Iсторія виникнення та становлення державності України: 20 ст

Iсторія виникнення та становлення державності України: 20 ст

Вступ.

Над пошуками розв’язання так званої української справи -проблеми

відновлення і побудови української державності працювало чимало поколінь

українців. ЇЇ започаткували ше кириломефодіївці й розвинули М.Драгоманов,

М.Грушевський, В.Липинський, Ю.Бачинський, І.Франко, Д.Донцов та ін.

Наприклад, М.Драгоманов бачив Україну як автономну державну одиницю у

складі демократичної Росії. М.Грушевський аж до IV Універсалу Центральної

Ради (1918 р.) розглядав Україну як Федеративну частину знову ж таки

демократичної російської держави. С. Рудницькиїй вже у перших своїх працях

стояв на позиціях самостійництва. Не автономія, не федеративна частина

іншої держави, а самостійна незалежна, суверенна держава Європи - такою

уявляв собі учений Україну. “Для всіх українців, - писав він, -державна

самостійність України повинна бути єдиною кінцевою метою”.

Якщо ж підрахувати хоча б приблизно роки нашої волі й неволі, то майже

500 років українці у різних формах мали державність, і тільки 350 років

були її позбавлені. Щонайменше чотири рази в просторі і часі народжувалася

українська держава. ЇЇ перша літописна історія творилася в IХ-ХІVст. на

теренах від Карпат до Дону, від Балтійського до Чорного морів під назвою

Київської та Галицько-Волинської Русі. У XVII ст. піднялася друга

Українська держава - козацько-гетьманська. Але цю незавершену будову

підступно і немилосердно руйнують Річ Посполита, Російська, Османська, а

пізніше й Австро-Угорська імперії, щоб знищити навіть згадку про

українську державність. Проте вбити національну ідею в народі, в історії

якого незалежність стала реальністю, було неможливо.

Початок XX століття подарував Україні шанс у справі відродження

української державності.

Національно-визвольний рух, який відновився у середині XIX ст.,

вибухнув у березні 1917 року українською революцією. Трагічними для

України були перші роки революційного державотворення. Внаслідок цілого

ряду помилок не вдалося втілити в життя ідею незалежності України. Але

досвід Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, ЗУНР, УСРР послугував

майбутньому України, поповнив скарбницю її державотворчого досвіду.

Складною і суперечливою була історія держави радянської України.

Юридичне закріплення позитивних наслідків революції і формальних ознак

української державності поєднувалося з встановленням керівної і пануючої

ролі більшовицької партії, нетерпимості до політичного інакомислення,

застосуванням жорстоких репресивних методів політичної боротьби.

У роки другої світової війни Східна Галичина, Північна Буковина і

Закарпаття були возз’єднані з Українською РСР. Здійснидася споконвічна

мрія українського народу — зібрання всіх земель у єдиній державі. Проте

УРСР у складі СРСР, незважаючи на проголошену і закріплену в Конституції

СРСР та Конституції УРСР суверенність, залишалася економічно, політично і

ідеодогічно залежною від Москви.

Тільки після прийняття 24 серпня 1991 року Акта проголошення

незалежності України перед українським народом відкрилися можливості

створення власної демократичної державності.

I. Античні міста-держави північного причорномор’я.

Складовою частиною античного світу були грецькі міста-держави

Північного Причорномор’я, що виникли на території сучасної України. Вони

мали безпосередній вплив на счіднослов’янські племена, які пізніше

утворили Давньоруську державу.

Античні міста і поселення зосереджувалися в таких основних районах:

Боспор Кімерійський з найбільшими містами Пантікапеєм, Гермессою,

Торгіпнією та Феодосією; узберіжжя Дніпровсько-Бузького та Березанського

лиманів з найвизначнішим центром Олбвією; Південний Крим з основним

центром Херсонесом.

Розглянемо особливості внутрішньої будови причорноморських міст-держав:

Ольвії, Херсонесу і Боспорської держави.

Ольвію заснували у другій половині VII ст. до н. е. вихідці з Іонії.

Найбільшого розквіту Ольвія досягла в V – першій половині IV ст. до н. е.

Місто було незалежною республікою, правили ним народне віче і сенат.

Народне віче, в якому юридично могли брати учасить усі повноправні

громадянини, займалося зовнішньою політикою, обороною держави; видавало

закони про грошовий обіг, вирішувало питання про забезпечення населення

продовольством у неврожайні роки. До функцій сенату входило попереднє

обговорення всіх найважливіших питань державного життя, після цього ці

питання виносилися на розгляд народного віча.

Виконавчу владу в Ольвії мали так звані архонти і стратиги, які

обиралися народними зборами на один рік.

Другим осередком цивілізації в Північному Причорномор’ї було західне

узберіжжя Криму з найбільшим містом Херсонесом Таврійським. За державним

ладом Херсонес на ранніх етапах історичного розвитку був типовим

рабовласницьким демократичним полісом, а згодом набув деяких рис

елліністичної централізованої держави. Верховні органи – народні збори і

сенат вирішували питання внутрішнього життя і зовнішньої політики.

Локальною особливістю Херсонесу серед держав Північного Причорномор’я

була наявність службової особи, яку називали царем. Цар був особою, ім’ям

якої при датуванні державних документів називався рік. Цим, а також

релігійними справами й обмежувалися функції царя. Виконавчу владу

здійснювали різноманітні колегії.

Однією з рабовласницьких держав Причорномор’я була Боспорська держава.

Вважають, що вона виникла близько 480 р. до н. е. На першому етапі

існування Боспорської держави всі міста, що увійшли до неї, зберігали

місцеве самоврядування і певну самостійність, зокрема у розв’язанні

внутрішніх справ. Зовнішньополітичні, воєнні та інші важливі питання

перебували, ймовірно, під контролем голови держави. Численні функції

виконавчої влади доручалися придворній знаті з родичів і наближених осіб.

Полісні форми управління – народні збори, рада, магістратури згодом були

обмежені, що втратили реальне значення. За римських часів Боспор становив

васальну державу.

Отже, засновані у Північному Причорномор’ї міста-держави на перших

етапах свого існування мали суспільну організацію, подібну до грецьких

полісів того часу. “В процесі розвитку міст виявилися загальні економічні

закономірності становлення античного суспільства. Це були держави

класового рабовласницького суспільства, які в своєму розвитку прямували

тим же шляхом, який колись пройшли грецькі міста.”[1]

II. Державні утворення кочових народів на території України.

З VII ст. до н. е. сучасну територію українських степів заселяли

іранські племена – спершу скіфи, потім сормати, алани, роксолани та ін.

Скіфи – давній народ, що в VII – III ст. до н. е. заселяв Північне

Причорномор’я. У VI – V ст. до н. е. вони створили велику державу від

Днестра до Дону. На ранніх етапах своєї історії скіфи становили союз

племен, куди входили три племінні підрозділи, кожен з яких мав власну

територію і перебував під владою свого вождя.

У скіфів існувало рабство, чисельність рабів поповнювалася за рахунок

полонених. Також у них була деспотична царська влада. Царі виконували

судові, а частково і жрецькі функції. Однак кандидатура царя і його

наступників затверджувалася народними зборами. Вони, а також Рада

старійшин і племінних вождів розв’язували важливі державні питання.

Територія держави поділялася на номи, що ймовірно були племінними

територіями, які населяли різні кочові й осілі скіфські та інші племена.

Правова система грунтувалася головним чином на звичаях, рішеннях народних

зборів, а також постанов царів. Наприкінці II – початку III ст. н. е.

Скіфія як політичне об’єднання перестала існувати.

У II – IV ст. на півдні Укрвїни проживали германські готи. Вони

прийняли християнство. Здійснювали походи на Балканський півострів та Малу

Азію. Проіснувала держава готів до 375 р. Наприкінці IV ст. відкрився

вільний шлях на південь для предків слов’ян.

Надзвичайно швидко слов’яни почали завойовувати південь України. До VI

ст. вони розселилися майже на всій території сучасної України. Давніх

слов’ян, які заселяли західну частину території, іменували словенами, а

тих, котрі жили на сході, тобто на території сучасної України - антами.

Громадський лад антів, як і всіх слов’ян, греки називали демократією.

Але це не була демократія грецького типу. Влада у державі антів належала

талановитим полководцям чи князям, авторитет яких був визнаний народом.

Антські князі мали при собі раду племінних старшин, а при розв’язанні

найважливіших питань скликали віче усіх антів.

Проїснувала держава антів близько трьох століть – від кінця IV до

початку VII ст. Це була могутня держава, яку можна вважати прослов’янською

і попередницею наступної украінської держави - Київської Русі.

III. Формування давньоруської держави – Київської Русі.

З кінця IX ст. Руська земля стала центром, політичним і територіальним

ядром утворення єдиної держави східних слов’ян, що закріпила за собою

назву Русь. У процесі формування класового суспільства східні слов’яни

перейшли від первіснообщинного ладу до феодального, обминувши

рабовласницький.

Утворення Київської держави супроводжувалось формуванням феодального

права. Уже з X ст. з’являється князівське законодавство. Особливе значення

мають статути князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого, які внесли

важливі нововведення у фінансове, сімейне і кримінальне право.

Законодавство у Київській Русі мало достатньо розвинену систему

цивільно-правових норм. У статтях Руської Правди[2] йшлося про

встановлення права власності не тільки на землю й угіддя, а й на рухоме

майно.

Розвиненим було зобов’язальне право. Відомі такі види договорів:

купівля – продаж, позика, поклажа, особисте наймання тощо. Найповніше

врегульований договір позики.

Спадкове право характеризується відверто класовим підходом законодавця.

Так, у бояр і дружинників спадкувати могли і сини, і дочки, а у смердів

при відсутньості синів майно вважалося виморочним і переходило до князя.

Сімейне право розвивалося у Київській Русі відповідно до канонічних

правил. З прийняттям християнства встановилися такі принципи сімейного

права – моногамія, утрудненість розлучення, безправність позашлюбних

дітей, суворі покарання за позашлюбні зв’язки.

Багато уваги приділялося кримінальному праву. За Руською Правдою,

поняття злочину трактувалось як “обида”, незалежно від того, чи було це

понесення матеріальної, фізичної або моральної шкоди. Особливо тяжким

злочином вважалося посягання на князівську владу, яке проявлялося

передусім у повстаннях. Велику увагу приділяли майновим злочинам:

крадіжкам, підпалові, пошкодженню рухомого майна.

Руська Правда не знала вікового обмеження криміналбної

відповідальності, не знала також поняття лсудності, але їй було відоме

поняття співучасті. Щоправда, проблема співучасті розв’язувалася просто:

всі співучасники злочину відповідали порівну, розподіл функцій між ними не

передбачався.

Київська держава не була чітко централізована. За формою вона вважалася

ранньофеодальною монархією і грунтувалася на принципі сюзеренітету-

васалітету. Хоча київські князі були головними, але між ними і місцевими

князями укладалися міжкнязівські договори, так звані хрестоцілувальні

грамоти.

Очолював державу великий князь. Йому належала верховна законодавча

влада. Великий князь зосереджував і виконавчу владу. Будучи главою

адміністрації, він виконував функції воєначальника. Право спадкування

престолу, що раніше передавалося за принципом “старшинства”, було замінено

принципом “отчини”, тобто передачі старшому синові. Порядок переходу

князівської влади у спадщину не визначався жодними нормами.

Діяльність князя скеровувалася радою бояр. Щоправда, вона юридично не

була оформлена, але мала вплив ня князя. До ради входили наймогутніші

феодали-землевласники, а також представники вищого духовенства. Князь

разом з ними обговорював питання оголошення війни, укладення миру,

встановлення союзів з іншими державами. У галузі внутрішньої політики

діяльність ради виражалася в обговоренні та виданні нових законів. Окрім

цього рада виконувала судові функції, брала участь у розв’язанні

військових, адміністративних, фінансових та інших питань.

Правлячий князь у випадку необхідності скликав збори міського населення

– віча. Воно розглядало питання війни і миру, обирало або усувало

представників адміністративного, судового та військового управління тощо.

Інколи у Київській державі скликалися феодальні з’їзди, що розв’язували

міжкнязівські суперечки і деякі інші важливі питання ( наприклад Любецький

з’їзд 1097 р.).

У період існування Київської держави існували дві системи управління.

Перша з них – десяткова – випливала з військової організації. Тисяча

втратила реальний математичний зміст і стала територіальним поняттям –

округом, який очолював тисяцький. Він був керівником військових сил

округу, здійснював поліцейську, судову і фінансову владу. Тисячі

поділялися на сотні на чолі з сотськими, що виконували фінансово-

адміністративні та судові функції.

Другою системою управління була двірцево-вотчинна. Вона утворилася на

дворі князя. До її складу входили люди, які стали виконувати доручення

князя, що мали загальнодержавне значення і не належали до їхніх

безпосередніх обов’язків при дворі.

На місця посилалися представники центральної влади – намісники і

волостелі. Вони відали адміністративними і судовими справами. Селами

управляли старости, що обиралися їх жителями.

Суд у Київській державі не відокремлювався від адміністрації. Суддею

насамперед ставав князь котрий важливі справи розв’язував спільно зі

своїми боярами.

Отже, Київська Русь була однією із могутніх держав середньовічної

Європи. Високий авторитет Київської Русі у тогочасному світі закріплювався

тісними матримоніальними зв’язками київських князів з багатьма зарубіжними

дворами. Після смерті Ярослава держава була поділена на 6 частин. Це

призвело до розладу Київської держави у 30-40-х роках XII ст.

IV. Суспільно-політичний лад Галицько-Волинського князівства.

Особливістю суспільного ладу Галицько-Волинського князівства було те,

що в ньому утворилася числена група боярства, яке зосереджувало майже всі

земельні володіння. Але процес їх утврорення відбувався не всюди однаково

і рівномірно. У Галичині їх розширенн випереджувало створення князівського

домену. На Волині, навпаки, разом з боярським розвивалося князівське

доменіальне землеволодіння. Пояснюється це тим, що якраз у Галичині,

раніше ніж на Волині, визріли економічні та політичні передумови

прискореного зростання великого феодального землеволодіння. Князівський

домен почав становлення тоді, коли переважну більшість общинних земель

захопили бояри і для князівських володінь площа вільних земель була

обмежена.

Найважливішу роль серед феодалів Галицько-Волинського князівства

відігравало старе галицьке боярство – “мужі галицькі”. Вони були

економічно і політично могутньою групою пануючого класу. Вже у XII ст.

“мужі галицькі” виступили проти будь-яких спроб обмеження їхніх прав на

користь князівської влади і зростаючих міст. Тільки за допомогою каральних

заходів князь Роман зумів ослабити позиції місцевої земельної

аристократії.

До пануючої верстви Галицько-Волинської держави належало і вище

духовенство – архиєпископи, єпископи, ігумени монастирів та інші. Нерідко

вони, так само як князі та бояри захоплювали общинні землі, а селян

обертали на монастирських або феодально залежних людей.

Процес утворення великого земельного володіння і формування класу

феодалів супроводжувався посиленням феодальної залежності селян і появою

феодальної ренти. Відробіткова рента в XI – XII ст. поступово змінилася

продуктовою. Розміри феодальних повинностей самочинно встановлювали

феодали.

Особливістю державного ладу у Галицько-Волинському князівстві було те,

що тривалий час воно не поділялося на уділи. Після смерті Данила

князівство розпалося на Галицьку і Волинську землі, а відтак кожна з них у

свою чергу почали роздрібнюватися. Особливістю було і те, що влада по суті

знаходилася у руках великого боярства. Оскільки галицько-волинські князі

не мали широкої економічної та соціальної основи, їх влада була нетривка.

Незважаючи на систему васальної залежності, за якою складалися взаємини

князівського дому, кожне князівське володіння політично було значною мірою

самостійним.

Галицько-волинські князі мали достатньо широкі адміністративні,

військові, судові та законодавчі повноваження. Зокрема, вони призначали

посадових осіб у містах і волостях, наділяючи їх земельними володіннями за

умови служби, формально були головнокомандуючими всіх збройних сил.

Натомість кожен боярин мав своє військове ополчення, а оскільки полки

галицьких бояр часто були більш вільнодумними, ніж князівські, то вони у

випадку розбіжностей могли сперичатися з князем шляхом військової сили.

Верховна судова влада князів при суперечці з боярами переходила до

боярської верхівки.

Бояри здійснювали владу за допомогою ради, до якої входили найбільші

землевласники, єпископи та особи, котрі обіймали вищі державні посади.

Склад, права, компетенція ради не були точно визначені. Боярська рада

скликалася, як правило, за ініціативою самого боярства. Князь не мав права

скликата раду за власним бажанням, не міг видавати жодного державного акту

без згоди боярської влади. Рада, не будучі формально вищим органом влади,

фактично управляла державою. Їй фактично підпорядковувався весь державний

аппарат управління.

Інколи, у випадку надзвичайних обставин, галицько-волинські князі з

метою зміцнення влади скликали віче. Однак воно не було постійно діючим і

не мало такого значення, як у Новгороді. У ньому могло брати участь все

населення, проте вирішальну роль виконувала верхівка феодалів.

На князівському дворі знаходилися особливі урядовці, які виконували

різні господарські та адміністративні доречення. Провідне місце серед них

належало двірському або дворецькому, котрий заступав князя в управлінні,

війську, суді.

Незважаючи на героїчний опір населення, у 1348 р. польські феодали

захопили Галицьку землю, а в 1377 р. – частину Західної Волині. Литовські

феодали оволоділи більшою частиною Волині: Володимиром, Луцьком, Кременцем

та іншими містами. З того часу припинила своє існування українська

державність княжих часів. Західноукраїнські землі підпали під владу

чужоземних правителів.

V. Становлення Запорізької Січі як держави українського народу.

Наприкінці XV ст. з’являється нова соціальна сила – козацтво. Воно

створило свою військово-політичну організацію – Запорізьку Січ, з іменем

якої пов’язане відродження української державності. Виникнення

українського козацтва є наслідком принаймні двох основних факторів. Перший

– зростання визиску феодалів та міської верхівки Польсько-Литовської

держави, що змушувала селян і міську бідноту втікати на менш заселені

місця, начастіше до “запорогів”, тобто берегів Дніпра нище порогів.

Другий фактор агресія Османської імперії, яка становила смертельну

небезпеку для України в XV – XVII ст. Воно особливо посилюється з 1475 р.,

коли османи завоювали й перетворили у васала Кримське Ханство.

Переважну більшість козаків становили колишні українські селяни, міська

біднота, хоча не можна ігнорувати, зокрема на початку існування козацтва,

представників інших класів і станів, наприклад, української православної

шляхти.

Джерела дають підставу вважати першою з відомих січей Хортицьку, тобто

ту, яка існувала 1553-1557 рр. На найбільшому дніпровському острові

Хортиці. Хортицька Січ була створена за активною участю гетьмана

запорожців князя Дмитра Вишнивецького.

Виникла Запорізька Січ як військово-політичне утворення у Середньому

Подніпров’ї з оригінальним адміністративно-територіальним устроєм. Тут був

і військовий і територіальний поділ. У військовому плані Січ та військо

поділялося на 38 куренів, а тераторіально на 5-8 паланок. Вищим органом

влади, органом самоврядування була військова рада, яка розглядала

найважливіші питання. Ради скликалися у строго визначений час, зокрема 1

січня і 1 жовтня, але на вимогу і за рішенням козацтва допускалося

скликання рад і в інший час. До компетенції ради належали питання війни і

миру, військових походів, покарання злочинів, щорічних перерозподілів

земель між куренями, виборів всіх службових осіб Січі тощо. Ради

скликалися також у куренях і паланках.

У Запорізькій Січі існувала оригінальна система органів управління

трьох ступенів: 1) військові начальники – кошовий атаман, військовий

суддя, військовий осавул, військовий писар, курінний отаман; 2) військові

чиновники – булавничий, хорунжий, бунчужний, довбиш, пушкар, гармаш,

товмач, шафар, канцеляристи; 3) похідні та паланкові начальники –

полковник, писар, осавул.

Вся військова старшина обиралася військовою радою 1 січня на рік.

Розподіл обов’язків між старшиною чітко регламентувався. Так кошовий

отаман наділявся вищою військовою, адміністративною, судовою і духовною

владою, але водночас ніколи не був необмеженим диктатором. Його владу

обмежували три обставини: щорічний звіт перед військовою радою після збігу

строку обрання, річний строк перебування на посаді, а також сама військова

рада, яка будь-коли могла зажадати звіту отамана. Другою особою після

кошового був військовий суддя. Крім виконання основних функцій, він

заступав кошового отамана, був скарбником і начальником артилерії.

Великі обов’язки покладалися на військового писаря. Він надсилав

розпорядження та накази на місця, вів розрахунки, приймамв листи, що

надходили на ім’я коша.

Військовий осавул спостерігав за додержанням козаками порядку на всій

території, стежив за виконанням судових рішень кошового отамана і

військової ради, проводив дазнання за вчиненими злочинами, приймав та

розподіляв хлібну та грошову платню між козаками, займався захистом

інтересів війська на прикордонних лініях. За військовими старшинами стояли

курінні отамани. Куріний отаман виконунвав роль інтенданта, забезпечував

свій курінь усім необхідним. Курені були одночасно військовими одиницями,

з яких і складалося запорізьке “товариство”. Допоміжні функції при

військовій старшині виконували військові чиновники.

За військовою старшиною йшла старшина похідна і паланкова. Вона стояла

за рангом вище військових чиновників, але навідміну від них, діяла за

межами Січі у своїх паланках. Похідну старшину становили полковники,

осавул і писар, які у воєнний час охороняли передові рубежі Січі. Похідний

полковник був начальником певної частини війська, декількох загонів

козаків.

До паланкової старшини належали полковник, осавул, писар, підосавул,

підписарій. Їх влада поширювалася на всю паланку, тобто на козаків, які

проживали за межами Січі у слободах і зимівниках. Усі представники

паланкової адміністрації обиралися на рік. Влада паланкового полковника

була достатньо широкою: у своєму районі він фактично виконував роль

кошового отамана.

“Організація козацького самоврядування Запорізької Січі дає підствави

стверджувати, що так закладалися основи нової української державності;

адже вся система органів військово-адміністративної влади мала змогу

виконувати і забезпечувати внутрішні і зовнішні функції, властиві

державній владі.” [3]

Неординарним у Запорізькій Січі був і такий важливий інструмент

військово-адміністративної влади, як правова система. Якщо загалом на

території України на той час діяли різноманітні джерела права (Руська

правда, Литовські статути, канонічне та Магдебурське право), то у

Запорізькій Січі основне значення мало звичаєве козацьке право –

сукупність правових звичаїв, що утвердилися у сфері козацьких суспільних

відносин. Система звичаєвого козацького права складалася саме в XV –

середині XVII ст. і закріплювала військово-адміністративну організацію

козацтва, діяльність судових органів, види злочинів і покарань.

Козацтво збагатило суспільно-політичні функції української державності

ще одним елементом – озганізаційною структурою у формі полків. Той факт,

що вона була узаконена “Ординацією війська Запорозького реєстрового”[4],

прийнятою Варшавським сеймом 1638 р., не применшує значення правотворчості

козацтва.

Дух козацтва охопив найрізноманітніші сфери життя і значною мірою

зумовив тенденції розвитку й утвердження на українських землях державних

органів управління.

VI. Державність України в період Богдана Хмельницького та після його

смерті.

Національно-визвольна війна почалася з повстання козаків під проводом

сотника Б.Хмельницького. Після разгрому польських військ під Жовтими

Водами та Корсунем повстання охопило Поділля та Волинь, а у вересні 1648

р. і Галичину. Скориставшись перемогами Б.Хмельницький, який став

гетьманом, поставив вимоги перед польським урядом про амністію для усіх,

хто брав участь у повстанні, скасування церковної унії, збільшення

кількості реєстрових козаків, територіальную автономію україни.

Військова невдача влітку 1649 року під Зборовом змусила Б.Хмельницького

підписати мирний договір[5], за яким у межах Речі Посполитої створювалась

автономна область у складі Київського, Брацлавського та Чернігівського

воєводств. Кількість реєстрових козаків мала становити 40 тис., а селяни

мали повернутися до панів. Церковна унія скасовувалася. Православна церква

зрівнювалася у правах з римо-католицькою. Територія України поділялася на

16 полків, а гетьман зносився з іноземними державами. Отже результатом

війни було створення національно-територіальної автономії для козацького

стану населля України.

Навесні 1651 р. поляки почали військові дії і за умовами

Білоцерківського договору[6] автономна частина України обмежувалася тільки

Київським воєводством. Подальші військові дії велися з перемінним успіхом.

Кожна із сторін шукала собі союзників. Богдан Хмельницький вступав у союз

з Кримом, Туреччиною, Молдавією, але без належних результатів. Брак

надійних союзників наштовхував Б.Хмельницького на союз з Московською

державою. У жовтні 1653 р. Земський собор[7] у Москві ухвалив прийняти

Україну “під високу руку царя”. На Раді страшин та на загальній Раді

мешканців Переяслава у січні 1654 р.[8] на переговорах з російським

посольством було досягнуто угоди про встановлення військового союзу

України з Московською державою, гарантовано захист московським царем

України та збереження всіх прав і вільностей Української держави. У

березні 1654 р. українське посольство прибуло до Москви з проектом

договору про військовий союз. Цей проект відомий під назвою “Березневих

статей”[9] Богдана Хмельницького. Проект угоди складався із 23 статей.

Основною їх ідеєю було встановлення військового союзу між Україною та

Московською державою, збереження як внутрішньої, так і зовнішньої

самостійності української держави.

Спільні польсько-татарські війська з осені 1654 р. почали руйнувати

Поділля, Брацлавщину. Україно-московські війська воювали в Гиличині,

звільнили Білорусію і значну частину Литви. Визнало владу гетьмана

населення Волині, Поділля та Полісся. Отже територія Української держави

поширилася на захід та північ.

У 1657 р. Б.Хмельницький пішов на створення коаліцій з Швецією,

Брандербургом, Семигородом, Молдавією та Литвою. За домовленістю між

союзниками, Польша мала бути розділеною, і Україна мала включати усі

землі, заселені українцями. Україна разом із Швецією встановили

протекторат над Литвою. Але розгром Данією Швеції звів нанівець досягнення

коаліційних домовленностей.

Отже, 1657 р. був мкульмінаційним моментом престижу незалежної

Української держави.

Козацька держава періоду Богдана Хмельницького була повноцінною, з

усіма характерними для будь-якої держави ознаками.

Перша ознака – політична влада. Вона перебувала в руках козацької

старшини – нової генерації української панівної верстви. На вершині її

ієрархічної піраміди перебував гетьман. Обраний військовою радою в

Запоріжжі на невизначений строк, він здійснював керівництво військовими

силами, очолював старшинську адміністрацію, визначав напрями внутрішньої

політики, проводив переговори чи листування з урядами інших держав.

Гетьман мав право переглядати рішення Генерального суду. Проте

зосередження законодавчої та виконавчої влади в його руках спричинилося до

того, що військові ради і навіть ради старшин скликалися рідко:

найважливіші питання гетьман вирішував одноосібно.

Законодавчу владу Богдан Хмельницький реалізовував шляхом видання

універсалів, наказів тощо. Атрибутом гетьманської влади надалі залишалася

булава. При підтримці старшин із залученням найманих полків гетьман

придушував народні повстання. Отже в його руках зосереджувалася практично

необмежена влада.

Друга ознака – територія. Аналізуючи відомості 1653-1654 рр., Іван

Крип’якевич приблизно описав державні межі козацької території: “З Польщею

– Яруга – Черніців – Мурафа – Красне – Вінниця – Прилуки – Паволоч –

Каменеброд – Макарів – Чернобиль – Карпилівка; з Росією – традиційним

кордоном; з Туреччиною і Кримом – через так зване Дике поле”. “При цьому

слід відзначити історичну роль у процесі державотворення Середнього

Подніпров’я, яке і раніше було ядром українського етносу; протягом

тривалого періоду простежувалася його відносна стабільність; водночас

Запорізька Січ залишилася “центром свободи”, продовжувала виступати

суспільним ідеалом українського селянства”.[10]

Третя ознака – політико-адміністративний устрій. На визвольній

території були ліквідовані органи влади Речі Посполитлї. Замість воєводств

і повітів створені полки і сотні. Виникло нове правління – своєрідний

старшинський уряд: військова рада, рада генеральної старшини, полкова і

сотенна адміністрація, куренні городові отамани. Магістрати і ратуші

здобули право самоврядування.

Четверта ознака – суд і судочинство, фінансова система і податки. Події

тих часів мали значний вплив на подальший соціально-економічний розвиток

краю. Є характерні приклади посилання українських чиновників на порядки

започатковані Богданом Хмельницьким. Була введена власна монета. Після

Визвольної війни була запроваджена одна з найвищих посад у старшинській

адміністрації – генеральний підскарбій, який відповідав за стан фінансів

козацького війська, встановлював мито, очолював скарбову канцелярію та

інш.

П’ята ознака – військо. Збройні сили україни виступали як самостійні,

добровльні, з деякими елементами самоуправління. Складалися вони з

представників різних соціальних верств населення. Після 1654 р. козацьке

військо становило автономну частину російської армії. Б.Хмельницький

прагнув створити мобільну регулярну найману армію на зразок тих, що

існували в більшості тогочасних європейських країн.

Шоста ознака – міжнародні відносини. Українська держава здобула широке

міжнародне визнання. Гатьман налагодив зв’язки з представниками Росії,

Криму, Туреччини, Польщі, трансильванії, Молдови. Згодом уряд Богдана

Хмельницького визнали Венеція, Валахія, Швеція та інші країни. Україна

закріпилася на міжнародній арені як суверенна, незалежна держава.

Після смерті Б.Хмельницького загострилася боротьба старшини за владу,

яка завершилася тим, що з гетьманского престолу в результаті старшинського

перевороту був усунений Юрій Хмельницький й обраний гетьманом Іван

Виговський.

Обрання гетьманом Івана Виговського призвело в підсумку до втрати

здобутої незалежності. Він щоб зміцнити своє становище, поспішив запевнити

московський уряд, що визнає свою залежність від царя.

У 1658 р. у Гадячі він підписав договір з представниками польської

держави про входження Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств

до складу Польсько-Литовської держави з наданням ім автономії під назвою

Великого князівства Руського. За Гадяцьким договором, Велике князівство

Руське, яке одержало автономію, повинно було мати єдиного для Польщі,

Литви й України короля, спільний сейм, а Україна – власних міністрів,

фінансову систему, військо, обраного усіма станами гетьмана.

Нова російсько-українська Переяславська угода 1659 р.[11] значно

розширювала владу царя в Україні, фактично визначала шляхи ліквідації

української державності Москвою. Проте вона не була втілена у життя,

оскільки в оголошеній Польщі війні Росія зазнала поразки.

Гадяцький договір 1660 р., як і договір 1658 р., був наслідком політики

козацької старшини, тому він також викликав незадоволення народних мас.

Після зречення у 1663 р. Юрієм Хмельницьким гетьманства Лівобережна

Україна обрала гетьмана окремо від Правобережної. На Правобережжі козаки

також обрали гетьмана. Такий поділ для України був катастрофічним.

У цих умовах в січні 1667 р. між Москвою і Польщею був укладений

Андрусівський договір[12] про перемир’я на тринадцять з половиною років.

За договором Лівобережна Україна залишалася під Москвою, Правобережна

переходила до Польщі.

Цей поділ остаточно підтверджувався Вічним миром 1686 р.[13] між

Москвою і Польщею. Лівобережжя, Київ і Запоріжжя залишалися під владою

Москви, Правобережжя – під владою Польщі.

Гетьман Правобережжя Петро Дорошенко здійснив ряд важливих реформ,

зокрема створив постійне військо з найманих частин. Цим він забезпечив

собі незалежність від козацької старшини. Петро Дорошенко дбав про

державні фінанси, призначені для утримання війська. Крім цього, він

планомірно освоював спустошені землі Правобережжя. У зовнішній політиці

прагнув налагодити широкі міжнародна зв’язки.

Після Петра Дорошенка турки поставили гетьманом знову Юрія

Хмельницького. Його влада обмежувалася тільки Поділлям, де столицею було

містечко Немирів. Він встановив тут деспотичне правління, накладав

непомірні податки на населення. Врешті-решт турки 1681 р. стратили його у

Кам’янці.

З того часу Правобережна Україна втратила рештки своєї самостійності.

Лівобережна Україна, як і правобережна , постійна терпіла утиски від

своїх сусідів, особливо від Московської держави. Відразу після обрання у

1663 р. гетьманом Івана Брюховецького і відокремлення Лівобережної

України від Правобережжя Москва зробила спробу підпорядкувати ці землі

собі, зокрема доручила своїм воєводам збирати податки в Україні. Проте

задуми Москви не здійснилися. Іван Брюховецький зробив спробу об’єднатися

з правобережжям під владою гетьмана Петра Дорошенка, але під натиском

московських військ Лівобережна Україна змушена була відокремитися й обрати

іншого гетьмана – Дем’яна Многогрішного.

З часу підписання Глухівської угоди 1669 р. протягом сорока років у

Лівобережній Україні бурхливих подій не сталося.

Зміни в політичному становищі України настали з початком Північної

війни. У 1708 р. воєнні дій були перенесені в Україну. Крім цього, державі

загрожував новий напад Польщі. Але доля України не цікавила російського

царя Петра I. Такі обставини штовхнули у 1708 р. гетьмана Івана Мазепу

перейти на бік шведського короля Карла XII й укласти зним угоду. Проте

замість незалежності союз Івана Мазепи зі шведським королем Карлом XII

призвів Україну до катастрофи.

Новим гетьманом, але вже на чужині, було обрано П.Орлика. Погодився він

на цей пост неохоче, але все життя невтомно працював, як політичний діяч,

дипломат, автор політико-правових документів, заяв, що стверджували право

України на незалежність та поширювали в світі інформацію про неї.

“Угода і Конституція прав і свобод Війська Запорозького”[14] –

результат колективної праці козацької громади на чолі з П.Орликом – була

скріплена присягою, підписом і печаткою у день його обрання на цей пост –

5 квітня 1710 р. Вона мала здійснюватись після здобуття Україною

незалежності. Документ складався з 16 статей і починався з урочистої

декларації: “Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від

чужого панування”. Далі у преамбалі Конституції подавалася характеристика

тогочасного політичного життя, всебічних утисків та порушень козацьких

свобод після Переяславської ради. Зазначалося, що кордон з Польщею повинен

бути відноалений по р. Случі, а запорожцям – повернені всі відібрані у них

землі і поселення. Верховна влада належатиме гетьманові, котрий

обиратиметься розширеною козацькою радою. Щоб гнтьман, за прикладом

московських царів не міг діяти самовільно, його влада буде обмежена

постійною участю в управлінні генеральної старшиною, а також Генеральною

радою, яка скликатиметься тричі на рік.

Якщо “Угода й Конституція” П.Орлика стосувалися здебільшого

внутрішнього устрою україни, то два інших його документи – “Вивід прав

України” та “Маніфест” були спрямовані на міжнародне визнання України

“вільним князівством”.

Але трапилось так, що гетьман Брюховецький визнан царя і Україні було

примушено зректися прав козацького суверенітету та відчути увесь тягар

деспотичного панування. Але вона стала підлеглою тільки тому, що повірила

в союз з одновірним царем, а московський двір накинув на неї ярмо

незкінченно жорстокіше, ніж те, яке невірні накидали завойованим народам.

Петро І окупував Україну і з того часу аж до осені 1917 р. вона перебувала

в залежності від Росії.

VII. Становлення нової української держави за Центральної Ради.

Кінець XIX – початок XX ст. чарактерізується новим політичним

пожвавленням, яке охопило українські землі у складі Австро-Угорської та

Російської імперій, новим сплахом національної свідомості й активності.

Важливою подією в історії України стала перша світова війна, під час

якої у воюючих країнах загострилися численні економічні, політичні та

національні суперечності. Розділена між державами-суперниками, Україна в

перші роки війні була дуже зруйнована.

Після довгих років кривавих змагань ворогуючі сторони були знеселені. У

Німеччині, Австро-Угорщині та Росії наприкінці війни виникла революційна

ситуація. Найгостріше вона проявилась у царській Росії. В лютому 1917 р.

тут було повалено самодержавство.

У національних окраїнах Росії, які продовж століть перебували у

колоніальному рабстві, почала пробуджуватися національна свідомість, а з

нею зріс потяг до незалежності, відновлення власної державності,

насамперед це стосується україни.

Із ситуації, яка виникла в обох воюючих блоках – росії та Німеччини й

Австро-Угорщині, скористалася Україна. Історичні події надали їй великий

шанс визволитися з-під гніту й неволі після багатьох століть чужоземного

панування.

У Києві 4 (за новим стилем – 17) березня 1917 р. після відповідної

підготовчої роботи зібралися представники українських політичних партій,

професійних, культурних, студентських організацій і товариств, які

вирішили утворити єдиний керівний орган для організації, репрезентації й

координації національно-політичного життя України. Цим органом стала

Центральна Рада. Її головою обрали видатного українського вченого

М.Грушевського, який у березні повернувся з московського заслання.

Важливою подією стало скликання Центральною Радою Всеукраїнського

конгресу в Києві 17-24 квітня за участю понад 900 делегатів. “Характерно,

що на конгрессі не висувалося питання про незалежність України”.[15]

Конгрес вимагав у Росії автономії України, визначення іі території.

Конгрес санкціонував утворення Центральної Ради як найвищого

територіального органу влади в Україні, провів її перевибори.

Головною метою діяльності Центральна Рада визначила здобуття єдності

українського народу, відродження національної державності – соборності

України шляхом переговорів з Тимчасовим урядом, оскільки серйозної

реалбної сили, яка б могла її підтримати, Центральна Рада не мала.

Розуміючи, що таким шляхом автономії України не домогтися, Центральна

Рада 10 (23) червня видала Перший універсал[16], у якому закликала

населення до самостійного будівництва національної української

державності.

Центральна Рада стала широким представницьким органом, справжнім

парламентом, де повинні були захищатися інтереси всіх націй, соціальких

груп та верств населення України.

Наприкінці червня 1917 р. згідно з першим універсалом був створений

Генеральний Секретаріат як уряд автономної України. Головою став

В.Винниченко, секретарем – П.Христюк. До складу уряду входили такі

генеральні секретарства: внутрішніх справ (В.Винниченко); військових справ

(С.Петлюра); земельних справ (В.Садовський); фінансових справ

(Х.Барановський).

Центральні органи державної влади й управління розгорнули активну

діяльність. Незважаючи на складну економічну й політичну ситуації, в

Україні швидкими темпами відбувалося національне відродження. Перестають

діяти заборони щодо української мови і культури, почали розвиватися

українська преса, створюватися видавництва, які випускали художню і

навчальну літературу українською мовою. У Києві були організовані курси

перепідготовки вчителів, відкрита перша українська гімназія.

В Україні на той час діяли три різні системи управління. Верховну владу

формально здійснював тимчасовий уряд, який призначав своїх комісарів і

чиновників. Друга система – це Ради, очолені більшовиками, меншовиками,

есерами. Третя – Центральна Рада з її місцевими органами – радами,

управами, спілками.

У липні делегація Тимчасового уряду на чолі з О.Керенським, що прибула

у Київ, погодилася визнати центральну Раду і Генеральний секретаріат

своїми кройовими органами в Україні, звівши, однак, українську територію

тільки до п’яти губерній (з попередніх дев’яти), а інститут окремої

національної влади – нанівець.

Жовтневий переворот більшовиків докорінно змінив становище політичних

сил у Росії, сприяючи розгортанню революційного, національно-визвольного

руху. У зв’язку з жовтневими подіями Центральна Рада 7 (20) листопада

видала Третій універсал[17], яким проголошувала утворення Української

Народної Республіки, але знову ж таки у федеративному союзі з Росією.

У постанові 10 листопада Центральна Рада заявила, що, не визнаючи

Раднаркому, вона буде прагнути до угоди з “крайовими республіками”, які

виникли на території Росії, з метою створення нового загальноросійського

політичного центру.

Оскільки ради в Україні, очолені більшовиками, визнали Раднарком як

найвищий орган влади і відповідно не визнали Центральної Ради, то вона

розпочала з ними боротьбу.

Проте відчувши реальну загрозу втратити Україну, В.Ленін швидко

переорієнтувався. Раднарком РРФСР 4 (17) грудня 1917 р. видав “Маніфест до

українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради”[18].

Заявляючи, що “рада Народних Комісарів признає українську Народну

Республіку, її право зовсім відділитися від Росії”, РНК висувала різні

звинувачення УНР, зокрема стосовно дії Центральної Ради та її уряду на

власній території, в Ураїні, з якими Раднарком не погоджувався. Цей

ультиматум був грубим втручанням Раднаркому у внутрішні справи України.

Від Ради вимагали також допомагати революційним військам, припинити

роззброєння радянських полків, які, до речі, не визнавали, перебуваючи на

території україни, влади Центральної Ради.

У відповідь на цей ультиматум Генеральний Секретаріат надіслав

Страницы: 1, 2