Іноземне інвестування

Іноземне інвестування

вважати міжнародні агенції експортного кредиту. В Україні діє кілька таких

агенцій. Як приклад можна навести: Агентство США з міжнародного розвитку,

яке має за мету створити можливості для зростання малого бізнесу в Україні

за рахунок створення мережі "бізнес-інкубаторів", тобто освітньо-

тренінгових закладів. Агентство також надає кредитну підтримку

інвестиційним проектам на конкурентній основі для високотехнічних

виробництв до 60 тис. дол. США, а також мікрокредити до 5 тис. дол. США.

Агентства експортного кредиту функціонують в рамках Угоди 1971—1978

рр., яку підписало 20 країн, щодо обмеження конкуренції на кредитних

ринках. Угодою встановлюються мінімальні процентні ставки за кредитами на

строк понад двох років. Всі країни-позичальники поділені на три категорії:

перша — найбагатші; третя — найбідніші. Цікаво, що в 1982 р. Радянський

Союз був віднесений до першої категорії, а нещодавно Україна — до третьої.

Для більшості країн строки повернення кредитів складають 8,5 років, а для

країн третьої категорії — 10 років.

На сучасному етапі розвитку ринкових відносин в Україні іноземні банки

кредитують в основному імпортні операції клієнтів і виробничу діяльність

деяких підприємств з іноземними інвестиціями.

Разом з тим інвестиційна діяльність іноземних банків набагато ширша.

Умовно ці послуги і операції можна поділити на кілька груп: 1) операції

на ринку торговельних зобов'язань; 2) операції з цінними паперами власності

та їх похідними, участь в приватизаційному процесі; 3) проектне

фінансування та операції з малоліквідними інвестиціями; 4) інвестиційні

консалтингові послуги.

1. Операції на ринку боргових зобов'язань — це обслуговування кредитних

та облігаційних позик та похідних від них інструментів (деривативів).

Іноземні банки спроможні в Україні здійснювати як власне, так і сіндиційне

кредитування корпорацій, обслуговувати форвардні та ф'ючерсні контракти,

варанти.

2. Основним інструментом емісії цінних паперів за кордон на сьогодні є

єврооблігації, що випускаються в іноземній для емітента валюті і

розміщуються серед іноземних інвесторів. Єврооблігація — довгострокове

боргове зобов'язання в одній із євровалют, випускається великими банками

або емісійними синдикатами. На відміну від звичайних облігацій, що

випускають нерезиденти, єврооблігації розміщуються, як правило на ринках

кількох країн.

Участь в приватизаційному процесі включає аналіз існуючого стану

підприємства, пропозиції щодо його реструктуризації, підготовку плану

приватизації, продаж пакетів акцій підприємств на зовнішньому ринку.

Операції з цінними паперами власності зумовлюють в першу чергу їх

андерайтинг, першу емісію на відкритий ринок, приватне розміщення, їх

конвертацію в боргові зобов'язання і, навпаки, конвертацію акцій в позички.

3. Вільні економічні зони як ефективний засіб залучення іноземних

інвестицій.

Залучення іноземних інвестицій та створення СЕЗ повинно бути

підпорядковано інтересам держави, і здійснюватися згідно загальнодержавних

економічних програм (приватизації, структурної перебудови народного

господарства, реформи національної грошової системи). Вплив тут взаємний, і

від єдності, і оптимальності заходів, закладених в кожній із них, залежить

кінцевий результат загальногосподарських перетворень.

Компонентом загальної програми повинна бути детальна розробка й

обґрунтування основних каналів, форм і сфер заохочення іноземних

інвестицій. Для цього формуються списки галузей народного господарства,

пріоритетних з погляду державних інтересів, які вимагають дозволу при

вкладенні в них іноземного капіталу, а також заборонених для нього

вкладення.

Ідея створення СЕЗ на території України виникла як ініціатива органів

місцевого самоврядування і зацікавлених господарських організацій, а не як

цілеспрямована стратегія з боку центральних органів влади. Це дає підставу

для оптимістичних прогнозів можливого сценарію зонування в країні, так як

він базується на інтересах тих структур, які не тільки своєчасно оцінили

перспективність механізму спеціальних зон, але й будуть надалі здійснювати

все необхідне для їх створення.

Існує ціла система невідповідностей економічного механізму господарства

України світовому ринку, яка слугує перешкодою активного використання

фактору загальноекономічних зв’язків для перетворення національного

господарства і його інтеграції в світове. В якості засобів пом’якшення цих

протиріч можуть бути використані СЕЗ – мікроструктури світового ринку, які

включені в національну економіку. Пропонуючи використовувати механізм СЕЗ,

я маю на увазі можливість подолання проблем юридичного, інституційного,

організаційного та інших невідповідностей за рахунок концентрації у

порівняно стислі строки – необхідної інфраструктури, фінансових ресурсів,

виробничих потужностей.

З погляду формальних критеріїв, в якості регіонів створення СЕЗ, можуть

розглядатися: Одеса, Ізмаїл, Херсон, Миколаїв (порти), Волинська,

Львівська, Закарпатська, Чернівецька, Одеська, Івано-Франківська області,

Крим, міста Київ і Харків. Проте, у зв’язку з формуванням концепції

зонування з погляду оптимального співвідношення регіональних умов з

можливостями держави інвестувати кошти у підготовчий процес створення СЕЗ –

список базових територій звузився. Найбільш реальні можливості для

зонування, на мій погляд, властиві:

Закарпатській, Одеській, Чернівецькій і Львівській областям, в яких

поєднуються фактори сприятливого транспортно-географічного положення,

розвинутого господарства, сформованого комплексу загальноекономічних

зв’язків, унікальними угодами для туризму і рекреації;

Містам Київ і Харків з кваліфікованими трудовими ресурсами і високим

науково-технічним потенціалом;

Львову, Закарпаттю, Криму, Києву з комплексом історико-культурних і

архітектурних пам’яток;

Криму з його можливостями розвитку туризму. В додаток до них, слід

відзначити перспективні проекти будівництва “сорок п’ятої паралелі” і

створення Чорноморської зони економічної співпраці.

Цей попередній відбір дає основу констатувати про можливості

створення таких зон:

> комплексних багатонаціональних зон, які зорієнтовані на

обслуговування потоку зовнішньоторговельних вантажів –

Закарпатська, Львівська, Одеська і Чернівецька області з

додатковою їх орієнтацією на туризм і рекреацію, а також розвиток

виробничої (електроніка, машинобудування) і агропромислової

співпраці;

> туристичної зони Криму з ефективним режимом стимулювання вкладень

у сферу рекреації і розміщення нових виробництв обмежених за

екологічними критеріями;

> науково-технічних зон Києва і Харкова, створених на базі

провідних дослідних центрів, інститутів і КБ;

> магазинів типу “duty-free shop” у структурі міжнародних

аеропортів, митниць та прикордонних переходів.

На сьогодні, ініціаторами створення СЕЗ виступили обласні та районні

Ради Львівської, Чернівецької, Чернігівської і Волинської областей, міст

Севастополя, Керчі та Маріуполя. Проте, слід відмітити, що, незважаючи на

достатню спрацьованість загальних вимог, щодо організації СЕЗ різних типів,

в нашій державі функціонують лише зона інноваційного характеру в м. Броди

Львівської області та Південнокримська експериментальна економічна зона

“Сиваш”, які поки що не дали відчутного господарського ефекту.

З метою поліпшення організації СЕЗ та залучення до них іноземного

капіталу створюється при Мінекономіки державна структура – Агентство з

питань спеціальних (економічних) зон. На 1999-2001 роки передбачено

створити такі спеціальні (вільні) економічні зони: “Славутич” (м. Славутич,

Київська область). “Яворів” (Львівська область). “Курортополіс Трускавець”

(Львівська область). “Інтерпорт-Ковель” (Волинська область). “Закарпаття”

(Закарпатська область) ВЕЗ в м. Севастополь (АРК). ВЕЗ в містах Ялта і

Алушта (АРК). ВЕЗ в м. Керч (АРК). ВЕЗ в м. Феодосія (АРК). “Аджалик”

(Одеська область). “Антарктида” (Одеська область). “Порто-Франко” (Одеса).

“Буковина” (Чернівецька область). “Яремга” (Івано-Франківська область).

Міжнародна ВЕЗ “Рені-Галац-Джурджулешті”(м.Рені, Одеської обл. Та

Миколаїв). (Див.: Бизнес, №7, 15 лютого 1999р. – с.7.)

У режимі “porto franko”, з перспективою наступного ускладнення функцій,

можуть працювати порти Одеси, Іллічевська, Ізмаїла, Ялти, об’єднаних

проектом Чорноморської зони економічної співпраці з портами інших держав

цього регіону – Болгарії, Румунії, Турції, Грузії, Росії: Туапсе, Поті,

Батумі, Констанца, Бургас, Варна, Трабзон, Самсун.

В даний час в Україні простежується орієнтація на залучення в

створення СЕЗ іноземних інвестицій транснаціональних корпорацій (далі ТНК).

ТНК, які володіють потужною виробничо-збутовою структурою, практично

необмеженими фінансовими ресурсами, можливістю гнучкої географічної

переорієнтації і достатньо стійким до змін становищем на ринку, не будуть

потребувати специфічного економічного і організаційного режиму СЕЗ. Тому,

акцентуючи увагу на ТНК, необхідно, щоб СЕЗ володіла вагомими перевагами

(транспорт, система комунікацій; географічне розміщення стосовно ринків

постачання і збуту, тощо), які вписуються у вже сформовану стратегію

корпорацій та не створювала труднощів організаційно-правового характеру.

Необхідність виконання цих умов при повній (або майже повній)

індиферентності до інших – характерна риса мотиваційного механізму

інвестування капіталу транснаціональними корпораціями в СЕЗ.

Даний висновок може служити точкою відліку формування інвестиційного

клімату в СЕЗ, якщо останній буде орієнтований на заохочення засобів

великих та гігантських фірм світу, а також в силу об’єктивних історичних

умов, коли іноземні дочірні підприємства транснаціональних корпорацій

американського та європейського походження були розміщенні і практично

діяли в цих державах до створення СЕЗ, вони виявилися недостатньо (чи

неадекватно) присутніми в багатонаціональних підприємствах СЕЗ. Більше

того, згідно оцінок спеціалістів МОП і Центру ООН, спеціальні економічні

зони традиційно залучають не гігантські ТНК світу, а багатонаціональні

фірми меншого рівня (малого та середнього бізнесу).

Розглядаючи питання місця і ролі спеціальних економічних зон в

економіці регіонів і країн, слід апріорно виходити з того, що економіка

спеціальних економічних зон і економіка відповідної території великою мірою

взаємозалежна. Практика свідчить, що більшою ефективністю відзначаються

зони, наприклад, в країнах, які характеризуються динамічним розвитком. Це

країни Південно-Східної Азії, Південної Америки. Але і в цих країнах зони

одного й того ж класу, але різні за розмірами і обсягами виробництва, мають

неоднакові показники. Більшою ефективністю відзначаються зони невеликого

розміру. Це пов’язано з мобільністю виробництва таких зон, здатністю більш

швидко пристосовуватися до умов, які доволі часто змінюються еластичністю

управління. Тобто, ефективність діяльності зон залежить перш за все від тих

же факторів, що і виробнича діяльність, розміщена безпосередньо в зонах.

Цілком очевидно, що країна-резидент, на території якої створюється або

діє спеціальна економічна зона, розраховує на певні позитивні наслідки.

Вони можуть бути прямими, тобто у вигляді прибутків або опосередкованими,

тобто проявлятися у придбанні нових технологій, навчанні робітників новим

професіям, створенні виробничої і соціальної інфраструктури, зменшенні

безробіття, збільшенні експорту, заміщенні імпорту тощо. Звичайно, кожна з

країн-резидентів при створенні на своїй території спеціальної економічної

зони перш за все орієнтується на залучення іноземних інвестицій, що

дозволяє поряд з капіталом отримати передову техніку, новітню технологію,

інтелектуальний потенціал, досвід управління. Саме це також дозволяє

державі планувати у перспективі структурну перебудову господарства,

нарощувати обсяги виробництва продукції, у тому числі імпортозамінної.

Як свідчить досвід, іноземні інвестиції, як правило, надходять до тих

країн, де стабільна політична ситуація, динамічна економіка, створюються

належні умови для інвестування. Останнє означає, що країни-резиденти при

розміщенні зон повинні нести відповідні витрати. Наприклад, Китай на

початковій стадії розвитку зон (перша половина 80-х років) витрачав на

залучення одного долара приблизно 7,5 юанів. Понесені витрати Китай

перекриває швидким задіянням зони і її ефективним функціонуванням у

наступному. Важливе значення має використання новітніх технологій,

передових принципів маркетингу і менеджменту. Продукція новостворених

підприємств має забезпечити насичення внутрішнього ринку і одночасно

утвердитися на світовому ринку. При цьому, як показує практика, більш

ефективним є створення у зонах невеликих за розмірами об’єктів, що

пов’язане з їх більшою мобільністю, більш простим, але надійним апаратом

управління. Це є однією з причин того, що об’єкти саме такого класу

розміщуються в зонах і те, що їх представляють середні і невеликі за

розмірами капіталу фірми.

Нерідко простежується і елемент національної ментальності. Закордонні

інвестори і підприємці іноземного походження тяготіють до своєї історичної

батьківщини. Найчастіше вони володіють середнім і невеликим капіталом,

відзначаються національним патріотизмом, легкі на підйом. Саме цим можна

пояснити той факт, що найбільшими інвесторами у спеціальні економічні зони

КНР є “хуацяо”, тобто китайці, що мешкають поза межами Великого Китаю – у

Гонконгу, на Тайвані, в інших державах.

Найбільшою мірою виробничі об’єкти, що створюються у спеціальних

економічних зонах представляють такі галузі промисловості, як легка

(текстильна індустрія, виробництво одягу), деревообробна (виробництво

буддеталей, меблів), харчова (продукти харчування), електроніка,

машинобудування. Це пояснюється тим, що вироби зазначених галузей можуть

споживатися як на зовнішньому, так і на внутрішньому ринках.

Транспортування продукції цих галузей, як і забезпечення виробництва

комплектуючими й сировиною, не становить значної проблеми. Для цих виборів

можуть використовуватися місцеві компоненти та комплектуючі. Як правило,

готові вироби зазначених галузей є досить рентабельні.

Найчастіше при формуванні виробничого сектору зони підприємства

первинних галузей стають базовими і на їх основі відбувається формування

промислового ядра зони. Це підтверджується досвідом створення об’єктів

електронної промисловості у Бразилії та Мексиці, текстилю та одягу на

Філіппінах, у Малайзії та Єгипті.

Характерним є також те, що досить часто у спеціальних економічних зонах

зберігається саме та виробнича спеціалізація, яка з’явилась там уперше.

Поступово набуваючи досвіду, підприємці розширюють потужності підприємств

своєї галузі, створюючи тим самим монокультурне виробництво. У ряді

випадків це веде до небажаних наслідків, оскільки не дозволяє гнучко

реагувати на структурні зміни у світовому виробництві та поділі праці.

Проте, можна також назвати і приклади зворотного характеру. Трапляється

так, що несподівано для організаторів зони її спеціалізація формується

інакшою. Зокрема, такий прецедент стався у експортно-виробничій зоні о.

Маврикій, де спеціалізація планувалася наступною: електронна промисловість

– 30%, а виробництво текстилю та одягу – 25%. Однак після п’яти років

діяльності зони виробництво текстилю та одягу досягло 87% , меблевої

промисловості – 2,5%, а частка виробів електронної промисловості склала

лише 1%.

При складанні концепції створення спеціальної економічної зони потрібно

зважувати інтереси інвесторів та враховувати їх в установчих документах. Це

обумовлено приватним характером капіталу, намаганням кожного інвестора мати

не тільки тверді гарантії його збереження, але і утворення необхідних умов

збільшення. Умови включають привілеї і пільги, що стосуються оподаткування

прибутків, митних зборів, платні за використання місцевих ресурсів тощо.

Наслідки діяльності ряду зон підтверджують, що привілеї та пільги

інвесторам вагомі для їх активного залучення, але в ряді випадків це

питання є другорядним. На першому місці інвесторів привертає стабільність

політичного, економічного та правового режимів, а вже потім вивчаються

можливості регіону у забезпеченні ефективної роботи, терміни та розміри

потенційних прибутків.

У більшості випадків при створенні вільних економічних зон фіксується

бажання країни-резидента отримати нові технології, забезпечити підготовку

кадрів для освоєння “ноу-хау”. Нажаль, бажання, подекуди, залишається

нездійсненним. Іноземні підприємці забезпечують передачу новітніх

технологій у загальне користування лише тою мірою, якою це потрібно для

розвитку власного виробництва і забезпечення випуску конкурентноспроможної

продукції. Найкращим варіантом запозичення технології є розміщення у

вільній зоні спільного підприємства, коли іноземний інвестор у

відповідності з угодою передає техніку, технологію, “ноу-хау” та досвід

управління. Саме таким чином відбувається інтеграція сучасних технологічних

схем в економіку створюваної зони, а значить, і в економіку держави.

Поряд з іншими позитивними сторонами функціонування зон для країни-

резидента (податки, митні збори, платня використання ресурсів) значне

економічне і соціальне значення має створення нових робочих місць. Розміри

заробітної платні на іноземних та спільних підприємствах перевищують

відповідні оклади на підприємствах, розташованих поза зоною.

4. Інвестиції в підприємства України.

У 1998 році обсяги освоєння капітальних вкладень вперше за останні роки

зросли на 4,8 відсотка. З урахуванням обсягів, освоєних приватним сектором

економіки, очікується близько13,5 млрд. грн. капітальних вкладень, що у

порівняних цінах майже на 3відсотка більше ніж у 1997р. (в той рік зниження

становило 7 відсотків.). Введення в дію основних фондів склало 10,898 млрд.

грн. (90 відсотків до 1997р.). На об’єктах виробничого призначення освоєно

7,851 млрд. грн., або 68 відсотків загального обсягу капіталовкладень (у

1997 році – 65,1 відсотка.).

Основним джерелом фінансування залишаються власні кошти підприємств і

організацій, питома вага яких складає 71,4 відсотка загального обсягу

капітальних вкладень.

Інвестиційні кредити становлять незначну частку в кредитному портфелі

банківської системи внаслідок небажання комерційних банків нести ризики

через недосконалість законодавчо-нормативної та податкової політики,

високої податкової політики, високої відсоткової ставки за кредити. Попиту

суб’єктів господарювання на інвестиційні кредити через високі ставна

практично немає, в той час як у розвинутих країнах кредити обслуговують до

ѕ капітальних вкладень.

За оперативними даними, освоєння капітальних вкладень за рахунок коштів

державного бюджету з урахуванням витрат, передбачених мінімізацію наслідків

Чорнобильської катастрофи та коштів, отриманих від зміни понижуючого

коефіцієнта при застосуванні до норм амортизації склав 972,2 млн. грн., що

на 6,5 відсотків більше ніж у 1997р. При цьому фінансування капітальних

вкладів за рахунок коштів Державного бюджету здійснено на рівні 27

відсотків початкового планового річного обсягу, а отриманих від зміни

понижуючого коефіцієнта при застосуванні норм амортизації – на рівні 46,7

відсотків уточненого річного обсягу.

Зменшення інвестиційних можливостей бюджетів усіх рівнів, які

становлять лише 12,7 відсотків загальних обсягів капіталовкладень, не

забезпечили належну державну підтримку структурним зрушенням в економіці.

Фондовий ринок поки, що не забезпечує вагомого зростання обсягу

інвестицій і структурну перебудову народного господарства через

недоскональність законодавчої бази про цінні папери, а також механізмів їх

реєстрації, відсутність відповідної інфраструктури ринку цінних паперів.

Якщо у 1990р. рівень введення в дію найважливіших виробничих

потужностей, будівництво яких здійснювалось із залученням державних

капітальних вкладень, складав понад 40 відсотків, то у 19998р. введені в

дію лише окремі об’єкти. Зокрема, введено в дію потужності по видобутку110

тис. тонн вугілля за рік на шахті “Ніканор-Нова” в Луганській області,

переробці 7,5 тонн бурштину на державному підприємстві “Укрбурштин” у м.

Рівне, ПЛ 750 кВ Південнодонбаська – Донбаська, протяжністю 216,6 км тощо,

проте питання розрахунків з підрядчиками на багатьох будовах залишається

невирішеним.

Із залученням власних коштів здійснено технічне переозброєння

потужностей на Криворізькому державному гірничо-металургійному комбінаті

“Криворіжсталь” з приростом потужностей на 17 тис. тонн чавунного

фасованого литва, 18 тис. тонн сталевого литва, на комбінаті “Запоріжсталь”

введено в дію станцію очистки промислових стоків, потужністю 800тис. м3 на

добу, потужність випуску 500 тис. тонн залізної сирої руди на ВАТ “Суха

балка” в м. Кривий ріг, перший пусковий комплекс об’єкту “А” VI черга на

АНТК ім. Антонова, черга установки по виробництву 300 кг текамін-

гідрохлориду на АТ “Фармак” а м. Києві, прокладено 1823,3 км ліній

електропередачі різної напруги, 49,2 км автомобільних доріг,

електрифіковано 96,1 км залізничних колій тощо.

Не зважаючи на те, що в країні накопичено майже річний обсяг

незавершеного будівництвом житла з високим ступенем будівельної готовності,

введення його в дію у 1998р. зменшилось проти 1997р. на 9 відсотків (в той

час, як за 1 півріччя спостерігалось збільшення у порівнянні з відповідним

періодом 1997р на 1,7 відсотків) і склало 5599 тис. кв. метрів загальної

площі.

Спорудження об’єктів за Чорнобильською будівельною програмою, яке

здійснювалося за залишковим принципом, велося надто низькими темпами. На їх

будівництві освоєно117,852 млн. грн. (76,3 відсотка уточненого річного

обсягу). Профінансована Чорнобильська будівельна програма в обсязі 137,3

млн. грн. (88,8 відсотків річного обсягу), але через необхідність погашення

заочної заборгованості за роботи, виконані у минулий період, лише п’ята

частина їх була спрямована на фінансування програми 1998р.

В умовах обмеженості коштів Чорнобильського фонду першочергове значення

приділялося завершенню переселення жителів із зони безумовного

(обов’язкового) відселення. у 1998р. з цієї зони переселено 355 сімей, в

тому числі з Київської області – 70 та з Житомирської – 285 сімей. В той же

час, на забруднених територіях вказаної зони продовжує проживати 2912

сімей.

За попередніми підсумками, підрядні організації в 1998р. забезпечили

нарощення обсягів виконаних будівельно-монтажних робіт у порівнянні з

минулим роком майже на 2,7 відсотка, а їх загальний обсяг склав близько

5303млн. грн. (у 1997р зниження становило 11,9 відсотка).

Для України як держави з перехідною економікою важливо розглядати

залучення іноземних інвестицій у контексті структурних змін і економічного

зростання. Офіційно визначеними пріоритетними завданнями, які покликані

розв'язати іноземні інвестиції, є: структурна реформа економіки;

технологічне оновлення виробництва; виробництво товарів широкого

споживання; подолання залежності країни від імпорту.

Але слід зазначити, що цілі інвесторів, які з'являються на вітчизняному

ринку, приходять у суперечність з внутрішньою економічною програмою

розвитку. Так, у структурі господарства їх, насамперед, цікавлять сировина,

метал, вугілля, продукти хімічної промисловості тощо. Їх інтерес викликають

підприємства, що мають певні технологічні переваги і перспективу розвитку,

а також науково-технічний потенціал. Інакше кажучи, увагу іноземців

привернула саме можливість спрощеного дешевого доступу до українських

сировинного ринку, науково-технологічної бази і кваліфікованої робочої

сили. Якщо Україна прагне дістати через ПІІ доступ до сучасних технологій,

то західні фірми реалізують технології, які вже пройшли половину свого

життєвого циклу і на світових ринках не є конкурентними. Невибагливість

споживачів українського ринку надає застарілим і не прибутковим на

західному ринку товарам можливість продовжити своє життя. Отже,

конкурентоспроможні світові корпорації орієнтуються на глобальні експортні

стратегії, а не на розвиток вітчизняного виробництва товарів в Україні.

Крім того, високий інвестиційний ризик в Україні зумовлює незначну довіру

західних підприємців. Ті ж з іноземних інвесторів, хто вже прийшов на її

внутрішній ринок, не поспішають вирішувати проблеми і завдання своїх

українських партнерів.

Все ж аналіз розвитку інвестиційної діяльності за останні роки показує

її певну позитивну динаміку, розширення масштабів, видів і сфер. Сьогодні в

економіку України вкладено понад 2 млрд. $ прямих іноземних інвестицій, що

майже в 10 разів більше порівняно з 1994 р. За 1994 р. темпи їх приросту

(порівняно з базовим 1993 р.) склали 1,7, за 1995 р.-3,4, за 1996 р.-6,4 і

за 1997 р.-9,4 рази. Водночас є зовсім мізерним обсяг іноземних капітальних

вкладень — по 5 млн. грн. на рік. Певна річ, капітальні вкладення

становлять лише частину інвестицій, однак є підстави твердити, що

статистика явно занижує величину іноземних капітальних вкладень.

За даними НБУ, у 1998 р. найбільш вагомими були капіталовкладення в

українську економіку із Сполучених Штатів Америки - 509,7 млн. $ (18,3% від

загального обсягу інвестицій), Нідерландів - 264,1 млн. $ (8,3%),

Великобританії -209,2 млн. $ (7,5%), Росії - 186,9 млн. $ (6,7%).

Відповідні вкладення в 1998 р. були здійснені інвесторами з Південної Кореї

за проектом спільного підприємства між компанією “Daewoo” та заводом

“АвтоЗАЗ” (обсяг інвестицій з цієї країни станом на 1 січня 1999 р. досяг

186,2 млн. $, тобто 6,7%).

Формування галузевої структури іноземних інвестицій пов'язана з

особливостями інвестиційного клімату України. Зацікавленість інвесторів

викликають проекти, розраховані на короткострокову перспективу, з віддачею

найближчим часом (харчова промисловість, внутрішня торгівля), а також на

стратегічне завоювання ринків машинобудування і хімічної промисловості.

З огляду на динамізм розвитку, статистичні дані інвестиційного процесу

швидко “старіють”. Тому повноцінний економічний аналіз інвестиційної

діяльності є утрудненим. Але можна відзначити формування певних тенденцій,

що якісно характеризують розвиток іноземного інвестування в Україну:

V переважання за розмірами інвестицій партнерів з промислово

розвинутих країн і за кількістю – з країн, які розвиваються, а

також поступове збільшення частки країн СНД;

V орієнтація спільних підприємств на виробництво товарів, якими

світові ринки практично насичені, та на сферу послуг;

V реалізація спільних інвестиційних проектів, як правило, на

двосторонній основі;

V обережність західних партнерів щодо великих інвестицій, зумовлена

відсутністю надійних гарантій щодо їх захисту, нерозробленістю

стратегії та тактики виходу на практично невідомий і раніше

закритий ринок;

V активність малих іноземних фірм, орієнтованих на швидке обертання

невеликого капіталу або на вигоду від разових операцій (нерідко

суто посередницьких);

V нерівномірність розподілу інвестицій за галузями і регіонами

України, їх зосередження у промислових центрах України;

V велика частка майнових внесків іноземних інвесторів у загальних

обсягах інвестицій, слабке використання механізмів фінансового

ринку для інвестування.

Основними формами залучення інвестицій протягом 1990-х років являються

вкладення у формі рухомого та нерухомого майна (близько 65%) та грошові

вкладення (близько 25%). Склад іноземних інвесторів в Україні формується за

рахунок:

* транснаціональних корпорацій;

* компаній-аутсайдерів, які не витримали конкуренції в свої

країнах;

* компанії з обмеженими фінансовими можливостями, які

розраховують на швидкий успіх.

Географічна структура іноземного інвестування в економіку України

формується під впливом двох взаємопов’язаних груп факторів. З одного боку,

її розвиток визначається глибиною зовнішньоекономічних зв’язків з

традиційними партнерами (країни СНД, де домінує Росія, окремі

східноєвропейські та західні країни), з другого – потрібність

диверсифікації, в першу чергу міжнародної інвестиційної діяльності. В цьому

контексті характерними рисами є:

. переважання двосторонніх міждержавних договорів, в

яких практично не пропрацьовано механізми участі в

багатосторонніх міждержавних структурах (ГАТТ/ВТО,

МАГАТЕ, конвенції по передачі передових технологій,

авторських прав тощо);

. вузька орієнтація в міжнародних фінансових відношеннях

(в основному МВФ та Всесвітній банк);

. орієнтація на незрілі інтеграційні регіональні та

субрегіональні групування, наприклад Чорноморське

економічне співтовариство.

Для географічної структури прямого іноземного інвестування характерне

збереження провідної ролі США, Німеччини, Великобританії, Кіпру, Швейцарії,

Росії.

Галузева структура іноземних інвестицій формується в основному за

рахунок внутрішньої торгівлі, харчової промисловості, машинобудування,

металообробки та фінансових послуг. Серед інших галузей відносне значення

мають наука, охорона здоров’я, побутове обслуговування, зовнішня торгівля,

будівництво, хімічна промисловість.

Структура іноземного інвестування по регіонам України характеризується

традиційним залученням іноземних інвестицій в економіки Києва, Одеської,

Дніпропетровської, Донецької, Львівської областей, Автономної Республіки

Крим.

Взагалі ж аналіз прямого іноземного інвестування в європейські країни з

перехідною економікою дозволяє зробити головний висновок про те, що реально

ПІІ мають значний вплив на національні економіки таких країн, як Польща,

Чехія, Словакія, а також Естонія та Латвія. Стосовно ж інших країн з

перехідною економікою, в тому числі й України, цей вплив є більш

психологічним, тому що питома вага прямих іноземних інвестицій дуже мала у

порівнянні з їх потребою в капітальних вкладеннях.

Висновок

Державна інвестиційна політика в Україні консервувала неефективну,

здеформовану структуру економіки, що є однією з головних причин погіршення

економічної ситуації. При структурній перебудові національної економіки

неможливо уникнути того, що неефективні виробництва, нежиттєздатні види

економічної діяльності, засновані на державному замовленні, державному

постачанні й державному фінансуванні, опиняться за бортом, збанкрутують.

Страх перед такою перспективою для багатьох державних підприємств важкої

індустрії є одним з головних чинників, які гальмують структурну перебудову

економіки, консервують її нинішню деформовану структуру. Панування протягом

багатьох десятиліть одноманітних державно-монополістичних господарських

структур позбавило економіку належного динамізму, гнучкості, орієнтації на

попит, сприйняття інновацій, а відтак – і ефективності. Відмова від

галузевого, вузьковідомчого державного управління економікою на користь

функціонального, ефективного поєднання ринкового й державного регулювання,

демонополізація відбуваються надто повільно, мляво; механізм банкрутства не

діє. Це й гальмує позитивні структурні зрушення в економіці та перехід від

економічного спаду до економічного зростання. Звичка до застарілих методів

господарювання, до екстенсивного нарощування виробництва заради

виробництва, відчуження від власності і результатів праці призвела до того,

що попит на інвестиції, як правило перевищує можливість його задоволення.

У стратегії інвестиційної діяльності важливу роль відіграють науково-

обґрунтоване визначення пріоритетних напрямів інвестування, їх

відповідність державним інтересам, програмним цілям національного

відродження України, швидкого подолання економічної кризи і досягнення

стабілізації та зростання народного господарства. Саме на пріоритетні

напрями науково-технічного прогресу слід максимально націлювати

інвестиційну й інноваційну діяльність та ресурси. На розвиток сучасних і

майбутніх високотехнологічних виробництв можуть претендувати тільки ті

країни, які здатні забезпечувати високий рівень науки, техніки, освіти,

культури, організації управління та трудової дисципліни.

В економіці України у цьому відношенні склалася непроста ситуація.

Держава, що збідніла внаслідок гострої економічної кризи, втрачає надійні

джерела необхідного інвестування. І тепер, прагнучи, хоча б з чималим

запізненням, відродити й активізувати політику відтворення як основу

стабілізації та оновлення національного товаровиробництва, наразилася на

протидію певних політичних і економічних сил. Концентрація фінансового

капіталу у сферах нових структур, тіньового обігу та банківської системи,

які не прагнуть до виробничого інвестування, по суті, гальмує

відтворювальні процеси, економічну стабілізацію і зростання.

Аналіз надходження іноземних інвестицій в Україну свідчить, що на

сьогодні ця молода незалежна держава ще не створила належної бази для

залучення капіталів з-за кордону. Тому найважливішими умовами залучення

іноземних інвестицій є стабілізація макроекономічного середовища, а також

удосконалення законів і нормативних актів. Але, водночас, дані питання не

можуть бути розв'язані без загальної соціально-економічної стабілізації в

країні.

Найістотнішою перешкодою для діяльності іноземних інвесторів в Україні

є недосконалість відповідного законодавства. Спроби вдосконалення

нормативних актів згідно з цілями України, а також мотивації іноземних

партнерів зумовили часті зміни в українському законодавстві. До останнього

часу не запропоновано жодного законодавчого акта, який би був достатньо

відпрацьованим, універсальним. Ускладнює ситуацію і практика коригування

нормативних актів під час їх руху від верхніх рівнів управління до нижніх.

Це пов'язано з тим, що закони і постанови мають нерідко декларативний

характер. Тому органи управління нижчих рівнів трактують їх на свій розсуд.

До головних факторів, що стримують формування економічного середовища,

сприятливого для залучення іноземних інвестицій, можна віднести також і

невизначеність пріоритетів ринкового трансформування економіки та

повільність процесів приватизації.

Проблеми соціально-психологічного характеру в залученні інвестицій

пов'язані з відсутністю ринкового менталітету у вітчизняних бізнесменів, що

проявляється у їх нездатності самостійно приймати відповідальні рішення,

швидко орієнтуватись у мінливому економічному середовищі.

Залученню іноземних інвестицій перешкоджають нерозвиненість

комунікаційних засобів, незабезпеченість повною, надійною нормативно-

правовою та комерційною інформацією.

Політика України як молодої незалежної держави щодо активізації процесу

залучення ПІІ, перш за все, пов'язана з ринковим соціально-економічним

трансформуванням суспільства. Отже, створення загальнополітичних, правових

та інституціональних умов, сприятливих для інвестування, є одночасно як

передумовою, так і результатом успішних реформ у нашій державі.

Говорячи про іноземні інвестиції треба враховувати світовий досвід,

який показує, що найбільших успіхів у залученні іноземних інвестицій

досягають ті країни, які, по-перше, ставлять таку мету, як пріоритетну в

своїй економіці, по-друге, використовують при цьому можливо більший набір

заходів. Головне тут:

. створення привабливого інвестиційного клімату;

. створення міжнародного образу країни як такої, що надає

інвестору кращі, ніж інші країни, можливості.

Підводячи підсумок, необхідно сказати, що загалом інвестиційно-

підприємницький клімат України є складним. Залучаючи до країни іноземний

капітал, не слід забувати, що з нинішньої кризи Україну виведуть лише

власні зусилля. Не варто надавати підприємствам з іноземними інвестиціями

податкові пільги, яких не мають українські, зайняті у тій же сфері

діяльності. Як показав досвід, такий захід майже не впливає на інвестиційну

активність іноземного капіталу, але призводить до виникнення на місці

колишніх вітчизняних виробництв підприємств з формальною іноземною участю,

які претендують на пільгове оподаткування.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бойчик І.М., П.С. Харів, М.І. Хопчан. Економіка підприємств

–Львів, 1998.

2. Гаврилюк «Умови здійснення іноземного інвестування» //

«Економіка України» № 8 серпень 1997.

3. Губський Б.В. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі

– К., 1998.

4. Закон України “ Про інвестиційну діяльність” (1991р.)

5. Закон України “Про загальні засади створення і

функціонування спеціальних (вільних) економічних зон” від 30

жовтня 1992р.

6. Закон України “Про режим іноземного інвестування” //

Відомості Верховної Ради України, № 19, 1996р.

7. Закон України “Про захист іноземних інвестицій в Україні”//

Відомості Верховної Ради України, № 46, 1992р.

8. «Іноземні інвестиції та українські інвестиції за кордоном,

міжнародні торги ( тендери )» // «Фінансовая тема» № 9

сентябрь 1998.

9. Ландарь «Особливості залучення іноземних інвестицій в

Україну» // «Економіка України» № 12 грудень 1998

10. Омельченко А.В. Правове регулювання іноземних інвестицій в

Україні – К., 1996

11. Пила В., Чмир О. До питання формування вільних економічних

зон в Україні// Економіка України, 1996г., № 12.

12. Савчук В.П., С. И. Прилипко Е. Г. Величко Анализ и

разработка инвестиционных проектов – К., 1999.

13. Сидоров А. Особливості законодавчого забезпечення вільних

економічних зон в Україні// Економіка України, 1996г., № 12.

14. Теорії мікро-макроекономіки під редакцією Ю.В. Ніколенко,

М.М. Діденко, К., 1999

15. Україна на роздорожжі. //За ред. Зіденберга А., Хоффмана Л.

– Пер. З англ. – К.: Фенікс, 1998р.

16. Чмырь Е.С. Свободные экономические зоны: подходы к

классификации// Организация и регулирование экономики – К.:

Лыбидь, 1993г., Вып. 113.

17. Шевчук В.Я., Рогожин П.С. Основи інвестиційної діяльності. –

К.: Генеза, 1997р.

Страницы: 1, 2