Господарство України на рубежі 18-19 столітть

Господарство України на рубежі 18-19 столітть

Спеціалізація сільгосподарських районів України

Характер селянського землеволодіння мав свої особливості. В Галичині

земля доміній поділялася на двірську і селянського користування. Залежні

українські селяни не мали права спадкового володіння та розпорядження

землею.

У Придністровських районах зберігалося перемінне землекористування.

Щороку селянським дворам надавалося стільки землі, скільки вони могли

обробити, виходячи з наявності робочої сили, худоби.

Селянські господарства різнилися між собою і за господарськими функціями в

фільварково-панщинній системі. Розміри землі, що перебували в користуванні

селянських господарств на Правобережжі, були різними. У Подільському

воєводстві паровий наділ дорівнював 7,5—13 десятин, по-єдинковий — 2,7—7,5,

піший — 1,8—0,3 десятини. Були селяни, які володіли наділами в 15—25

десятин, 58 % селянських господарств не мали землі. Середня забезпеченість

селянських господарств робочою худобою була низькою — 1—2,5 голови. Так, у

маєтках лівденно-східного Правобережжя 67,3 % селянських господарств були

безтягловими або однотягловими, 30,7 % мали по 2—3 воли і лише 2 %

господарств — від 4 до 17 волів.

Залежно від майнового стану селянських господарств визначалися розміри

феодальної ренти. В Галичині одне селянське господарство обробляло 2 га

двірської землі. До панщини належав гужовий примус. З усіх кріпосних

примусів на відробіткову ренту припадало 68,2 %. Ceляни сплачували грошовий

чинш за користування пасовищами і лісами (26,6 %), данину зерном, пряжею,

продуктами харчування, виконували роботу у дворі, відбували варту. Селяни

королівщини постачали рекрутів і обробляли їх поля. Селяни церковних

маєтків утримували військові частини. Всі селяни платили державні податки.

У карпатських районах кріпосне право існувало на основі так званого

волоського права. Селяни були власниками рухомого майна, їх залежність

виявлялась у вигляді чиншу, праці на промислових підприємствах своїх

власників. Орної землі у селян часто не було, основним багатством вважалася

худоба.

На Правобережній Україні з утвердженням фільварково-панщинної системи в

кінці 60-х років XVIII ст. панівною стала відробіткова рента. На Волині

селяни із загальним наділом в 1/4—1/6 волоки відробляли 3—4 дні влітку і

2—3 дні взимку.

Провідну роль в економічному житті України продовжувало відігравати

сільське господарство. Хліборобство розвивалося в основному екстенсивне, за

рахунок освоєння пусток, луків, заболочених місць, нових земель у

Наддніпрянщині, Лівобережжі, Слобожанщині, Північному Причорномор'ї.

Хліборобство в Україні мало в основному зерновий характер. Як і раніше,

культивували жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, горох. Встановилася

стійка структура посівів. У Галичині овес становив 34 % обсягу посіяного

зерна, жито — 24, ячмінь — 16, гречка — 12, пшениця — 9 % . Посіви озимини

займали 1/3 площі. У фільварках Правобережжя жито становило до 40 %

посіяного зерна, овес — 25—35, пшениця — 10—12, гречка — 12—13, ячмінь —

9—12 %.

Зросли посіви технічних культур: коноплі, льону, тютюну. Поблизу міста

Ромни створили зразкову плантацію, до якої приписали козаків Каплунівської

сотні. Організацією робіт займався французький майстер. У Східній Галичині

виробляли понад 20 тис. центнерів тютюну на рік. З кінця XVIII ст. почали

вирощувати картоплю і конюшину, ефективно розводити шовкопряд.

Крім зернових і технічних культур селяни вирощували багато городніх

культур: капусту, ріпу, гарбузи, часник, цибулю, баштанні культури,

пастернак, хрін, петрушку. У фільварках магнатів з'явилися парники.

Відбулися зрушення в садівництві. Зросли площі садів, з'явилися нові

сорти, почали застосовувати щеплення дерев. Сади були при кожному домі.

Ними славилися міста Кропивне, Ніжин, Полтава, Київ, а також монастирі.

У Галичині овочів, фруктів культивували мало. Однак зростало

господарське значення тваринництва. Наявність худоби визначалася

внутрішніми потребами господарств, розмірами орної землі, сіножатей.

Чисельність худоби була значною. Це пояснювалося двома факторами:

наявністю багатих пасовищ і великими запасами барди на ґуральнях.

У фільварках Правобережної України тваринництво в основному

використовувалося на потреби панського маєтку. Утримували в середньому

ЗО—90 і більше голів великої рогатої худоби, 20—70 свиней, 1500 овець. У

Східній Галичині на 100 га сільськогосподарських угідь припадало 8 волів, 7

коней, 13—15 корів, 9 свиней, 13 овець. У фільварках появилося молочарське

господарство. Важливе місце в господарському житті займало вівчарство.

На розведенні овець спеціалізувалося багато сіл західноукраїнських земель.

На Лівобережжі та Слобожанщині вирощували більше озимого жита (до 50 %

площі), на Півдні — пшениці, на Волині — озимої пшениці (до ЗО %). Для

Галичини був характерним гречано-вівсяний напрям. Чернігівський,

Стародубський, Сумський полки були головними районами посівів коноплі.

Чернігівський, південні полки, землі між Дністром і Прутом — тютюну. В

лісостепових і лісових районах розводили переважно волів, у степових —

коней.

Поряд із хліборобством і тваринництвом дедалі більшу роль відігравали

сільськогосподарські промисли — бджільництво, рибальство, мисливство.

Селянські та козацькі господарства залишалися натурально-споживчими,

їхньою основою було хліборобство. Однак потреба грошей для сплати ренти,

податків, купівлі необхідних товарів змушувала селян і козаків дедалі

більше продуктів вивозити на ринок.

Заможні козаки часто здавали землю в оренду. Значну роль в їхніх

господарствах відігравали промисли, пов'язані з сільським господарством, —

обробка льону, коноплі, млинарство, ґуральництво, а також з гутництвом,

рудництвом, чумацтвом, торгівлею.

У карпатських районах в умовах недостатньої кількості орної землі основу

господарства доміній становило промислове виробництво (металургія та

добування солі).

Товарний характер селянських господарств обмежувало розширення

фільварково-панщинної системи. Оскільки для забезпечення сім'ї хлібом

необхідно було мати наділ у 10 моргів , то більшість селянських господарств

не могла виходити на ринок із своєю продукцією. У ринкових відносинах брали

участь чиншові господарства, ті, що мали не менше двох волів, орендарі

землі у магнатів, селяни, які займалися ремеслом, торгівлею, чумацьким

промислом.

По всій Україні широко застосовувалася праця наймитів. В Гетьманщині

плата найманих женців становила п'яту частину врожаю, молотників — десяту.

Відносини між господарем і наймитом регламентувалися звичаєвим правом.

Використання вільного найму поєднувалося з примусовим. У деяких маєтках

південної частини Лівобережжя застосовували переважно найману працю, яка

використовувалась у козацьких і селянських господарствах.

У Галичині та Правобережжі в кожному фільварку працювало до десяти

постійних найманих "паробків". Поширилося челядництво — праця у дворі

феодала замість панщини без норми. Поступово вона перетворилася на різновид

примусового найму за оплату натурою і грошима. Постійним явищем став

кабальний найм. Селяни купували в борг у шляхти хліб, волів, корів. При

цьому укладали договір і селяни відробляли борг, працюючи на феодала.

Отже, у сільському господарстві України відбувалися певні зрушення.

Розширилися посівні площі, зросло значення зернового господарства,

поглибилася спеціалізація окремих районів, важливого значення набули

племінна і селекційна робота. Садівництво, сільськогосподарські промисли

мали допоміжне значення. Характерною рисою господарства магнатів Західної

та Правобережної України, козацької старшини було підприємництво,

використання найманої праці. Магнати вкладали значні кошти в організацію

виробництва. Товарно-грошові відносини сприяли майновій диференціації

селянства та козаків. Заможні зміцнювали зв'язки з ринком за рахунок

продажу продукції свого господарства, промислової та торговельної

діяльності, застосовували працю наймитів. Мало- та безземельні селяни

формували ринок праці.

Винекнення фабричних господарств у першій половині ХІХ століття.

У господарському житті України велику роль відігравала промисловість, у

тому числі хатня, якою селяни і козаки займалися у вільний від землеробства

час, виготовляючи насамперед вироби побутового призначення. Відбувався

подальший розвиток міського і сільського ремесла, що в умовах товарно-

грошових відносин з роботи на замовлення переросло у дрібне товарне

виробництво. На його основі формувалось і утверджувалося мануфактурне

виробництво. Важливим показником розвитку ремесла в містах була кількість

ремісників, їх професій. Внаслідок технічного прогресу міське ремесло

вдосконалювалося, появилися нові галузі виробництва.

Ремісники обєднувались у цехи. Діяльність цехів регламентувалася цеховими

статутами, де контролювалися кількість годин робочого дня, розмір плати

підмайстрів і учнів, строки учнівства, кількість сировини, що

закуповувалась. Однак з розвитком товарно-грошових відносин, розширенням

ринку цехи не могли забезпечити попиту на міські ремісничі вироби, який

насамперед задовольнявся партачами (позацеховими майстрами).

Набули поширення сільські ремесла та промисли, які дедалі більше

відокремлювалися від землеробства та інших галузей сільськогосподарського

виробництва. У селах зросла кількість ремісників різного фаху, для яких

ремесло стало основним заняттям, а не додатком до сільського господарства.

Сформувалася нова соціальна група — скупники, які ставали посередниками

між виробником і споживачем. Широко користувалися послугами скупників

партачі Львова, Острога, Луцька. Власники майстерень, купці перетворювалися

на підприємців, а частина підмайстрів, позацехові ремісники — на найманих

робітників. Створювались умови для переростання дрібного товарного

виробництва у нову, вищу форму промисловості — мануфактуру чи фабричне

виробництво.

Процес формування промислово-торговельного населення йшов повільно. У

Галичині та Правобережжі значна частина його була іноземного походження, що

пояснювалося несприятливими для українців політичними та соціальними

умовами феодально-шляхетської Речі Посполитої. Розвиток дрібного

виробництва в містах і селах сприяв виникненню мануфактур. Найбільш

переконливою є точка зору, що мануфактурне виробництво в Україні пройшло

дві стадії — нижчу, яка характеризувалася розвитком початкових форм

мануфактур, і вищу, коли почали панувати великі централізовані мануфактури.

Початкові форми фабричного виробництва — це переважно дрібні

підприємства, в яких поділ в процесі виробництва відігравав уже значну

роль, панувала ручна ремісницька техніка, а в деяких галузях почалася

механізація виробничих процесів. Такі мануфактури були попередниками

розвинених мануфактур, перехідною формою від дрібного товарного виробництва

до мануфактурного, їх поява в найважливіших галузях промисловості свідчила

про початок мануфактурного періоду.

Виникнення фабричних господарств відбувалося двома шляхами: дрібні

підприємства перетворювалися на великі самостійні виробництва, майстерні

підпорядковувалися торговому капіталу, який активно проникав у виробництво.

Особливо сприятливим середовищем для виникнення мануфактурного

виробництва були міські та сільські промисли. Вони не обмежувалися цеховими

майстернями, тому були більш придатними для впровадження нових механічних

процесів, прогресивних форм організації виробництва й праці. Найбільшими в

економічному та воєнно-стратегічному відношеннях промислами володіла

держава. Однак в умовах фільварково-панщинної системи шляхта почала

запроваджувати мануфактурне виробництво, використовуючи не лише найману, а

й кріпацьку працю. Більшість вчених вважають, що кріпосницькі мануфактури

були своєрідним явищем, специфічною формою товарного виробництва, яке,

розвиваючись в рамках феодалізму, широко використовувало натуральні ресурси

маєтків і грунтувалося на праці кріпаків.

Технічною передумовою для зародження мануфактур в Україні було широке

використання водяного колеса, що знаменувало перехід від дрібного ручного

виробництва до механізованого. Млини обслуговували наймані селяни. Поширена

була оренда млинів мельниками, заможними селянами, козаками.

Розвивалося винокуріння. Сировиною для виготовлення горілки і пива були

жито, ячмінь, гречка, овес, пшениця. Дрібні ґуральні та пивоварні діяли в

кожному фільварку, маєтку, селі України.

Продовжувало розвиватися металургійне виробництво, найпоширенішою

формою якого були рудні. Місцем їх найбільшого зосередження були

Чернігівщина, Волинь, Яноцька, Стрийська, Самбірська землі Руського

воєводства. У XVI ст. в Україні діяло 70, в першій половині XVII ст. — 120

рудень. В Українській козацькій державі рудні старшини монастирів були

під суворим контролем Генеральної військової канцелярії, на користь якої

надходила десята частина виробленої продукції.

Рудні Лівобережжя не перетворилися на великі металургійні підприємства,

причиною чого були бідність сировинної бази, низька якість і дорожнеча

заліза. Рудні не витримали конкуренції російського заліза. В умовах

занепаду рудень їх власники закріпачили рудників.

Зароджувалися і розвивалися нові форми виробництва у ткацтві. Центрами

його в Західній Україні були Львів, Броди, на території Волині — Луцьк,

Кременець, Володимир, у Гетьманщині — північні полки. Технічною основою

були ткацький верстат і фолюші, ручні або при млинах. Виробництво

організовувалось у формі децентралізованої мануфактури.

Підприємствами фабричного типу були солеварні. Соляні промисли

розвивалися в Прикарпатті — Перемишлянському, Дрогобицькому, Коломийському

староствах Руського воєводства. Володіли ними держава, феодали, городяни і

селяни. Із зростанням феодальної залежності селян їм забороняли виробляти

сіль.

Отже, наявність підприємств із застосуванням певних технічних засобів,

зокрема гідравлічного двигуна у вигляді водяного колеса, з початковим або

виразним поділом праці й застосуванням найманої праці, значною товарністю

продукції свідчила про те, що в Україні відбувався процес створення

мануфактур. Вони виробляли більшу частку продукції, що надходила на

внутрішній ринок, і охопили такі галузі промисловості, як залізоробну,

паперову, винокурну, скляну, поташну, селітряну, будівельних матеріалів,

борошномельну та ін. Сформувалися кадри постійних робітників. Найману працю

широко застосовували в купецьких, козацьких і селянських мануфактурах.

Протягом XVIII ст. в Лівобережній і Слобідській Україні відбувався процес

монополізації багатьох галузей промисловості.

В Україні найрозвиненішим виробництвом текстильної промисловості було

суконне. Більша частина продукції припадала на мануфактури Лівобережжя і

Слобожанщини— 88,6%. На мануфактурах Правобережжя виготовляли 7,7%, а

Півдня — 6,7 % продукції. Значне місце займали вотчинні суконні

мануфактури, на яких виробляли 96 % сукна.

З'явилися мануфактури з виробництва шовку-сирцю і шовкових виробів.

Успішно працювала Кременчуцька, пізніше Катеринославська казенна

мануфактура з виробництва шовкових, бавовняних, конопляних панчіх, що

призначалися для царського двору, а також продавалися.

У 20-х роках ХІХ ст. із`явилися перші парові гуральні. Великі гуральні

здосконалішою технікою витісніли невеликі. У цукровиробництві почали

використовувати машини для подрібнення цурових бурякіів, гідравлічні преси,

парову техніку.

Почалося мануфактурне виробництво зброї. Виникнення великих розвинених

мануфактур було тісно пов'язано з воєнними і господарськими завданнями

Російської держави, з фінансовою допомогою, яку вона надавала

промисловості. Царський уряд підтримував підприємницькі намагання. Держава

надавала безпроцентні грошові позики, підтверджувала монопольні права

власників мануфактур на скуповування вовни і овечих шкур, дозволяла мати

власні вівчарні, завозити з-за кордону напівфабрикати. Держава була великим

споживачем товарів мануфактурної промисловості, вона часто зобов'язувала

власників мануфактур постачати своїми товарами державні відомства.

Отже, в українській промисловості відбулися великі прогресивні

перетворення. На зміну цеховому виробництву прийшла мануфактура. На відміну

від Західної Європи, де існувала одна форма мануфактур — на основі

вільнонайманої праці, в Україні в умовах панування панщинно-кріпосницької

системи господарства працювали мануфактури, що грунтувалися не лише на

вільнонайманій, а й на кріпосницькій праці. Кріпосна мануфактура була

специфічною формою товарного виробництва, що здійснювалося на феодальній

основі. Викликана до життя розвитком товарно-грошових відносин, вона

сприяла розкладу феодалізму.

Початок промислового перевороту в Україні

Особливістю соціально-економічного розвитку першої половини XIX ст. був

швидкий занепад феодально-кріпосницької системи господарювання, що

проявлялось: у розвитку товарно-грошових відносин і проникненні

капіталістичних відносин у сільське господарство; у руйнації селянських

господарств; у занепаді кріпосницької мануфактури, поглибленні розшарування

селянства і дедалі ширшому застосуванні вільнонайманої праці та машин, у

поступовому формуванні нових соціальних верств — підприємців та найманих

робітників; у дальшому формуванні загальноімперського внутрішнього ринку.

Наслідком кризи феодально-кріпосницької системи господарювання було

зростання товарності сільського господарства, поглиблення спеціалізації

окремих районів України у сільськогосподарському виробництві, розшарування

поміщицьких господарств, зростання долі банкрутуючих поміщицьких маєтностей

і господарств, які поступово почали набувати торговельного характеру та

запроваджувати використання нових сільськогосподарських технологій,

техніки.

Переважна більшість українських поміщиків вбачала можливості підвищення

прибутків не в поліпшенні методів господарювання, а в посиленні

економічного та позаекономічного гноблення кріпаків (збільшувала панську

ріллю, переселяла кріпаків з однієї маєтності до іншої, вводила нові форми

відробітків та податків тощо).

У 1817 p. уряд почав створювати в Україні військові поселення, першими

мешканцями яких стали селяни 13 селищ Зміївського та Волчанського повітів

Слобідсько-украшської губернії. У військові поселенці призначали переважно

заможних козаків та селян, а незаможних переводили за межі військових

поселень або призначали до тимчасових робочих рот. Мешканці військових

поселень не мали права на земельну власність та особистих прав. У

поселеннях обмежувалась торгівля, робочий день поселенця регламентувався,

за особистим життям здійснювався суворий нагляд. Створення військових

поселень підривало зацікавленість у виробництві. Вони виявились

малоефективними та невигідними.

Розвиток промисловості в Україні першої половини XIX ст. проходив в

умовах технічного перевороту, який розпочався в ЗО—40-х pp. і завершився в

60—70-х pp. Наслідком перевороту стало утвердження фабрично-заводського

виробництва. На середину XIX ст. воно утверджується в металообробній,

текстильній, тютюновій, склодувній, паперовій та інших галузях.

Цукрова промисловість займала перше місце у промисловому виробництві

України в першій половині XIX ст. Вона забезпечувала 80% виробництва цукру

в Російській імперії. Друге місце за обсягом виробництва займала суконна

промисловість. Важливою статтею доходів дворянства України було

винокуріння.

У першій половині XIX ст. в Україні розвивається військова

промисловість. Одним з найбільших заводів цієї галузі був завод "Арсенал" у

Києві. Серед інших військових підприємств слід відзначити пороховий завод у

Чернігівській губернії, Луганський чавуноливарний завод, канатний завод та

корабельню у Миколаєві.

Особливістю мануфактурного виробництва в Україні першої половини XIX ст.

було те, що основна кількість капіталістичних підприємств розташовувалась у

селах (72%); в губернських містах їх було 10%, у повітових — 18% . Виняток

становила Південна Україна, де промислові підприємства були розташовані

тільки у містах.

Важливу роль у розвитку торгівлі відігравало чумакування. 75% хліба, який

вивозився з України через азовські та чорноморські порти за кордон,

транспортували чумаки. Разом з чумакуванням розвивався водний транспорт. У

1823 p. на Дніпрі з'явився перший пароплав, а в 1838 p. вже була створена

Дніпровська судноплавна компанія, в якій налічувалось наприкінці 50-х pp.

17 пароплавів.

В той же час на західноукраїнських землях, що входили до складу

Австрійської імперії, панував не менш жорстокий колоніально-кріпосницький

режим.

У першій половині XIX ст. значно прискорився процес обезземелення

західноукраїнського селянства, збільшилися повинності, що їх виконувало

селянство — панщина, данина, чинші, повинності на користь держави. Жорстока

експлуатація поєднувалася з насильством й сваволею поміщиків та

адміністрації маєтків.

Розвиток капіталістичних відносин в аграрному секторі економіки розпочався

після реформи 1848 р., за якою було скасовано феодальні повинності селян.

Скасування кріпосного права відбулося шляхом викупу, який селяни сплачували

додатково до прямих податків. Важливою ознакою утвердження капіталістичних

відносин на селі було зростання товарності продукції сільського

господарства, поширення нових методів землеробства.

Промисловість на західноукраїнських землях розвивалась надто повільними

темпами, насамперед через вузькість внутрішнього ринку, обумовлену

пануванням феодально-кріпосницьких відносин. Купці, що наживали великі

прибутки на лихварстві та спекуляції, не були зацікавлені у вкладанні

капіталу в промисловість. В основному розвивались традиційні галузі

промисловості: соляна, залізорудна, тютюнова, лісова, сірчана. У 1834 р. на

Буковині діяло 29 водяних лісопилень.

Реформа 1848 p. створила певні умови й для розвитку капіталістичних

відносин у промисловості: почалося використання механічних двигунів,

відбувалося становлення фабрично-заводської промисловості, започатковувався

розвиток нафтової промисловості та залізничного транспорту.

Отже, основним змістом, соціально-економічного розвитку України

першої половини ХІХ ст. був розклад феодально-кріпосницької системи і

формування в її надрах нового суспільного укладу. В сільському господарстві

це проявилося перш за все у спрямованості поміщицьких і заможних селянських

господарств виробляти продукцію на ринок. Крім того, свій зв'язок із ринком

вони закріплюють організацією переробки сільськогосподарської сировини,

тобто засновують промислові підприємства. Проте капіталістичні зрушення в

сільському господарстві до 1861 p. були ще слабкими. Основною сферою, де

формувався новий спосіб виробництва, була промисловість. З кінця XVIII ст.

на базі розвитку дрібнотоварного виробництва виникає капіталістична

мануфактура, а згодом і фабрика. Провідну роль у промисловому будівництві

відігравали купецькі капітали.

Розвиток капіталістичної промисловості супроводжувався створенням ринку

найманої сили. Цьому сприяло і розшарування селянства В умовах становлення

товарного виробництва відбувалося зародження нових класів — буржуазії та

найманих робітників. Кадри робітників формувалися на цей час переважно із

селянського середовища. Буржуазні прошарки рекрутувалися з різних

соціальних станів: дворян, селян, міщан, купців, що йшли шляхом

підприємництва.

Товарно-грошові відносини, які проникали в усі сфери виробництва, до

певного часу лише стримували розвиток кріпосного господарства. Згодом

товарне виробництво починає підривати підвалини кріпосницької системи. На

цій основі загострюються соціальні суперечності, які з особливою силою

проявилися в кінці 50-х — на початку 60-х років. Перед країною постала

нагальна потреба відміни кріпосницької системи, що дедалі більше гальмувала

економічний прогрес.