Iсторія виникнення та становлення державності України: 20 ст

Iсторія виникнення та становлення державності України: 20 ст

Раднаркомові РРФСР ноту[19], в якій зазначав, що не можна визнавати право

народу, на самовизначення і грубо порушувати це право, нав’язуючи свої

форми політичного устрою. Проте ця відповідь ситуації не змінила.

Раднарком вирішив припинити “всякі словесні загравання” і приступив до

активних дій.

У ці тривожні дні Центральна Рада 9 (22) січня 1918 р. приймає

Четвертий універсал.[20] В ньому зазначалося, що Україна не хоче війни, не

претендує на ніякі чужі території. Оскільки у складі Росії України не

могла мати справжньої волі, то “однині Українська НароднаРеспубліка стає

самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою”.

Україна, зазначалося вЧетвертому універсалі, хоче жити у мирі та

злагоді з усіма сусідніми державами, але жодна з них не повинна втручатись

у внутрішнє життя України. До скликання парламенту – Установчих зборів –

влада тимчасово буде здійснюватися Центральною Радою та її виконавчим

органом – Радою Народних Міністрів. Раді Народних Міністрів ьуь же було

доручено самостійно проводити переговори про мир з державами Центрального

блоку і домагатися укладнення справедливогго миру.

В універсалі йшдося також про необхідність вжити термінових заходів

щодо ліквідації безробіття, матеріального забезпечення інвалідів, сиріт,

людей похилого віку і всіх тих, хто постраждав від війни.

Проголошувалася націоналізація “найважливіших галузей торгівлі”, весь

дохід від якої “піде на користь народові”. Встановлювалися монополія

держави на зовнішню торгівлю, котроль держави над усіма банками, “які

допомагали визискувати трудові класи”. З цього часу кредити банків повинні

були надаватися “головним чином на підтримку трудового населення та

розвиток народного господарства в Україні”.

Проголошення суверенної Української Народної Республіки викликало

значний міжнародний резонанс. Її визнали у 1918 р.: Румунія, Франція,

Великобританія, Сполучені Штати Америки, Німеччина, Австро-Угорщина,

Болгарія, Туреччина, Японія, Китай, Португалія, Данія, Греція, Норвегія,

Ірак, Іспанія, Фінляндія, Польща, Швеція, Швейцарія та ін.; у 1919 р. –

Угорщина, Чехословаччина, Ватикан, Голандія, Італія тощо.

Проте у січні російські війська під командуванням колишнього полковника

царської армії М.Муравйова розпочали наступ на Центральну Раду. До них

приєдналися донецькі робітничі загони, частини Червоного козацтва,

харківська червона гвардія.

Об’єднані російсько-українські радянські війська 26 січня (8 лютого)

1918 р. після завзятих боїв і багатогодинного артилерійського обстрілу

міста зайняли Київ.

У Брест-Литовську, де проходили мирні переговори між державами

Центрального блоку та Росією, 27 січня 1918 р. делегація Центральної Ради

від імені Української Народної Республіки, яку визнали країни Центрального

блоку, підписала з Німеччиною та її союзниками (Австро-Угорщиною,

Болгарією і Туреччиною) мирну угоду.

Щоб утримати владу, Центральна Рада звернулась до німецького уряду з

проханням про військову допомогу, оскільки достатніх власних збройних сил

не було. Німецькі та австро-угорські війська 18 лютого почали окупацію

україни.

Центральна Рада втрачала соціальну опору, авторитет, а 29 квітня 1918

р. вона зібралася на чергове засідання. Тут, окрім інших законів,

обговорювалася і була прийнята Конституція Української Народної Республіки

– Основний закон держави.[21]

У розділі “Загальні постанови” підкреслювалося, що Українська Народна

Республіка – держава “суверенна, самостійна і ні від кого не залежна”, а

носієм державного суверенітету є увесь народ України, всі громадяни

України, які проживають на її території.

Відразу за першим загальним розділом йшов розділ про громадянські права

йсвободи. Громадянином УНР вважалася кожна особа, яка набула це право у

передбаченому законодавствомпорядку. Цивільно-правова ,громадянська і

політична дієздатність наступала з 20-річного віку. У Конституції

підкреслювалося (ст.12), що всі громадяни рівні у громадянських і

політичних правах – незалежно від статі, національності, раси ,

віросповідання , освіти, майнового стану. На території УНР скасовувались

як вид покарання смертна кара, тілесні покарання та ті, що ображали

людську гідність та честь.

Основу побудови структури вищих органів держави становила відома теорія

розподілу влади – на законодавчу, виконавчу і судову. Отже, найвища

законодавча вручена, згідно з Конституцією, Всенародним Зборам, виконавча

–Раді Народних Міністрів, судова –Генеральному суду.

Місцевими органами влади й управління стали виборні Ради та управи – у

громадах (сільських і міських), волостях, землях.

Парламент країни – Всенародні Збори – мав обиратися населенням на

основі рівного, прямого, загального, таємного голосування за пропорційною

системою виборів: депутат від 100тис. жителів строком на три роки.

Закони приймаються тільки парламентом.Він встановлював бюджет країни,

оголошував війну, укладав мир тощо.

Рада Народних Міністрів формувалася, згідно з Конституцією, Головою

парламенту, її склад і програма затверджувалися парламентом. Перед ним

уряд відповідав за свою діяльність – як кожен міністр зокрема, так і уряд

загалом.

Найвищим судом республіки оголошувався Генеральний суд, який обирався

Всенародними Зборами. Він виступав як касаційна інстанція для інших судів,

не міг бути судом першої та другої інстанцій і мати функції

адміністративної влади. Судочинство оголошувалось усним і гласним, усі

громадяни, незалежно від посад ,-рівними перед судом і перед законом.

Конституція, очевидно, повинна була мати тимчасовий характер, адже вона

створювалася на перехідний період – період становлення української

державності.Незважаючи на це, вона мала демократичний характер, була

доброю правовою основою держави, основою для всього ііншого законодавства

України, створення демократичної державності, законності, правопорядку.

VIII. Українська держава за П.Скоропадського.

Зайнявши всю Україну, 29 квітня німецькі війська розігнали Центральну

Раду і поставили при владі колишнього царського генерала Павла

Скоропадського. У києві 30 квітня на так званому з’їзді хліборобів

Скоропадського обрали гетьманом України. Цього ж дня гетьман оголосив

розпущеними Центральну Раду, її місцкві органи та установи, земельні

комітети, уневажнив все її законодавство, повертає правову силу всім

попереднім видам і формам приватної власності. Ставши на “грунті

української державності” гетьман обіцяв проведення у майбутньому виблрів

до українського законодавчого сейму, право викупу селянами землі у

поміщиків та інших великих землевласників, відбудову крайової торгівлі,

промисловості.

Потім був виданий гетьманський декрет про тимчасовий державний устрій

України, що встановлював замість демократичної республіки свого роду

конституційну спадкову монархію. Гетьманові належала вся повнота

законодавчої та виконавчої влади, він був також верховним “воєводою”

армії, флоту. Замість назви держави Українська Народна Республіка

встановлено нову назву – Українська держава. Поновлено попередній

адміністративно-територіальний поділ – на губернії, повіти, волості. Уряд,

сформований гетьманом, складався здебільшого з російських кадетів і

монархістів.

Розпочалося масове повернення поміщиків і капіталістів в Україну –

російських, польських та ін. Їм поверталися землі, маєтки, заводи й

фабрики, палаци, виплачувалась компенсація за збитки. Народні маси

позбавлялися політичних прав і свобод.

Діяльність гетьманських установ та органів проходила під суворим

наглядом окупаційної влади. Ешелонами відправлялось у Німеччину зерно,

м’ясо, мед, цукор, масло, промислове устаткування.

Водночас у період гетьманату Українська держава мала й певні здобутки.

Зокрема, це стосується зовнішньополітичної сфери. Відбувся обмін

дипломатичними представниками з державами Центрального блоку. Розпочалися

переговори з Румунією, Фінляндією, Швейцарією, Іспанією, Данією, Швецією

тощо. Під тиском німців навіть Росія відрядила до Києва мирну делегацію на

чолі з Х.Раковським. У Києві 12 червня між обома країнами був підписаний

преліміарний мир. Росія визнала українську державу, сторони зобов’язалися

встоновити дипломатичні відносини на рівні консульських.

Вдалося налагодити фінансові справи. Проводилися важливі судові

реформи. Створювалася система губернських і повітових судів. Сенат

вважався найвищим судовим органом. Судочинство стало гласним, зучастю

присяжних засідателів. Помітні були здобутки у галузі культури і освіти. В

усіх вищих навчальних закладах почали працювати кафедри української мови,

літератури, історії. Засновано український державний театр, Національний

музей, національну капелу. Створено Українську Академію Наук, президентом

якої було обрано В.вернадського.

У середині квітня в зв’язку з окупацією німцями України ЦВК і Народний

секретаріат були ліквідовані, замість них створено повтсан бюро з дев’яти

членів. За постановою ЦК КП(б)У 28 листовада 1910 р. створено Тимчасовий

робітничо-селянський уряд України, куди входили В.Аверін, К.Ворошилов,

В.Затонський, Ю.Коцюбинський, Ф.Сергеєв та ін. Маніфестом 29 листопада він

проголосив повалення влади Рад в Україні, для чого попросив військової

допомоги в Росії.

IX. Українська держава за директорії.

Наближався кінець І світової війни. Центральний блок зазнав у ній

поразку. В Австро-Угорщині та Німнччині у жовтні-листопаді 1918 р.

вибухнула революція. ВЦВК РРФСР 13 листопада оголосив Брест-Литовський

мирний договір онульованим. Розпочався новий наступ радянських війск на

Україну.

Українські партії, інші організації об’єднуються в український Народний

Союз і починають готувати повстання проти гетьманату. На таємному

засіданні УНС 13 листопаду був створений уряд Директорії на чолі з

В.Винниченко і С.Петлюрою. Петлюра посів пост головного отамана збройних

сил УНР. Війська Директорії, основу яких становив батальйон Січових

Стрільців, вщент розбили гетьманців. До них почали масово приєднуватися

повстанці, а 14 грудня 90-тисячна армія Директорії здобула Київ.

Скоропадський зрікся влади.

Влада Директорії швидко встановилася на значній території України.

Знову почали діяти заборонені гетьманом рада. Поспішно формувалися

регулярні збройні сили, основу яких становив корпус січових стрільців під

командуванням Є.Коновальця.

Директорія відновила дію усіх законів УНР, ухвалила новий закон про

передання поміщицької землі селянам без викупу. На початку грудня

Директорія вирішила взяти за основу розбудови держави так званий трудовий

принцип, згідно з яким влада у губерніях і повітах мала належати трудовим

радам робітників, селян, інтелігенції. Центральні органи влади й

управління мав утворити Трудовий Конгрес – свого роду парламент,

сформований з делегатів робітників, селян і трудової інтелігенції.

Перша сесія Трудового Конгресу відбулася 23-28 січня у Києві. Конгрес

затвердив Акт з’єднання УНР і ЗУНР, передав передав тимчасово законодавчу

і виконавчу влади Директорії, проголосив загальне виборче право для

виборів майбутьнього українського парламенту.

Внутрішня і зовнішня ситуації, в який опинилась Директорія , була дуже

складною. “Південь України замість німецьких захопили англо-американські,

французькі, а також грецькі, румунські війська; на заході, в галичині,

йшла кровопролитна війна з поляками, проголошена там Західноукраїнська

Народна Республіка потребувала допомоги”.[22]

Радянські уряди Росії та України оголосили Директорію

контрреволюційною, буржуазно-націоналістичною владою і почали проти неї

збройні дії. Вже у першій половині січня радянські війська зайняли всю

Лівобережну Україну. Робітники й селяни, сподівались, що радянська влада

дасть їм більше, ніж Директорія. Остання основним завданням вважала

побудову Української держави, відкладаючи розв’язання болючих соціальних

проблем не пізніше, коли будуть скликані Всеукраїнські Установчі збори. Це

вміло використовували більшовики.

Директорія шукала виходу з цього становища. Вона вступила у переговори

з представниками французьких військ, що перебували на півдні України. Тут

був підписаний документ про передачу України під протекторат Франції. Але

ця спроба знайти якогось союзника не увінчалась успіхом.

16 січня 1919 р. Директорія оголосила війну Радянській Росії.

Наприкінці січня – на початку лютого радянські війська розбили основне

угруповання військ Директорії під Києвом, а 5 лютого вони зайняли Київ. У

квітні під ударами радянських військ і повстанських загонів сили

Директорії були повністю розбиті, відступивши частково у Східну Галичину,

а частково у Румунію.

С.Петлюра у липні 1919 р., об’єднавшись з українською Галицькою Армією

і скориставшись наступом Денікіна, знову вступив у межі України. 30 серпня

його війська зайняли Київ. Щоправда, вже наступного дня у місто ввійшли

денікінці, які не визнавали ніякої України і Директорії. У такій ситуації

Петлюра проводив активні переговори з Польщею, сподіваючись знайти

союзника. Проти цього рішуче запротестували галичани, розуміючи, що союз з

Польщею відбудеться за рахунок Східної Галичини.

Розгорівся конфлікт. Командування УГА оголосило про перехід до Денікіна

(17 листопада), а через деякий час – на бік Червоної Армії. Петлюра із

залишками військ перейшов на територію Польщі, звідки у квітні 1920 р.,

підписавши з Ю.Пілсудським Варшавський договір, вирушив з його армією в

останній невдалий похід в Україну. Однак війська були розбиті Червоною

Армією.

Ще одна спроба зробити незалежну Українську державу закінчилася

невдачею.

X. Західноукраїнська народна республіка.

25 березня 1918 р. українські депутати австрійського парламенту

скликали у львові з’їзд так званих мужів довір’я всіх галицьких політичних

партій і груп з метою уконституювання українського державного організму в

складі Австрії. З’їзд ухвалив звільнити Східну Галичину від зв’язку з

Польскою Західною Галичиною і створити з українських земель Галичини і

Буковини окремий державний організм з гарантією прав національних меншин –

поляків, євреїв, німців. Окрім цього, на міжпартійній основі було створено

так звану безпартійну бойову організацію національної оборони.

У Львові 18 жовтня 1918 р. у малому залі Наподного дому зібралася

Українська Національна Рада. На нараді зіштовхнулися два стратегічні

напрямки: співпраця з австрією та утворення Української держави у межах

австрійської федерації; приєднання західноукраїнських земель до

Української Народної Республіки.

У великому залі народного дому 19 жовтня відбулася Конституанта[23]

(проголошення конституційних законів) Української Національної Ради, на

якій затверджувалася резолюція, вироблена на передодні. На всій

етнографічній українській території Східної Галичини проголошувалася

Українська держава, але водночас було вирішено домагатися визнання цієї

резолюції австрійським урядом.

До складу Конституанти входило 33 українці від обох палат австрійського

парламенту. 34 посли до галицького та 16 до буковинського краєвих сеймів і

з кожної української партії по три представники.

При раді було створено три комісії: виконавча у Відні під керівництвом

Є.Петрушевича; організаційна у краї під керівництвом К.Левицького і

комісія з утвердження української державності в Буковині на чолі з

О.Поповичем.

У Львові на площі Св. Юра 20 жовтня обидва табори проголосили прилюдно

свої принципи утворення Української держави. Від більшості Національної

Ради зробив доповідь і зачитав резолюцію Кость Левицький. Від опозиції

виступив Семен Вітик.

На хід подій у Львові та всьому краї мали вплив не професійні політики,

а члени Української військової організації, створеної у першій половині

1918 р. на основі віденського революційного гуртка, що діяв з 31 травня

1917 р. це переважно нижчі та середні офіцерські чини, котрі служили в

австрійській армії й війську українських Січових стрільців. Організація

створила Центральний військовий комітет, який приступив до підготовки

збройного повстання у Львові. Головою Комітету УСС став сотник Дмитро

Вітовський.

31 жовтня 1918 р. у великому залі Народного дому зібрався на останню

нараду український військовий комітет. Окрім членів Комітету, на засіданні

були присутні ті старшини, які мали здійснити план збройного повстання.

5 листопада українські війська зайняли і роззброїли всі казарми,

розташовані у місті, зайняли всі стратегічні об’єкти. Солдати та офіцери

чеської, угорської національностей складали зброю, заявляли про

нейтралітет і виявляли готовність виїхати додому.

У Львові виникла національна українська держава, яка на основі

Тимчасової конституції почала іменувати себе Західноукраїнською Народною

Республікою (ЗУНР).

Відразу після взяття влади Українська Національна Рада звернулась до

народу із Маніфестом.

Тим часом назрівав конфлікт, який неможливо було владнати мирно.

Трапилося так, що головним противником відродження української державності

у Галичині стали націоналістичні сили і військові кола Польщі. Взяття

влади українською Національною Радою застало зненацька нелегальні польські

військово-політичні організації.

Дійшовши між собою згоди, польські організації під командуванням

керівника ПВК капітана Ч.Мончинського вже 1 листопада підняли заколот і

невздовзі розширели чисельність своїх загонів до 4 тис. Упродовж трьох

тижнів тривали бої за Львів.

На решті території Східної Галичини перехід влади до Української

Національної Ради відбувся практично без перешкод. Виняток становили

західні прикордонні повіти, де польські загони при підтримці, що надійшла

з Кракова, захопили Перемишль і Ярослав.

У цих складних військово-політичних обставинах 13 листопада Українська

Національна Рада прийняла Тимчасовий Основний закон[24] про державну

самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії. У

той же день був визначений склад Державного секретаріату (тобто уряду),

який склав присягу. До його складу увійшли: К.Левицький (президент Ради

державних секретарів і секретар скарбових справ), Л.Цегельський (внутрішні

справи); Д.Вітовський (військо); Я.Литвинович (торгівля та промисловість);

С.Голубович (судівництво); І.Куровець (суспільне здоров’я); В.Панейко

(закордонні справи).

Отже, у листопаді 1918р. західноукраїнська державність, стала фактом.

Проте фактично влада Державного секретаріату поширювалась тільки на

переважну частину Східної Галичини. З самого початку ЗУНР опинилася у

надзвичайно складних військово-політичних та міжнародних умовах, що

суттєво впливало і на її внутрішній курс.

Програмна декларація Української Національної Ради була опублікована 9

листопада1918 р. У ній проголошувалося створення демократичної держави з

усіма демократичними засадами. Зразу ж після досягнення військово-

політичної стабільності передбачалося скликання парламенту, що повинен

був прийняти справедливу земельну реформу, згідно з якою поміщицькі землі

перейшли б у власність малоземельних та безземельних селян.

Проте реалізувати програму виявилося непросто. По-перше, склад

Української Національної Ради був таким: сюди увійшла значна кількість

послів до австрійського парламенту, галицького та буковинського сеймів,

обраних ще раніше. Українське суспільство після першої світової війни

значною мірою радикалізувалося, і розклад політичних сил в Українській

Національній раді повністю відображав реальний рівень політичної

самосвідомості народу.

По-друге, просування вперед здійснювалося поступово за посередництвом

тривалих переговорів, звернень, компромісів. Досвіду державного

будівництва галицькі політичні лідери не мали, не кажучи вже про досвід

глибоких політичних і економічних перетворень. Проте саме такий досвід був

вкрай необхідний керівництву ЗУНР у 1918-1919 рр.

По-третє, у внутрішній політиці Українська Національна Рада постійно

змушена була зважати на зовнішні чинники, зокрема на те, який відгук її

дії матимуть в уряді країн Антанти.

Четвертого січня 1919 р. був прийнятий закон про Виділ Української

Національної Ради з функціями колективного президента держави.[25] Виділ

призначив новий склад Державного секретаріату, який діяв до кінця 1919 р.

Реорганізація Української Національної Ради та державного секретаріату

не прискорила реалізації головних перетворень. Щоправда, 15 лютого 1919 р.

було прийнято важливий закон “Про державну мову”. Однак земельна реформа

відкладалася далі. Селяни вимагали негайного розв’язання аграрного питання

шляхом розподілу поміщицької землі.

Кульмінаційним виявом самостійної суспільно-політичної активності

робітництва стало Дрогобицьке повстання 14 – 15 квітня 1919 р. Соціальне

нетерпіння посилювалося тяжкими матеріалбними умовами життя, фактами

корупції місцевої адміністрації, наявністю в містах значної групи старшин

Галицької армії, які ухилялися від перебування на фронті, тощо.

Виступи робітників і селян підштовхнули керівництво ЗУНР до негайного

проведення соціальних реформ. Так, 14 квітня 1919 р. Українська

Національна Рада прийняла закон, що визначив основи аграрної реформи.

Головною їх метою було визнано наділення землею селянства на правах

приватної власності.

У 1919 р. (15 квітня) вийшов також закон про сейм як законодавчий орган

ЗУНР. Цей закон забезпечував пропорційне представництво усіх національних

груп. Однак втілити у життя ті закони уряд ЗУНР не встиг у зв’язку з

польським наступом.

Отже, внаслідок ряду обставин внутрішня політика ЗУНР характеризувалася

незавершеністю в реалізації проголошених завдань, що стимулює соціально-

політичне розмежування в суспільстві і негативно впливало на

обороноздатність в умовах війни.

Зовнішньополітична діяльність Державного секретаріату зводилася до двох

основних завдань: відносини з Наддніпрянською українською Народною

Республікою; визнання ЗУНР іншими державами, передусім Антантою.

Щодо Української Народної Республіки, то головною метою було

досягнення державного об’єднання, але розглядалося, по-перше, як втілення

у життя віковічного прагнення українського народу до державної єдності, і,

по-друге, як засіб об’єднати сили в боротьбі проти експансії Польщі на

українські землі.

1 грудня 1918 р. у Фастові повноважні представники Державного

секретаріату ЗУНР уклали попередній (передвступний) договір з Директорією

про державну єдність.[26] А 3 січня 1919 р. українська Національна Рада

проголосила у Станіславі Акт державного об’єднання ЗУНР і УНР.

Акт 22 січня став проявом єдності українських земель в міжнародно-

правовому і морально-політичному відношеннях. Проте фактичне об’єднання

так і не відбулося, оскільки Східна Галичина і наддніпрянщина мали свої

відмінності в рівнях розвитку політичної культури, національної

свідомості, історичного досвіду тощо.

У військовому аспекті Акт злуки забезпечив ЗУНР і УНР певну координацію

зусиль на фронті та на міжнародній арені, дав можливість отримувати

допомогу, хоча й незначну, озброєнням, амуніцією, спорядженням,

військовими спеціалістами. Але у зв’язку з хитким військовим, політичним,

міжнародним становищем УНР усе це не могло мати для ЗУНР вирішального

значення.

Вагомішим для ЗУНР і УНР було домогтися визнання на міжнародній арені.

ЗУНР встановила дипломатичні відносини з Австрією, Німеччиною,

Чехословаччиною, Угорщиною, Югославією, Італією, Ватіканом, США, Канадою,

Бразилією. Однак головне завдання полягало у реалбному визначенні ЗУНР на

Паризькій мирній конференції, яка мала вирішальний вплив на формування

кордонів Версальської Європи, де домінували передусім інтереси

Великобританії та Франції. Міжнародно-правове становище ЗУНР

ускладнювалося ще й тим, що Австрія за Сен-Жарменським договором усі свої

права на Галичину передавала Раді країн Антанти.

25 червня 1919 р. найвища Рада Антанти офіційно уповноважила Польщу

зайняти Східну Галичину до р. Збруч і використати для цього армію Галлєра.

Весною 1919 р. для уряду ЗУНР з’явилася реальна можливість радикально

змінити міжнародне і внутрішньо-політичне становище Східної Галичини та

всіх західноукраїнських земель шляхом встановлення союзу з Радянською

Україною. Офіційні пропозиції щодо союзу Державний секретаріат ЗУНР

отримав двічі: 7 березня та 9 травня. Умови другої пропозиції, зокрема,

були таками: уряд ЗУНР пориває відносини з Директорією УНР та відкликає

всіх галичан з її військ; прлюдно оголошує про це і про свій союз

Радянською Україною; укладає з радянським урядом угоду про Польщі та

Румунії.

Прийняття цих пропозицій означало на практиці ліквідацію ЗУНР та

вклюючення краю до складу Радянської України.

Державний суверенітет ЗУНР офіційно на радянські пропозиції не

відповів.

Відсутність у ЗУНР стабільного міжнародного становища розв’язувала руки

польським інтервентам, давала змогу їм практично без перешкод нарощувати

зусилля на фронті.

У липні 1919 р. уряд ЗУНР відступив за р. Збруч, а невздовзі емігрував

до Відня, звідки продовжував вести активну зовнішньополітичну діяльність

щодо захисту прав на самовизначення східногалицького населення.

Невздовзі 30 квітня 1921 р. Українська національна Рада запропонувала

Антанті проект основ державного устрою незалежної Української Галицької

Республіки з трьома основними народностями – українською, польською та

єврейською, які мали користуватись рівними правами у громадсько-

політичному житті краю. Але зацікавленої реакції ні з боку Парижа, на

збоку Варшави не було.

14 березня 1923 р. Рада послів Англії, Франції, Італії та Японії

всупереч волі українців ухвалила рішення про анексію Східної Галичини

Польщею, уряд ЗУНР опублікував протестанційну заяву і самоліквідувався.

Свавілля Антанти викликало гнів у краї. Львів 18 березня сколихнула 40-

тисячна демонстрація, яка засудила паризький зговір, закликавши до рішучої

боротьби за волю.

ЗУНР проголосила свою владу на всіх західноукраїнських етнографічних

землях, але забезпечити виконання цього свого законного права не мала

сили. “Довговічна розчленованвсть між чужими державами – одна з найбільших

історичних кривд українського народу – і тут відіграла свою фатальну

роль”.[27]

XI. Україна у складі СРСР.

Процес утвердження тоталітарного комуністичного режиму найінтенсивніше

проходив у 1920 – 1930 рр., коли сформувалася сталінська тоталітарна

система і була відновлена, фактично, Російська імперія у вигляді СРСР,

оформленого 1922 р.

Після придушення національно-визвольних змагань Україна опинилась у

надзвичайно складному становищі. Промисловість була майже повністю

разрушена, обсяг її продукції зменшився приблизно в 9 разів. Валовий збір

пшениці становив ј довоєнного. Україна особливл постраждала від політики

“воєнного комунізму”: її багаті природні та продовольчі ресурси нещадно

єксплуатувались більшовицьким урядом. Це викликало масове незадоволення,

зокрема у селян, які піднімались на збройні повстання. Найвідомішим серед

повстанських ватажків був “батько” Махно, в армії якого перебувало понад

40 тис. осіб.

У цій ситуації Ленін на X з’їзді РКП(б) у березні 1921 р. переконав

делегатів прийняти рішення про заміну на селі продрозкладки натуральним

податком, що поклало початок так званій новій економічній політиці.

Нова економічна політика принесла полегшення народу України. Вона дала

змогу здійсніти те, чого раніше більшовицькі Ради не могли досягти силою

зброї – ліквідувати повстанський рух. Селяни припинили боротьбу з Радами.

У 1925 – 1926 р. виробництво зерна в Україні досягло довоєнного рівня.

Тоді ж було майже відновлено обсяг промислового виробництва.

НЕП викликав певні зрушення і в політичній сфері. Припинилися масові

розстріли. Була оголошена амністія колишнім повстанцям, а також членам

некомуністичних партій. Українській політичній еміграції гарантувалося

вільне повернення на Батьківщину.

Але диктатура більшовицької партії не тільки зберігалася, а й

зміцнювалася. Останньою легальною опозицією в республіці залишалася

Українська комуністична партія. Укапісти стояли на комуністичній

платформі, але вважали, що Україна повинна бути самостійною державою. У

1925 р. УКП змусили до саморозпуску, більшість її членів вступили до

КП(б)У. В Україні сотаточно встановилася монопартійна система.

Отже, лібералізація економіки не супроводжувалася демократизацією

суспільного життя, а навпаки – наростанням тенденцій. Це згодом дало змогу

Сталіну скористатися ними: ліківідувати НЕП і відродити “воєнний комунізм”

у новій формі.

У ці ж роки була скасована формальна самостійність УРСР, яка за

Конституцією 1919 р. проголошувалася незалежною державою. Щоправда, її

суверенітет з самого початку існував тільки на папері. Уже 28 грудня 1920

р. було укладено союзний робітничо-селянський договір між РСФРР та

УРСР,[28] за яким ці дві республіки входили в єдиний військовий та

господарський союз.

На V Всеукраїнському з’їзді Рад (лютий-березень 1921 р.) проти

названого договору виступили укапісти та уукраїнські ліві есери. Один з

керівників УКП Михайло Авдієнко висунув вимогу повного відокремлення

України від РСФРР. Але цього не трапилося. З’їзд переважною більшістю

голосів ритифікував договір.

VII Всеукраїнський з’їзд Рад у грудні 1922 р. схвалив ідею створення

Союзу і входження до нього УРСР, щоправда, делегатів-українців на ньому

було менше половини. У І Всесоюзному з’їзді Рад 30 грудня 1922 р. взяли

участь чотири республіки: РСФРР, ЗСРФР, УСРР, БСРР. З’їзд затвердив

“Декларацію про утворення СРСР” і “Союзний договір”.

Відразу після утворення Радянського Союзу більшовицька партія

проголосила політику “Коренізації”, яка передбачала залучення

представників коріних національностей до компартії та державного апарату,

застосування національних мов у партійній роботі, адміністрації, освіті,

книжковому видавництві, пресі. Український варіант цієї політики увійшов

до історії під назвою “українізація”.

Як і НЕП, це був вимушений компроміс. Формальним початком українізації

можна вважати декрет раднаркому УРСР 27 липня 1923 р. “Про заходи у справі

українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ” і декрет

Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету та Раднаркому “Про

заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові

української мови” 1 серпня того ж року.

Центром українізації став наркомат освіти, який очолював Олександр

Шумський, а після його усунення 1927 р. – Микола Скрипник. Завдяки їхнім

зусиллям швидкими темпами відбувалась українізація освіти. У 1929 році в

УРСР діяло 80% шкіл, понад 2/3 технікумів і 30% інститутів з українською

мовою навчпння.

Наприкінці 20-х років у внутрішіній політиці СРСР відбувся різкий

поворот. Правляча верхівка ВКП(б) на чолі з Й.Сталіним зміцнила позиції і

вже не потребувала компромісів для збереження власного панування.

Індустриалізація мала неодназначні наслідки для України. Позитивним

було те, що вона:

- з аграрної республіки перетворилася в індустріальну;

- пройшов процес урбенізації;

- сформувався національний український робітничий клас і технічна

інтелігенція.

Але все це досягнуто для народу України надто дорогою ціною:

були одержані кошти на індустріалізацію (для чого було поневолено село);

була створена атмосфера напруження, яка породила масові репресії;

ліквідовано НЕП і запроводжено командно-адміністративну систему в

економіці, що сприяло остаточному утвердженню тоталітаризму;

знищено рештки економічної самостійності України.

Колективізація супроводжувалася кампанією “ліквідації куркульства як

класу”. Куркулями оголошували найбільш працьовитих і підприємливих

сільських господарів. Усього за роки колективізації в Україні

експропрійовано до 200 тис. селянських господарств.

Колективізація здійснювалася ударними темпами. У 1927 р. різні форми

колгоспів об’єднували трохи більше 1% селянських господарств. У 1933 р. в

Україні було колективізовано 70% господарств, а в липні 1935 р. – вже 93%

господарств входили до колгоспів, яким належало 98% посівних площ.

У 1932 –1933 рр. Український народ пережив найстрашнішу трагедію у

своїй історії – штучний голодомор. Організовуючи штучний голодомор,

сталінське керівництво переслідувало подвійну мету: покарати селянство як

клас за опір колективізації; ослабити саме українське селянство як

соціальну базу національно-визвольного руху. Надумку С.Кульчицького, прямі

втрати від голодомору 1933 р. становлять від 3 до 3,5 млн осіб. Повні

втрати (з урахуванням зниження народжуваності) від 4,3 до 5 млн.

Ця трагедія залишила глибокий слід у психології людей. У їхніх душах

надовго поселився страх, а страх перед владою – невід’ємна ознака

тоталітарного режиму. На створення атмосфери страху та абсолютної покори

був спрямований і масовий терор 30-х років. Починаючи з 1929 р., репресії

трьома хвилями прокотилися по Україні:

1929 – 1931 рр. – примусова колективізація, розкуркулення, ліквідація

Української автокефальної православної церкви, сфабрикований процес

“Спілки визволення України”;

1932 – 1934 рр. – голодомор, постишевський терор, так звана “кіровська”

хвиля;

1936 – 1938 рр. – “єжовщина”, або “Великий терор”.

Тоталітарная централізація держави супроводжувалася знищенням будь-якої

національної самобутності, та фактичним відродженням русифікаторської

політики в Україні. Усунення М.Скрипника з посади наркома освіти

ознаменувало кінець політики українізації. Пошуки “націоналістів”,

“ворогів народу” призвели до загибелі багатьох діячів культури.

У 30-ті рр. По суті були ліквідовані всі паростки національної

незалежності України як національної держави. В новому варіанті російської

імперії під назвою СРСР Українська РСР стала фактично безправною

провінцією, позбавленою навіть тієї крихти самостійності, яку мала в перші

роки радянської влади.

Друга світова війна поставила українців у безпросвітне становище.

Німецькі війська окупували всю українську землю, на західних і на східних

її територіях розпочався терор. Шеф СС Генріх Гіммлер проголосив політику

знищення “біологічної сили українців”, перетворення України в аграрну

провінцію для постачання Німеччині продовольства.

Проводились масові розстріли мирного населення, зокрема єврейської

національності, учасників українського руху опору, полонених. На території

України було знищено близько 3 млн 200 тис. мирних жителів. Тут виявлено

майже 200 місць масових страт населення. 180 концтаборів смерті, 50 гетто.

До Німеччини вивезено близько 2 млн 250 тис. осіб. В україні готувався

“життєвий простір” для 25 млн німецьких колоністів.

Ще на початку війни у тил Радянського Союзу було евакуйовано до тисячі

підприємств важкої та машинобудівної промисловості разом з мільйонами

робітників, інженерів та інших спеціалістів, велику кількість

землеробської техніки. 43% радгоспної та колгоспної худоби. В гдебинні

райони Росії перебазувалися академія наук, 16 науково-дослідних

інститутів, понад 70 вищих навчальних закладів, близько 12 тис. унікальних

експонатів музеїв, картинних галерей тощо.

Усі ці втрати для України стали невідшкодованими. Не маючи власної

жержавності, українці опинилися беззахисними перед двома репресивними

режимами. Але вони підняли партизанську боротьбу проти фашистської

окупації. Москва розпочала боротьбу з масовим партизанським рухом, що

розгорнувся на Волині й Поліссі під керівництвом ОУН, зокрема проти УПА.

На думку провідників ОУН, якою керував тоді Степан Бандера, збройні

українські формування у складі німецьких військ “Нахтігаль” і “Роланд”,

мали стати ядром формування української кадрової армії, що допомогла б

створити незалежну Українську державу. 30 червня 1941 р. оунівці без згоди

німецької сторони проголосили у Львові створення Української держави. Але

нацисти розгромили новостворений уряд, на чолі якого став сподвижник

Степана Бандери – Ярослав Стецько. Наприкінці 1942 р. партизанські загони

Західнлї України вважалися основою Української Повстанської Армії (УПА).

Її головокомандувачем був Роман Шухевич.

УПА і радянські партизани створювали підконтрольні райони, здійснювали

рейди у тилу ворога. Але радянські партизани одним із завдань мали таке:

ліквідувати провід УПА і підірвати підтримку її українським населенням. З

цією метою і було відправлено у Карпатський рейд добре озброєне об’єднання

Сидора Ковпака.

У сутичці з радянськими загонами 1950 р. під Львовом загинув Роман

Шухевич. Окремі загони УПА та оунівські групи продовжували боротьбу,

влаштовували диверсії, перешкоджали колективізації та депортації. але ці

останні зусилля вже не могли змінити ситуації.

Україна після війни дістала міжнародне визнання як засновник ООН. Вона

стала членом 20 міжнародних організацій. Найважливішим для українців

територіальним питанням, що його розв’язала війна, було включення Західної

України з територією 110 тис. кв. км. І населенням понад 7 млн осіб до

складу СРСР. Проте Україна була вкрай виснаженою і відроджувалась

повільно. Продовжувалися депортація українців з території Закарпаття,

виселення уркаїнців і поляків з Західної України, а також репресії проти

греко-католицької церкви.

Після смерті Сталіна 5 березня 1953 р. закріпив своє становище Микита

Хрущов. В Україні в той час дещо втихла кампанія проти українського

націоналізму.

Пленум ЦК КПУ усунув 13 червня 1953 р. першого секретаря КПУ Леоніда

Мельникова, а на його місце обрав Олексія Кириченка.

У 1954 р. були проведені святкування 300-річчя Переясловської угоди.

Єдиним здобутком цього свята було рішення Президії Верховної Ради СРСР 12

лютого 1954 р. про перехід Криму від РСФРР до УРСР.

Після XX з’їзду партії та проголошеної Хрущовим однієї з

найдраматичніших у радянській історії промов, розпочався процес

десталінізації, реабілітації незаконно осуджених. Економічні реформи

Хрущова хоч і суперечливі, сприяли піднесенню життєвого рівня людей.

У 60-70 роках у Радянському Союзі політику уряду стала відкрито

критикувати дедалі більша кількість людей, яких називали дисидентами і які

вимагали ширших громадських, релігій них прав.

Спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію,

зокрема серед інтелегенції. В Україні національно-культурна діяльність 50-

х років сприяла молодій генерації, так званим шістдесятникам. Їх

репрезентували письменники Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч,

микола Вінграновський, Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл, Михайло

Осадчий.

Згодом на зміну цій генерації прийшди Ігор Калинець, Василь Стус,

Василь Лісовий, Ірина Стасив-Калинець, яким у нових умовах, ще складніших,

довелося боротися проти офіційної дискримінаційної політики щодо

української культури у національного питання. Створюється нова форма

боротьби за національні, політичні права, яку з 60-х років визначають як

рух опору. Поряд з цим поширюється самвидавна література, організація

страйків, нелегальних політичних організацій. У серпні-вересні 1965 р.

пройшла перша велика хвиля арештів українських діячів.

Окремою формою спротиву режимові були підпільні групи, які домагалися

не тільки демократичних прав, а й самостійності України. Наприкінці 50-х

років у західних областях України виникло кілька нелегальних організацій:

Об’єднана Партія Визволення України, Українська Робітничо-Селянська Спілка

(УРСС), створена 1958 р. на Львівщині групою юристів на чолі з Левко

Лук’яненком. Ця організація вперше у післявоєнній історії склала грунтовну

програму українського руху. У ній чітко задекларовано, що Спілка є

спадкоємницею ідеї боротьби за самостійність України. Йшлося про легальну

боротьбу мирними, конституційними методами за вихід України з СРСР.

У січні-травні 1972 р. проведено другу хвилю арештів в Україні,

жертвами яких стали В’ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Світличний,

Іван Дзюба, Василь Стус.

У травні 1972 р. усунено від партійного керівництва Петра Шелеста,

якому приписали “недостатню боротьбу з українськими національними

проявами”. Першим секрктарем ЦК КПУ став В.Щербицький. Серед керівних

кадрів проведено чистку, усунено близьких співробітників Шелеста.

У цей час активізовується боротьба за права людини і національні права

України. 9 листопада 1976 року створено Українську громадську групу

сприяння виконанню Гельсінських угод, яка мала назву Українська

Гельсінська Група (УГГ). До неї вступили Микола Руденко, Олесь бердник,

Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук’яненко. Проти УГГ комуністична

влада застосувала суворі репресії 1977-1978 рр.

В цей час команда Брежнєв-Щербицький здійснювала в Україні масштабну й

багатопланову політику русифікації.

Епоха характеризувалася застоєм у сфері економіці, політики, ідеології.

Вся величезна імперія втягувалася у всеохоплюючу кризу.

Смерть Л.Брежнєва поклала початок перехідному періодові в радянському

керівництві. Для проведення в СРСР нового курсу керівником партії у 1985

р. обрали М.Горбачова.

Активне формування української політичної еліти розпочалася в 1987-1989

рр. і в наступний період. Створюються передумови для проголошення і

розбудови української державності.

З приходом до влади М.Горбачова почались еволюційні зміни в політичній

системі й ідеології в СРСР, названі демократизіцією. Найбільшого удару

тоталітаризму й антидемократичним режимам загалом завдав 1989 р., названий

роком “осені східноєвропейських держав”. Одна за одною держави Східної

Європи відійшли від тоталітарного режиму і стали на шлях демократії. Була

зруйнована берлінська стіна, що стало символом нової ситуації в Східній

і Центральній Європі. Вінцем всього цього процесу був крах у 1991 р.

одоного з найбільших колоніальних утворень – створеної більшовиками

імперії – СРСР.

XII. Становлення незалежної держави.

Наростання кризових явищ в економіці та соціальній сфері переконало

керівництво СРСР в необхідності заміни гасла “більше соціалізму”

лейтмотивом “більше демократії”. В оточенні М.Горбачова відбуваються

серйозні перестановки.

Створення широкого об’єднання на зразок народного фронту стає 1988 р.

першочерговим завданням для демократичних сил в Україні. Значну роль в

активізації опозиційного руху виконали Українська Гельсінська Спілка

(УГС), заснована 1988 р. на основі Української Гельсінської групи.

Першим серед основних принципів УГС стало проголошення “відновлення

української державності”. Важливе значення мала пропозиція внести до

Конституції статтю громадянство України УГС вимагала негайного

конституційного визнання статусу українського мови як державної, гідного

суверенної держави, представництва України на міжнародній арені, опіки

українського уряду над національними громадами українців в союзних

республіках та країнах Східної Європи. УГС виступала за негайне

відновлення в складі УРСР Кримської АРСР, а також організоване повернення

репресованого за часів сталінського режиму населення автономної

республіки.

Важливою була вимога передачі фактичної влади в республіці обраним

демократичним шляхом Радам народних депутатів. Безальтернативнативні

вибори пропонувалося вважати недійсними.

Для України на той час не були дуже радикальні вимоги. Однак вплив УГС

на суспільно-політичне життя республіки не був значним.

Впродовж 1987-1989 рр. в Україні виникає низка неформальних громадсько-

політичних об’єднань. Серед них активно стає Українська Демократична

Спілка, пізніше перейменована в українську Народно-Демократичну Лігу на

чолі з Є.Чернишовим. УДС не проіснувала довго як єдине ціле. Переважна

частина її членів взяла курс на створення Української народно-

демократичної ліги менша частина ввійшла до складу Демократичного Союзу.

Чимале зачення для українського відродження мав національкий Церковний

рух. Так, на прикінці 1988 р. і початку 1989 р. на західноукраїнських

землях посилюється боротьба за легалізацію Української Греко-Католицької

Церкви. Активну діяльність в цьому напрямі проволив комітет захисту УГКЦ

на чолі з І.Гелем.

Одночасно відроджувалась і Українська Автокефальна Православна Церква.

У лютому 1989 р. в Києві вже працював комітет по відновленню УАПЦ. Його

лідери неодноразово підкреслювали відданість справі за незалежну

Українську державу.

Ініціатором у створенні першого масового політичного об’єднання України

стала українська інтелігенція, заснувавши Народний Рух України за

перебудову. Ініціативна група, до складу якої ввійшли представники

Київського відділення Спілки письменників України та інституту літератури

ім. Т.Шевченка АН УРСР, розробила проект програми Руху.

Впродовж 1989 р. у республіці масово виникають ініціативні групи та

первинні осередки НРУ. Громадськість вбачала в майбутній організації

гарант подальших демократичних перетворень, перспективу національного

відродження України.

8-10 вересня відбувся установчий з’їзд у Києві. На з’їзд прибуло 1009

делегатів. Головою Руху було обрано Івана Драча. З’їзд затвердив програму

і статут НРУ. Головною метою Руху стала побудова в Україні демократичного

й гуманного суспільства, відродження української нації, національних

традицій народу.

Всезрозтаючий авторитет Руху перетворює його наприкінці 1989 р. у

серйозну політичну силу. Користуючись підтримкою всезростаючого

національного руху, альянс демократичних сил НРУ здобув на виборах до

парламенту в березні 1990 р. 27% місць. Це була вражаюча перемога. Успіх

Руху в цих виборах дав йому поштовх до прийняття 6 березня 1990 р. ухвали

про те, що тепер його головною метою є створення незалежної демократичної

України.

Швидке зростання національних організацій змусило компартію України в

умовах втрати авторитету зайняти більш національну позицію. Дійшло до

того, що 3 квітня 1990р. ЦК КПУ закликав до встановлення державного

суверенітету УРСР, але в складі Радянського Союзу.

Тоді ж під тиском широких кіл громадськості з Конституції СРСР було

вилучено статтю 6-ту про керівну роль КПРС. Це дало формальні підстави для

запровадження в країні політичного плюралізму. В Україні 1990р. заявили

про себе 16 партій. Щоб протистояти комуністичній більшості представники

демократичних партій і організацій утворили у республіканському

парламенті опозиційну структуру – народну Раду на чолі з академіком І.

Юхновським , до складу якої ввійшло 125 депутатів.

Народна Рада розгорнула активну діяльність, спрямовану на підготовку

проекту “Декларації про державний суверенітет України.” Цей надзвичайної

ваги документ був прийнятий Верховною Радою 16 липня 1990р.

Декларація проголошувала верховенство, самостійність, повноту і

неподільність влади Республіки у межах її території, недоторканість і

незмінність кордонів, право народу України на володіння , користування і

розпорядження національним багатством , самостійного створення банкової ,

цінової, фінансової, митної і податкової систем.

Як показав подальший розвиток подій, принципи Декларації були несумісні

з “новим” союзним договором.

В Україні наростала хвиля протестів проти союзного договору. Верховна

Рада УРСР 27 червня 1991р. відклала розгляд договору на вересень. Таким

чином, Україна не мала наміру брати участь у призначеній на 20 серпня

церемонії підписання Союзного договору.

Позачергова сесія Верховної Ради України 24 серпня 1991р. розглянула

надзвичайно важливе питання про політичну ситуацію в республіці. Сесія

прийняла історичний “Акт про незалежність України”.

В наступні дні Президія Верховної Ради України прийняла постанову про

департизацію державних органів, установ та організацій про власність

компартії України та КПРС на території України, а також Указ про

припинення діяльності КПУ.

2 вересня 1991р. був прийнятий Закон України “Про правонаступництво

України”. Наголошувалось, що з моменту проголошення незалежності України

найвищим органом влади є Верховна Рада України в існуючому депутатському

складі. Україна підтвердила зобов’язання за міжнародними договорами,

укладеними до 24 серпня 1991р.

На всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991р. рішення Верховної Ради

дісттало схвалення – понад 90% голосуючих дали стверджувальну відповідь на

питання “Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?”.Це

була рішуча перемога демократичних сил.

Одночасно з референдумом відбулися і вибори Президента України. На

найвищий пост Української держави претендувало 6 кандитатів: В. Гриньов,

Л. Кравчук, Л. Лук’яненко, Л. Табурянський, В. Чорновіл, І. Юхновський. За

більшістю голосів – 61.59 % перемогу отримав Л. Кравчук.

У грудні 1991р. на зустрічі керівників Білорусії, Росії та України в

Біловежській Пущі було прийнято рішення про створення СНД та денонсацію

договору 1922 р. 10 грудня 1991р. верховна Рада України ратифікувала Угоду

про співдружність незалежних держав (СНД).

Незалежність України почала швидко наповнюватися реальним змістом. На

договірній основі з сусідніми державами були усталені її кордони. Верховна

Рада ратифікувала основні міжнародні пакти про права людини. Вони стали

невід’ємною частиною внутрішнього законодавства України. Закон “Про

громадянство України” 8 жовтня 1991 р. в Україні встановив єдине

громадянство.

Першочерговим завданням вищої влади в Україні постало творення власної

армії, дійового інструмента захисту державної незалежності, територіальній

цілісності та суверенітету України.

Постановою Верховної Ради України 24 серпня 1991 р. всі військові

формування, дислоковані на території республіки були підпорядковані вищому

органу влади – у січні 1992 р. створено Міністерство оборони України,

сформована республіканська гвардія.

Як самостійна держава, Україна з перших днів незалежності намагалася

створити свою грошову одиницю. Постановою від 9 вересня 1991 року

запроваджувався обіг купонів багаторазового використання.

В середині 1992 року Україна вийшла з рубльовоїзони. Зростання цін на

енергоносії привело до інфляції, яка в 1993 році переросла в

гіперінфляцію. За 1993 рік купоно-карбованці знецінилися в 103 рази.

Такого рівня інфляції на той час не знала жодна країна світу. Жорстка

дефляційна політика Національного банку України дала змогу на деякий час

приборкати інфляцію. Але непослідовність в проведенні ринкових перетворень

тільки посилила економічну кризу.. У грудні 1993 року інфляція

перевищувала 90%.

Економічна криза призвела до гострої політичної кризи. 24 вересня 1993

року Верховна Рада прийняла рішення про призначення на 24 березня 1994

року дострокових виборів парламенту. Одночасно, на 26 червня 1994 року

були призначені вибори Президента.

На виборах, що проходили у два тури з 27 березня по 10 квітня 1994 року

було обрано 338 народних депутатів. Половину всіх місць було віддано

політичним партіям. Найбільше місць отримали комуністи — 101, СПУ і СелПУ

— здобули відповідно 14 і 18 мандатів, Рух — 20. Інші партії мали від 1 до

9 представників у Верховній Раді.

Процес зміни політичної влади в Україні завершили президентські вибори.

На посаду Президента було зареєстровано 7 кандидатів. Головна боротьба

розгорнулася між Л. Кравчуком, який набрав у першому турі 37,68% голосів,

і Л. Кучмою — 31,25%. У другому турі, який відбувся 10 липня 1994 року, Л.

Кучма набрав 52,14% голосів, Л. Кравчук — 45,06%. Таким чином, Леонід

Кучма став другим все-народно обраним Президентом України.

З обранням нового парламенту і Президента боротьба між законодавчою і

виконавчою владою посилюється.

За чотири роки після проголошення Л. Кучмою курсу на радикальні реформи

в українській економіці намітилися певні позитивні зрушення. В основному

вдалося досягти грошової стабілізації. Здійснено лібералізацію цін,

валютного курсу, механізмів зовнішньої торгівлі, малу приватизацію,

роздержавлення земель. Запроваджено систему неемісійного, ринкового

обслуговування бюджетного дефіциту. Зріс експорт українських товарів.

Однак економічну кризу подолати не вдалося. Заборгованість по

заробітній платі становить від одного до шести місяців. Загострилася

проблема безробіття. Продовжується спад промислового виробництва.

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД.

Після проголошення незалежності Україна сформувалася як парламентсько-

президентська республіка. Президент України був як главою держави, так і

главою виконавчої влади. За Конституцією України 1996 року Україна за

формою правління стає президентсько- парламентською республікою.

За державним ладом Україна е унітарною державою. Адміністративно-

територіальними одиницями України є: область, район, місто, селище і

сільрада. Особливий статус має Автономна Республіка Крим, яка є

невід’ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених

Конституцією У країни, вирішує питання, віднесені до її відання.

До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька,

Волинська, Дніпропетровська, Донецька. Житомирська, Закарпатська,

Запорізька. Івано-Франківська, Київська. Кіровоградська, Луганська.

Львівська. Миколаївська, Одеська. Полтавська. Рівненська, Сумська,

Тернопільська. Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська,

Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь.

Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається

відповідними законами України.

За державним режимом Україна є демократичною, соціальною, правовою

державою. Конституційний лад України будується за принципом приорітету

прав ісвобод людини і громадянина.

Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на

законодавчу, виконавчу та судову.

За Конституцією України 1996 року єдиним органом законодавчої влади в

Україні є Верховна Рада.

Конституційний склад Верховної Ради становить 450 народних депутатів

України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого

права шляхом таємного голосування строком на чотири роки. Вибори до

Верховної Ради здійснюються на підставі Закону "Про вибори народних

депутатів України" від 24 вересня 1997 року. Верховна Рада правомочна

розглядати і вирішувати будь-які питання, не віднесені до компетенції

органів виконавчої або судової влади.

Порядок роботи Верховної Ради України визначається її регламентом,

прийнятим 27 липня 1994 року. Верховна Рада України працює сесійно.

Верховна Рада обирає зі свого складу Голову Верховної Ради України,

який: веде засідання парламенту; організує підготовку питань для розгляду

на засіданнях Верховної Ради України; підписує акти, прийняті Верховною

Радою; представляє Верховну Раду України у зносинах з іншими органами

державної влади України та органами влади інших держав; організує роботу

апарату Верховної Ради України.

Верховна Рада України затверджує перелік комітетів, які здійснюють

законопроектну роботу, готують і попередньо розглядають питання, що

виносяться на розгляд Верховної Ради.

Повноваження Верховної Ради визначені Конституцією України (ст. 85).

Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю

від її конституційного складу.

Президент Українт є главою держави і виступає від її імені. Він є

гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України,

додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Президент України є ланкою, що зв'язує законодавчу і виконавчу владу.

Президентом України може бути громадянин України, який досяг тридцяти

п'яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх

перед днем виборів років та володіє державною мовою.

Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два

терміни підряд.

Повноваження Президента визначені Конституцією України (ст. 106).

Президент України може бути усунутий з поста Верховною Радою України в

порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.

Президент України на основі та на виконання Конституції і законів

України видає укази і розпорядження.

Вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який

відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний

Верховній Раді України. Очолює Кабінет Міністрів — прем'єр-міністр

України.

Повноваження Кабінету Міністрів передбачені Конституцією України (ст.

116). Кабінет міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови

і розпорядження, які є обов’язковими для виконання. За Конституцією

Кабінет Міністрів України об’єднує і направляє роботу міністерств і інших

центральних органів виконавчої влади. Управління окремими областями і

сферами житія республіки здійснюють міністерства та інші центральні органи

виконавчої влади —державні комітети, відомства і служби. Вони діють на

підставі "Загального положення про міністерство, інший центральний орган

державної виконавчої влади України", затвердженого Указом Президента

України від 12 березня 1996 року. Центральний орган державної виконавчої

влади здійснює свою діяльність через підпорядковані йому обласні і районні

відділи і управління.

7 липня 1997 року Президент України підписав указ "Про державну комісію

з проведення в Україні адміністративної реформи". Комісія мала виробити

концепцію реформи, визначити організаційно-правові засади, стратегію і

тактику її проведення, розробити конкретні механізми і терміни

впровадження адміністративної реформи. На комісію лягала також підгоювка

пропозицій щодо: сіртктури органів виконавчої влади з поступовим переходом

від галузевого до функціонального принципу побудови міністерств, інших

центральних органів виконавчої влади, що має призвести до спрощення і

підвищення ефективності управління, скорочення непотрібних ланок

управління; запровадження дійової системи державного контролю; перебудови

державної фінансової системи, структури, функцій і методів діяльності

місцевих органів виконавчої влади; дерегуляції та спрощення системи

управлінських послуг, які надаються на різних рівнях виконавчої влади

фізичним та юридичним особам; удосконалення законодавчої бази

адміністративних правовідносин, економічних засад діяльності органів

державної влади, впровадження дійових адміністративних процедур;

запровадження в Україні раціонального адміністративно-територіального

поділу; реформування системи підготовки та перепідготовки управлінських

кадрів; експертна оцінка концепцій і проектів нормативно-нравових актів,

спрямованих на створення правової бази адміністративної реформи; аналіз

діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування

для здійснення адміністративної реформи та надання допомоги в її

проведенні; розгляд пропозицій і програм наукового, матеріально-

технічного, кадрового та фінансового забезпечення адміністративної

реформи.

Місцева влада. За роки незалежності декілька раз змінювалася концепція

органів місцевої влади. У березні 1992 року був прийнятий Закон "Про

місцеві Ради народних депутатів, місцеве і регіональне самоврядування", за

яким діяльність Рад обмежувалася здійсненням функцій місцевого та

регіонального самоврядування, а виконавчі функції передавалися

представникам Президента України в областях і районах, а також у містах

Києві та Севастополі. Реформування місцевої влади було припинено 3 лютої о

1994 року, коли Верховна Рада прийняла Закон "Про формування місцевих

органів влади і самоврядування" і повернула владу на місцях Радам та їх

виконкомам.

Після прийняття Конституції України виконавчу владу в областях і

районах, містах Києві та Севастополі було передано місцевим державним

адміністраціям, які є підзвітними і підконтрольними органам виконавчої

влади вищого рівня.

Повноваження місцевих державних адміністрацій визначені Конституцією

України (ст. 119).

Конституція України окремий розділ присвятила місцевому самоврядуванню.

Положення Конституції про місцеве самоврядування отримали розвиток у

Законі "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 року.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою як

безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські,

селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси

територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.

Питання організації управління районами в містах належить до компетенції

міських рад. Сільські, селищні, міські ради можуть дозволити за

ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші

органи самоорганізації населення.

Вибори депутатів і голів місцевих рад здійснюються на підставі Закону

України "Про вибори депутатів і голів сільських, селищних, районних,

міських, районних в містах, обласних Рад" від 24 лютого 1994 року.

Компетенція органів місцевого самоврядування визначена Конституцією

України (ст. 143) і Законом "Про місцеве самоврядування в Україні".

Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених

законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на

відповідній території.

СУДОВА СИСТЕМА І ІНШІ ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ.

Невід'ємною складовою частиною побудови демократичної правової держави

є проведення судової реформи.

У квітні 1992 року Верховна Рада схвалила Концепцію судово-правової

реформи. Судочинство в Україні мало здійснюватися Конституційним Судом і

судами загальної юрисдикції.

Організація, порядок діяльності і компетенція судів загальної

юрисдикції визначалися Конституцією України, Законами України "Про статус

суддів" від 15 грудня 1992 року, "Про арбітражний суд" від 4 червня 1991

року, "Про організацію судового самоврядування" від 2 лютого 1994 року та

ін.

Вищим судом цієї системи є Верховний Суд України, який здійснює нагляд

за судовою діяльністю судів республіки.

Другу ланку судової системи складають Верховний Суд АРК, обласні,

Київський і Севастопольський міські суди.

Основною ланкою судової системи є районні (міські), міжрайонні

(окружні) с\ди. Вони розглядують 6ільшу частину кримінальних і цивільних

справ.

До системи судів загальної юрисдикції входять також спеціалізовані суди

—воєнні і арбітражні.

Воєнні суди здійснюють правосуддя в Збройних силах України і інших

військових формуваннях. В Україні створені воєнні суди гарнізонів,

регіонів і Військово-Морських сил.

В 1991 році в Україні були скасовані арбітражні органи в системі

центрального управління, а натомість створенні єдині арбітражні суди, які

здійснюють правосуддя в господарських відносинах. Вони розглядають всі

господарські справи, які виникають між юридичними особами, державними і

іншими організаціями.

Систему арбітражних судів в Україні складають Вищий арбітражний суд

України, Арбітражний суд АРК, обласні, Київський і Севастопольський міські

арбітражні суди.

З прийняттям Основного Закону утворено якісно нову інституцію у системі

державних органів — Конституційний Суд. Його діяльність спрямована на

посилення конституційного контролю в усіх без винятку сферах, стабілізацію

і зміцнення конституційного ладу, утвердження принципу верховенства права

та найвищої юридичної сили Конституції, прямої дії її норм, забезпечення

конституційних прав та свобод людини і громадянина.

Конституційний Суд України діє на основі положень про нього,

закріплених у розділі XII Конституції, Закону України від 16 жовтня 1996

року "Про Конституційний Суд України" та затвердженого ним регламенту.

Конституційний Суд є окремим, незалежним від судів загальної

юрисдикції, єдиним в Україні органом конституційної юрисдикції. Його

функція полягає у вирішенні питань про відповідність законів та інших

правових актів Конституції України, а також офіційному тлумаченні

Конституції та законів.

Суб’єктами звернень до Конституційного Суду можуть бути Президент

України, не менш як 45 народних депутатів України, Верховний Суд України,

Уповноважений Верховної Ради з прав людини, Верховна Рада Автономної

Республіки Крим.

Окремі громадяни можуть звертатися до Конституційного Суду не

безпосередньо, а через уповноваженого Верховної Ради з прав людини, на

якого покладено здійснення парламентського контролю за додержанням

конституційних прав та свобод людини і громадянина.

Конституційний Суд України складається з 18 суддів, які призначаються у

рівній кількості (по шість) відповідно Президентом України. Верховною

Радою та заїздом суддів України терміном на 9 років без права бути

призначеними на повторний термін. Голова Конституційного Суду обирається

самими суддями із свого складу шляхом таємного голосування на трирічний

термін без права бути переобраним.

Основні положення організації і функціонування прокурорської системи

регламентовані в Конституції і Законі України "Про прокуратуру" від 5

листопада 1991 року. Прокурорська система України складається з

Генеральної прокуратури України, прокуратури АРК, обласних, міст Києва і

Севастополя (на правах обласних), міських, районних, міжрайонних,

спеціалізованих прокуратур.

До спеціалізованих прокуратур відносяться воєнні, транспортні,

природоохоронні, прокуратури за наглядом за дотриманням кримінально-

виконавчого законодавства.

Очолює систему Генеральний прокурор України.

Одним з головних підрозділів органів внутрішніх справ, які здійснюють

охорону громадського порядку і боротьбу зі злочинністю в Україні е

міліція. Правову основу їїдіяльності становить Закон України "Про міліцію"

від 20 грудня 1990 року. В цьому Законі вперше комплексно регламентований

правовий статус міліції, яка визначається як державний озброєний орган

виконавчої влади, який захищає життя, здоров'я, права і свободи громадян,

власність, природне довкілля, інтереси суспільства і держави від

протиправних посягань.

Міліція виконує адміністративну, профілактичну, оперативно-роз-шукову,

кримінально-процесуальну, виконавчу і охоронну функції.

Вона складається з наступних підрозділів: кримінальна міліція, міліція

громадської безпеки, транспортна міліція, державтоінспекція, міліція

охорони, спеціальна міліція.

В своїй діяльності міліція підпорядкована Міністерству внутрішніх справ

України. На покращення роботи органів міліції спрямований Закон України

"Про оперативно-розшукову діяльність" від 18 лютого 1992 року.

Державним правоохоронним органом спеціального призначення є Служба

безпеки У країни, її головне завдання — забезпечити державну безпеку

України. СБУ підпорядкована Президенту України і підконтрольна Верховній

Раді України. Організація і діяльність Служ-би безпеки України

регламентовані Законом України "Про Службу безпеки України" віл 25 березня

1992 року.

Адвокатура не є державним органом, не входить до системи органів

держави і її відношення до системи правоохоронних органів пояснюється

тільки логікою її функціональної діяльності, спрямованої на сприяння

захисту прав, свобод і представлення законних інтересів фізичних і

юридичних осіб, надання їм іншої юридичної допомоги. Адвокатура — це

добровільне професійне громадське об’єднання, незалежне від органів

держави.

Діяльність адвокатури регламентується Законом України "Про адвокатуру"

від 19 грудня 1992 року.

Закон виокремлює різні організаційні форми і види діяльності

адвокатури. Зокрема, адвокат має право займатися адвокатською діяльністю

індивідуально, відкривати своє адвокатське бюро, об'єднуватися з іншими

адвокатами в колегії, адвокатські фірми, контори і інші адвокатські

об’єднання.

Висновок.

Півторатисячолітній шлях державно-правової традиції українського народу

позаду. Шлях злетів і падінь, перемог і поразок, досягнень і прикрих

помилок. Головне в тому, що навіть періоди розривів в єдиному

діалектичному ланцюзі державно-правового розвитку не знищили тяглості

українського народу до національної державності. Особливості національного

характеру державотворчого процесу прослідковуються в історичних формах

правління, виборності органів влади і управління, судочинстві. Ми можемо

говорити про наявність таких рис державотворення як пріоритетність

колективних засад над індивідуальними, сплетіння запозичених і

національних традицій, правовий нігілізм і широку ініціативу судів.

Позаду залишилася півторатисячолітня історія української державності і

вісім років незалежної України.

Розбудова самостійної держави — тривалий і складний процес. Україна

настирливо веде пошуки власного історичного шляху. В держапному

будівництві є і здобуїки, і прорахунки. Найбільшим досягненням молодої

демократії республіки є прийняття Конституції України. Чималими є здобутки

у сфері зовнішніх відносин. Україна стала рівноправним членом світової

спільноти. Майже завершено процес реформування державного механізму, але

не ліквідовані протиріччя між законодавчою і виконавчою гілками влади.

Значні зміни відбулися в судовій системі, в інших правоохоронних органах.

Не припиняється кропітка робота з формування законодавства. За роки

незалежності Верховна Рада України прийняла близько 600 законів. В умовах

відсутності цілісної концепції переходу від тоталітарного до

демократичного суспільства багато з них виявилися відірваними від життя.

Створення нових законодавчих актів, внесення змін і доповнень до чинного

законодавства часто здійснювалося на недостатньому науковому і юридично-

технічному рівні…

… життя триває, пудується наша держава, і якою вона буде залежить тількі

від нас.

Список використаної літератури.

Я.Малик, Б.Вол, В.Чуприна “Історія української державності” – Львів 1995

р. – стр. 3-15, 28, 38-49.

С.Кульчицький, М.Настюк, Б.Тищик “Історія держави і права України” – Львів

1996 р. – стр. 7-10, 17-31, 145-172.

А.Панюк, М.Рожик “Історія становлення української державності” – Львів

1995 р. – стр. 32-34, 41-45, 98-140.

О.Шевченко “Історія держави і права України” – Київ 1996 р. – стр. 68-78.

Хрестоматія “Історія держави і права України” за ред. О.Шевченка – Київ

1996 р. – стр. 78-80, 81-83, 110-115.

С.Грабовський, Л.Шкляр “Нариси з історії українського державотворення” –

Київ 1995 р. – стр. 96-115, 168-179.

“Хрестоматія з історії держави і права України” том 1, за ред.

В.Гончаренка – Киів 1997 р. – стр. 29-39, 145-145, 155-157, 163-167, 171-

173, 216-217.

“Хрестоматія з історії держави і права України” том 2, за ред.

В.Гончаренка – Киів 1997 р. – стр. 10-13, 21-24, 28-32, 36-40, 44-47, 52-

61, 74-75, 98-99, 100-102, 176-178, 685-689, 704-707.

П.Музиченко “Історія держави і права України” – Одеса 1998 р., чистина 2 –

стр. 237-256.

-----------------------

[1] Я. Малик, Б. Вол, В. Чуприна «Історія української державності» стр. 12

[2] «Хрестоматія з історії держави і права України» т.1 за ред. В.

Гончаренка, стр. 29-39

[3] А.Панюк, М.Рожик «Історія становлення української державності» стр. 43

[4] Хрестоматія «Історія держави і права України» за ред. О.Шевченка, стр.

78-80

[5] Хрестоматія «Історія держави і права України» за ред. О.Шевченка,

стр. 81-83

[6] «Хрестоматія з історії держави і права України» т.1 за ред.

В.Гончаренка, стр. 145-146

[7] «Хрестоматія з історії держави і права України» т.1 за ред.

В.Гончаренка, стр. 155-157

[8] «Хрестоматія з історії держави і права України» т.1 за ред.

В.Гончаренка, стр. 157-159

[9] «Хрестоматія з історії держави і права України» т.1 за ред.

В.Гончаренка, стр. 163-167

[10] Я.Малик, Б.Вол, В.Чуприна «Історія української державності» стр. 41

[11]«Хрестоматія з історії держави і права України» т.1 за ред.

В.Гончаренка, стр. 171-173

[12] Хрестоматія «Історія держави і права України» за ред. О.Шевченка,

стр. 110-113

[13] Хрестоматія «Історія держави і права України» за ред. О.Шевченка,

стр. 113-115

[14] Хрестоматія «Історія держави і права України» за ред. О.Шевченка, стр.

118-128

[15] С.Кульчицький, М.Настюк, Б.Тищик «Історія держави і права України»

стр. 155

[16] «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред.

В.Гончаренка, стр. 10-13

[17] «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред.

В.Гончаренка, стр. 21-24

[18] «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред.

В.Гончаренка, стр. 28-29

[19] «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред.

В.Гончаренка, стр. 29-32

[20] «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред.

В.Гончаренка, стр. 36-40

[21] «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред.

В.Гончаренка, стр. 52-61

[22] С.Кульчицький, М.Настюк, Б.Тищик «Історія держави і права України»

стр. 167

[23] «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред.

В.Гончаренка, стр. 98-99

[24] «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред.

В.Гончаренка, стр. 100-101

[25] «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред.

В.Гончаренка, стр. 101-102

[26] «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред.

В.Гончаренка, стр. 74-75

[27] А.Панюк, М.Рожик «Історія сьановлення української державності» стр.

105

[28] «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред.

В.Гончаренка, стр. 176-178

Страницы: 1, 2