виставку чи концертний зал; приїжджаючи в будь-

яке місто чи в чужу країну, ви напевно одним з перших місць завітаєте в

храм, який вам з гордістю покажуть місцеві жителі.

Філософи пропонують чітко розрізняти два поняття: культура і

цивілізація, відносячи до останнього всі досягнення науки, техніки, що

розширюють можливості людини, що дають йому життєвий комфорт і визначають

сучасний спосіб життя. Цивілізація подібна могутньому знаряддю, яке можна

ужити в благо, а можна перетворити в засіб убивства: у залежності від того,

у чиїх руках воно знаходиться. Культура, як повільна, але могутня ріка, що

випливає з древнього джерела, дуже консервативна і часто вступає в конфлікт

із цивілізацією. А релігія, що складає основу і стрижень культури, — один з

головних факторів, що охороняє людину і людство від розпаду, деградації і

навіть, можливо, від моральної і фізичної загибелі — тобто всіх погроз, що

може нести із собою цивілізація.

Таким чином, релігія виконує в історії творчу культурну функцію. Її

можна проілюструвати на прикладі Русі після прийняття християнства

наприкінці IX в.

І останнє - (це зв'язано з попереднім пунктом), релігія сприяє

зміцненню і закріпленню визначених суспільних порядків, традицій і законів

життя. Тому що релігія більш консервативна, чим будь-який інший суспільний

інститут, вона в більшості випадків прагне до збереження підвалин, до

стабільності і спокою. (Хоча, безумовно, і це правило не обходиться без

винятків.) Якщо ви пам'ятаєте з нової історії, коли в Європі зароджувалося

політична течія консерватизму, у її джерел стояли діячі церкви. Релігійні

партії знаходяться, як правило, у правій охоронній частині політичного

спектра. Їхня роль в якості противаги нескінченним радикальним і часом

нерозумним перетворенням, переворотам і революціям дуже важлива. Спокій і

стабільність дуже потрібні зараз і нашій Батьківщині...

У своїй курсовій роботі, яка має назву “Релігійні фактори в історії

Росії” буде простежено хід історії двох головних, на мою думку, періодів у

становленні та розвитку взаємовідносин держави Росії та церкви, їх

суперечливі та позитивні наслідки. Головним чином мова у роботі піде про

становище та функції церкви у царській Росії ХVII століття, її реформацію,

вплив та втручання у державні справи. Наступні два століття у відносинах

Росії і церкви встановилося відносне так би мовити затишшя і знову нас

привертають події до взаємовідносин між державою та церквою після падіння

імперської Росії. Отже, я вбачаю що хід цих змін пов’язаний зі зміною у

державному устрої Росії, адже церква і держава мають надзвичайно тісний

контакт. Про реформи церкви за часів більшовиків буде описано у другому

розділі роботи. Третій розділ містить у собі взаємовідносини вже радянської

Росії з 1925 року і до часів перебудови.

Церква і держава в XVII столітті.

В міру розвитку російського самодержавства усе гостріше вставало на

порядок денний питання про пріоритет державної влади над церковною. У

період феодальної роздробленості російська церква зіграла істотну роль в

об'єднанні країни для боротьби з монголо-татарською навалою. Однак при

всьому своєму прагненні відігравати самостійну роль, російська православна

церква завжди знаходилася в залежності від державної влади. Цим вона сильно

відрізнялася від римсько-католицької церкви, що володіла повною

самостійністю в церковних справах.

Перетворення церкви зі знаряддя панування феодалів у знаряддя

панування дворянської держави дістало своє завершення в XVII столітті, коли

після смути дворянство остаточно захопило керівне становище в Московській

державі. Це торкнулося і церкви. Вона втратила значну частину свого впливу,

і навіть патріарх був змушений рахуватися з постійним контролем з боку царя

і боярської думи.

Ця зміна в становищі церкви мала під собою економічну підставу.

Правда, абсолютні розміри церковних вотчин і чисельність церковних людей

були в XVII столітті дуже значні: патріарху, митрополитам і єпископам

належало наприкінці століття близько 37000 дворів, у яких числилося близько

440000 душ тяглового населення; крім того, значні землі належали окремим

монастирям. Але, усе-таки, у порівнянні з дворянською державою, це було не

так багато. Росли торгово-промислові міста і слободи. Дворянство ревниво

стежило за церковним господарством і продовжувало вживати заходів проти

його росту. Московський уряд провів на соборі 1580 р. постанову, відповідно

до якої заборонялося давати монастирям вотчини на спомин душі, а також

узагалі заборонялося церковним особам і установам купувати і брати в

заставу землі. Смута паралізувала дію цього правила; але в 1649 р. при

складанні Укладення воно було відновлено, розширене і введене в життя як

загальнодержавний закон. Саме Соборне Укладення ухвалило: «Патріарху і

митрополитом і архієпископом і єпископом, і в монастирі ні в кого родових,

і вислужених і куплених вотчин не покупати, і в заставу не імати, і за

собою не тримати, і по душам в вічний поминок не імати деякі справи…»[2]

Укладення остаточно знищило церковну юрисдикцію стосовно церковних

людей по цивільних і кримінальних справах. Ці заходи крім їхнього

юридичного значення наносили церкві чималий матеріальний збиток,

позбавляючи її постійних і великих доходів у вигляді судових мит.

Ініціатива заснування патріаршества виходила від царя. Усі вони були

«обрані» соборами за вказівкою царя.

Цар втручався не тільки в адміністративні, фінансові і судові справи.

Він також видавав розпорядження про дотримання постів, служінні молебнів,

порядку в церквах. І нерідко ці укази відправлялися не архієреям, а

царським воєводам, що ревно стежили за їхнім виконанням і карали

ослушників.

Таким чином, верховенство в церкві у всіх відносинах фактично

належало царю, а не патріарху. Це становище в церковних колах не тільки не

вважалося ненормальним, але навіть визнавалося соборами офіційно.

Церковна реформа 50-60-х років XVII століття була викликана

прагненням зміцнити централізацію російської церкви аналогічно іншим ланкам

державного апарату.

1.1. Діяльність московського гурту ревнителів древнього благочестя.

Стурбованість «настроями» у церковному житті зросла в другій половині

40 - початку 50-х років. Це знайшло вираження в діяльності московського

гуртка ревнителів благочестя (або «боголюбців») і у вимогах окремих

світських феодалів, учасників земського собору 1648—1649 р. У кружок

ревнителів благочестя входили як духовні, так і світські особи. Його главою

був протопіп кремлівського Благовіщенського собору і духівник царя Стефан

Вонифатьєв. У гурток входили цар Олексій Михайлович, улюбленець царя його

постельничий Ф.М. Ртищев, сестра постельничого А.М. Ртищева, архімандрит

Новоспаського монастиря Никон (пізніше - митрополит і патріарх), диякон

Благовіщенського собору Федір Іванов, провінційні ревнителі благочестя:

священики Іван Неронов, Авакум Петров, Данило, Лазар, Логин і інші.

Починання кружка підтримували й інші світські і духовні особи, у числі яких

був вихователь царя боярин Б.И. Морозов.[3]

Члени кружка домагалися усунення прямих порушень богослужбового чину,

зокрема «багатоголосся», посилення «учительного» елементу за рахунок

введення проповідей, повчань і видання релігійної літератури для читання,

усунення різночитань і розбіжності в церковних чинах, підвищення морального

рівня духівництва, у тому числі і носіїв церковної влади.

У 1648 р. Никон став митрополитом новгородським і псковським. Тоді ж

Стефан Вонифатьєв домігся переведення Івана Неронова з Нижнього Новгорода в

Москву і призначення його протопопом Казанського собору, а трохи пізніше

відбулися призначення протопопами інших ревнителів благочестя: Авакума

Петрова - у Юрьєвець-Поволжський, Данила - у Кострому, Лазаря - у Романов і

Логина - у Муром. Однак ці починання не привели до бажаних результатів. У

нових протопопів, що ввели «одноголосність» і доповнили служби проповідями

і повчаннями, не виявилося послідовників серед парафіяльного духівництва.

Нетерплячий і рішучий протопіп Авакум Петров намагався підняти благочестя

священиків і віруючих Юрьєвця-Поволжського примусовими мірами, але це

скінчилося обуренням населення і побиттям протопопа.[4]

Серед членів кружка не було єдності в оцінці розбіжностей у

богословській системі і церковно-обрядовій практиці, що існували між

російською і грецькою церквами. По цьому питанню виникли дві точки зору, і

кружок розділився на дві групи.

Одну групу склали провінційні ревнителі благочестя - протопопи Іван

Неронов, Авакум Петров, Данило, Лазар і Логин, а також диякон

Благовіщенського собору Федір Іванов. Їхнім прихильником був спочатку і

Никон. Вони дотримувались традиційного для російського духівництва погляду,

що затвердився в XVI в. Його прихильники вважали, що відмінність чина

богослужіння й обрядів грецької церкви від росіян є показником утрати

греками справжньої православної віри, що була, на їхню думку, наслідком

завоювання Візантії турками, підпорядкування греків «безбожним»

завойовникам і зносин грецької церкви з «латинською» («єретичною») римською

церквою. Вони вважали також, що внаслідок реформи Петра Могили (київський

митрополит з 1632 по 1647 р.) справжню віру втратила й українська

церква.[5]

Другу групу склали цар Олексій Михайлович, Стефан Вонифатьєв, Ф. М.

Ртищев і інші столичні члени гуртка. Пізніше до них приєднався Никон. Вони

відмовилися (у відомій мірі - по політичним мотивам) від традиційної оцінки

грецької церкви, як ухиленої від справжньої віри. Нову її оцінку вони

виразили в «Книзі про віру», виданої в 1648 р. з ініціативи Стефана

Вонифатьєва, зокрема в положенні про те, що й у «нинішній час у неволі

турецькій християни віру православну цілу дотримують, ...так заградяться

усяка вуста глаголющих неправду ...на смиренних греків» . Ця група

ревнителів благочестя вважала за необхідне усунути розбіжності в

богословській системі і церковно-обрядовій практиці між церквами на основі

грецького зразка. Ця пропозиція одержала підтримку вузького, але

впливового кола духовних і світських осіб у Росії, у тому числі патріарха

Йосипа, і церковних ієрархів України. Не чекаючи вирішення питання про

шляхи проведення уніфікації богословської системи і церковно-обрядової

практики, що належало прийняти церковному собору, цар і інші столичні

ревнителі благочестя здійснили деякі заходи, що поклали початок виправленню

російських богослужбових книг по грецьких зразках. Так, з Києва були

запрошені в Москву учені ченці, що добре знали грецьку мову, для

виправлення книг. Приїхали в Москву в 1649 р. Єпифаній Славинецький і

Арсеній Сатановський, а в 1650 р. - Дамаскін Птицький.[6]

Найбільше невдоволення патріарха Йосипа викликало самочинний введення

ревнителями благочестя «одноголосності» у ряді соборів і парафіяльних

храмів і їхнє втручання (завдяки приналежності до кружка царя Олексія) у

призначення архієреїв, архімандритів і протопопів. Щоб покласти кінець

цьому втручанню, патріарх Йосип на церковному соборі 11 лютого 1649 р.,

скликаному за розпорядженням царя, використовував слабість позиції

ревнителів благочестя в питанні про «одноголосність». Ревнителі благочестя,

наполягаючи на «одноголосності», не передбачали скорочення богослужбового

тексту, тому служби ставали настільки тривалими, що багато віруючі не

вистоювали їх до кінця. Таким чином, віруючі позбавлялися встановленої для

них «духовної їжі». Пропуск же служби чи достроковий відхід з її вважалися

великим гріхом. Тому при розгляді 11 лютого 1649 р. з ініціативи царя

пропозиції ревнителів благочестя про введення у парафіяльних церквах

«одноголосності» патріарх і архієреї відкинули пропозицію про введення

«одноголосності».[7]

Цар Олексій Михайлович був незадоволений рішенням церковного собору і

поведінкою патріарха. Він не затвердив цього рішення, але і не міг

скасувати його своєю владою. У підсумку цар зажадав передати питання про

«одноголосність» на розгляд константинопольського патріарха. Переписування

зайняло два роки. У відповідь на послання Йосипа, константинопольський

патріарх, догоджаючи по спірному питанню царю писав, що «одноголосність» і

в парафіяльних церквах «не тільки личить, але і неодмінно повинно бути». У

зв'язку з цим у 1651 р. був скликаний новий церковний собор. Він скасував

вирішення попереднього собору й ухвалив «співати у святих божиїх церквах,

...псалми і псалтир говорити в один голос, тихо і неспішно». Патріарх і

його прихильники виразили своє невдоволення утручанням світської влади в

церковно-обрядові справи. Це був осуд намірів царя і близьких до нього

ревнителів благочестя самим здійснити церковну реформу.

До липня 1652 р., тобто до обрання на патріарший престол Никона

(патріарх Йосип умер 15 квітня 1652 р.), становище в церковно-обрядовій

сфері залишалося невизначеним. Протопопи і священики з ревнителів

благочестя і митрополит Никон у Новгороді, не зважаючи на вирішення

церковного собору 1649 р. про помірне «багатоголосся», домагалися

здійснення «одноголосної» служби. Навпроти, парафіяльне духівництво,

відбиваючи настрої парафіян, не виконувало рішення церковного собору 1651

р. про «одноголосність», у зв'язку з чим у більшості церков збереглися

«багатоголосні» служби. Результати виправлення богослужбових книг не

впроваджувалися в практику, тому що не було церковного схвалення цих

виправлень. Ця невизначеність найбільше турбувала царську владу.

В 1648 році розпочинається Національно-визвольна війна українського

народу проти польського панування і вже в 1649 р. у Москву прибув

представник Б. Хмельницького С. Мужиловський із пропозицією прийняти

Україну під владу Росії. Вирішити це питання, не усунувши релігійно-

обрядових розбіжностей між російською і грецькою церквами і не переборовши

негативне відношення російських православних ієрархів до церкви України,

було, щонайменше, необережно. Цар Олексій Михайлович розумів необхідність

реформи церкви. А її успішне здійснення було доступно тільки сильній

патріаршій владі, що володіла самостійністю і високим політичним

авторитетом і здатній централізувати церковне управління. Це визначило

наступне відношення царя Олексія до церковної влади.[8]

Вибір царя упав на Никона. Казанський митрополит Корнилій і ревнителі

благочестя, що знаходилися в столиці, не посвячені в плани царя, подали

чолобитну з пропозицією обрати в патріархи Стефана Вонифатьєва, найбільш

впливового й авторитетного члена кружка. Реакції царя на чолобитну не

пішло, а Стефан ухилився від пропозиції і наполегливо рекомендував своїм

однодумцям кандидатуру Никона. Останній теж був членом гуртка. Тому

ревнителі благочестя в новій чолобитній царю висловилися за обрання в

патріархи Никона, який був тоді новгородським митрополитом.

Никон (до постригу в ченці - Микита Минов) володів усіма потрібними

царю Олексію якостями. Він народився в 1605 р. у Нижегородському повіті в

родині селянина. Дуже обдарований від природи енергією, розумом, прекрасною

пам'яттю і сприйнятливістю, Никон вже в 20 років став священиком у своєму

селі. У 1635 р. - чернець в Соловецькому монастирі, з 1643 р. - ігумен

Кожеозерського монастиря. У 1646 р., після зустрічі з царем він одержав

місце архімандрита впливового столичного Новоспаського монастиря. Никон

зблизився зі Стефаном Вонифатьєвим і іншими столичними ревнителями

благочестя, ввійшов у їхній гурток, неодноразово розмовляв про віру й

обряди з ієрусалимським патріархом Паісієм (коли той знаходився в Москві) і

став активним церковним діячем. Перед царем він виступав найчастіше в

якості заступника за бідних, знедолених чи безневинно засуджених, і

завоював його прихильність і довіру. Ставши в 1648 р. за рекомендацією царя

новгородським митрополитом, Никон виявив себе як рішучий і енергійний

владика і ревний поборник благочестя. Царю Олексію Михайловичу імпонувало і

те, що Никон відійшов від точки зору провінційних ревнителів благочестя на

церковну реформу і став прихильником плану перетворення церковного життя

Росії по грецькому зразку.[9]

Никон вважав себе єдиним реальним кандидатом у патріархи. Суть його

далеко ідучих планів зводилася до того, щоб ліквідувати залежність

церковної влади від світської, поставити її в церковних справах вище

царської влади і самому, ставши патріархом, зайняти, щонайменше, рівне з

царем становище в управлінні Росією.

25 липня 1652 р. у кремлівському Успенському соборі для присвяти

новообраного в патріархи зібралися цар, члени царського прізвища, боярська

дума й учасники церковного собору. Никон з'явився лише після посилки до

нього ряду делегацій від царя. Никон оголосив, що не може прийняти сан

патріарха. Свою згоду він дав тільки після «благання» царя і присутніх у

соборі представників світської і церковної влади. Цим вони, і, насамперед

цар Олексій Михайлович, зобов'язалися слухатися Никона в усьому, що він

буде «возвіщати» їм про «догмати божиї і про правила», слухатися його «яко

начальника і пастиря і батька краснєйшаго». Цей акт істотно підняв престиж

нового патріарха.[10]

Світська влада прийняла умови Никона тому, що вважала цю міру

корисною для проведення церковної реформи, а самого патріарха - надійним

прихильником плану реформи. Більш того, заради вирішення першочергових

зовнішньополітичних задач (возз'єднання з Україною, війна з Річчю

Посполитою), чому повинна була сприяти церковна реформа. Цар відмовився від

втручання в дії патріарха, дозволив участь Никона в рішенні всіх цікавивших

патріарха внутрішньополітичних і зовнішньополітичних справ, визнав Никона

своїм другом, і став іменувати його великим государем, тобто, як би

подарував йому титул, що з колишніх патріархів мав тільки Філарет Романов.

У підсумку виник тісний союз світської і церковної влади у формі «премудрої

двоіці», тобто царя і патріарха.[11]

Патріарх Никон незабаром після свого обрання став самовладним

владикою російської церкви. Він почав з усунення втручання в церковні

справи своїх колишніх однодумців по кружку ревнителів благочестя.

Наприкінці 1652 р. деякі з настоятелів монастирів, щоб догодити Никону,

стали раболіпно іменувати його великим государем. Їхньому прикладу пішли

архієреї. В 50-х роках XVII в. завдяки енергійній і рішучій діяльності

Никона був здійснений комплекс заходів, що визначили зміст і характер

церковної реформи.

1.2. Церковна реформа.

Церковна реформа була розпочата в 165З г. Першим кроком стало

одноособове розпорядження патріарха, що торкнулося двох обрядів, уклони і

перстоскладання при хрещеному знаменні. У пам'яті від 14 березня 1653 р.,

розісланої по церквах, було сказано, що надалі віруючим «не личить у церкві

метання творити на колінах, але в пояс би усея творити уклони, ще ж і

трьома персти б есте хрестилися» (замість двох). При цьому в пам'яті не

містилося ніякого обґрунтування необхідності даної зміни в обрядах. До того

ж розпорядження патріарха не було підкріплено авторитетом церковного

собору. Такий початок реформи не можна назвати вдалим. Адже це рішення

торкнуло найбільш звичних обрядів, які духівництво і віруючі вважали

показником істинності своєї віри. Тому не дивно, що зміна уклонів і

перстоскладання викликало невдоволення віруючих. Відкрито це виразили

провінційні члени кружка ревнителів благочестя. Протопопи Авакум і Данило

підготували велику чолобитну, у якій указали на невідповідність нововведень

установленням російської церкви. Чолобитну вони подали царю Олексію, але

цар передав її Никону, рішуче припинив протест своїх колишніх однодумців:

Івана Неронова він заслав під міцний нагляд у Спасокам’яний монастир у

Вологодському повіті, Авакума - у Сибір, Данила - в Астрахань, позбавивши

його сану священнослужителя, і т.д. Гурток ревнителів благочестя розпався і

припинив своє існування.[12]

Наступні рішення Никона були більш обміркованими і підкріплювалися

авторитетом церковного собору й ієрархів грецької церкви, що додало цим

починанням видимість рішень усієї російської церкви, що підтримала

«всесвітня» (тобто константинопольська) православна церква. Такий характер

мали, зокрема, рішення про порядок виправлень у церковних чинах і обрядах,

затверджені навесні 1654 р. церковним собором.

Зміни в обрядах були здійснені на основі сучасних Никону грецьких

книг і практики константинопольської церкви, відомості про яку реформатор

одержував головним чином від антиохійського патріарха Макарія. Рішення про

зміни обрядового характеру були затверджені церковними соборами, скликаними

в березні 1655 р. і в квітні 1656 р. Ці рішення ліквідували розходження в

церковно-обрядовій практиці між російською і константинопольською церквами.

Більшість змін стосувалося оформлення церковної служби і дій священо- і

церковнослужителів під час богослужіння. Усіх віруючих торкнулася заміна

двоперстя на триперстя при здійсненні хресного знамення, «трискладового»

(восьмиконечного) хреста на двоєчастий (чотириконечний), ходіння під час

обряду хрещення по сонцю («посолоню») на ходіння проти сонця і деякі інші

зміни в обрядах.[13]

Істотне значення для служителів церкви і віруючих мало також

виключення зі служб, в основному з літургії, архієрейської молитви, отпуста

і деяких ектеній. Це спричинило за собою значне скорочення об'єму тексту,

укорочення церковної служби і сприяло затвердженню «одноголосності».

У 1653 - 1656 р. проводилося виправлення богослужбових книг що

мотивувалося тим, що в стародруках було багато помилок, уставок, і тим, що

російський богослужбовий чин дуже істотно відрізнявся від грецького. За

основу було взято текст, що був перекладом на церковнослов'янську мову

грецького служебника XVII в., що, у свою чергу, виходив з тексту

богослужбових книг XII-XV ст. Новий служебник був схвалений церковним

собором 1656 р. і незабаром опублікований.[14]

За сім століть, що пройшли після релігійної реформи князя

Володимира, весь грецький богослужбовий чин дуже змінився. Двоперстя (що

ввійшло в звичай замість колишнього єдиноперстя), замінилося під впливом

боротьби з несторіанами триперстям (кінець XII століття); також змінилося

перстоскладання при благословенні; усі богослужбові чини стали коротше,

деякі важливі піснеспіви були замінені іншими. Так, були змінені і

скорочені чини миропомазання і хрещення, покаяння, єлеосвячення і шлюбу.

Більше всього змін виявилося в літургії. У результаті, коли Никон замінив

старі книги й обряди новими, вийшло як би введення «нової віри».[15]

Більшість духівництв поставилося до нововиправлених книг негативно.

До того ж серед парафіяльного духівництва і ченців було багато

малограмотних, котрим приходилося переучуватися з голосу, що було для них

дуже важкою справою. У такому же положенні виявилася більшість міських

духівництв і навіть монастирі.

Никон і в рішенні справ, які відносилися до компетенції царської

влади, став у 1654-1656 р. «великим государем», фактичним співправителем

Олексія Михайловича. Улітку 1654 р., коли в Москві спалахнула епідемія

чуми, Никон сприяв виїзду царської родини зі столиці в безпечне місце, а

коли під час війни з Річчю Посполитою і зі Швецією цар надовго залишав

столицю, Никон відігравав роль глави уряду і самостійно вирішував цивільні

і військові справи. Правда, для спостереження в Москві залишалася комісія

боярської думи, а більш важливі справи пересилали для вирішення в похід

царю. Але Никон підкорив комісію боярської думи своїй владі. Під час

відсутності царя, вона стала доповідати всі справи йому. У вироках по

справах з'явилася навіть формула: «...святіший патріарх вказав і бояри

присудили».[16]

Зарозумілість Никона і його активність росли разом з успіхами

зовнішньої політики Росії, тому що у визначенні її курсу він теж брав

діяльну участь.

Але за невдачі 1656-1657 р. у зовнішній політиці оточення царя склало

провину на Никона. Активним втручанням буквально в усі справи держави і

прагненням нав'язати усюди свої рішення, у тому числі шляхом погроз

(щонайменше двічі через незгоду царя з його «радами» Никон загрожував

залишенням патріаршої кафедри), став тяготитися і цар. Почалося охолодження

відносин між ними. Патріарха рідше стали запрошувати в царський палац,

Олексій Михайлович все частіше спілкувався з ним за допомогою посильних з

царедворців і робив спроби обмежити його владу, з чим, звичайно, не бажав

миритися Никон. Цю зміну використовували світські і духовні феодали. На

Никона зводилися обвинувачення в порушенні законів, користолюбстві і

жорстокості.

Відкрите зіткнення між царем і патріархом, що призвело до падіння

Никона, яке відбулося в липні 1658 р. Приводом для нього послужила образа

окольничим Б.М. Хитрово патріаршого стряпчого князя Д. Мещерського 6 липня

під час прийому до Кремля грузинського царевича Теймураза (Никон не був

запрошений). Патріарх листом зажадав від царя негайного покарання Б.М.

Хитрово, але одержав лише записку з обіцянкою розслідувати справу і

побачитися з патріархом. Никон не задовольнився цим і розцінив подію як

відкриту зневагу до його сану глави російської церкви. 10 липня 1658 р. цар

не з'явився на урочистій обідні в Успенському соборі. Князь, що прийшов

замість його, Ю. Ромодановський сказав Никону: «Царська величність ушанував

тебе як батька і пастиря, але ти цього не зрозумів, тепер царська

величність велів мені сказати тобі, щоб ти надалі не писався і не називався

великим государем і шанувати тебе надалі не буде». По закінченню служби

Никон оголосив про залишення патріаршої кафедри. Він розраховував, що його

безпрецедентний крок викличе замішання в урядових колах і в країні, і тоді

він зможе диктувати умови свого повернення царю. Подібне положення не

влаштовувало царську владу.[17]

Єдиний вихід з становища, що створилося, полягав у скиненні Никона і

виборі нового патріарха. З цією метою в 1660 р. був скликаний церковний

собор, який виніс рішення про позбавлення його патріаршого престолу і

священства, пред'явивши Никону обвинувачення в самовільному видаленні з

патріаршої кафедри. Єпіфаній Славинецький, виступивши, указав на

незаконність рішення собору, тому що Никон не був винен у єретицтві, і

судити його мали право лише інші патріархи. З огляду на міжнародну

популярність Никона, цар був змушений погодитися і розпорядитися скликати

новий собор за участю всесвітніх патріархів.

У листопаді 1666 р. патріархи прибули в Москву. 1 грудня Никон став

перед собором церковних ієрархів, на якому був присутній цар з боярами. Всі

обвинувачення патріарх або заперечував, або посилався на своє неведення.

Никона присудили до позбавлення патріаршого престолу, але зберегли за ним

колишній титул, заборонивши втручатися «у мирські справи Московської

держави і всея Росії, крім своїх трьох монастирів, даних йому і вотчин їх;

у них бо, аще хоче, так міркують мирські справи».[18] Місцем заслання

патріарха визначили Ферапонтів монастир.

Але питання про співвідношення «священства» і мирської влади

залишалося відкритим. Зрештою, сторони які сперечалися прийшли до

компромісного рішення: «Цар має перевагу в справах цивільних, а патріарх –

у церковних». Це рішення залишилося не скріпленим підписами учасників

собору і не ввійшло до складу офіційних діянь собору 1666-1667 р.

1.3. Вплив церковної реформи на соціальне життя Росії. Церковний

розкол.

Впровадження нових обрядів і богослужіння по виправлених книгах

багато хто сприйняв як запровадження нової релігійної віри, відмінної від

колишньої, «істинно православної». Виник рух прихильників старої віри -

розкол, родоначальниками якого були провінційні ревнителі благочестя. Вони

стали ідеологами цього руху, склад учасників якого був неоднорідним. Серед

них було багато малозабезпечених служителів церкви. Виступаючи за «стару

віру», вони виражали невдоволення посиленням гніту з боку церковної влади.

Більшість же прихильників «старої віри» становили посадські люди і селяни,

незадоволені зміцненням феодально-кріпосницького режиму і погіршенням свого

положення, що вони зв'язували з нововведеннями, у тому числі й у релігійно-

церковній сфері. Реформу Никона не прийняли й окремі світські феодали,

архієреї і ченці. Відхід Никона породив у прихильників «старої віри» надії

на відмову від нововведень і повернення до колишніх церковних чинів і

обрядів. Розшуки розкольників, проведені царською владою, показали, що вже

наприкінці 50-початку 60-х років XVII в. у деяких місцевостях цей рух

придбав масовий характер. При цьому серед знайдених розкольників поряд із

прихильниками «старої віри» виявилося чимало послідовників навчання ченця

Капітона, тобто людей, що заперечували необхідність професійного

духівництва і церковної влади.

У цих умовах керівником православної церкви Росії стала царська

влада, яка після 1658 р. зосередилася на вирішенні двох основних завдань -

закріпленні результатів церковної реформи і подоланні кризи в церковному

управлінні, викликаної залишенням Никоном патріаршої кафедри. Цьому

покликані були сприяти розшуки розкольників, повернення з заслання

протопопа Авакума, Данила й інших священнослужителів, ідеологів розколу, і

спроби уряду схилити їх до примирення з офіційною церквою (Іван Неронов

примирився з нею ще в 1656 р.). Рішення цих задач розтяглося майже на вісім

років, в основному через протидію Никона.[19]

Новим патріархом церковний собор обрав архімандрита Троїце-Сергієва

монастиря Іоасафа. За вимогою східних патріархів скликаний собор засудив

старі обряди і скасував постанову Стоглавого собору 1551 р. про ці обряди,

як необґрунтовані. Віруючі, котрі додержувалися старих обрядів і захищали

їх, були засуджені як єретики; було запропоновано відлучати їх від церкви,

а світській владі - судити їх цивільним судом як супротивників церкви.

Рішення собору про старі обряди сприяли оформленню і закріпленню розколу

російської православної церкви на офіційну, що панувала в суспільстві

церкву і старообрядницьку. Остання в тих умовах була ворожою не тільки

офіційній церкві, але і тісно зв'язаній з нею державі.[20]

У 1650-1660-х роках виник рух прихильників «старої віри» і розколу в

російській православній церкві.

Послідовним виразником і провідником політики ворожості і

нетерпимості до старообрядництва й інших церковних супротивників,

іновірству, іноземцям, їхній вірі і звичаям, до світських знань був Іоаким

- патріарх із 1674 по 1690 р. Супротивниками прагнення до світських знань,

зближення з Заходом і поширення іноземної культури і звичаїв були також

вожді розколу, у їх числі протопіп Авакум, і сформовані в останній третині

XVII в. старообрядницькі релігійні громади.

Царська влада активно підтримала церкву в боротьбі з розколом і

іновірством і використовувала при цьому всю міць державного апарату. Вона

виступила також ініціатором нових заходів, спрямованих на удосконалювання

церковної організації і подальшу її централізацію.

Розкол останньої третини XVII в. - це складний соціально-релігійний

рух. У ньому брали участь прихильники «старої віри» (вони становили

більшість учасників руху), члени різних сект і єретичних течій, що не

визнавали офіційну церкву, ворожі їй і державі, тісно зв'язаній з цією

церквою. Ворожість розколу офіційної церкви і державі визначалася аж ніяк

не розбіжностями релігійно-обрядового характеру. Її обумовили прогресивні

сторони ідеології даного руху, його соціальний склад і характер. [21]

До прогресивних сторін ідеології розколу варто віднести освячення,

тобто релігійне обґрунтування різних форм опору влади офіційної церкви і

феодально-кріпосницької держави, боротьбу за демократизацію церкви.

Складність і суперечливість руху розколу проявилися в повстанні в

Соловецькому монастирі 1668—1676 р., який почався як виступ прихильників

«старої віри». Аристократична верхівка «старців» виступала проти церковної

реформи Никона, рядова маса ченців - поверх того - за демократизацію

церкви, а «бєльці», тобто послушники і монастирські працівники,— проти

феодального гніту, і зокрема проти кріпосницьких порядків у самому

монастирі.

Для придушення руху були використані різні засоби, у тому числі

ідеологічні.

Але головними були насильницькі засоби боротьби з розколом, що за

вимогою церковного керівництва застосовувала світська влада. Смуга репресій

почалася з заслання ідеологів розколу, що відмовилися від примирення з

офіційною церквою на церковному соборі в квітні 1666 р.; з них протопопи

Авакум і Лазар, диякон Федір і колишній чернець Єпифаній були заслані і

утримувалися у в'язниці Пустозерська. За засланнями пішла масова страта,

тих хто залишився в живих учасників Соловецького повстання (стратили більш

50 чоловік). На настільки суворому покаранні настояв патріарх Іоаким.

Жорстокі кари, включаючи страти, частіше практикувалися при Федорі

Олексійовичеві (1676—1682 р.). Це викликало новий виступ розкольників у дні

Московського повстання 1682 р. Невдача «заколоту» прихильників старої віри»

спричинила за собою страту їхніх вождів. Ненависть класу, що панував, і

офіційної церкви до розколу і розкольників одержала вираження в

законодавстві. Відповідно до указу 1684 р., розкольників належало катувати

і далі, якщо вони не скоряться офіційній церкві, стратити. Тих з

розкольників, хто, бажаючи врятуватися, скориться церкві, а потім знову

повернеться до розколу, належало «страчувати смертю без іспиту». Це поклало

початок масовим гонінням.[22]

2. Церква в першій чверті ХХ столітті.

В другій половині XIX сторіччя до «проклятого» питанням, над якими

болісно міркувало російське суспільство, додався ще один - про волю

віросповідань. Які ж повинні бути взаємини держави і церкви? - сперечалися

представники різних соціальних шарів, рухів і груп, думаючи, що відповідь

на це головне питання і визначає волю і несвободу особистості у виборі

релігії, права віруючих і невіруючих, місце і роль релігійних організацій у

суспільстві і т.д. Царський уряд і державна церква - Російська православна

- виступали за збереження союзу держави і церкви. Ліберальна буржуазія

ратувала за визначені реформи в державно-церковних відносинах, вигнання з

громадського життя найбільш волаючих феодально-кріпосницьких пережитків у

релігійній політиці держави, хоча і не вважала за можливе підтримувати

повне відділення церкви від держави. У соціалістичному русі Росії, і

насамперед з боку більшовиків, висувався і відстоювалася теза «відділення

церкви від держави і школи від церкви».

Історія розпорядилася так, що кожна із сил, що стояли на

перерахованих вище позиціях, мала шанс здійснювати своє бачення державної

церковної політики.

Самодержавство розташовувало найбільшим історичним часом, але до

Страницы: 1, 2