ОЛЕСЬ ГОНЧАР

ОЛЕСЬ ГОНЧАР

Міністерство освіти і науки України

Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира

Гнатюка

0x08 graphic

кафедра історії літератури

0x01 graphic

0x01 graphic

РЕФЕРАТ

на тему

0x01 graphic

Підготувала: студентка

філологічного факультету

групи ЖУР-37

Гармаш С.С.

Перевірив: Ткачук М.П.

Тернопіль - 2007

ПЛАН

Зміст

1. Біографічна сторінка життя

2. \"Собори душ своїх бережіть…\"

3. Власний погляд збоку.

4. Життя як творчість…

5. Під\'їзд літературних класиків

6. Навколо «короля динаміту»…

7. Літературна доля - випадковий збіг обставин?

8. Думки з приводу (висновок)

Список використаної літератури

Біографічна сторінка життя

Олесь Гончар (1918-1995 р.) - український письменник, громадський діяч,

академік. Учасник Великої Вітчизняної війни. З третього курсу Харківського

університету в складі студбату в 1941 р. добровольцем пішов на фронт. В

1946 р. закінчив Дніпропетровський університет. авчався в аспірантурі

Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН УРСР. В 1959-1971 р.р.- голова

правління Спілки письменників України, в 1959-1986 р.р. - секретар

правління Спілки письменників СРСР.

Перші новели (\"Іван Мостовий\", \"Черешні цвітуть\", \"Орля\"), повість

\"Стокозове поле\" були надруковані в 1938-1941 р. Протягом 1946-1948 р.р.

створив романи, присвячені темі Великої Вітчизняної війни : \"Альпи\",

\"Голубий Дунай\" та \"Злата Прага\", що склали трилогію \"Прапороносці\" - щиру

й правдиву розповідь безпосереднього учасника війни.

Тематично близькі до трилогії повість \"Земля гуде\" (1947 р.), розповіді

\"Модри Камень\", \"Весна за Моравою\" та інші, зібрані в книзі \"Новели\" (1949

р.).

Протягом 50-х років О. Гончар виступає з оповіданнями і повістями \"Микита

Братусь\" (1951 р.) і \"Щоб світився вогник\" (1955 р.), розкриваючи важливі

морально-етичні теми.

Новим кроком у творчій еволюції письменника став роман \"Людина і зброя\"

(1960) - розповідь про студентський батальйон, який після кровопролитних

боїв 1941 р. вийшов з оточення. У романі глибоко розкриваються духовні

основи героїзму радянських людей, які спізнають тяжкі трагедії, зазнають

непоправних втрат.

У центрі роману \"Тронка\" (1963) - радгосп, через землі якого пролягає

траса споруджуваного каналу, а також розташований поряд воєнний полігон.

Письменник показує, як у повсякденні цього степового регіону України

відбивається загальнонародне буття і весь світ середини XX ст. з його

глобальними проблемами й контрастами.

У синтезі історії та сучасності, утвердженні людинотворчої суті пам\'яті й

полягає одна з істотних рис роману, його основна тенденція, що набуде

дальшого розвитку в наступних творах Гончара. Ця тенденція особливо

проявилася в романі \"Собор\" (1968 р.). Після перших позитивних відгуків у

пресі роман та його автор були піддані вульгарно-суб\'єктивістській

критиці, і твір з\'явився вдруге тільки через двадцять років.

У \"Соборі\" О.Гончар одним з перших у сучасній літературі порушив питання

про гуманістично-творче розуміння історії народу, бережливе патріотичне

сприймання багатств його духовної культури, гостро виступив проти

споживацько-браконьєрського ставлення до природи і пам\'яток минулого.

Проблематика, освоювана автором у романах 60-років розширювалася,

здобувала нове філософсько-естетичне трактування в творах 70-років -

романах \"Циклон\" (1970 р.), \"Берег любові\" (1976 р.) і повісті

\"Бригантина\" (1973 р.).Філософським романом, насиченим актуальними

моральними і політичними роздумами про сучасну людину і планету, мир і

війну, є \"Твоя зоря\" (1980 р.).

У доробку О.Гончара - літературознавчі, літературно-критичні та

публіцистичні статті, нариси, зібрані в книгах \"Про наше письменство\"

(1972 р.) і \"Письменницькі роздуми\" (1980 р).

\"Собори душ своїх бережіть…\"

Іван Бокий у своїй статті \"ІЗ «СОБОРОМ» — У МАЙБУТНЄ!\" писав: \"В історії

кожної літератури є книги, які позначають віхи сходження культури того чи

іншого народу до духовних висот людства. В українській літературі XX

століття такою книгою, безперечно, є «Собор» Олеся Гончара, що завдав

тоталітарній тиранії таких обвальних прорушин, за якими почався її розпад,

крах\". Такої ж думки був і Григорій Тютюнник - він звертався до Гончара:

\"Це написано геніально, Олесю Терентійовичу, тому й страшно, жахливо.

Ви ненавидите доземні уклони. Розумію Вас глибоко. Але є випадки, коли ми

кланяємося з радістю, з священним душевним трепетом, — а за такі поклони і

вклоняюся Вам саме так\". (Київ, 16.02.1968 р.).

…Чи були до Гончара спроби дати такий образ системи? Були, не могли не

бути. У п\'єсах Миколи Куліша. У щоденниках академіка Сергія Єфремова. В

«Україні в огні» Олександра Довженка. У романах Уласа Самчука та Івана

Багряного, які по війні опинилися в діаспорі. Але, по-перше, вони були

недоступні не тільки широкому читачеві, але й «обраним». А по-друге,

цілісного образу вони й не могли дати, бо грунтувалися або на локальному

чи вузькому матеріалі, або на табірних враженнях, тобто на матеріалі

екстремальному. Олесь Гончар образ системи вибудував на матеріалі водночас

буденному і піднесеному, він поставив у центр мотив духу, категорію

духовності, матеріалізовані в соборі, — і вийшов на узагальнення

величезної художньої сили. Через весь роман проходить мотив руїнницької

суті системи соціальної демагогії, яка неспроможна виплодити здорових ідей

і здорових людей, системи, зараженої кар\'єризмом, брехнею, тліном,

позбавленої коріння, того, «від чого берем свій родовід». І хоч література

присудів не виносить, система прочитала в романі собі вирок.

Найбільше занепокоєння в хулителів «Собору» викликав образ Володьки

Лободи. І недаремно, бо, власне, образ системи у романі значною мірою

реалізований саме через цей персонаж. Реалізований він блискуче як у плані

художньому, так і щодо абсолютно точного прочитання кадрової політики

системи, а значить, її суті. Володька Лобода став «висуванцем» не завдяки

здоровій конкуренції, він сягнув високого кабінету виключно завдяки

кар\'єристським здібностям — інших у нього просто немає. Його душа охоплена

«наркотиком владолюбства», «героїном кар\'єризму». Рідного батька віддає у

будинок старих металургів — кажуть, саме цей факт поріднив його з тодішнім

дніпропетровським першим партійним секретарем, який і почав

партійно-номенклатурний обстріл «Собору» і дослужився на цьому ремеслі до

всеукраїнського голови.

Вдумливий критик Віктор Іванисенко по гарячих слідах роману писав: «Немає

нічого у Володьки позад себе і навколо себе... Ні жінки, ні дітей, ні

звичаїв батьківських, ні любові, ні пам\'яті...» У Володьці Лободі система

жила у дусі й во плоті, жила такою, якою була, — цинічною, неосвіченою,

недоброю, озброєною демагогією, високою фразою. Як людина це «страшний,

підступний і лестивий тип», «єзуїт». Як втілення системи — її «геній»,

найвища мета якого — «працювати в тому високому головному будинку, де

кроки твої гаснуть у килимах», «брати штурмом Ельбруси життя». Задля цього

він зробить усе — затопить плавні чи, якщо треба, висушить їх, знесе

собор, вилупить з мізків ще якісь «ідеї», і хоч результатом їх буде

руйнація всього, для нього важливе одне — аби на тій руїні возвеличитись

самому!

Що здатен виплодити Лобода, крім собі подібного? «Вершина» його «генія»

— молодіжне кафе на місці собору. Його, так би мовити, дитя, котре, слава

Богу, не збулося і вже тепер не збудеться. Письменник показав нам правду

не стільки факту, скільки концентровану суть лободівщини, соціалістичної

схизми — її пустоцвіт, безплідність, нежиттєздатність, галасливу

порожнечу, марнославну дрібноту. Читацька робота над образом Лободи як над

образом живої людини і носія оцієї схизми видається мені не тільки

цікавою, а й повчальною. Не тільки як захопливе словознавче студіювання,

але і як розтин тоталітарної свідомості на рівні щонайтонших порухів думки

і почуття, пізнання недалекого минулого (чи минулого?) на предмет

застереження від потворних історичних експериментів.

Навіть найсміливіші критики, які встигли сказати слово про роман

відразу після його появи, змушені були говорити хіба що про соціальну

небезпечність таких персонажів, як Володька Лобода. Небезпеку передовсім

для самого соціалізму. При цьому, цілком очевидно, що сам соціалізм під

сумнів не брався. Так ось, уважний читач «Собору», осмислюючи лінію Лободи

і всієї лободівщини в романі, не може не дійти думки, що його образ —

явище органічне для суспільства, яке вибудовують «висуванці» з тавром

невігластва і сверблячкою командувати, нищити народні звичаї і народну

пам\'ять. З «діянь» і зазіхань таких персонажів поставала неспроможність

самої антинародної системи — неспроможність ідейна, практична, правова,

духовна, моральна, інтелектуальна. Лад, який вибудовує себе на

безпам\'ятстві, на викорчовуванні історії, приречений.

Протистоять у «Соборі» Лободі і лободівщині народ і історія.

Новаторство Гончара полягало передовсім у такому єднанні, у введенні в

структуру роману голосу козацького минулого і його невтомного дослідника

Яворницького. Це було не тільки відверте і пряме орієнтування на

демократичну спадщину першої козацької республіки — Запорозької Січі, а й

перше в українській літературі злиття ідеалів Січі і сьогочасного

національного відродження. Народ у романі репрезентують передовсім його

молоді герої — красивий душею і розумом Микола Баглай, знеславлена «тупими

вбивцями краси» Єлька, трохи старші Вірунька та Іван Баглай. Письменник,

якому властива особлива увага до молоді, і тут, якщо можна так сказати,

покладає особливі надії на покоління, яке входить у життя, на його

чесність і чистоту, на його вірність батьківським заповітам і поклику

рідної історії. Втім, народ такою ж мірою виступає і в образах Ягора

Катратого, Ізота Лободи — людей, котрі залишають у спадщину поколінням

свої труди і незвершені мрії про щастя, свою справедливість і силу

характеру. Ізот Лобода — батько «висуванця», їх протистояння у романі — це

та філософія різних цілей народу й режиму, філософія різних начал і засад,

за якими живуть і діють система та громада.

Наскрізна метафора собору в «Соборі» — це передовсім піднесення в

народі його будівничого генія і таке ж заперечення руйнації, що б не

руйнувалося — селянська хата, храм, людське життя чи життя цілого народу.

А саме руйнацію приніс у світ режим, який виплодив володьок, і присудом

йому звучать слова великого Яворницького: «То не ідеал, до якого йдуть

через руїни та через трупи». Прислухаймось до цих слів і запам\'ятаймо: в

романі вони прозвучали задовго до нинішніх викривальних публікацій про

червоний і сталінський терор, про революційне насильство як про геноцид

проти власного народу. Після цього не подивуємось тій нищівній критичній

артстрілянині, з якою режим накинувся на «Собор», що її не змогла зупинити

навіть підтримка Нобелівського лауреата Михайла Шолохова.

І все ж не хотілося, щоб сьогоднішній читач сприймав «Собор» тільки як

утілення протистояння народу і режиму, хоч історично йому випала саме така

доля. Філософія мислення Гончара завжди ширша за найживотрепетніші життєві

проблеми, які він виносить на суд людський. Ось і «Собор» — цей складний

художній організм, це розкішне творіння мислі і духу великого майстра

слова — ніяк не може замкнутися тільки в змаганні соціальних протиріч. Бо,

власне, роман передовсім утверджує красу і силу людського духу, історичної

пам\'яті, у «суворій поліфонії життя» (В. Іванисенко) він щонайперше

підносить будівничий талант людини. Художникові нікуди подітися від

політики, від гірких обставин життя, та вся мудрість його музи в тому, щоб

не замкнутися на їх колізіях, а побачити перспективу. І Гончар знайшов,

побачив її — у духовності свого народу, в його озброєності рідною

історією, в його покликанні творця, а не браконьєра. І в цьому —

історичний оптимізм роману.

Власний погляд збоку.

…Письменник ніколи не зрікався написаного. Все написане далі продовжувало,

розвивало його генеральну думу: і «Циклон», і «Берег любові», і «Твоя

зоря», і «Далекі вогнища», і «Спогад про океан», і «Геній в обмотках»...

Ідеї «Собору» він розвивав у своїй громадській роботі, публіцистиці. Олесь

Гончар одним з найперших в Україні підніс голос за демократизацію

суспільного, національного життя, стояв біля джерел і благословляв

відновлення «Просвіти» і створення Народного Руху України. Йому випала

велика честь на сесії Верховної Ради України після історичного референдуму

1 грудня 1991 року проголосити волю воскресаючої, незалежної, соборної

України.

Йому дала на це право історія, бо саме його слово провістило справдження

віковічного прагнення українського народу до державної незалежності, до

входження в світову сім\'ю народів як народу великого, творця великої

історії і великого Грядущого…

У свої статті \"Чому актуальний Гончар?\" журналістка Надія Тисячна (газета

«День») склала список найбільш відомих афоризмів Олеся Гончара:

«Народ — найкращий редактор»,

«Народ у своїх присудах нещадний»,

«Талант — це смуток»,

«Слово — категорія моральна»,

«Поет — це геній інтуїції»,

«Мова — це код нації»..

Життя як творчість…

Олесь Гончар прожив на цій землі 77 років, і з них 46 — більша частина

його творчого життя — минули у славетному письменницькому будинку Роліт,

що стоїть на розі вулиць М. Коцюбинського та Б. Хмельницького у центрі

Києва. Саме в цих стінах з-під його пера вийшли відомі романи «Таврія»,

«Людина і зброя», «Тронка», «Собор», «Твоя зоря», численні публіцистичні

твори, новели, кіносценарії.

1949 року Спілка письменників запропонувала Гончару — на той час уже

лауреатові Сталінської премії — переїхати в Роліт. Ви певно, здивуєтеся:

хіба у престижному письменницькому будинку були вільні квартири? Відомо ж

бо, в повоєнному Києві не те що квартиру — кутка вільного треба було ще

пошукати.

Річ у тім, що в Роліті мешкали не тільки майстри пера. Деякі квартири

отримали й інші митці — художники, артисти, музиканти. Серед них був і

відомий український піаніст Абрам Луфер, директор Київської консерваторії.

Влітку 1948-го він помер. Сім\'ю небіжчика «ущільнили», підселивши в його

квартиру поета Петра Дорошка.

Саме з родиною Луфера і обмінявся кімнатами Гончар. Дорошкові у Спілці

пообіцяли, що, коли заселятимуть новий письменницький будинок по вул.

Червоноармійській, 6, його поселять туди. А Олесь Терентійович залишиться

в цій — тоді вже окремій — чотирикімнатній квартирі.

Сьогодні в кабінеті Олеся Терентійовича — все так, як було за його життя.

Письмовий стіл, канапа, на якій він відпочивав удень, журнальний столик,

фотографії на стінах. І, звичайно, книжкові шафи.

— Працював він каторжно, — згадує вдова Валентина Данилівна, — був

вимогливий до кожного слова, вимордовував себе за письмовим столом.

Зазвичай Гончар писав зранку. Не вдосвіта, як більшість колег, а приблизно

з 10 до 14 години. Замикав на ключ двері кабінету, відключав усі телефони,

а коли хто й додзвонювався, то домочадці відповідали, що його немає вдома.

— Удосконалював текст до безконечності. Правив навіть надрукований твір.

Друге видання, третє — там всюди відмінності, порівняно з початковим

журнальним варіантом.

Якщо з тих чи інших причин не випадало попрацювати за письмовим столом,

Гончар журився: «Ляснув день». Перешкод траплялося чимало — з\'їзди,

засідання, депутатські обов\'язки, спілчанські справи... Тож, повернувшись

додому, письменник щоразу намагався надолужити згаяне. І називав це

«каторгою на творчих галерах» (щоденниковий запис від 23.11.1980).

Гончар був не з тих, хто «пече» романи щорік, адже справжню річ треба

виносити в душі, вистраждати, виписати до коми, до титли. Після

«Прапороносців» він створив — за майже три десятиліття — вісім романів.

Може, було б створено більше, проте історія з шельмуванням «Собору», який

вилучили з літератури на двадцять років, підкосила письменника. А втім,

хіба атакували тільки цей роман? Тій-таки «Тронці» закинули пацифізм і

чинили всілякі видавничі перепони. І лише коли головна партійна газета

«Правда» в Москві надрукувала «Полігон», новелу з цього твору, роман

прийняв до друку київський часопис «Вітчизна». Та й то в останню мить

цензура — без погодження з автором! — вилучила прямо з верстки цілий

фрагмент, у якому йшлося про острів-табір для репресованих жінок. Роман

«Подорож до Мадонни» вийшов під іншою назвою — «Твоя зоря».

Переповідали, що нагорі заперечили: у нас, мовляв, одна дорога — до

комунізму, а не до якоїсь там Мадонни. Довідавшись про це, Гончар згадав

сумну історію із «Собором» і мусив змінити назву.

Звісно, з названих творів легко утворюється й інший ряд. Так, саме за

«Тронку» письменник отримав престижну Ленінську премію, а за «Твою зорю» —

Державну премію СРСР. Але телевізійні репортажі про вручення Гончару

високих нагород, що їх транслювала програма «Время», відбивали тільки

верхівку айсберга. В реальному житті були не лише вітання, оплески й

радісні усмішки.

...Оточення двох радянських лідерів — Хрущова, потім Брежнєва — натякало

Гончареві, щоб він написав про цих господарів Кремля художній твір. Або

принаймні вивів їх на кількох сторінках одного з романів. Важко сказати,

як саме реагував письменник на такі пропозиції, проте факт, що згаданих

осіб у його творах годі шукати.

Коли вийшла книжка фронтових спогадів Брежнєва «Мала земля» і вся країна —

від сталеварів до академіків — змагалася на сторінках ЗМІ у лестощах

генсеку, Гончар відмовчувався. Йому телефонували з ЦК, пропонуючи

відгукнутися на «епохальні» мемуари. Та Олесь Терентійович не хотів нічого

писати, бо знав, що зовсім не Брежнєв автор тих «спогадів».

— Він не брав слухавки, а я мусила його вигороджувати, казати, що його

немає, вийшов кудись, поїхав до лікаря, ще щось, — пригадує Валентина

Данилівна.

Під\'їзд літературних класиків

Майже півстоліття Олесь Гончар мешкав у під\'їзді № 6 письменницького

будинку Роліт. Це той самий уславлений під\'їзд, обабіч якого нині висять

численні меморіальні дошки. І не дивно — тут жили літературні класики, а

також ті, кого свого часу такими вважали. Спробуємо поглянути на цей

«під\'їзд класиків» очима Гончара.

Найтепліші стосунки він мав із Яновським. Обидва мешкали на третьому

поверсі — двері навпроти, їхні робочі кабінети розділяла стіна. Юрій

Іванович був «хрещеним батьком» автора «Прапороносців», адже саме він,

очолюючи журнал «Вітчизна», рекомендував роман «Альпи» до друку, відкривши

молодому письменнику шлях у велику літературу.

Гончарі назвали свого сина Юрієм саме на честь сусіда. Тамара Юріївна,

дружина Яновського, завжди на день народження Юрка пекла торт. А Юрій

Іванович дав героїні своєї останньої п\'єси «Дочка прокурора» ім\'я Ліля —

на честь дочки Олеся Терентійовича.

Яновський, який любив і добре знав Київ — замолоду його гідом був видатний

художник і архітектор Василь Кричевський! — неодноразово водив Олеся

Терентійовича містом, показував визначні пам\'ятки, старовинні вулички,

затишні київські дворики.

Навіть за два десятиліття по смерті Юрія Івановича Гончар картав себе за

один не дуже шляхетний вчинок 1947 року, коли Яновського цькували за роман

«Жива вода». «Як для Яновського — дивовижно невдала річ, — згадував він у

щоденнику 20.11.1974. — Та все ж я шкодую тепер, що піддався тоді на

умовляння й здуру приєднався до хору критиків «Живої води». Хоч і було за

що, але в тій ситуації не слід було й тобі лізти зі своєю критикою... Яка

недосвідченість, яке нерозуміння обставин! Ще й досі гірко, і сьогодні —

шкодую, шкодую...».

«Хрещеним батьком» Гончара був і мешканець другого поверху Петро Панч. Ще

1933 року 15-річний Олесь надіслав йому своє оповідання, а класик не

знехтував, відповів хлопцеві. Вісім років тривало їхнє листування (отже, з

уславленою адресою «вул. Леніна, 68» Гончар познайомився ще тоді). Саме

Панч першим поцінував його дебютну повість «Стокозове поле», яка перед

війною у скаліченому цензурою вигляді була надрукована в журналі «Молодий

більшовик». Новелу «Модри Камень» Гончар теж надіслав йому першому. «У

стосунках наших пізніших не було сантиментів, панувала стриманість, але це

не поменшувало взаємної приязні і поваги», — занотував Олесь Терентійович

після похорону Панча.

Із запальним Андрієм Малишком стосунки складалися непросто. «Коли обрали

мене головою Спілки, — зізнавався Олесь Терентійович у щоденнику, — його

мучили ревнощі, заздрощі. Це притому, що і я вважав, що керівником СПУ мав

би бути він» (запис від 27.11.1987). Але «ревнощі, заздрощі» не посварили

двох відомих майстрів слова. «Стосунки — в головному — між нами залишились

братерські», — підсумував Гончар. Тож коли в середині 1960-х ЦК зажадав од

Спілки накрити Малишка мокрим рядном, Гончар не виконав високої вказівки,

вперше продемонструвавши партійним бонзам власну «неслухняність».

Михайло Стельмах замешкав у «під\'їзді класиків» 1965 року. Взаємини між

двома романістами теплими назвати було важко. Остаточно їх погіршила

історія з Ленінською премією. 1961 року її лауреатом міг стати Гончар,

який пройшов два відбірних тури. Проте Хрущов вольовим рішенням викреслив

його кандидатуру і вписав натомість ім\'я Стельмаха. Та, попри це, вони

завжди дарували один одному свої нові книжки — у бібліотеці Гончара

зберігаються видання з дарчими надписами Стельмаха. А їхні дружини завжди

були подругами й часто радилися з господарчих питань.

Андрій Головко жив над Гончарем, на три поверхи вище. Друзями вони не

були: давалася взнаки вікова різниця — 21 рік... Живий класик! Андрій

Васильович ставився до молодшого колеги дуже приязно, навіть

по-батьківськи. Коли в 1971 році Гончара знімали з посади голови Спілки

письменників, завжди стриманий Головко демонстративно встав і вийшов,

гримнувши дверима.

Критик і літературознавець Леонід Коваленко вселився у «під\'їзд класиків»

1966 року. Вже тоді в його творчому доробку були монографії про своїх

сусідів — А. Малишка, А. Головка. Критик замешкав у комуналці на другому

поверсі. Разом із ним та його дружиною Ніною Калениченко навчалася в

Київському університеті Валентина Данилівна Гончар. Тому це подружжя на

довгі роки стало своїми людьми у квартирі автора «Собору». За традицією,

Леонід Миколайович зустрічав Новий рік у господі Гончарів.

Прозаїк Вадим Собко мешкав на першому поверсі. Щоразу, виходячи з ліфта

чи, навпаки, піднімаючись до нього сходинками вестибулю, Гончар бачив

двері його квартири. Навряд чи це покращувало настрій Олесю Терентійовичу,

хоча зовні він тримався з колегою стримано й коректно. Про творчість цього

лауреата Сталінської премії Гончар був не вельми високої думки — вважав

багатослівні романи Собка «сіро-бурою тирсою». А коли довідався, що сусід

по під\'їзду строчив на нього доноси, вітатися з наклепником стало ще

важче. І сторінки щоденника зарясніли обуреними рядками...

Натан Рибак, автор дуже відомого колись роману «Помилка Оноре де

Бальзака», теж мешкав на першому поверсі. До нього Олесь Терентійович

ставився прихильно. У вересні 1978-го, почувши сумну звістку про загибель

Рибака в автокатастрофі, Гончар занотував: «Для нас із Валею це тяжка

втрата. Він був добрий, уважний товариш. І романи його — принаймні два з

них — ще довго матимуть читача».

Стосунки між літературними класиками — річ непроста. А якщо вони ще й

мешкають в одному під\'їзді, то й поготів. Та після смерті їх примирив

гранітний фасад Роліту, де всім згаданим письменникам, незалежно від їхніх

взаємин, встановлено меморіальні дошки. Дошка Олесю Гончару відкрита 1996

року — в річницю його смерті.

Навколо «короля динаміту»…

Невідомо, чи чули працівники Нобелівського комітету цю назву — Роліт.

Напевно ж, ні. А ось його адресу — 68, Lenin str., Kiev, Soviet Union —

знали точно. Адже саме вона була вказана в супровідних документах, якими

роман «Собор» висували на Нобелівську премію. Щоправда, адреса невдовзі

змінилася: 68, Bohdan Chmelnytsky str., Kyiv, Ukraine. Така зміна в назві

вулиці, латинському відтворенні назви міста та назві країни свідчить про

те, що нобеліада Олеся Гончара припала на дві різні історичні епохи.

А відправною точкою слід вважати 16 лютого 1968 року. Наступного дня

Гончар занотував у щоденнику: «Вчора був у Спілці: літературна братія в

переполосі, в нервовій тривожно-радісній розгубленості... Нібито чув хтось

з римських передач, що Папа Римський висунув «Собор» на Нобелівську

премію».

Така звістка, певна річ, зворушить будь-якого митця. Але, оскільки умови

літературного життя в СРСР були доволі специфічними, то ця новина містила

потенційну небезпеку. Скомпрометувати Гончара могло все: і що інформацію

передав «ворожий голос», і що твір підтримав Папа Римський — «затятий

реакціонер і антикомуніст», і що роман висунуто на Нобелівську премію — ту

саму, яку отримав свого часу «літературний будяк» Борис Пастернак.

Але придивімося уважніше: хтось щось чув уночі, невідомо як розібравши

голос диктора, що проривався крізь радянські глушилки... Хто саме був тим

радіослухачем? І чи справді транслювало радіо Ватикану щось подібне? Та й

взагалі, чи висував Папа Павло VI роман Гончара на Нобелівську премію?

Чітких відповідей на ці запитання нема. Навіть сьогодні, через майже

чотири десятиліття. Адже архіви Нобелівського комітету були й залишаються

для дослідників недоступними.

Звернімо однак увагу ось на що. Перша рецензія на щойно надрукований роман

— цілком схвальна — з\'явилася 19 січня 1968 року. Її опублікувала

«Літературна Україна». Невдовзі інші видання теж надрукували позитивні

відгуки — як критиків, так і вдячних читачів. Та ось з\'явилися чутки про

Нобеля — і ставлення до роману починає фатально змінюватися.

Літературна доля - випадковий збіг обставин?

А вже наприкінці березня, коли Гончар був на прийомі в Шелеста, той

насуплено зізнався: є відомості, ніби Ватикан збирається використати роман

«в антисоціалістичних цілях». За два дні відбувся пленум ЦК, на якому

перший секретар Дніпропетровського обкому О.Ватченко змішав «Собор» із

брудом. І проти Гончара розпочалася кампанія. Тривала і брутальна.

Здавалося б, твір дозволила цензура. Він вийшов у провідному літературному

часопису. Потім виданий стотисячним накладом у серії «Романи і повісті».

Автор — відома й шанована людина, перший секретар Спілки, лауреат

Ленінської премії. То чому ж «керівна і спрямовуюча» раптом націлила на

«Собор» свої пазурі? Ну не скажеш же людям, що секретар обкому, друзяка

самого Брежнєва, в одному з найогидніших персонажів роману впізнав самого

себе. Ось і довелося компетентним органам фабрикувати «нищівний компромат»

— чутки про Папу Римського і про Нобеля. А Ватикан, найімовірніше, і

сном-духом не відав про «Собор», адже перекласти й видати за кордоном його

тоді ще не встигли...

Наступний нобелівський епізод відбувся за два десятиліття. 26 грудня 1989

року в щоденнику Гончара з\'явився запис: «Професори заокеанських

університетів повідомляють у своїх листах, що вони висунули «Собор» на

Нобелівську премію 1990 року. Надсилають свої номінації, адресовані

Шведській академії. Володимир Яворівський, повернувшись з Австралії,

розповів, що й там, як і в усій українській діаспорі, підтримують цю

номінацію...». Зокрема висунення Гончара на Нобеля підтримали професор

Остап Тарнавський, голова Об\'єднання українських письменників в еміграції

«Слово», професор Ярослав Падох, президент Наукового товариства ім.

Шевченка, професор університету Нью-Джерсі Іван Фізер, професор

університету Ла Саль у Філадельфії Леонід Рудницький, товариство

«Просвіта», професура Київського університету ім. Т. Шевченка й інші.

Того року письменник премії не отримав, але шанси на це були, бо в лютому

1991-го до Українського ПЕН-клубу надійшов запит із Стокгольма.

Нобелівський комітет з літератури, який саме в лютому розпочинає

попередній відбір кандидатур, цікавився, чи підтверджує Український

ПЕН-клуб висунення «Собору» на премію 1992 року? ПЕН-клуб, звичайно,

підтвердив номінацію. Та, на жаль, фортуна й цього разу не всміхнулася

мешканцеві Роліту.

Минає два роки, і роман знову висувають на Нобеля. 2 лютого 1994-го

письменник занотував у щоденнику: «Інститут літератури подає автора

«Собору» на Нобелівську. [...] Ставлюсь до цього спокійно. Скоріш за все,

й цього разу все кінчиться безрезультатно». Так і сталося. Продовжитися

нобелівським перегонам Олеся Гончара вже не судилося. Влітку 1995-го він

пішов із життя, а, згідно зі статутом, Нобелівські премії присуджують

тільки живим.

У далекі 1930-ті, обравши собі літературну долю, Гончар вирушив у далеку

подорож — назустріч мрії. Ця мандрівка, яку він сам, готуючи свій останній

роман, називав подорожжю до Мадонни, тривала понад півстоліття.

За цей час ні рай земний, ні комунізм, колись обіцяний Хрущовим, так і не

настали. Не щезли ні цензура, ні ідеологічне прокрустове ложе. І Гончар,

увінчаний багатьма високими нагородами, час од часу зізнавався дружині:

«От якби мені писати на повну котушку!»

За життя, як відомо, головним «брендом» Гончара вважалися «Прапороносці».

Однак у щоденнику залишився такий запис письменника: «Січовик заповідав

класти в могилу — під голову — сідло козацьке... А що я заповів би? Мені

покласти під голову три книги: «Тронку», «Собор» і «Зорю». Це занотовано

не в 1990-ті роки, коли в багатьох людей коригувалися життєві погляди й

оцінки минулого, і навіть не в часи перебудови. Гончар склав цей

своєрідний заповіт у січні 1982-го.

Думки з приводу…

Найулюбленішим моїм твором Олеся Терентійовича Гончара є \"Твоя зоря\". Мені

подобається цей твір, тому що теми автора вічні. Не можна сказати, що тут

йдеться тільки про війну або про воєнні спогади.

Це книга про наше життя. Проблеми, підняті письменником, ніколи не

перестануть бути актуальними, тому що вони торкають кожну людину, не

дивлячись на її вік, на її професію, на її покликання. Вони не тільки

заставляють людину замислитись над своїм життям, вони ще пробуджують в ній

щось добре і таке, що ніколи не вмре в людині. І я взагалі дуже поважаю

Олеся Терентійовича. Це справді \"людина світу, син Дніпра\", і я дуже

пишаюсь тим, що письменник - земляк, вкраїнець, який стільки зробив для

нашої держави і для нашого народу.

Список використаної літератури

1. Гончар Олесь. Поетичний пунктир походу. - К.: Просвіта, 2000. - С. 7.

Мастерство журнаписта / Под ред. В М. Горохова, В. Д. Пельта. - М:

Изд-во Моск. ун-та, 1977. - С. 69.

2. Гончар О. Твори: В 6 т. - К : Дніпро, 1979. - Т. 6. - С. 530, 532.

3. \"Прапороносці\" Олеся Гончара і зображення людини на війні: Матеріали

творчої конференції. - К: Дніпро, 1985. - С. 4.

4. Гончар Олесь. Чим живемо. На шляхах до українського Відродження. - К:

Український письменник, 1993.

5. Гончар О. Лист до А. Ф. Юрчука від 29.01.1995 р. //Приватний архів Я.

Г. Оксюти.

6. Гончар Олесь. Катарсис. - К.: Український світ, 2000.

7. Гончар О. Стрілка па Захід (перший варіант трилогії \"Прапороносці\"). -

Інститут літератури їм. Г. Г. Шевченка НАН України. - Відділ

рукописів. - Ф. 96/1; Альпи (другий варіант першої частини трилогії

\"Прапороносці\"). - Там само. - Ф 96/2;

8. Прапороносці Трилогія. - Виправлене видання. - Там само. - Ф. 96/3.

9. Гончар Олесь. Із записників //Дніпро. - 2001. -№9-10. - С. 117.

10. Гончар Олесь. Із записників //Дніпро. - 2007. - № 7-8.

11. Гончар О. Твори: В 6 т. - Т. 1.

12. Гончар О. Саморозквіт нації // Літературна Україна. - 1989, 16 лют.

13. Гончар Олесь. \"Віриться, Україна перетривас й це... То буде уже без

нас, без нас. \"Із щоденників // Слово і час. - 1998. - № 4-5.

14. Гончар О. Твори: В 6 т. - Т. 2. - С. 50. 75. Гончар О. Лист до В.

Базилевського від 6.0б. - 1993р. //Родинний архів В. Д Гончар

15. СкрипникЛ. Г., Дзятківська Н. П. Власні імена людей: Словник-довідник.

- К.: Наукова думка, 1996 - С. 61.

16. Масенко Л. Т. Українські імена і прізвища. - К: Знання, 1990. - С. 77.

17. Гончар О. Твори: В 6 т. - Т. 5.

18. Гончар О. Білі ночі // Далекі вогнища. - К.: Радянський письменник,

1987. - С. 797.

19. Винниченко В Щоденники // Київська старовина. - 2000. - № 6. - С. 92.

Матеріали з преси (газети \"День\", \"Дзеркало тижня\", \"Літературна Україна\")

10