Національна політика СРСР в роки перебудови

Національна політика СРСР в роки перебудови

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

РІВНЕНСЬКИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра всесвітньої історії

Shura19@yandex.ru

Курсова робота

на тему:

Національна політика СРСР в роки перебудови

Виконала:

студентка -го курсу,

групи , історико-

соціологічного факультету

Науковий керівник:

РІВНЕ - 2004

ЗМІСТ

Стор.

Вступ.....................................................................

............................................... 3

1. Передумови

перебудови..................................................................

......... 5

1. Початок перебудови: відсутність передумов для

розвитку

демократії................................................................

....... 5

1.2. Цілі і задачі перебудови

.................................................................. 8

2. Перебудова та викликані нею

зміни.................................................... 10

2.1. Реформа державного апарату в період перебудови.....................

10

2.2. Зміни в законодавстві

............................................................................

15

2.3. Формування нової зовнішньополітичної доктрини СРСР....... 20

2.4. Соціально-економічна і політична ситуація в

період

перебудови..................................................................

................. 25

3. Наслідки

перебудови..................................................................

............... 36

3.1. Завершення

перебудови..................................................................

....... 36

3.2. Підсумки перебудови………………………………………………….. 37

Висновки ……………………………………………………………………… 40

Література …………………………………………………………………….. 42

Вступ

У 1982 р. пішов з життя Л.І.Брежнєв, людина, яка уособлювала собою

неосталінізм. Протягом п’ятнадцяти років, за винятком розстрілів і масових

тортур, практично все лишалося, як було при Сталіні. За неповні два

десятиліття в країні було відновлено й зміцнено командно-адміністративну

систему управління всіма сторонами суспільного життя. Вона не передбачала

ні в економіці, ні в культурі, ні, тим більше, в пресі ніяких дій, які не

були би узгоджені з керівництвом. Ініціатива дозволялася лише в межах того,

як краще виконати вказівки партії.

Новий генеральний секретар, який прийшов після Л.І.Брежнєва, Ю. В.

Андропов, прагнув “затягнути гайки” і, як багаторічний голова комітету

держбезпеки, взявся не до демократизації життя, а до впорядкування

насильства, яке мало покласти край розпаду соціалістичного суспільства.

Серед заходів, до яких вдалося керівництво країни, були і дуже непопулярні,

наприклад, було дано команду зупиняти людей на вулицях та в кінотеатрах за

те, що вони в робочий час перебували не на роботі.

Наступний генеральний секретар ЦК КПРС К.У. Черненко повернув країну

назад, на рейки застою, до брежнєвських часів. Знову і партію, і пресу

охопила апатія, а економіка й соціальна сфера продовжували втягуватися в

повномасштабну кризу.

Врешті в квітні 1985 р. до найвищої партійної влади в СРСР прийшов

новий генеральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов. Квітневий пленум

знаменував собою докорінний поворот в історії і компартії, і Радянського

Союзу, і України, і української преси, і в цілому всього світу. На

квітневому пленумі так звані реформаційні сили партії провели в генсеки

свою кандидатуру першого секретаря Ставропольського обкому, реформатора,

який вже мав певний авторитет за кордоном (ще як член політбюро ЦК КПРС,

він побував в Англії і тодішній прем’єр-міністр Великої Британії Тетчер

дала йому дуже високу оцінку як гнучкому політичному і державному діячеві).

В лютому-березні 1986 р. пройшов ХХVII з(їзд КПРС. Вперше, на відміну

від попередніх з’їздів, на ньому було заслухано не звітну, а політичну

доповідь. В ній було поставлено діагноз нашому суспільству: його державна й

політична система застаріла, не відповідає вимогам сучасності. Зокрема,

було наголошено на проблемі “відірваності слова від справи”.

XXVII з(їзд КПРС зробив спробу повернути партію обличчям до людей. По

суті, було поставлено історичний експеримент на сумісність соціалізму та

демократії. І експеримент, на подив його організаторів, дав негативну

відповідь: командно-адміністративний соціалізм, збудований в СРСР,

протилежний демократії, несумісний з нею, - і таким чином довів перевагу

демократії.

Почалися процеси, які спочатку мали на меті пристосувати партію до

нових умов, позбутися застійних явищ, оживити, прискорити, активізувати

партійну роботу і відтак перевести економіку на режим оздоровлення.

Стратегічний курс на перебудову соціальних відносин було визначено на

кількох наступних пленумах і затверджено у новій редакції програми партії

(програми побудови комунізму, прийнятої ще в хрущовські часи). Це сталося

на ХХVІІ з(їзді КПРС, а згодом було підтверджено та поглиблено на ХІХ

Всесоюзній партійній конференції.

Метою бурхливих перемін у соціально-економічній та політичній сферах

життя було визнано вирішення назрілих соціальних проблем на основі розвитку

планово-ринкового господарства, повністю звільненого від бюрократичних пут.

В економіці було проголошено відмову від командно-адміністративної

системи управління й проголошено переважно економічні методи управління

господарством - а згодом навіть визнано необхідність переходу до соціально

орієнтованих ринкових відносин, що по суті вже означало скасування

планового принципу розвитку промисловості й сільського господарства.

В соціальній сфері було проголошено відмову від так званого залишкового

принципу, за яким на освіту, культуру, медицину, екологію тощо витрачається

те, що лишається після пріоритетних витрат. Проголошено було повернення до

усвідомлення їх першочергового значення, до практичного переорієнтування

економіки на вирішення її потреб.

У політиці - взято курс на пробудження від апатії та байдужості, на

різку політизацію народних мас, на розділення функцій партії і держави,

перехід від монополії КПРС у сфері ідеології, зокрема ЗМІ, до плюралізму,

становлення багатопартійності. Певне здивування при цьому викликало те, як

старі, ще сталінського гарту газети пишалися тим, що саме партія

проголосила курс на оновлення життя в країні, та ставали на чолі цього

дозволеного та узгодженого прогресу.

1. Передумови перебудови.

Квітень 1985 року поклав початок повільним, обережним реформам,

спрямованим на часткове відновлення існуючої системи. Зміни, що відбувалися

протягом приблизно трьох наступних років, віддалено нагадували ситуацію, що

склалася в Росії наприкінці 50-х років минулого століття. Сто тридцять

років тому потреба в частковій модернізації режиму була усвідомлена в

результаті поразки в Кримській війні, що продемонструвала усьому світу, як

далеко відстала Російська імперія від інших європейських держав за час, що

пройшов після тріумфальної перемоги її над наполеонівською Францією. Тепер

же причиною “ремонту, що почався,” стало відставання від США в гонці

космічних озброєнь: нездатність у силу економічних причин дати відповідь на

програму “зоряних війн” переконала правлячі кола СРСР у тому, що змагання в

сфері високих технологій уже майже програно (про близькість економічної

кризи говорить хоча б такий факт: з 1971 по 1985 р. у наявності була

негативна динаміка росту по найважливіших економічних показниках.

Мова йшла зовсім не про те, щоб змінити систему - існуюча цілком

влаштовувала правлячі верхи. Систему цю прагнули лише пристосувати до нових

- насамперед міжнародних - умов.

Навпроти, у первісному проекті перебудови в главу кута ставилася

технологія, а не людина - їй приділялася незрозуміла роль “людського

фактора”.

1.1. Початок перебудови: відсутність передумов для розвитку демократії.

У 1985 році СРСР являв собою типовий приклад панування тоталітарного

режиму в рамках соціалістичної системи. Природно, що в такій обстановці не

могли скластися передумови, необхідні і достатні для переходу до

демократії.

У західній політології прийнято розрізняти економічні, політичні і

культурно-психологічні передумови, що сприяють становленню ефективної

демократії. До економічних передумов можна віднести високий рівень

індустріалізації і певний рівень добробуту населення. Відповідно до теорії

політолога Лернера, високий рівень економічного розвитку, досягнутий у ході

попередньої політичної епохи, є первинною умовою стабільної демократії і

всебічної модернізації суспільства. Перефразувавши Лернера, можна сказати,

що чим нижче рівень економічного добробуту має країна, тим менше в неї

шансів для демократизації.

У СРСР були відсутні соціально-економічна основа і відповідні

передумови демократії – не було ринку, середнього класу, достатнього

економічного розвитку.

До політичних передумов демократії західні політологи відносять

визнання всіма політичними суб'єктами “правил демократичної гри”, під якими

розуміються: визнання політичною елітою й основною масою громадян країни

демократичних принципів устрою держави (наприклад, принцип поділу влади в

державі, багатопартійність, воля ЗМІ і. т.д.), визнання політичної

опозиції, активна участь громадян у політичному житті країни.[10;144]

Тоталітарна політична культура громадян, що ґрунтувалася на принципах

колективізму, визначеності, єдності й однаковості, перешкоджала виникненню

продемократичних чи хоча б антитоталітарних поглядів. Для успіхів процесів

демократизації в СРСР необхідно було поступово змінювати, трансформувати

політичну культуру соціалізму, що з погляду світової політології не

підходила для демократії, точно так само що як існувала економічна

культура, теорія і практика соціалізму не підходили для ліберальної

економіки.

Перебудова – комплекс реформ, що були ініційовані і перетворені в життя

“зверху”.

Розглянемо більш докладно основні складові переходу до демократії з

погляду західних політологів.

Перша стадія – лібералізація, відповідно до поглядів західних

теоретиків, являє собою процес інституціоналізації основних громадянських

воль без радикальної зміни владного апарату, тобто свого роду контрольоване

відкриття нового політичного простору, що має ціль поставити під сумнів

легітимність і стабільність попереднього політичного режиму. Легітимність

колишнього режиму звичайно зменшується внаслідок його дискредитації

реформаторами і демонстрації ними переваг нового, демократичного режиму.

Широка політична участь громадян, розширення громадянських прав і воль

теоретично повинні вести до появи в суспільстві альтернативних думок і

настроїв. Основним критерієм лібералізації, звичайно, вважається поява

конфліктів інтересів, що, з одного боку, є необхідною передумовою

демократії, а з іншого боку – одночасно підриває стабільність попереднього

режиму.

На другій стадії конфлікт між прихильниками старого режиму й опозицією

може мати два варіанти завершення. Або це демонтаж колишньої системи

внаслідок мирного дозволу конфлікту інтересів між режимом і опозицією, або

розпад системи у випадку небажання позначених сторін прийти до компромісу.

Для остаточного демонтажу системи необхідно, щоб протистояння

опозиційних сил завершилося добровільним прийняттям усіма сторонами

демократичних норм і цінностей.

Третьою стадією розвитку моделі є власне демократизація, що являє собою

конституційне оформлення демократії. Основним критерієм досягнення певного

рівня демократизації суспільства в даній моделі служать демократичні

вибори, при проведенні яких жодна зі сторін не може цілком їх контролювати

і гарантувати результат у свою користь. Конституційне оформлення

демократичних інститутів за цією схемою здійснюється шляхом прийняття

спеціальних нормативних актів.

Остання четверта стадія характеризується засвоєнням нових норм і

цінностей громадянами країни.

У чому ж помилка горбачовської демократизації? У 1985 році

демократизація системи випереджала ріст потреб громадян СРСР у цій

демократії.

1.2. Цілі і задачі перебудови

Керівництво країни на чолі з Горбачовим поставило перед собою ціль

вивести суспільство з колишнього, застійного стану і повести країну до

демократії, що своєрідно розуміється. У заявах керівництва того часу можна

виявити три потенційно необхідних для здійснення реформи компонента:

аналітичний, що містив критику існуючої системи (гасло гласності),

перспективний, пояснюючий те, що повинно бути зроблене (гасло перебудови)

і тактичний пояснюючий механізми досягнення мети (на різних етапах цю роль

грали гасла “прискорення”, “нового мислення” і “демократизації”).[1;94]

Перебудова мала своєю урочисто проголошеною метою не трансформацію системи,

а перехід до нового, гуманного соціалізму. Усебічна ж демократизація

повинна була торкнутися тільки нижчих ешелонів влади. Процеси, що почалися,

були спрямовані лише на часткову видозміну колишньої політичної системи і

на збереження позицій КПРС при пануванні трохи модернізованої

соціалістичної ідеології.

Перші реформи. Причини кризи в економіці, що наступили, треба шукати у

виродливій структурі народного господарства країни і відсутності серйозних

стимулів до праці. Усе це варто помножити на серйозні помилки в управлінні,

допущені на початку перебудови.

Спочатку, на XVII З'їзді КПРС питання ставилося правильно: повернути

виробництво обличчям до споживача й активізувати людський фактор. Але як

домогтися поставленої мети? Горбачов обрав цілком марксистський метод -

метод проб і помилок.[4;47]

Спочатку було “прискорення” - наївна спроба за допомогою ідеологічних

заклинань і призовів до “кожного на своєму робочому місці” змусити

проржавілий господарський механізм крутитися швидше. Але одними

домовленостями було не обійтися: на випуск товарів народного споживання

була задіяна тільки одна сьома частина основних виробничих фондів. І уряд

затіяв малу індустріалізацію - для того, щоб в остаточному підсумку

модернізувати відсталу легку промисловість. Усе це, однак, закінчилося

провалом уже на першому етапі: мільярдні держкапіталовкладення в базові

галузі безвісти розчинилися в загальному бедламі - нового обладнання,

матеріалів, технологій легка промисловість так і не дочекалася.

Тоді скоротили закупівлю ширвжитку і кинули валютні кошти на закупівлю

техніки за рубежем. Результат - мінімальний. Частина устаткування так і

залишилася на складах і під відкритим небом - недостача виробничих площ. А

те, що удалося зрештою змонтувати, то і справа давала відмовлення. Цілі

потокові лінії простоювали через неправильну експлуатацію, відсутності

запчастин, низької якості сировини.

Нарешті зрозуміли, що при відсутності стимулів у виробників нічого в

економіці не повернеш. Вирішили дати підприємствам госпрозрахункову

самостійність. Але обмежена воля обернулася лише правом безконтрольної

витрати державних засобів і призвела до здуття цін, скороченню обсягів

виробництва і різкому рості грошової маси в наявному обігу.

Ріст заробітків при цьому ніяк не вплинув на вихід кінцевої споживчої

продукції, оскільки гроші виплачувалися не тільки виробникам товарів, але і

всім іншим без винятку.

Бажання влади виглядати добре без усяких на те основ зіграло з нею

поганий жарт. Не скорочуючи колишніх витрат, у центрі і на місцях

розробляли незліченні соціальні програми, накачували в економіку інфляційні

гроші. Зрештою роздутий платоспроможний попит початків потихеньку

роздавлювати і торгівлю, і споживчий сектор промисловості.

Втрати народного господарства від реформ Горбачова зростали. Другий

подих до соціалізму так і не прийшло - почалася агонія...

2. Перебудова та викликані нею зміни.

2.1. Реформа державного апарату в період перебудови.

Зміни, що відбувалися в країні, основним змістом котрих була

демократизація суспільного життя, зокрема розвиток гласності і політичного

плюралізму, а також послаблення влади КПРС — стрижня адміністративно-

командної системи управління, обумовили необхідність реформування

державного апарату як в центрі, так і на місцях. Ця робота почала

розгортатись перш за все на союзному рівні. Досить радикальним кроком у

реформуванні держапарату було прийняття 15 березня 1990 p. III з'їздом

народних депутатів СРСР постанови про обрання М.Горбачева Президентом СРСР.

М.Горбачев став президентом країни, одержавши лише 59,2% від списочного

складу з'їзду народних депутатів СРСР.[2;114] Запровадження інституту

президентства в країні було логічним втіленням у практику державного

будівництва теорії розподілу влади, що передбачало функціонування трьох

самостійних гілок влади, в тому числі й виконавчої.

26 грудня 1990 p. з'їзд народних депутатів СРСР прийняв Закон "Про

зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) СРСР у зв'язку з

удосконаленням системи державного управління", значне місце в якому

відводилося правовому регулюванню організації та діяльності уряду СРСР.

Замість Ради Міністрів СРСР уряд далі іменувався Кабінетом Міністрів СРСР.

В оновленій ст. 128 Конституції СРСР зазначалося, що Кабінет Міністрів СРСР

є виконавчо-розпорядчим органом Союзу РСР і підлеглий президенту СРСР.

Докладно організація і діяльність уряду СРСР регламентувалися Законом СРСР

від 20 березня 1991 p. "Про Кабінет Міністрів СРСР". Реконструювання уряду

СРСР означало логічне продовження конституційного оформлення виконавчої

влади. Галузеве управління в країні здійснювали міністерства СРСР та інші

центральні органи державного управління Союзу РСР. Перелік названих союзних

органів наводився в Законі СРСР від 1 квітня 1991 p.[14;221]

У період, що розглядається, була піддана реформуванню й судова система.

13 листопада 1989 p. Верховна Рада СРСР прийняла нові Основи законодавства

СРСР і союзних республік про судоустрій. Підвищити роль суду були покликані

й інші правові акти. Так, 20 червня 1989 p. Верховна Рада СРСР прийняла

Закон "Про статус суддів в СРСР", а в грудні 1989 p. ухвалила низку

правових актів про судову систему, зокрема Закон СРСР "Про відповідальність

за неповагу до суду", постанови "Про затвердження Положення про

кваліфікаційні колегії суддів судів Союзу РСР", "Про затвердження Положення

про кваліфікаційну атестацію суддів", "Про затвердження Положення про

дисциплінарну відповідальність суддів, відкликання і дострокове звільнення

суддів та народних засідателів судів Союзу РСР".[4;118]

В процесі конституційних нововведень у роки "перебудови" було зроблено

спробу створити орган конституційного контролю. Цим органом став Комітет

конституційного нагляду СРСР, організація і діяльність якого були

врегульовані Законом про Конституційний нагляд в СРСР, ухваленим з'їздом

народних депутатів СРСР У грудні 1989 p. Проте діяльність зазначеного

органу виявилась малоефективною. Комітет був квазісудовим органом і являв

собою додаток до з'їзду народних депутатів СРСР. Громадяни були позбавлені

можливості звертатися до нього з конкретних питань.

На союзному рівні було зроблено спробу здійснити корінну реформу

організації місцевої влади. 9 квітня 1990 p. був прийнятий Закон СРСР "Про

загальні засади місцевого самоврядування і місцевого господарства в СРСР".

Згідно з постановою Верховної Ради СРСР про порядок введення в дію

зазначеного Закону вважалися такими, що втратили силу, закони про основні

права і обов'язки усіх ланок місцевих Рад народних депутатів. У той же час

Верховним Радам союзних республік пропонувалось забезпечити розроблення і

прийняття законодавчих актів, які б регулювали місцеве самоврядування

республік. Закон СРСР від 9 квітня 1990 p. містив основну ідею — перевести

місцеві Ради з режиму єдиного державного керівництва в режим місцевого

самоврядування — і закріплював становище місцевих Рад як повноправних

господарів на своїй території.

В руслі зазначених напрямків реформування союзної державності

здійснювалось і реконструювання державного апарату УРСР.

Помітною подією в державно-правовому житті УРСР було прийняття

Верховною Радою республіки 27 жовтня 1989 p. Закону "Про зміни і доповнення

Конституції (Основного Закону) Української РСР". У преамбулі цього Закону

зазначалося, що зміни до Конституції УРСР вносяться з метою розвитку

демократії, самоврядування народу, удосконалення виборчої системи,

структури, діяльності Рад народних депутатів, органів правосуддя та

відповідно до Закону СРСР "Про зміни і доповнення Конституції (Основного

Закону) СРСР". Прийняття Закону від 27 жовтня 1989 p. означало певне

зрушення у бік розвитку представницької демократії в Україні. Це було

пов'язано у першу чергу з демократизацією виборчої системи. Закон, зокрема,

забезпечував перехід до реальної, а не тільки проголошеної альтернативності

висування кандидатів у депутати. Істотні зміни було внесено в розділ 12

Конституції УРСР, що регламентував організацію і діяльність Верховної Ради

республіки. Чіткіше визначалась компетенція Верховної Ради, предмети

виключного відання цього вищого органу влади УРСР. Значно розширювалися

повноваження Голови Верховної Ради УРСР, який набуває рангу найвищої

посадової особи республіки і представляв УРСР у країні та в міжнародних

відносинах. Конституція УРСР у редакції Закону від 27 жовтня 1989 p.

передбачала функціонування в республіці Комітету конституційного нагляду

УРСР, який обирався Верховною Радою строком на 10 років. Істотні зміни були

внесені також в розділ 18 Конституції УРСР "Суд і арбітраж". Наприклад,

змінювався порядок обрання народних суддів районних народних судів. Обирали

їх обласні Ради народних депутатів. Судді усіх судів обиралися строком на

10 років. В розвиток демократичних начал виборчої системи, Верховна Рада

республіки 27 жовтня 1989 p. прийняла закони "Про вибори народних депутатів

Української РСР" та "Про вибори депутатів місцевих Рад народних депутатів

Української РСР".[14;315]

Демократизація виборчої системи дала позитивні результати. У березні

1990 p. на виборах до Верховної Ради УРСР і місцевих Рад народних депутатів

національно-демократичні сили одержали переконливу перемогу. Так, на

виборах до Верховної Ради вони завоювали в умовах жорсткого пресингу з боку

владних структур 27% депутатських мандатів. У парламенті республіки була

сформована опозиція в особі Народної Ради, до складу якої увійшло 125

депутатів. Між ними і партапаратною більшістю депутатів ("група 239")

розгорнулася запекла політична боротьба.[3;7] Уперше за багато років свого

існування Верховна Рада почала працювати в парламентському режимі, тобто

сесії продовжувалися по кілька місяців. Порядок їх роботи визначався

Тимчасовим регламентом засідань Верховної Ради Української РСР дванадцятого

скликання, затвердженим Верховною Радою УРСР 22 травня 1990 p.

Новий поштовх справі удосконалення державного апарату УРСР дало

прийняття Декларації про державний суверенітет України. 24 жовтня 1990 p.

Верховна Рада прийняла Закон "Про зміни і доповнення Конституції (Основного

Закону) Української РСР". Вони стосувалися в першу чергу розділу "Політична

система". Було змінено статтю Конституції про принцип демократичного

централізму. У новій редакції зазначалося, що організація і діяльність

держави ґрунтуються на засадах виборності всіх органів державної влади,

підзвітності їх народові, відповідальності кожної державної та службової

особи за доручену справу, обов'язковості рішень вищестоящих органів для

нижчестоящих відповідно до їх компетенції. Цим же Законом було виключено

ст. 6 Конституції про керівну і спрямовуючу роль КЛРС у суспільному та

державному житті і надано право політичним партіям, громадським

організаціям і рухам через своїх представників, обраних до Рад народних

депутатів, та в інших формах брати участь у розробці і здійсненні політики

в управлінні державними і суспільними справами. Таким чином, були підірвані

засади монопольного панування компартії в державі як вирішального чинника

функціонування командно-адміністративної системи управління.

Зміни і доповнення Конституції УРСР торкалися ряду статей про

розмежування повноважень між представницькими, виконавчими та судовими

органами. Істотні зміни було внесено до розділів 18 ("Суд і арбітраж") та

19 ("Прокуратура"). Судова і прокурорська системи України фактично

виводилися із підпорядкування союзним структурам. Так, в ст. 149

Конституції зазначалося, що "найвищий судовий контроль і нагляд за судовою

діяльністю судів республіки здійснюється лише Верховним Судом Української

РСР", а в ст. 163 — що "Генеральний прокурор Української РСР призначається

Верховною Радою Української РСР, відповідальний перед нею і тільки їй

підзвітний". Встановлювалося, що організація й порядок діяльності судів і

органів Прокуратури УРСР визначаються виключно законами УРСР.[12;9]

Передбачалося також створення в Україні дуже важливого органу —

Конституційного Суду.

20 грудня 1990 p. був прийнятий закон України "Про міліцію". Згідно з

ним основними завданнями міліції оголошувалися: забезпечення особистої

безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; запобігання

правопорушенням та їх припинення; виявлення і розкриття злочинів, розшук

осіб, що їх скоїли;

забезпечення безпеки дорожнього руху; захист власності від злочинних

посягань; виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень;

участь у наданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння в

межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам,

організаціям у виконанні покладених на них законом обов'язків.

Робота по удосконаленню держапарату України тривала й у 1991 р. Так,

Законом від 21 травня 1991 p. були змінені і доповнені статті Конституції

про структуру вищої виконавчої влади республіки. Посада голови Ради

Міністрів замінялась посадою прем'єр-міністра, Рада Міністрів стала

називатися Кабінетом Міністрів — урядом України — найвищим органом

державного управління республіки. 13 травня 1991 p. був прийнятий Закон

"Про перелік міністерств та інших центральних органів державного управління

Української РСР". Значною подією стало запровадження в Україні поста

Президента УРСР. З цього приводу Верховна Рада УРСР прийняла 5 липня 1991

p. такі закони: "Про заснування поста Президента Української РСР і внесення

змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР", "Про

Президента Української РСР", "Про вибори Президента Української РСР".

Вибори Президента України призначалися на 1 грудня 1991p.[10;198] Таким

чином, запровадження поста Президента УРСР було новим кроком по створенню в

республіці державного апарату, побудованого на принципах розподілу влади.

У період, що розглядається, значні за обсягом та змістом зміни і

доповнення до Конституції були внесені Верховною Радою України Законом від

19 липня 1991 p., викликані створенням Кримської Автономної республіки,

необхідністю визначення її конституційного статусу. В свою чергу це

викликало зміни статей Конституції про адміністративно-територіальний

устрій, систему і компетенцію державних органів.

Істотним змінам було піддано законодавство УРСР про місцеві Ради. Це

було пов'язано з прийняттям 7 грудня 1990 p. Закону УРСР "Про місцеві Ради

народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування". Він визначив

засади місцевого самоврядування — основи демократичного устрою влади в

республіці, правовий статус місцевих Рад народних депутатів, органів

територіального громадського самоврядування, а також форми безпосередньої

демократії. У преамбулі Закону підкреслювалося, що цей правовий акт є

основою реалізації державної влади і місцевого самоврядування, утвердження

повноти народовладдя на відповідних адміністративних територіях. З

введенням в дію зазначеного Закону втрачало чинність законодавство про

обласні, районні, міські, районні в місті, селищні, сільські Ради народних

депутатів УРСР .

Ось такі основні зміни в державному апараті України сталися в умовах

реформування політичної системи країни. Новий етап реформи держапарату

республіки розпочався уже у другій половині 1991 p., коли Україна набула

статусу незалежної держави.

2.2. Зміни в законодавстві в період перебудови.

На початок 1985 р. в Україні діяло розгалужене як союзне, так і

повністю відповідне йому республіканське законодавство. Воно було покликане

забезпечити функціонування командно-адміністративної системи управління і

планової економіки. У роки "перебудови" здійснюється реформування

законодавства. У діючі закони, інші правові акти вносяться численні зміни і

доповнення. Крім того, приймаються нові законодавчі акти. Практично не було

жодної галузі права, де б не сталися часом істотні зміни. Усе це було

обумовлено процесами, які відбувалися у суспільстві.

Особливо активний процес оновлення законодавства спостерігався в

галузях права, які регулювали економічні відносини. Так, було прийнято

низку правових актів, покликаних забезпечити перехід економіки СРСР на

систему ринкових відносин.

Зміна економічного фундаменту суспільства, пов'язана з переходом до

багатоукладної економіки, викликала посилення значення цивільного права як

основного регулятора ринкових відносин, що формувалися. Головними актами,

які регулювали цивільно-правові відносини в Україні у період, що

розглядається, були Основи цивільного законодавства Союзу РСР і союзних

республік від 8 грудня 1961 p. та Цивільний кодекс УРСР 1964 p., куди

вносилися зміни і доповнення. Проте поряд із зазначеними актами були

прийняті й нові закони, які вносили істотні зміни в цивільне право. Це перш

за все закони СРСР від 4 червня 1990 р. "Про підприємства в СРСР", від 26

травня 1988 p. "Про кооперацію в СРСР", від 6 березня 1990 p. "Про

власність в СРСР", Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про

оренду від 23 листопада 1989 p. та ін. В УРСР новими важливими актами в

галузі цивільного права стали закони від 17 лютого 1991 р. "Про власність"

і від 27 березня 1991 р. "Про підприємства в Україні".[14;156]

У травні 1991 p. були прийняті нові Основи цивільного законодавства

Союзу РСР і союзних республік, які набрали чинності 1 січня 1992 p. Вони

являли собою серйозний, глибоко продуманий, працездатний закон ринкового

типу.

До законодавства в галузі цивільного права тісно примикали правові

акти, покликані створити сприятливі умови для підприємницької діяльності.

Одним з них був Закон СРСР від 2 квітня 1991 p. "Про загальні засади

підприємництва громадян в СРСР", яким, зокрема, регламентувалися права і

відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності. В Законі

підкреслювалося, що він спрямований на створення умов для широкого

виявлення господарської ініціативи і заповзятливості громадян на підставі

реалізації принципу рівності усіх форм власності, свободи розпорядження

майном і вибору сфер діяльності. На забезпечення ефективного функціонування

економіки в умовах ринкових відносин були спрямовані Основи законодавства

про інвестиційну діяльність від 10 грудня 1990 p., а також Закон СРСР від

11 грудня 1990 р. "Про банки і банківську діяльність", який передбачав

можливість існування поряд з державними й комерційних банків.[14;157]

В Україні союзне законодавство про підприємницьку діяльність було

продубльовано в законах УРСР від 7 лютого 1991 р. "Про підприємництво" і

від 18 вересня 1991 р. "Про інвестиційну діяльність".

Одним з найважливіших правових актів, покликаних регулювати економічні

відносини, були Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про

землю від 28 лютого 1990 p. Вони мали регулювати земельні відносини і

створювати умови для раціонального використання та охорони земель,

відтворення родючості ґрунтів, збереження і поліпшення природного

середовища, розвитку усіх форм господарювання.

Перехід до ринкової моделі розвитку економіки був неможливим без

кардинального реформування трудового законодавства. Перші кроки у цьому

напрямку були зроблені на початку 1988 p., коли розпочався перехід

практично усіх підприємств на повний госпрозрахунок і самофінансування. З

цього часу був встановлений новий порядок розробки й укладення колективних

договорів. Основною його особливістю є деяка демократизація усієї

колдоговірної роботи.

З метою забезпечення рівноправності з чоловіками трудове законодавство

розширило жінкам пільги і надало їм додаткові гарантії трудових прав. Це

було закріплено, зокрема, в Законі СРСР від 22 травня 1990 р. "Про внесення

змін і доповнень у деякі законодавчі акти СРСР з питань, що стосуються

жінок, сім'ї та дитинства" і постанові Верховної Ради СРСР від 10 квітня

1990 p. "Про деякі заходи щодо поліпшення становища жінок".

Питання трудових відносин регулювалися і в таких законах СРСР, як "Про

власність в СРСР", "Про підприємства в СРСР", Основи законодавства Союзу

РСР і союзних республік про оренду. Наприклад, в ст. 62 Закону "Про

власність в СРСР" закріплялося, що громадянину належить виключне право

розпорядження своїми здібностями до праці.[14;157]

У трудовому законодавстві були й інші зміни прогресивного характеру.

Так, тривалість випробування при прийомі на роботу стала визначатися за

погодженням сторін трудового договору, були скасовані нерозумні обмеження

роботи за сумісництвом, краще стимулювалося суміщення професій і посад

тощо.

Кардинальними можна вважати також зміни в інституті трудового договору

по запровадженню союзним законодавством 1990— 1991 pp. так званої

контрактної форми прийняття на роботу. Свідченням розуміння необхідності

кардинальних змін в галузі правового регулювання праці є включення до плану

підготовки проектів законодавчих актів, необхідних для правового

забезпечення економічної реформи, підготовка проекту закону СРСР про

приведення Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю у

відповідність з новими принципами господарювання.

Постановою Верховної Ради УРСР "Про економічну самостійність

Української РСР" було передбачено розробку законодавчих актів про працю.

Законом УРСР від 20 березня 1991 p. були внесені окремі зміни в КЗпП УРСР.

Щоправда, ці зміни можна охарактеризувати лише як тимчасові заходи щодо

оновлення трудового законодавства. Були прийняті й інші законодавчі акти,

присвячені окремим інститутам трудового права України, наприклад закони

УРСР від 1 березня 1991 р. "Про зайнятість населення" і "Про основи

соціальної захищеності інвалідів в Україні".

Таким чином, і в союзному, і в республіканському трудовому

законодавстві мали місце певні зрушення реформаторського характеру. Проте в

цілому трудове законодавство перебувало у кризовому стані і не відповідало

потребам часу. Істотними недоліками цієї галузі права були:

> хибна орієнтація на виробництво, а не на працівника;

незахищеність розмірів зарплати; низький рівень умов праці;

> майже повна відсутність договірних начал між працівником і

адміністрацією підприємства, установи, організації; слабкість

захисту трудових прав при їх масових порушеннях (йдеться про

обмеженість предмета і вузька сфера дії права, яка охоплювала

лише робітників і службовців держпідприємств, організацій і

установ);

> слабкість економічних методів регулювання; негнучкість права,

внаслідок чого приймалися спрощені рішення при регулюванні

трудових відносин; надмірна централізація права, яка не залишала

місця самостійній правотворчості союзних республік. Тому в умовах

економічних реформ і розвитку ринкових відносин потрібні були

радикальні зміни всього законодавства про працю, які відображали

реальні процеси перебудови в різних сферах життя суспільства.

Робилися також спроби реформувати законодавство, яке регулювало

соціально-культурну сферу. Наприклад, були прийняті такі закони СРСР: від

11 квітня 1991 р. "Про загальні засади державної молодіжної політики в

СРСР", від 15 травня 1990 р. "Про пенсійне забезпечення громадян в СРСР",

від 24 квітня 1990 р. "Про мови народів СРСР", від 1 жовтня 1990 р. "Про

свободу совісті і релігійні організації". Серед правових актів України

соціально-культурного призначення можна назвати, зокрема, закони від 28

жовтня 1989 p. "Про мови в Українській СРСР" і від 5 листопада 1991 р. "Про

пенсійне забезпечення".[14;158]

У роки перебудови в кримінальне законодавство, яким керувались в

Україні, вносилися зміни і доповнення, обумовлені процесами, які

відбувалися в соціально-скономічній і політичній сферах. Так, у 1985—1986

pp. кримінальне законодавство змінювалося у зв'язку з проведенням політики

по посиленню боротьби з пияцтвом, а також одержанням нетрудових доходів. У

1986 р. в Основах кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік

було встановлено, що в разі заміни в порядку помилування смертної кари

позбавленням волі останнє могло бути призначене і на строк понад 15 років,

але не більше 20 років. У 1987 р. в загальносоюзне законодавство були

внесені зміни і доповнення у зв'язку з приєднанням СРСРдо міжнародних

конвенцій щодо наркотиків, СНІДу, заручників.

Загострення соціально-політичної ситуації в країні, активізація

громадсько-політичних рухів, боротьба за владу різних угруповань, партій і

рухів призвели до змін і доповнень в Закон СРСР "Про кримінальну

відповідальність за державні злочини", обумовили прийняття законів СРСР від

2 квітня 1990 р. "Про захист честі і гідності Президента СРСР", від 23

жовтня 1990 р. "Про кримінальну відповідальність за блокування транспортних

комунікацій та інші незаконні дії, які посягають на нормальну і безпечну

роботу транспорту". 2 липня 1991 p. Верховна Рада СРСР прийняла Основи

кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік.[9;38]

Реформаторськими началами позначено й процесуальне законодавство. Так,

30 червня 1987 p. Верховна Рада СРСР прийняла Закон "Про порядок оскарження

в суд неправомірних дій службових осіб, які ущемляють права громадян", який

за формою і змістом відповідав принципам демократизації суспільного життя.

Таким чином, законодавство у перебудовчий період зазнавало низки змін.

У ньому певною мірою став виявлятися новий для радянської правової системи

принцип центрального становища інституту прав і свобод особи. Воно за своїм

змістом ставало більш демократичним і гуманним. Проте правові акти як

союзного, так і республіканського (в тому числі УРСР) рівня не змогли

переломити процес розвитку країни, зупинити, а згодом й подолати кризові

явища. Комплексний підхід до законодавства був явно недосконалим. Зміна

напрямків і конкретних цілей, непослідовність і неповнота рішень негативно

впливали на розвиток правової системи. У ній зберігалися "білі плями",

застарілі норми, виникали розузгод-женість норм, їх суперечність. На цьому

тлі потік законодавства не міг дати бажаного результату, а його престиж

зменшувався. Немаловажне значення мало захоплення "валом" за рахунок якості

законів. Так, Верховна Рада СРСР тільки у 1989—1991 pp. прийняла понад 100

законів.[5;341] У правових актах було багато декларативних положень, які не

підкріплювалися організаційним і правовим механізмом реалізації. В умовах

невпинного ослаблення влади союзних структур розгорнулася справжня "війна"

союзних і республіканських законів, яка набула особливого напруження після

проголошення республіками декларацій про їх державний суверенітет. Ситуація

не поліпшилась й після прийняття Закону СРСР від 24 жовтня 1990 р. "Про

забезпечення дії законів та інших нормативних актів законодавства Союзу

РСР", де, зокрема, передбачалось, що закони, укази Президента СРСР, видані

у межах його повноважень, є обов'язковими для виконання усіма державними і

громадськими органами, службовими особами і громадянами на території Союзу

РСР. Проте союзні республіки проігнорували це розпорядження, Більш того, у

той же день, 24 жовтня. Верховна Рада УРСР прийняла закон про внесення змін

і доповнень до Конституції УРСР. Тепер в ст. 71 Основного Закону України

встановлювалося, що "на території Української РСР забезпечується

верховенство законів республіки". Отже, такі протилежні підходи до дії

законодавства у просторі дестабілізували сферу правового регулювання,

поглибили кризові явища у законодавстві.

Після розпаду СРСР багато союзних правових актів втратили силу. Але

згідно з постановою Верховної Ради України від 12 серпня 1991 р. на

території України могли застосовуватися акти законодавства СРСР з питань,

які не були врегульовані законодавством України, за умов, що вони не

суперечать Конституції і законам України.

2.3. Формування нової зовнішньополітичної доктрини СРСР.

Точкою відліку у формуванні нової позиції Радянського Союзу з питань

зовнішньої політики став Квітневий Пленум, що відбувся 23 квітня 1985 р. На

цьому Пленумі позначилася позиція радянського керівництва у відношенні

Китаю: “Цілеспрямовано і наполегливо Радянський Союз буде зміцнювати

взаємозв'язку і розвивати співробітництво з іншими соціалістичними

країнами, у тому числі з Китайською Народною Республікою”.[6;83] Квітневий

Пленум продемонстрував, що радянське керівництво встало на шлях зміни не

тільки своєї внутрішньої, але і зовнішньої політик.

Для втілення в життя нових ідей Горбачову потрібні були і нові,

енергійні люди, що були б готові йти вперед по шляху реформ. Слід

зазначити, що для останнього років правління попередників Горбачова -

Брежнєва, Андропова і Черненко - були характерні застиглість, омертвіння в

кадровій піраміді влади. Ледь прийшовши в головний кабінет Партії, Горбачов

став поступово підбирати команду “під себе”.[11;218]

Він розумів, що в міжнародній політиці країни важко очікувати

позитивних змін, поки зовнішньополітичне відомство очолює досвідчений, але

надзвичайно консервативний дипломат старої сталінської школи А.А. Громико.

Так, на засіданні Політбюро 29 червня 1985 р. Горбачов запропонував

висунути Громико Головою Президії Верховної Ради СРСР. Потім став

зважуватися питання про нового міністра. Генеральний секретар тоді сказав:

“Тепер устає питання: кого висунути міністром закордонних справ. Нам не

Страницы: 1, 2