РУБРИКИ

Ссавці моря

   РЕКЛАМА

Главная

Зоология

Инвестиции

Информатика

Искусство и культура

Исторические личности

История

Кибернетика

Коммуникации и связь

Косметология

Криптология

Кулинария

Культурология

Логика

Логистика

Банковское дело

Безопасность жизнедеятельности

Бизнес-план

Биология

Бухучет управленчучет

Водоснабжение водоотведение

Военная кафедра

География экономическая география

Геодезия

Геология

Животные

Жилищное право

Законодательство и право

Здоровье

Земельное право

Иностранные языки лингвистика

ПОДПИСКА

Рассылка на E-mail

ПОИСК

Ссавці моря

Ссавці моря

Міністерство освіти і науки України

Вінницький державний педагогічний університет

імені Михайла Коцюбинського

Природничо-географічний факультет

Кафедра біології









КУРСОВА РОБОТА

На тему:

“Ссавці моря”



Студентки А групи ІІ курсу

Журомської Діанни Михайлівни

Науковий керівник

Кириєнко Тетяна Василівна







Вінниця

- 2005

П Л А Н



І. ВСТУП.

ІІ. Ссавці – анфібіонти і гідробіонти, особливості їх пристосування до життя у воді.

1.      Ряд ластоногі (Pinnipedia).

2.      Ряд китоподібні (Cetacea).

2.1    Родина сірі кити (Eschvihtidae).

2.2    Родина дзьоборилі (Ziphiidae).

2.3    Родина смугачеві (Balaenopteridae).

2.4    Родина дельфінових (Delfinidae).

ІІІ. Висновок.

IV. Список використаної літератури.

V. Додатки.


ВСТУП


Люди завжди любили дерева, траву, квіти, звірину, птахів. Але раніше любов як би дрімала, заколисана свідомістю невичерпності навколишнього багатства. Тепер же, коли ріст міст усе відчутніше пригноблює ліси й ми, опинившись один раз у цих лісах, дарма мріємо зустріти ведмедя, вовка, оленя, рись, і навіть зайця, наша велика любов до природи прокинулася. Вона розбуджена не менш сильним почуттям - відповідальністю. Відповідальністю за те, щоб жили і процвітали звірі й птахи, щоб збільшувалась кількість риб, щоб тріпотіло листя на гілках, щоб цвіли квіти.

Важка задача стоїть перед людством. І треба чесно зізнатися: наше століття, славне грандіозними досягненнями цивілізації, виявилося непідготовленим для її рішення. Люди, звичайно узялися за діло. Національні парки, заповідники, заказники - все це вже є. Проводиться велика робота з акліматизації й охорони тварин. Але трапляється, наприклад і таке. У Каліфорнії, в одному мальовничому куточку біля гарного озера, всесильні батьки природи для досягнення всіх принадностей туризму знищили мошкару. Це була серйозна операція, із застосуванням вертольотів і сильних отруйних засобів. І успішна. А незабаром і слідом за мошкарою зникли й риби з озера, і птахи. В інших краях винищили докучливих мурах. Результат - катастрофа для лісу. Тепер там кращий подарунок фермерові - мішок з мурахами!

Таких прикладів багато. Вони навколо нас, ми про них багато чули й справедливо червоніємо, тому що їхня причина - ганебна неосвіченість. Це ми ж то, люди двадцятого століття, що створюють чудеса техніки, на кожному кроці виявляємо незнання механізмів природи! Більш того, захопившись своїми чудесами ми забули навіть назви багатьох звірів і птахів - назви народні й колись було саме собою зрозумілими.

Звірі, або ссавці, - клас тваринного світу (і типу хребетних), що у вищих своїх еволюційних перипетіях зробив людину. Сама назва класу - ссавці - містить у собі головну й, мабуть, що вичерпує характеристику основної якості, що відрізняє цей клас від інших у тваринному світі.

Одягнені у вовну - інша популярна характеристика цього класу. Однак отут необхідні деякі уточнення. Якщо немає звірів, що не кормлять своїх дитинчат молоком, то звірів, не одягнених у вовну, чимало.

У китів, наприклад, на тілі, точніше, на морді - небагато волосків: у гренландського кита - їх 250, у фінвала - 60, у дельфінів - не більше 8. Небагато волосся в слонів, бегемотів, носорогів, сирен. Є навіть гризуни, майже зовсім безшерсті: африканський кротячий пацюк фарум.

Але втрата вовни явище вторинне, спочатку всі ссавці були досить багато опушені. Вовна, укриваючи тіло, зберігає тепло, що виробляє особливі фізіологічні механізми. Ці внутрішні «ТЕС», якими еволюція наділили предків звірів і всіх їхніх нащадків, виявилися відмінним пристосуванням, надійним захистом від холоду й капризів погоди, допомогли вижити там, де гинули холоднокровні, залежні від сонячного тепла плазуни - прабатьки звірів. Однак виникла небезпека зайвого перегріву ізольованого від непогоди тіла. Потрібні були пристосування для охолодження свої, особливі. Під шкірою в тюленів, у товстому шарі сала є ділянки для відводу зайвого тепла. Але головний для більшості звірів і спочатку виникший у боротьбі за існування механізм охолодження - потові залози.

З потових залоз, як думають, розвилися пізніше й молочні залози - головне, що відрізняє всіх звірів від не звірів. Так що ця принципова властивість, випливає (історично й логічно) із частково загубленої деякими із них ознаки - одягненого у вовну тіла.

Перші звірі з'явилися на планеті приблизно сто п'ятдесят мільйонів років тому (на думку деяких дослідників, навіть ще раніше). Але в цю епоху всюди на Землі - у воді, у повітрі й на суші - панували рептилії, тобто плазуючі: різного роду динозаври, птеродактилі, іхтіозаври та інші зубасті, більші й малі страховиська їхнього класу, до якого належать крокодили, змії й черепахи. Самі звірі утворилися від особливої групи рептилій (птахи - теж, але від іншої групи).

Сімдесят мільйонів років тому сталося загадкове й швидке вимирання цілих кланів рептилій. Загинули тоді й всі динозаври (із причин скоріше генетичних, ніж зовнішніх). Почався швидкий розвиток ссавців. Нові форми життя виникали всюди на планеті. Ця епоха розквіт нового життя йменується третинним періодом кайнозойської ери. Крім яйцекладних і сумчастих з'явилися звірі вищого порядку - плацентарні. У самок під час вагітності утворюється в матці особливий орган - плацента, що забезпечує надійну передатну, так сказати, систему між плодом і матір'ю, що його виношує. Через плаценту плід одержує із крові матері потрібний для дихання кисень і продукти живлення й видаляються відходи життєдіяльності.

Старе поняття про «моралі» джунглів, про вовчі закони у звичайному, традиційному розумінні, які нібито панують у світі звірів, нині рішуче переглядається. Ці дикі бійки й гризня за самок, здобич або територію, звичайно, трапляються, і нерідко. Але, як тепер усе більше й більше з'ясовується, вони являють собою скоріше виключення. Багато тварин цю боротьбу ведуть із дотриманням певних правил, що обмежують каліцтва й смертельні поранення. Слабкий, відчувши силу суперника, або тікає, або просить про пощаду особливим лементом або позою, що у кожних видів тварин своя.

АМФІБІОНТИ [від амфі... і біонт (и)], гетеротопні організми, мерогідробіонти, організми, які проводять одні фази життя в воді, інші — на суші.

ГІДРОБІОНТИ [від гідро... і біонт (и)] тварини, усе життя яких проходить у воді.


Задовго до появи на нашій планеті людей, моря й океану були освоєні морськими ссавцями - китоподібними і ластоногими. Знахідки палеонтологів підтверджують існування китів і тюленів 26 млн. років тому в кайнозойському періоді. У процесі еволюції видовий склад морських ссавців перетерпів істотні зміни. Мінялися епохи і разом з ними й умови існування, одні види вимирали, інші, навпаки, зуміли адаптуватися і збільшувати свою чисельність. До цього часу на нашій планеті збереглися 119 видів морських ссавців, що об'єднані в два загони - китоподібних (Cetacea) і ластоногих (Pinnipedia), останні менш численні і включають 32 види.

Морські ссавці поєднують тварин різних по довжині і масі тіла. Тут можна зустріти дрібних тюленів і дельфінів, вага яких не перевищує 50 кг і великих велетнів як наприклад синього кита, вага якого може досягати 160 тонн. Кити, дельфіни і тюлені - досить своєрідна група морських тварин, що добре адаптувалася до зовнішнього середовища. Вони пристосувалися до мешкання в різних кліматичних зонах - арктичної й антарктичний, кореальної і навіть субтропічної. Їх можна зустріти поодиноку, невеликими розрізненими групами і великими чередами.

Дані палеонтології, що показують, що в найдавніших відкладеннях земної кори залишки тварин представлені морськими формами, як і дані порівняльній анатомії й ембріології, є доказом того, що життя на Землі одержало свій початок і розвиток у водяному середовищі. Однак прогресивний розвиток тварин у водяному середовищі не пішов далі класу риб. Відсутність вищих груп хребетних серед первинно-водяних тварин можна пояснити насамперед тим, що водяне середовище, що містить у середньому в 30 разів менше розчиненого кисню, чим повітря, не може забезпечити сильно зростаючу потребу організму в кисні при підвищенні обміну речовин, характерному для вищих класів тваринного світу.

Деякі представники вищих наземних класів тварин, що відбулися від водяних предків, у процесі еволюції вдруге перейшли до водяного способу життя. До таких повторно-водяних тварин належать: зі ссавців — ластоногі, кити і сирени, із плазунів — деякі черепахи і змії, з комах — деякі жуки, клопи й ін., з м'якотілих — деякі легеневі молюски. Незважаючи на високу пристосованість цих форм як у морфологічному, так і фізіологічному відношеннях до життя у воді, вони зберегли повітряний подих.

Водяні тварини поділяють на дві основні групи: морські і прісноводні. Дані палеонтології і фізіології показують, що сучасна прісноводна фауна виникає від морських форм. Саме в прісних водоймах жили вихідні форми хребетних і комах, що стали виходити на сушу і дали початок розвитку наземної фауни.

ЛАСТОНОГІ


Ластоногі (моржі, тюлені) близькі до хижих сухопутних звірів. Хвіст короткий, вушних раковин зовсім немає чи вони недорозвинені.

Поширені ластоногі у всіх помірних і холодних морях. Деякі, наприклад тюлені-ченці, каліфорнійські морські леви, і деякі південні котики, живуть у тропіках і субтропіках. Тварини в основному морські, але запливають і в ріки, живуть в озерах (Байкал, Ладозьке, Каспійське й інші). На берег чи на льоди виходять головним чином лише для линяння і розмноження.

Вагітність 812 місяців. Справжні тюлені моногами, крім сірого тюленя і морського слона, вухасті і моржі пологами; для розмноження збираються на відокремлених островах, куди пливуть, наприклад, котики, іноді за тисячі верст. Тут у радіусі 50 кілометрів збиралося часом більше мільйона різних ластоногих. Самки родять одного, рідше двох дитинчат. Ростуть вони швидко, тому що у молоці близько 50 відсотків жиру. Полова зрілість у два-три роки, живуть до 40 років. Плавають зі швидкістю близько 30 кілометрів за годину. Пірнають до 110 метрів (котики) і навіть до 600 метрів (тюлень Уедделла).

Самі великі з ластоногих антарктичні морські слони (довжина до семи метрів, вага до трьох з половиною тонн). Самі дрібні арктична раса кільчастої нерпи (70—75 сантиметрів).

Тюлені


Лежать по берегах багатьох північних островів дивні створіння, схожі на шкіряні диванні валики чи на дивні мішки. Періодично одне з таких дивних істот піднімає голову чи неквапливо переповзає з місця на місце. Познайомтеся — це тюлені. На перший погляд у цієї тварин немає нічого цікавого: лежать спокійно біля води, час від часу поринають у море. Але перше враження оманне, насправді це дуже милі, рухливі і граціозні звірі. Але не на суші, а у воді, де вони по-справжньому вдома.

Тюленів ще називають ластоногими, за особливу будівлю ніг, що являють собою гнучкі рухливі ласти. До ластоногих прийнято відносити вухатих тюленів, справжніх тюленів і моржів. Велика частина цих морських ссавців вибрала для життя води північних морів. Велика частина тюленів — вухаті і справжні тюлені — живе в північних морях.

 До вухатих прийнято відносити сивучів, морських левів і котиків. Самий великий з них — сивуч, величезне неквапливе створіння, що досягає в довжину 4м і, що важить при цьому, небагато, менше 1т. Живе він біля узбережжя островів Японського і Берингового морів, велику частину життя проводить у відкритому морі, лише на 3—4 місяці в році вибирається на берег. Самці сивучів дуже агресивні і не терплять на своїй території ніяких чужинців, а якщо самцю покажеться, що хтось намагається відбити одну з його численних дружин (а їх у дорослого сивуча порядку двадцяти), то він негайно кидається в бій. Борються ці гіганти жорстоко, могутніми зубами наносять один одному глибокі рвані рани, від яких частенько вмирають. Одні із самих дрібних і граціозних тюленів — морські котики, їхня спритність і добірність помітні не тільки у воді, але і на суші. Як і їхні родичі, котики з'являються на березі лише на короткий час. З настанням весни з морських просторів припливає до берегів Командорських островів безліч котиків. Першими звичайно добираються дорослі самці, у них попереду дуже серйозна справа — боротьба за територію. Лише відвоювавши свою ділянку берега, котик може розраховувати на прихильність темних красунь-кішечок. Боротьба йде не на життя, а на смерть, і це не перебільшення, багато хто із суперників дійсно гинуть. Незабаром весь берег поділений на невеликі шматочки, на кожнім з який гордо лежить переможець. Тепер приходить час молодих тварин, і до берегів припливають ті самці, яким ще рано обзаводитися родиною. Правда, підозрілі «землевласники» не пускають їх на сушу, і молоді доводиться плавати поруч у пошуках вільних ділянок.

Самими останніми припливають ті, заради кого велася нещадна війна і лилася кров. Звичайно самки намагаються знайти своїх старих чоловіків, але якщо ті раптом не відзиваються на ласкавий голосок, то красуня відправляється на пошуки нового щастя. А котики намагаються щосили, печуть, ніжно плазують навколо і всіляко намагаються зацікавити наречену. Незабаром усі родини усамітнюються у своїх володіннях і через кілька днів у самок народжуються пухнасті біленькі малята. Так що дітки, яких вартує важливий «султан», йому нерідні, а його власне потомство з'явиться тільки через рік і, швидше за все, вже в іншій родині.

Тепер у самців з'являється нова турбота — охороняти свій гарем від заздрих хазяїв, а це непроста задача. Милі кішечки, занудившись від недоліку уваги чоловіка, частенько відповзають куди-небудь убік і починають ласкаво поглядати на чужого чоловіка, що теж не залишається байдужим до уваги нової красуні. Звичайно хазяїн досить швидко виявляє відсутність зрадниці, ще раз перераховує своїх дружин і відправляється на пошуки. Варто йому тільки перетнути границі чужої ділянки, як майже відразу починається бійка. Дві величезні туші зіштовхуються з ревінням і хрипом, летять жмути шкіри і бризи крові, а неподалік від поля бою сидить винуватниця дуелі і на все це дивиться.

Наприкінці літа котики починають залишати гостинні береги. Першими спливають дорослі самці, майже відразу слідом за ними ідуть молоді тварини, і лише перед самою зимою відправляються в далекий шлях самки з підрослими за літо дитинчатами.

Багатьом людям дуже добре відомі вухаті тюлені. Ви напевно не раз бачили циркові вистави з їх участю. За наказом дресирувальника вони грають на трубах, жонглюють м'ячем, ловлять обручі, самі собі аплодують за допомогою ластів.


Тюлень


Саме цікаве, що в цих виступах немає нічого неприродного, дресирувальники просто використовують природні здібності тюленів, а в результаті виходять забавні циркові номери. У дикій природі ті ж котики частенько граються, з викинутими в море, предметами, підкинуть і вертять на носі порожні пляшки, поплавці, що відірвалися від сіток. У циркових виставах використовують тільки вухатих тюленів, так як саме вони здатні високо закидати голову і швидко пересуватися по суші, відштовхуючись задніми ластами. Їхні родичі — справжні тюлені — менш рухливі і граціозні створіння, на березі вони нагадують великі шкіряні мішки, що повільно і незграбно переповзають з місця на місце, випускаючи тяжкі подихи.

Відомо, що тюлені велику частину часу проводять у відкритому морі, навіть під час сну вони не виходять на сушу. Але яким же чином вони сплять у воді? З'ясувалося, що існує цілих два способи. У першому випадку звір просто лежить на поверхні води, розкинувши ласти, і лише зрідка піднімає голову, щоб зробити глибокий вдих. Він тримається на воді за допомогою товстого шару підшкірного жиру і ледачого ворушіння ластів. Другий спосіб цікавіше: заснувши тварина повільно занурюється на глибину в кілька метрів, після чого починає спливати і, виявившись на поверхні води, робить кілька вдихів, після чого все повторюється із самого початку. Саме дивне, що весь цей час тюлень солодко спить і не відкриває ока ні на хвилину.

До справжніх тюленів відносять нерпу, гренландського тюленя, морського зайця, морського лева і багатьох інших. У всіх цих тварин є які-небудь цікаві пристосування, що допомагають їм вижити в суворих північних водах. Тюлень-крабоїд володіє самими незвичайними зубами, на перший погляд схожими на, дивної форми, гребінку. Справа в тім, що він харчується дрібними рачками, яких збирає за допомогою своїх, дивних, зубних «гребінців». Набравши в рот побільше морської води, тюлень закриває пащу і починає проціджувати її крізь щілини в зубах-краболовках, а дрібні рибки і рачки залишаються усередині.

У тюленя-хохлача на носі розташована дуже дивна річ — величезний червоний міхур, якого він здатний роздувати до неймовірних розмірів. У самок теж є носові міхури, правда значно менші. Для чого призначене це незрозуміле «спорудження», дотепер не ясно. Існує думка, що яскравий надутий мішок грає якусь роль у процесі залицяння і привертає увагу самок. Не виключено, що величина і барвистість міхура допомагають самцю одержати верх над своїми суперниками.

Крім хохлачів, здатністю роздувати ніс володіють морські слони. Звичайно, він не досягає таких розмірів, як у хохлача, але зате роздутий хобот слона видає низьке свистяче ревіння, яке повинно лякати усіх ворогів і суперників. Живуть морські гіганти біля берегів Каліфорнії і Південної Америки, з настанням весни спливають на північ.

У слонів є ще одна притаманна особливість: як усі морські ссавці, вони одягнені в теплу шубу з товстого шару сала (до 10 см.), але в цьому одіянні є своєрідні «віконця»-віддушини. На боках слона таких утворень по три з кожної сторони, під ними шкіра звіра нагрівається до дуже високої температури, і, підсихаючи, вони виглядають на ще вологій сірій шкірі золотавими плямами. З їхньою допомогою морські слони регулюють температуру тіла і при жаркій сонячній погоді рятуються від перегріву.

У молодих морських слонів цей необхідний для життя в льодах механізм ще не працює, тепло вони віддають усім тілом. Часом лід під ними так нагрівається, що починає танути і нещасна тварина занурюється в крижану «яму». Нерідко буває так, що тюлені, які довго лежали на одному місці попадають у пастку, з якої вже не можуть вибратися. Мати теж не в силах допомогти своєму дитинчаті. У крижаному полоні щорічно гинуть сотні тюленят.

Ще один представник справжніх тюленів — морський леопард, що не даремно одержав таке грізне ім'я, адже хижа вдача звіра нітрохи не поступається агресивному характеру його сухопутного тезки. Морський звір підступний і безжалісний мисливець, він хапає і буквально розриває на частини пінгвінів, гагар, поморників і інших птахів, не рятуються від нього і більш дрібні тюлені. Зуби в нього не дуже великі, зате гострі і міцні, а характер такий, що він не боїться навіть людини. Як і звичайний леопард, морський має плямисту шкіру — на темно-сірому тлі безладно розкидані чорні плями.

Крім усіх уже перерахованих, є ще трохи тюленів: на Каспійському морі й в озері Байкал живуть зовсім унікальні істоти — каспійська і байкальська нерпи. Винятковість їх у тім і полягає, що вони живуть у зовсім замкнутих водоймах, у яких їм і взятися начебто б нівідкіля.

Є ще ларга — плямистий тюлень, що живе в північних водах Європи, Америки й Азії. Крилатка, чия шкіра прикрашена тонкими білими кільцями, вибрала простори Берингове і Чукотського морів. Лахтак, чи морський заєць, плаває в самих холодних морях, зовсім уже біля полюса.

Гренландські тюлені-лисуни все літо полюють за рибою, кальмарами і рачками далеко на півночі Атлантичного і Північного Льодовитого океанів, у самих льодів — на сході запливають до Карського моря. Восени вони збираються в невеликі зграї і пливуть на південь. У грудні вже тисячі їх копошаться і плазують на льодах Білого моря.

Наприкінці зими в тюленів народжуються пухнасті, білосніжні (з ледве жовтуватим відтінком) дитинчата, мисливці звичайно називають їх біляками. Протягом місяця мати годує їх своїм молоком, потім поступово починає вчити рибальству. А в травні усі вони, і маленькі і великі, пливуть на північ, до Льодовитого океану.

У полярних льодах Шпіцбергена вони зустрінуться зі своїми побратимами, що зимували біля острова Ян-Майен. Щоб усім вистачило місця і риби, гренландські тюлені поділили між собою зимові квартири. Одні зимують біля острова Ньюфаундленда, інші — на Ян-Майені, а третім прийшлося до смаку плавучі льоди в Білому морі. Крім цих трьох лежбищ, ніде більше гренландські тюлені узимку не зустрічаються.


Моржі


Морж — особливий представник ластоногих. Живе він біля узбережжя островів Північного Льодовитого океану, але на берег вибирається лише для вирощування і виховання підростаючого покоління. Морж дуже велика тварина, у довжину він виростає до 5 м і важить при цьому близько 1,5 т. Незграбне, велико подібне тіло покрите грубою зморшкуватою шкірою, що збирається в товсті складки. Голова досить невелика із широким плоским носом в обрамленні твердої щетини вусів. У самок і в самців по кутах рота ростуть великі білі бивні — особливі ікла, більше таких немає ні в кого. Задні ласти маленькі, майже непомітні. У молодих моржів шкіра покрита короткою густою вовною, з віком звір лисіє. Колір шкіри тварини змінюється в залежності від навколишніх умов: якщо морж довго пробув у воді, то його шкіра відливає синявою; полежавши кілька годин на теплому бережку і зігрівшись, він стає рудувато-коричневим, тому що кров доходить до поверхні тіла. У могутніх старих самців уся шкіра покрита бойовими шрамами і рубцями — це нагадування про колишні сутички із суперниками.

Грізні ікла такої великої тварини вселяють деяке побоювання. Насправді морж знаходить своїй грізній зброї цілком мирне застосування: він переорює іклами морське дно в пошуках улюбленої їжі — молюсків. Зануривши бивні в мул майже цілком, він робить ними довгу борозну. Після цього можна спостерігати дивне видовище: морж витягає перед собою ласти і починає спливати, потираючи один ласт по іншому. У товщі води за його спиною залишається смуга каламуті. Майже піднявшись до поверхні, він занурюється, і усе починається спочатку. Варто уважно придивитися, і зміст таємничих дій стає ясний: у такий спосіб він збирає і чистить черепашки.


Морж


Спочатку він ластами збирає пригорщу раковин, а потім, піднімаючи, поступово перетирає їх, потім розкриває ласти, і молюски починають опускатися на дно, причому відламки раковин тонуть повільніше, так що цей хитрун з'їдає вже очищений обід.

Така дієта просто чудова, але, на жаль, вона влаштовує не всіх моржів, іноді серед них зустрічаються дійсні хижаки, що полюють на нерп, тюленів, що нападають навіть на людей. Найчастіше морж звикає до м'яса, спробувавши його випадково, але після цього він уже ніколи не повернеться до колишньої їжі. Таких моржів чукчі називають келючами і сильно остерігаються їх.

Під час свого перебування на березі моржі збираються величезними групами. Часом вони лежать так тісно, що новим тваринам просто не вистачає місця і вони змушені лягати зверху на тих, хто приплив раніш. Утім, ті не заперечують, хіба що іноді хтось поворухнеться, щоб перемінити позу на більш зручну. На окремих пляжах, а частенько і прямо на крижинах розташовуються на відпочинок самки з дитинчатами — так менше ймовірність того, що незграбні дорослі моржі задавлять малят.


СИРЕНИ, ЧИ МОРСЬКІ КОРОВИ

У зграї сирен два сімейства, дюгони і ламантини, два сучасних роди і чотири види. Сирени морські тварини, живуть у теплих прибережних водах Атлантичного, Індійського і Тихого океанів. Харчуються водоростями, прибережником, різними іншими водяними рослинами і мулом. На берег ніколи не виходять, народжуються і вмирають у воді.

Зовні сирени не зовсім схожі на тюленів, але задніх ластів у них немає, тільки передні, зате є хвостовий плавець: округлий (у манатів) чи з невеликою вирізкою (у дюгонів); ласти його розташовані, не вертикально, як у риб, а горизонтально, як у китів. Скелет задніх кінцівок змінений майже цілком. Від хрестця залишилися лише дві чи чотири кістки. Шкіра товста, до п'яти сантиметрів, складчаста, майже безволоса, лише рідкі щетинки розкидані на ній.

Іклів немає (були в деяких вимерлих видів), верхні різці, не дуже схожі на бивні (довжиною до 20 сантиметрів), лише в самців дюгонів. Корінних зубів у манатів до десяти в кожній половині щелепи, верхній і нижній, і звичайно лише по три у дюгонів. Як і в слонів, у міру зносу передні випадають, а позаду наростають нові. У самок пара сосків на грудях, як у слоних. Ці й інші морфологічні риси, особливо виражені у вимерлих сирен, вказують на їхнє загальне зі слонами походження від древніх першокопитних звірів, у пам'ять про які деякі ламантини і донині носять на передніх ластах рудиментарні «нігті».


Сирени


Колись у фінікійців був верховний бог Дагон — бородань з короною на голові і риб'ячим хвостом замість ніг. А в Древній Греції жили молоді діви сирени, що своєю красою і співом затягали і присипляли мандрівників, що потім гинули. У ще більш древні часи предки морських корів залишили сушу і пішли в море. Але з двадцяти родів сирен тільки три дожили до появи людини: один з них — стеллерова корова — вже знищена. Залишилися в Тихому й Індійському океанах дюгонь, а в Атлантичному — ламантин (американський, амазонський і африканський) — єдині на сьогоднішній день травоїдні морські ссавці.

Наукова назва ламантина, манат, переводиться як «рукастий», самка ламантина годує своє дитинча, тримаючи його ластами біля грудей. Такий «людський» спосіб годівлі, швидше за все, і послужив основою для легенди про прекрасних дів-русалок, що живуть у морських глибинах. Тими ж ластами манат допомагає собі харчуватися: заштовхує водорості по глибше в пащу, під час годівлі він пересувається, тримаючись «руками» за дно.

Живуть ламантини в озерах і ріках Америки, на прибережних обмілинах у морі. Їжа займає чверть життя цього звіра. У день манат з'їдає близько 100 кг їжі, при цьому його власна вага близько 500 кг. Ситий гігант тихо пливе за течією, виставивши на поверхню бік чи черево, чи ж зовсім осідає на дно, а численні риби, що припливають, збирають з його тіла дрібні водорості і паразитів.


Ламантин


Ламантин не піднімається дихати кожні 3—5 хвилин, у нерухомості він може протриматися під водою хвилин 20, за рахунок запасу повітря у величезних легенях. Тільки уявіть собі — у триметрової тварини легені досягають у довжину 1 м.!

Узимку ламантини збираються біля теплих джерел — природних і створених людиною. Улітку ж вони знову розсіюються: деякі запливають на багато сотень кілометрів. Цьому можна здивуватися, тому що звичайно ламантини плавають з дуже невеликою швидкістю. Лише у випадку небезпеки, а ворогів у нього небагато — людина так тигрова акула, звір починає відштовхуватися хвостом і плисти досить швидко. Це єдиний захист мирного створіння, у якого немає ні пазурів, ні гострих зубів.

У повсякденному житті ламантинів велика радість — спілкування; вони грають, покусуючи і погладжуючи один одного, обіймаються ластами, виставляють для подиху ніс до носа, плавають один за одним чи поруч; переговорюються скрипами, вересками чи свистом. Навіть коли відразу декілька самців доглядають протягом довгого часу за однією самкою, вони не влаштовують кровопролитних бійок, а всього лише грайливо штовхаються. Самка родить одне велике дитинча, з яким знаходиться разом біля двох років. Весь цей час вона вчить його: показує розташування теплих джерел, багаті підводні зарості, зручні шляхи пересування.

Пійманий ламантин швидко прив'язується до людини. Відомий випадок, коли в невеликому озерці протягом 26 років звір охоче припливав на людський заклик. Але тоді ж з'ясувалося, що м'ясо ламантина дуже смачне. Так почалося безжалісне винищування беззахисних тварин. У наші дні вони найчастіше гинуть при зіткненні з кораблями.

Родичі ламантинів — дюгони — живуть на океанічних і морських обмілинах, там, де вода добре прогрівається сонцем і багато водоростей. Живуть вони в прибережних водах Червоного моря, в Індійському океані біля східного узбережжя Африки, уздовж азіатського узбережжя й біля островів у Бенгальській затоці, біля берегів Шрі-Ланки, Індонезії, Північній Австралії і Філіппін.

Живуть корови-русалки сімейними парами: мама, тато і маля. Життя їх протікає розмірено і неквапливо: ситний обід, що плавно переходить у вечерю, теплі морські ванни і солодкий сон до наступного обіду. Усім би гарне таке життя, якби не людина. На жаль, зовсім незрозуміло з якої причини,


Дюгонь


люди вирішили, що жир, м'ясо і «сльози» дюгоня (жирове змащення, що стікає в кутки очей, коли пійману тварину витягнуть на берег) дуже цілющі і мають лікарські властивості при самих різних недугах. Через те на дюгонів полюють усюди — зі списами і сітками, тепер їх залишилося зовсім мало.

З часу відкриття стеллерової корови до того дня, коли вона зникла з обличчя землі, пройшло дуже мало часу. У 1741 р. відбулася експедиція знаменитого дослідника Вітуса Берінга. До нещастя, під час подорожі командор помер, а його команда була змушена після аварії корабля надовго затриматися на Командорських островах. До складу експедиції входив молодий натураліст Георг Стеллер. Під час дослідження острова, на який вони потрапили, учений помітив неподалік від берега щось дивне: там серед морських хвиль плавно погойдувалися якісь гігантські істоти, які своїм видом нагадували не то мокрі камені, не то затонулі човни. Тварини повільно плавали біля берега і періодично пірнали, піднімаючи хмари бризів.

Тоді в натураліста не було можливості по уважніше вивчити нових звірів. У людей з'явилися більш важливі задачі: їм потрібно було вижити в суворих північних умовах, наближалася зима, і до неї необхідно було готуватися, ослаблих мореплавців долали численні хвороби. Наступна зустріч з невідомими істотами відбулася лише через півроку. Морякам необхідно було поповнити запаси припасів, і вони вирішили пополювати на цих тварин. Звичайно, звір міг виявитися хижаком і люди самі стали б бажаним обідом, але положення було таким безвихідним, що нічого іншого їм не залишалося. Мисливцям повезло — грізні на вид звірі виявилися неповороткими і цілком мирними.

Діставши гарпуни і багри, моряки напали на страшних чудовиськ. Коли одне з них витягли на сушу і гарненько розглянули, то стало ясно, що це зовсім нова і невідома науці істота. Дивна здобич одночасно схожа на тюленя і кита. Стеллер звернув увагу на те, що тварина дуже нагадувала ламантинів, тільки її розміри були в два рази більше. Такого гіганта серед морських корів ще ніхто не зустрічав.

На щастя, незважаючи на зайнятість і сильну втому, Стеллер зміг докладно описати у своєму щоденнику невідоме створення, розповісти про його поводження і звички. Тільки завдяки йому наука тепер знає про морську корову-капусницю (ще одна назва стеллерової корови) досить багато. Крім Стеллера, ніхто з учених-біологів не встиг її побачити.

Відповідно до опису натураліста, корови покриті дуже товстою і міцною шкірою чорного кольору, безволосою і горбистою. Голова капусниці невелика, очі маленькі, що зовсім потонули в складках шкіри, вух нема, замість них лише невеликі дірочки, що закриваються шкірною складкою, коли тварина занурюється у воду. Тулуб звужується до голови і хвоста, хвіст трохи нагадує китовий.

Стеллер пише, що найчастіше капусниць можна було зустріти на мілководді, де вода добре прогрівається сонцем, а дно покривають пишні зарості морських водоростей. Паслися тварини великими групами, що розділялися на сімейні пари з дитинчатами, але усі плавали поруч один з одним. Під час зимових штормів звірам доводилось дуже важко, трави ставало менше, а сильні бурі частенько калічили корів і викидали їхні тіла на берег.

Морські гіганти, на своє лихо, були дуже довірливі і частенько підпускали людей майже впритул.

Коли вони плавали неподалік від берега, то на їхні спини постійно сідали птахи, збираючи всякий дріб'язок, що оселився на шкірі капусниць. Під час годівлі корови могли надовго затримувати подих і виринали лише через 10—15 хвилин, щоб галасливо віддихатися. Після ситного обіду вони відпливали недалеко від берега і засипали, — здавалося, що люди їх зовсім не турбують.

Моряки регулярно полювали на дивних звірів: м'ясо їх виявилося ніжним і смачним. Мирним створінням було важко чимось захистити себе від нападу, але все-таки одноплемінники ніколи не кидали своїх у біді. Уся череда намагалася врятувати нещасну жертву, і іноді їм це вдавалося. Особливо разюча та вірність, з якою самець випливав за своєю пійманою подругою: навіть коли вона вже мертва лежала на березі, він не відразу залишав її.

Досить довго, потерпівша аварію корабля експедиція, знаходилася на маленькому острівці, але все ж таки ціною героїчних зусиль люди змогли повернутися додому. Причому повернулися вони переможцями, їм вдалося привезти не тільки карти нових земель, але і великий вантаж дуже дорогих і рідких хутр. Довідавшись про це, багато заповзятливих торгових людей вирішили відправитися в подорож по тим краям, де можна було зустріти різних звірів, які ще не навчилися боятися людини. Тоді ж і почалося безжалісне винищування морських корів. Мисливські експедиції одна за іншою припливали до берегів Командорських островів, і капусниці виявилися для них приємним сюрпризом. Адже тепер можна було не витрачати багато часу на полювання — один убитий морський гігант міг забезпечити м'ясом десять чоловік на цілий тиждень.

Йшли роки, полювання на капусниць продовжувалася. Через 27 років з моменту відкриття була з'їдена остання корова. Як стверджують старі джерела, це сталося в 1768 р. Цілий вид живих істот був просто з'їдений безтурботними людьми ледве більше, ніж за чверть століття. На пам'ять іншому людству, немов гіркий докір, залишилися нечисленні кістяки, суха шкіра й олівцеві замальовки живих капусниць. Здавалося б, це кінець сумної історії людської жадібності і дурості. Але існує надія, що в розповіді може бути зовсім інший фінал.

З тих пір як відбулася експедиція командора Берінга, пройшло більше ста років, і в 1879 р. учені довідалися зовсім неймовірну річ: жителі острова Берінга затверджували, що під час риболовлі зустріли дивних тварин. По їхніх описах дослідники зрозуміли, що мова йде про стеллерову корову, Відтоді в газетах періодично з'являються різні заяви про зустріч з вимерлими тваринами. Багатьом з них просто не можна не повірити. Наприклад, у 1962 р., під час наукової експедиції російські вчені помітили біля узбережжя Камчатки плаваючих неподалік від берега величезних чорних звірів, що походили не те на моржів, не те на дельфінів, тільки величезних розмірів.

Через кілька років камчатські рибалки розповіли місцевим натуралістам, що бачили біля берегів одного острова дивних тварин, і дали їхній докладний опис. Коли їм показали малюнок із зображенням стеллерової корови, вони відразу ж пізнали її. Учені не могли повірити, що капусниці ще десь зустрічаються, але в моряків не було причин для обману. Науковий світ розділився на два табори. Одні вважали усі свідчення неправдою і містифікацією, інші заявляли, що не виключено можливість існування стеллерових корів і в наші дні — океан великий, і вони цілком могли вижити де-небудь у лабіринті Командорських островів. Нам залишається тільки сподіватися, що дивні і цікаві морські ссавці ще зустрінуться людям на морських просторах, і знову буде шуміти прибій, а хвилі стануть гладити спини добродушних капусниць.

ЛАРГА - Phoca largha


Ларга чи плямистий тюлень зустрічається в Японському морі цілий рік. Довжина дорослих самців і самок до 190-220см., максимальна вага восени може складати 130-150кг, навесні звичайно не перевищує 80-100кг. Окрас тюленів досить різноманітний і може змінюватися від сріблисто-сірого до темно-сірого. По всій спині, на боках і череві знаходяться дрібні чорні чи бурі плями неправильної форми. Улюбленими місцями тюленів є мілководні бухти, невеликі острови й окремі групи каменів поблизу узбережжя. Треба сказати, що даний вид дуже обережний, боїться людини і при постійному занепокоєнні залишає обжиті місця. У Японському морі ларга досить широко розселена уздовж узбережжя. Великих скупчень тюлені не утворюють, лежбища можуть нараховувати від декількох десятків до 100 і більш тюленів. Навесні, можна спостерігати скупчення ларги в Татарській протоці і на північно-західному узбережжі Сахаліну.

В Примор'ї ларга досить звична в затоці Петра Великого. З руйнуванням льодового покриву в березні-квітні її можна побачити на крижинах безпосередньо з будинку Інституту біології моря. У недалекому минулому (початок XX століття) існував навіть промисел ларги під Владивостоком, де добували до сотні тюленів. Чисельність ларги в затоці Петра Великого помітно зросла з організацєю Державного морського заповідника, ініціаторам створення якого став академік А.В. Жирмунський. В останні роки збільшилася чисельність ларги в районі о. Фальшивий (камені Бутакова), кекуры Баклан’ї й О. Бельцова. Найбільш велике лежбище ларги (до 500 голів) знаходиться на о. Матвєєва.

Ларга хоч і вважається рибоїдним тюленем, однак у її раціоні не останню роль грають креветки, дрібні краби і восьминоги, яких вона з успіхом добуває в прибережній зоні. Роди в тюленів відбуваються в Амурській затоці в лютому-березні. У більш північних районах Японського моря період народження дитинчати перейде на більш пізніші терміни березень-квітень. Ларгеня народиться в білому убранні, через що й одержав назву «бельок». У місячному віці ларгенятко здобуває плямисте забарвлення, типову для дорослих осіб. До місячного віку дитинча харчується в основному молоком матері, потім починає поступово освоювати дарунки моря - ловить дрібних крабів, креветок і восьминогів. Початковий етап видобутку проходить при особистій участі самки з якою він знаходиться. До осені щенята підростають і здатні переходити на самостійне харчування. Прихильність до батьків у щенят зберігається приблизно більше року, тюлені як правило на залежаннях лежать разом.


ПІВНІЧНИЙ МОРСЬКИЙ КОТИК - Callorhinus ursinus


Північний морський котик є коштовним промисловим об'єктом. Хутро котиків має високу якість і тривалий час користувалося великим попитом на зовнішньому і внутрішньому ринках. Морські котики - тварини середніх розмірів з чітко вираженим половим диморфізмом. Довжина дорослих самців-сікачів 180-210 см., вага 190-320 кг, самки значно поступаються у розмірах (120-140 см.) і вазі тіла (35-60кг). Полової зрілості самки досягають у віці трьох років, самці - у 3-4 роки, однак у цьому віці самці-холостяки не беруть участь у розмноженні через сильну конкуренцію з боку сікачів. Кінцівки в котиків представлені у виді ластів, на яких відсутній волосяний покрив. Пазурі на передніх ластах рудиментарні, на задніх найбільшого розвитку мають середні (2-4-й) за допомогою яких тварини розчісують своє хутро. Волосяний покрив складається з довгих грубих остьових, перехідних і ніжного пухового волосся. Саме коштовне хутро і стало причиною їхнього винищування в XVIII-XX сторіччях на о. Тюленевому (Охотське море), островах Прібилова і Командорських (Берингове море).

У дорослої самки за даними американського дослідника котиків Віктора Шеффера на шкірі нараховується близько 300 млн. волосин. У період перебування тварин у воді волосяний покрив виконує роль термоізолятора і дозволяє тварині без перешкод освоювати холодні і теплі водяні маси. Адже котиків з успіхом можна назвати морськими блукачами, що змушені восени мігрувати іноді за 2‑3 тис. миль від рідних лежбищ. У них добре розвинений зір і тварини прекрасно бачать у воді, навіть при слабкому освітленості. Котики є прекрасними плавцями й основною локомоторною роллю в них, як і в сивуча, виконують передні ласти. Це і дає зрозуміти, що у вухатих тюленів більше розвинута мускулатура шийного і грудного відділів тулуба. На окремих відрізках шляху морські котики здатні розвивати швидкість від 20 до 35 км/год. При переслідуванні тварини звичайно пливуть зі швидкістю 22-25 км/год., однак через 20-30 хвилин намагаються позбутися від переслідувачів занурюючись і змінюючи напрямок руху.

Перші згадки про морських котиків у Японському морі зустрічаються в роботах Н.В. Слюнина і Л. Стейнегера і відносяться до кінця минулого сторіччя. У ті далекі роки їх спостерігали з промислових судів у Корейській затоці, куди вони мігрують восени з лежбищ, розташованих на о. Тюленевому, Прібилових і Командорських островах. Аналіз здобичі мічених звірів показав, що в основному тут зимують котики з о. Тюленевого. Тварин в основному ловили біля узбережжі о. Корея, у центральній частині Японського моря й у берегів Примор'я. Найбільші скупчення котиків узимку і на початку весни відзначали на о. Ямато й у Корейській затоці. У березні як правило починається весняна міграція котиків убік берегових лежбищ. У цей час значна частина тварин іде на північ і північний схід, досягаючи південної частини затоки Петра Великого. У квітні міграція котиків стає найбільш вираженою. До цього часу велика частина котиків переміщуються з Корейської затоки і направляється убік узбережжя Примор'я. У травні більшість тварин зосереджено між мисами Поворотним і мисом Низинним, відкіля вони мігрують у напрямку протоки Лаперуза і далі до о. Тюленевого. Частина тварин направляється до західного узбережжя Японії і через Сангарский пролив переходять в північно-західну акваторію Тихого океану і потім у Берингове море до Командорського і Прібилових островів.

Основною їжею морських котиків у Японському морі є минтай і кальмари, причому кальмари більш часто зустрічаються в шлунках у молодих звірів. Котики здатні занурюватись на глибини більш 100 метрів, однак у більшості випадків тварини надають перевагу полюванню в приповерхніх шарах води. Тривалість занурювання їх як правило не перевищує 15-20 сек., а максимальний час перебування під водою складає 5-6 хвилин.

Харчуються котики в основному вночі, удень тварини відпочивають, виставивши на поверхню води ласти. У період сну голова звірів часто виявляється у воді і котики періодично піднімають її назовні а потім знову занурюють у воду.

Вважається, що основна маса котиків (до 50%) гине в перший рік життя в морі, але причини смертності вивчені слабко. Тривалість життя котиків може досягати 30 років, однак більшість самців-сікачів гинуть раніш 20-літнього віку, а самки в 16-20 років як правило втрачають здатність до розмноження.

СИВУЧ - Eumetopias jubatus


Сивуч чи морський лев - самий великий представник сімейства вухатих тюленів. Довжина дорослих самців сікачів може складати 350 см., самок – 250‑280 см. Великі сікачі важать до 1 тонни, самки 250 - 300 кг. Новонароджені дитинчата мають вагу 15-20 кг, у місячному віці їхня вага складає 30-35 кг.

У сивучів як і морських котиків чітко виражений статевий диморфізм. Самці - сікачі відрізняються могутньою статурою, сильним розвитком грудного і шийного відділу тулуба, широкими і довгими передніми ластами, що виконують основну локомоторну роль при плаванні.

Дорослі тварини мають золотаво-руде забарвлення, статевонезрілі - ясно-коричневу, а щенята пофарбовані в темно-каштановий колір. Волосяний покрив у відмінності від морського котика складається з грубих остьових і дуже рідкого і тонкого пухового волосся. Найбільший розвиток волосяний покрив одержав на шиї і плечах, у самців - сікачів він утворить гриву, що має подібність із гривою левів.

Розподіл сивуча в Японському морі в основному обмежено західним узбережжям о. Сахалін. Навесні сивучів можна спостерігати в Татарській протоці, однак звірі тримаються поодиноко і великих скупчень не утворять. У Японському морі гаремні лежбища, де проходить розмноження сивуча, відсутні. Украй рідкі випадки зустрічей сивучів одинаків південніше Татарської протоки уздовж західного узбережжя Японського моря. Об'єктами харчування сивучів на півночі Японського моря є масові види риб (минтай, тріска, навага, терпуг, оселедець, камбали) і кальмари.

КІЛЬЧАСТА НЕРПА чи АКИБА - Pusa hispida


У далекосхідних морях (Охотськім і Беринговім) це самий масовий і самий дрібний вид тюленя. Вага дорослих осіб як правило не перевищує 80-90 кг, середня вага складає 43-45 кг. У період розвитку суднового звіробійного промислу в 60-70 роки XX сторіччя акиба грала важливу економічну роль, особливо в Охотському морі. У Японському морі кільчаста нерпа зустрічається в основному в Татарській протоці. Поодинокі заходи тюленів відзначали в затоку Петра Великого, однак їх варто віднести до випадкових. Кільчасту нерпу відрізняє від інших тюленів своєрідне забарвлення волосяного покриву який створює неповторний сітчасто-мереживний візерунок у формі кілець на темному тлі.

КРИЛАТКА чи СМУГАСТИЙ ТЮЛЕНЬ - Histriophoca fasciata


Зустрічається вкрай рідко в північній частині Японського моря і Татарській протоці. Скупчень не утворює. Тюлені середньої величини (довжина 150-160 см.), середня вага 75-80 кг. Самців відрізняє оригінальне забарвлення - на темному основному тлі контрастно виділяються чотири світлих широких смуги на шиї, хрестці і навколо основи передніх ластів. Поплутати забарвлення крилатки неможливо з іншими тюленями. Варіації забарвлення хутра крилатки виявилися досить гарною ознакою для популяційних досліджень даного виду. Літній розподіл крилатки в далекосхідних морях дотепер залишається не ясним. Практично тюленів дуже рідко вдається зустріти біля узбережжя. У Японському морі крилатка в літній сезон не зустрінута.

МОРСЬКИЙ чи ЗАЄЦЬ ЛАХТАК - Erignathus barbatus


Досить великий тюлень, довжина дорослих осіб 220-250 см., вага 250-300 кг. Окремі лахтаки досягають ваги 420 кг. Забарвлення тюленів варіює від світло-попелястого до темно-сірого кольору. Немовлята мають попелясто-сіре забарвлення, найчастіше з коричневим відтінком.

У Японському морі морського зайця можна зустріти в західного узбережжя о. Сахаліну й у Татарській протоці. У затоці Петра Великого й уздовж узбережжя Примор'я тюлені не були відзначені. Від вище описаних тюленів морського зайця можна відрізнити за наявністю «бороди» що складається з великого числа (більш 100) довгих вибрисс, розташованих на верхній губі. Досить своєрідний і спектр харчування цього тюленя. Основу його раціону складають бентосні організми, з яких важлива роль належить ракоподібним (краб-стригун, креветки), черевоногим молюскам, кільчастим хробакам і восьминогам. Риба, як об'єкт харчування, у багатьох місцях відіграє другорядну роль.

КИТОПОДІБНІ

Загін китоподібних систематики розділяють на три підзагони: древніх (усі вимерли 30 мільйонів років тому), зубатих і вусатих китів.

Китоподібні сформувалися 70 мільйонів років тому, очевидно, від якихось хижих, близьких до предків собак звірів (а можливо, і від комахоїдних!), усі зв'язки із сушею в них давно загублені, а пристосування до життя в морях, деяких озерах і ріках виражені краще, ніж у всіх водяних ссавців. Тіло схоже на риб'яче, але з горизонтальними лопатами хвостових плавців. Передні кінцівки еволюція перетворила в ласти, задні зникли зовсім, збереглися лише рудименти кіст таза, у гладких китів також і стегон, не зв'язаних із хребтом. У більшості китоподібних є спинний плавець, утім, без кісткової основи.

Тіло безшерсте, шкіра гладка, з дуже товстим шаром підшкірного жиру, що і служить термоізолятором. У кашалота, горбача і смугачевих товщина його в середньому до 18, а в гладких китів до 50 сантиметрів! Небагато щетинок вціліло лише на морді. Деякі кити, наприклад нарвав, зовсім безволосий. Потових і сальних залоз немає. Слинних залоз теж нема, чи вони недорозвинені.

Шлунок великий (у великих китів уміщає тисячу літрів!), улаштований складно. Нирки відносно вдвічі крупніше, ніж у наземних звірів, тому що видаляють з організму багато проковтнутих з морською водою солей. Немає трубчастих кісток, усі пористі, сильно просочені жиром.

Зубатих китів відрізняють від вусатих насамперед зуби: їх може бути і 272 (рекорд для звірів!) в амазонських дельфінів і тільки одна пара (клюворили і поясковозубі) або лише одне ліве верхнє ікло майже триметровий, спрямований прямо вперед крізь верхню губу (у самців нарвалів; у самок недорозвинений зачаток цього ікла). Усі зуби одноманітні за формою, звичайно конічні.

У вусатих китів немає ніяких зубів, замість них з боків верхньої щелепи ростуть рогові поперечні пластини з торочкуватими зсередини краями цідилка, що, коли кит закриє рот, випускає лише воду, а дрібні рачки, риби і кальмари залишаються в роті.

Страницы: 1, 2


© 2000
При полном или частичном использовании материалов
гиперссылка обязательна.