Ссавці Чернігівської області

За способом живлення дикі свині всеїдні. До складу їхньої їжі входять 4 підземні частини рослин (коріння, коренеплоди, кореневища, цибулини, бульби), і зелені вегетативні надземні (гілки, паростки, кора, баштанні культури), і плоди та насіння різноманітних деревних і трав'янистих рослин (жолуді, горіхи, фрукти, ягоди), і тваринні корми (комахи та їхні личинки, молюски, риби, жаби, ящірки, вужі, яйця птахів, мишовидні гризуни). Істотне значення в живленні мають дощові черв'яки та личинки хрущів, особливо в роки масового розмноження. Не гребують дикі свині й падлом. Переважну більшість кормів здобувають з ґрунту або лісової підстилки риттям — це їх характерний спосіб здобування їжі.

Найактивніші дикі свині в нічні години, удень вони відпочивають у затишних лігвах, які влаштовують у густому очереті на болотяних острівцях або в чагарникових хащах. Під вечір або вночі виходять шукати поживу.

Тримаються такі свині невеликими стадами, що складаються з кількох самок і підсвинків дво-трирічного віку. Старі самці-сікачі протягом майже всього року ходять поодинці і лише на час гону (в листопаді — грудні) приєднуються до гурту. Парування у диких свиней звичайно відбувається в першій половині зими,— в листопаді — грудні. Уже з самого початку гону між старими самцями-сікачами відбуваються жорстокі бійки. Від тяжких поранень суперника захищає добре розвинене в шкірі переднього відділу тіла надзвичайно міцне сплетіння сполучної тканини, що утворюється в цей час у дорослих самців [6,549].

Наприкінці березня — в квітні (іноді в цей час землю ще вкриває сніг) самки влаштовують з гілля затишне лігво з підстилкою із сухої трави та листя (нерідко лігво має й досить високі бокові стінки). Тут, після 135-ден-ної вагітності, вони народжують четверо-шестеро (до дванадцяти поросят). Кількість поросят залежить від вгодованості самки та від її віку. Перші два тижні народжені малята не покидають лігво, якщо мати відсутня, вони тихо лежать, тісно притулившись одне до одного. Самка через кожні 3—4 год. повертається до лігва, 15—20 хв. годує поросят і знову покидає їх, відправляючись на жирування, але ніч проводить завжди з поросятами.

Годує їх молоком 2,5—3,5 місяці, хоч невелику кількість кореневищ поросята починають добувати вже в двотритижневому віці.

Статевозрілими молоді самки диких свиней стають на другому, а самці — на четвертому-п'ятому році життя. Живуть дикі свині в природі до 20 років, у неволі — до 30.

Єдиний ворог у диких свиней — вовк.

Дикі свині, розкопуючи в пошуках їжі великі площі ґрунту в лісі, сприяють загортанню насіння, а тим самим і відновленню деревних і чагарниконих порід, а зриваючи дернину, якоюсь мірою допомагають лісовідновленню.

Корисна роль диких свиней і в боротьбі зі шкідниками лісу.

Проте там, де диких свиней дуже багато, вони можуть завдавати значної шкоди лісовому господарству, поїдаючи велику кількість природно проростаючого насіння та сходів лісових культур.

Отже, численність диких свиней у лісових заказниках і лісах поблизу сільськогосподарських угідь слід постійно контролювати.

Лось

Серед родини оленів нашої фауни найбільшим за розмірами і наймогутнішим парнокопитним звіром є лось. Довжина його тіла близько 3 м, маса — понад 500 кг. Величне видовище являє собою цей велетень, сповнений могутньої сили. Своєрідна форма рогів лося: — не єдина характерна його ознака. Особливості у будові його тіла: кремезна статура міцна грудна клітка, дуже видовжені сильні ноги, масивна витягнута горбоноса голова з помітно збільшеною м'ясистою верхньою губою, що звисає над нижньою, та великими широкими рухливими вухами.

Шия самців коротка, товста, зі стоячою гривою. З підборіддя звисає у вигляді бороди м'який виріст, вкритий довгим волоссям. Хвіст короткий, малопомітний.

Грубий, густий волосяний покрив лося одноманітного темно-бурого кольору. Черево та нижні частини кінцівок — білясті.

Лося, який нерухомо стоїть у лісових заростях, важко побачити: його забарвлення зливається з навколишнім середовищем [6,551].

До останнього часу лосів вважали мешканцями глухої болотистої тайги, «утікачами культури», але, як виявилося, це не відповідає дійсності.

Важлива умова оселення лосів — наявність води, тому поблизу водойм їх можна зустріти в найрізноманітніших місцях: у мішаних лісах, зарослих кущами верболозу, осикою, вільхою, молодими березами; на узліссях, лісових галявинах поблизу заболочених місцевостей і на узбережжях водойм.

Улітку лосі частіше зустрічаються на узбережжях тихих річок, де вони довго стоять у воді, рятуючись від кровосисних комах. Лосі майстерно плавають і навіть пірнають.

Живляться лосі взимку виключно молодими пагонами і корою різноманітних дерев і чагарників: осики, верби, тополі, берези, клена тощо. Улюблений корм у цей час — осикова кора, адже взимку вона містить утричі більше білків, ніж улітку. Охоче споживають лосі також тоненькі верхівки та бічні пагони сосни, хвоя якої містить багато фосфору, та гілки ялівцю.

Дуже своєрідною властивістю живлення лосів є те, що вони на відміну від інших видів копитних легко пережовують своїми міцними зубами гілки завтовшки з палець і більше. Крім того, їхні шлунки мають чудову властивість перетравлювати грубі корми. За добу лось споживає понад 20 кг деревно-чагарникового і трав'яного корму.

Наприкінці серпня — на початку вересня у лосів починається парувальний сезон. У цей час збуджені самці в пошуках самок глухо ревуть, «мукають», ламають рогами гілки дерев, вибивають у ґрунті копитами ями. Якщо самку переслідують два і більше однакової сили самців, між ними виникають жорстокі бійки, турнірні сутички.

Наприкінці травня — в червні, після майже 8-місячної вагітності, лосихи йдуть у безлюдну схованку — лісову хащу, зарослий байрак, оточену густим чагарником яму, де й народжують звичайно одного, нерідко двох рудуватих телят. Молоді самки до чотирирічного віку частіше приносять лише одне теля [7,60].

Новонароджені малята вже через півгодини можуть твердо стояти на ніжках, хоч перший день ссуть матір лежачи. Швидко міцніючи, вони на другий день уже йдуть на недалекі відстані за матір'ю. На п'ятий день після народження лосенят вже важко впіймати, а в двотижневому віці вони не відстають у швидкому бігу від стада і навіть здатні перепливати досить широкі водойми.

Годуються лосенята молоком матері понад три місяці, хоч ніжну траву й молоде листя починають скубти в двомісячному віці. За добу самка годує теля 6—7 раз, за цей час воно випиває близько трьох літрів жирного молока.

Лось — дуже скороспіла тварина. Статева зрілість настає вже в 1,5-річ-ному віці, якщо тварини добре вгодовані і мають масу понад 200 кг.

Серед копитних фауни України лось тепер — один з найпоширеніших видів.

Олень благородний (європейський)

Олень благородний — обережний звір з чудово розвиненим нюхом, слухом і зором. Уникаючи найменшої небезпеки, він надійно переховується в гущавині лісових хащ і активний лише вночі. Це найбільший серед наших оленів парнокопитний звір. Тіло в нього довжиною понад 2,5 м, струнке, пропорційної будови, на високих ногах. Голова видовжена, морда широка. Вуха великі, рухливі, відігнуті наперед, стоячі, загострені на кінцях. Шийний відділ сильно розвинений.

Особливо характерні ці олені гіллястими рогами, які мають не менше чотирьох відростків.

Волосяний покрив складається з грубого, ламкого остьового волосу та досить м'якого підшерстя. Забарвлення рудувато-буре, взимку — сірувато-буре. Біля хвоста є світла пляма — «дзеркало», яка поступово переходить у загальний колір забарвлення крупу [6,551].

Новонароджені оленята до першого линяння мають чітко виявлену плямистість.

Благородні олені оселяються в досить різноманітних місцях: як у листяних, мішаних, так і в хвойних рівнинних лісах, у гірських лісових масивах тощо. Живляться ці тварини різноманітною рослинною їжею, але переважають листя, бруньки, однорічні пагони дерев і чагарників. Улітку значне місце в живленні посідає і трав'яниста рослинність, мохи, гриби та різні ягоди.

Переважна більшість оленів живе невеликими родинними групами, ватажками яких є старі самки. Старі самці ведуть самітній спосіб життя, надаючи перевагу в цей час відлюдним, затишним урочищам. Лише пізно восени і взимку вони нерідко збираються у великі стада.

Паруються олені не весною, як переважна більшість ссавців, а восени. Парування супроводжується запеклими бійками самців, які наповнюють у цей час лісовий масив голосним ревінням.

У кінці травня — в червні, після близько 9-місячної вагітності, самки оленів щороку народжують частіше одне теля. Воно добре сформоване, але перші два-три дні лежить нерухомо, затаївшись у затишному місці в гущавині трави, серед заростей папороті тощо, і піднімається лише, щоб поссати матір. У цей час від ворогів їх добре оберігає захисне плямисте забарвлення. Не досягнувши навіть тижневого віку, оленята намагаються йти за матір'ю, хоч ще не досить твердо стоять на ногах. У цей час разом з нею вони старанно ховаються в густих хащах. Двотижневі оленята бігають і скачуть, а ще через деякий час уже не відстають від стада. У вересні, коли оленята повністю перейдуть на підніжні корми, дорослі самки приєднуються до самців[7,61].

Статевозрілими самки стають у дворічному-трирічному віці. Перше теля у них звичайно народжується на третій рік. Самці беруть участь у розмноженні після 4 — 5-річного віку.

Олені — цінні мисливські звірі, яких добувають заради смачного м'яса, що має особливо високі харчові якості восени, і добротної м'якої шкіри, з якої виготовляють високоякісну замшу.

Велику цінність мають і оленячі панти. Продукція, яку одержують зі зрізаних пантів, йде на виготовлення цінного препарату — пантокрину. Благородний олень є чудовою прикрасою наших лісів.

Козуля

Серед оленів фауни України козулю найчастіше можна зустріти в лісі. Це типова лісова тварина.

Козуля — найменший за розмірами, граціозний олень, довжина тіла якого до 140 см, помітно відрізняється від усіх інших оленів порівняно коротким тулубом на довгих тоненьких ніжках (передні дещо коротші від задніх). Голова маленька, широка біля очей і звужена до носа. Морда коротка, шия витончена, гармонійно поєднується з граціозним тулубом. Вуха довгі, верхівки їх округлі. Хвіст захований у волосяному покриві. На голові самців майже вертикально поставлені ріжки з трьома паростками в кінцевій частині, нижня частина горбкувата. Самки безрогі.

Як і в оленів, роги у козуль змінюються щороку. Спадають вони в жовтні або листопаді. Незабаром на їх місці починають рости нові, вкриті, як і в усіх оленів, оксамитовою шерсткою, яка після припинення росту і закостеніння рогів злущується. Формування рогів закінчується в травні [6,564].

Грубий, ламкий, одноманітно забарвлений волосяний покрив у козуль улітку має яскравий бурувато-рудий колір, узимку — тьмяний, сірувато-бурий, дещо темніший у задній частині тіла і світліший на боках. Біля хвоста жовтувато-біла пляма — «дзеркало», яка не заходить вище основи хвоста.

У теплу пору року козулі пасуться лише надвечір і на світанку; в похмурі дні й узимку, коли на добування кормів доводиться затрачати багато часу, вони активні протягом доби.

Козуля — не стадний звір, більшу частину року дорослі самці тримаються поодинці, а дорослі самки — невеликими родинними табунами.

Живляться переважно різнотрав'ям, рідше — молодими гілками, листям і бруньками різноманітних дерев і чагарників, серед яких віддають перевагу вербі, березі, дубу, клену, ліщині, малині тощо. Часто й охоче поїдають жолуді, гриби (особливо опеньки та грузді), ягоди (брусниці, чорниці та суниці), мохи, деревну порость.

Узимку також досить інтенсивно споживають молоду соснову хвою, а якщо є потреба, копитять сніг висотою до 10 см, добуваючи опале сухе листя, вічнозелені плющ, хвощ, жолуді.

Парування у козуль починається на початку червня — в кінці липня і триває не більше місяця.

Здебільшого наприкінці квітня — у травні, після близько 8-місячної вагітності, самки, сховавшись у густі зарості, народжують частіше двох, а зрідка і трьох немічних, яскраво-плямисто забарвлених малят, які набувають одноманітного відтінку тільки у вересні.

Протягом тижня малята залишаються на місці народження, затаївшись у гущавині трави. Якщо у приплоді двоє малят, вони ніколи не лежать укупі, а перебувають на деякій відстані одне від одного. Вже через тиждень малята супроводжують свою матір, а в двотижневому віці бігають так швидко, що не відстають від дорослих. Живляться молоком більше двох місяців, проте вже в місячному віці починають споживати зелену рослинну їжу.

Роги у малят-самців розвиваються вже з першої осені, формування ж їх закінчується в квітні наступного року. Такі роги ще не мають розгалужень.

Статева зрілість у молодих козуль настає на другому році життя, але переважна більшість з них починає розмножуватися пізніше, особливо самці, які не здатні побороти сильніших суперників.

Козуля — цінний перспективний вид копитних фауни України. У неї дуже смачне м'ясо і легке хутро, а її красиві ріжки використовують як декоративну прикрасу [6,551].

У деяких районах козулі також зазнають конкурентного впливу інших видів оленів. Відомо, що в кварталах лісових масивів, де в значній кількості розмножилися плямисті олені, козуль майже немає.

Зубр

Цей типово лісовий звір з ряду парнокопитних по праву вважається наймогутнішим серед усіх сучасних копитних нашої фауни. Довжина тіла в них — до 3 м, маса — до 1000 кг. Голова завжди нахилена, велика. На голові товсті, круглі, гострі на кінцях і вигнуті назовні роги. Лоб широкий, помітно опуклий. Тулуб могутній, передня частина значно масивніша й вища, ніж задня. Холка висока, горбом, шия міцна. Передні ноги сильні, товсті, значно коротші від задніх. Густий волосяний покрив зубрів складається з м'якого підшерстя і досить довгої грубої ості. На грудях і шиї він видовжений у вигляді гриви, а на підборідді — у вигляді бороди каштаново-бурого кольору, голова і борода значно темніші. Хвіст короткий, закінчується видовженим волоссям у вигляді китиці.

Незважаючи на зовнішню незграбність у будові, масивність і могутність тіла, зубри досить рухливі тварини, добре пробираються між заростями в лісовій гущавині, можуть швидко пересуватися галопом, навіть по глибокому снігу висотою до 1 м, перестрибувати рівчаки завширшки до трьох метрів, долати перешкоди до 2 м заввишки, уникають лише скель. Добре плавають, вільно ходять по багнистих болотах.

Улітку зубри живляться майже виключно різноманітною трав'янистою рослинністю, лише взимку вони споживають молоді пагони, листя і кору деревних і чагарникових порід, особливо верби, осики, дуба, ясеня, ліщини. Улітку зубри пасуться переважно зранку і надвечір. У спеку звичайно відпочивають десь у заростях, пережовуючи жуйку.

Із середини серпня — першої половини вересня у зубрів протягом місяця триває шлюбний період. У цей час до родинного табору, який частіше складається з трьох-чотирьох дорослих самок, молодих тварин обох статей і підсосних телят (функцію вожака виконує найсильніша доросла самка), приєднується 5—6-річний самець.

Перед народженням телят зубриці відокремлюються від гурту, розшукують собі затишну відлюдну схованку. На початку літа, після майже дев'ятимісячної вагітності, самка народжує добре сформоване теля, яке вже через годину здатне стояти на ногах, а ще через півгодини — йти за матір'ю [6,552].

У 20-денному віці зубренята починають скубти молоду травичку, хоч молоком матері продовжують живитися майже до кінця першого року життя. З матір'ю молоді зубренята залишаються й на другий рік.

Господарське значення зубрів може розглядатися лише в плані майбутнього. Цей чудовий мисливський звір має дуже смачне м'ясо, особливо в молодому віці, що не поступається поживними якостями м'ясу свійської худоби. Дорослий зубр дає близько 0,5 тонни м'яса. Велику цінність має також міцна, товста шкіра. Але зараз головне — зберегти цю пам'ятку живої природи.

Хоч зубрів і занесено до Червоної книги УРСР, але небезпеки вимирання цього звіра в нашій республіці вже не існує.

3.3 Звірі відкритих просторів

Горностай

Горностай, тварина також з родини куницевих, зовні дуже схожий на ласку. Тіло в нього тонке, гнучке, завдовжки близько 30 см. Голова невелика, морда коротка, вуха маленькі, заокруглені, ледве помітні. Ноги короткі, сильні. Хвіст довгий (дорівнює третині довжини тіла), не пухнастий.

Волосяний покрив у горностая густий, короткий, улітку верхня частина його тіла і хвіст бурувато-коричневі, горло, груди і черево — білувато-жовті. Узимку забарвлення тіла чисто-біле, тільки кінець хвоста темний.

Дуже виразна ознака горностаїв — це чорно-буре забарвлення кінчика хвоста.

І влітку, і взимку горностая побачити майже нікому не вдається. Це надзвичайно потайний звір і на полювання виходить зі своєї схованки звичайно лише вночі. Основними об'єктами живлення горностая взимку є виключно різноманітні мишовидні гризуни — миші, полівки, пацюки тощо. Лише влітку його раціон значно поповнюється такими дрібними тваринами, як жаби, ящірки, птахи, що гніздяться на землі, та їхніми яйцями.

Оселяючись звичайно поблизу заболочених водойм, горностаї настирливо переслідують водяних полівок, які іноді становлять важливу складову частину їхнього раціону (40 і більше процентів). Горностаї дуже добре плавають, тому в раціоні їх живлення багато водяних тварин — жаб, мальків риб, водяних комах [7,76].

Розмножуються горностаї з другої половини лютого до початку квітня. Самка один раз на рік, після майже 10-тижневої вагітності, народжує четверо — восьмеро, а іноді й більше сліпих, голих, немічних малят, які швидко розвиваються. На дев'ятий день після народження вони прозрівають. На початку червня здатні самостійно здобувати собі їжу, а в кінці серпня майже не відрізняються від дорослих.

У межах свого поширення горностаї приносять велику користь сільському господарству, активно знищуючи велику кількість мишовидних гризунів та інших шкідників сільськогосподарських і лісових культур.

Полювання на них на всій території України на горностая заборонено. Такий спосіб охорони, можливо, приведе до збільшення кількості цих виключно корисних звірів.

Миша польова

Мишу польову, звірка з ряду гризунів, який належить. Як і інші миші, до родини мишовидних гризунів, легко розпізнати. На відміну від інших видів справжніх мишей найхарактерніша ознака її — виразна чорна смуга, що проходить від лоба вздовж спини. Волосяний покрив спини рудувато-бурий. Горло, груди і черево білясті. За своїми розмірами польова миша мало відрізняється від лісової. Довжина тіла близько 12 см, але на відміну від лісової миші вуха в неї короткі, відігнуті наперед, не досягають очей. Хвіст з добре виявленими кільцями, утвореними роговими лусочками, дещо коротший за тулуб.

Більшу частину року польові миші живляться листям, зеленими стеблами й насінням різноманітних диких трав, ягодами, під час дозрівання хлібів — зерном. Нерідко до їх раціону потрапляють дрібні комахи, їхні личинки та інші безхребетні тварини.

Навесні польові миші активно розмножуються. Для виведення малят влаштовують звичайно на невеликій глибині (близько 20 см і лише зрідка глибше) гніздову камеру, добре вистелену подрібненою соломою і сухою травою. Від камери на поверхню землі ведуть два-три виходи. Досить часто вони будують і напівпідземні гнізда, які влаштовують під купами соломи, між камінням тощо [1,48].

За рік у польових мишей буває до чотирьох приплодів по п'ять — вісім малят у кожному. Вагітність триває 22 дні. Перерва між приплодами в теплу пору року триває приблизно 2 місяці.

Мишенята народжуються дуже немічними, сліпими, голими. Проте вони досить швидко розвиваються: в п'ятиденному віці вкриваються пушком, у десятиденному — цілком нагадують дорослих, а тритижневі мишенята вже самостійно розшукують собі їжу. Через два з половиною місяці молоді польові миші починають розмножуватися.

Обгризаючи зелену кору, пагони на плодових деревах і в лісопосадках, польові миші завдають значної шкоди лісовому господарству та садівництву, а в сприятливі для розмноження роки вони розмножуються в такій кількості, що завдають великих збитків хлібним культурам (пшениці, житу, кукурудзі тощо), знищуючи зелені сходи та достигле зерно [7,84].

Як шкідливий гризун відчутну шкоду польові миші завдають у районах Полісся.

У польових мишей багато природних ворогів: ними живляться лисиці, тхори, ласки та різні хижі птахи і насамперед сови.

3.4 Звірі водойм та узбереж

Кутора звичайна

Серед землерийок з ряду комахоїдних звірів фауни України, які населяють найрізноманітніші місця життя, лише один вид — кутора звичайна є водяною твариною. Про це свідчить будова її тіла. Це невелика, схожа на мишу тварина, довжина тіла її — до 10 см. Голова невелика, закінчується видовженим гострим рухливим хоботком. Короткі вушні раковини і маленькі очі заховані в хутрі і майже не помітні. Кінцівки короткі. Краї підошов і пальці коротеньких лапок вкриті довгими, пружними волосинками. Хвіст циліндричної форми. Нижній бік його вкритий кільцевими лусками, на яких містяться жорсткі видовжені волосинки, що утворюють кіль.

Такі особливості будови значно збільшують плавальні можливості цих звірків. Вони з великою майстерністю плавають, тримаючись майже на поверхні води, переборюючи сильну течію, спритно пірнають і добре бігають у пошуках їжі по дну водойми [7,102].

Забарвлення густого, короткого, бархатистого волосяного покриву кутори влітку зверху чорне, взимку темно-буре, добре відмежоване від сріблястого забарвлення черевної частини тіла.

Живляться найрізноманітнішою тваринною їжею, але переважно комахами, їхніми личинками, дощовими черв'яками, молюсками, ракоподібними, рибами, жабами тощо.

Хоч кутори особливо діяльні вночі, проте нерідко виявляють активність і протягом усієї доби. Маса корму, який кутора споживає протягом лише однієї доби, перебільшує навіть масу тіла звірка. Нерідко її жертвами стають дрібні ссавці, птахи, риби, набагато більші за неї. Узимку, користуючись численними ходами під снігом, знаходять достатню кількість різноманітної їжі, не виходячи на поверхню.

Житлові нори кутори риють біля берегів водойм і лише зрідка користуються підземними ходами полівок або кротів. Закінчується нора кутори великим розширенням — гніздовим кублом, яке кутори вистеляють сухою травою і листям. У березні — квітні, тільки розтане сніг, самка після 24-денної вагітності народжує шестеро-десятеро голих, сліпих, безпомічних малят. Годує їх молоком близько 35 днів. Малята швидко розвиваються і вже в шеститижневому віці починають самостійне життя. Статевозрілими кутори стають у перший рік життя. Розмножуються двічі на рік.

Поїдаючи мальків та ікру риб, кутори завдають шкоди ставковим господарствам, проте це шкода незначна через малу кількість цих звірків. Винищуючи численних комах — шкідників сільського господарства і лісових ділянок, розташованих уздовж узбереж водойм, кутори приносять користь.

Норка європейська

Серед хижих, переважно наземних, звірів підродини куницевих лише один рід — норки — напівводяні тварини. Вони добре пристосувалися до життя в безпосередній близькості до води і частково навіть у воді.

За розмірами (довжина тіла близько 40 см) і будовою тіла норки нагадують свіуд, найближчих родичів — тхорів, але відрізняються від них ознаками, характерними для напівводних звірів.

Тіло норок клиновидне, гнучке, помірно видовжене і дещо сплющене. Голова невелика, з коротконосою сплющеною мордою. Вуха маленькі, широкі, округлі, ледве видно їх з хутра.

Від інших куницевих норки відрізняються і будовою кінцівок, пальці ніг мають шкірясті плавальні перетинки, які особливо розвинені на задніх ногах, де доходять до третьої фаланги.

Під час плавання норка гребе частіше передніми ногами, допомагаючи собі задніми. Коли норка пливе повільно, ,над поверхнею води залишається лише її голова, а при швидкому плаванні видно майже всю спину [2,36].

По суші пересувається спритно і досить швидко, роблячи при цьому граціозні рухи.

Короткий волосяний покрив норки, що рівномірно вкриває її тіло, також пристосований до напівводного життя. Тепле, злегка хвилясте підшерстя вкрите більш рідкою, грубою товстою остю і добре захищає тіло від проникнення води.

Забарвлення волосяного покриву норки одноманітне: брунатно-буре, з блискучими темно-коричневими відтінками. На череві воно непомітно набуває сірувато-бурого кольору. Вуха — світло-коричневі. Верхні і нижні губи, а також підборіддя — білі.

У незначній кількості норки поширені в усіх областях України, але частіше зустрічаються в лісовій зоні

Свої нори будують на підмитих берегах водойм, між корінням кущів і дерев, біля самої поверхні води або трохи вище її рівня, хоч нерідко оселяються і в прикореневих дуплах старих дерев або використовують готові нори водяних полівок, дещо розширивши їх. У цих норах, звичайно на рівні поверхні води, вони влаштовують житлові кубла, добре вистеляючи їх сухою травою, пір'ям, волоссям тощо.

У зимову сплячку норки не впадають, діяльні протягом усього року.

Живляться переважно дрібними водяними тваринами або тими, що зустрічаються поблизу водойм: дрібною рибою, раками, жабами, водяними полівками. Рідше споживають наземних мишовидних гризунів, птахів, їхні яйця, молюсків, комах тощо [7,106].

Самка народжує малят у житловому кублі. Тільки перед родами вона старанно вистеляє кубло м'яким матеріалом, де й перебуває більшу частину часу до народження малят. Наприкінці квітня або на початку травня, у норки (раз на рік), після близько 40-денної вагітності, народжується четверо — семеро малят, які спочатку дуже повільно розвиваються. Прозрівають малята лише в місячному віці. Через два місяці починають виходити з батьками на полювання, а на початку серпня вже ведуть самостійне життя.

Норка — дуже цінний хутровий звір, який дає виключно тепле, міцне і красиве хутро, яке набагато дорожче за хутро інших видів куницевих.

Крім того, цінність норок полягає і в тому, що вони знищують численних шкідників сільського і лісового господарств — мишовидних гризунів, а поїдаючи водяних полівок, вони ще й знищують переносників небезпечних хвороб.

Видра

Серед напівводних хижих звірів фауни України найбільший інтерес як зовнішнім виглядом, загальною будовою, так і способом життя викликає видра, яка дуже відрізняється від усіх інших представників родини куницевих, до складу якої належить.

Видра — звір досить великих розмірів, довжина тіла — понад 90 см. Довгий тулуб видри дуже стрункий і гнучкий. Плеската голова з тупою мордою. Шия не має перехвату біля голови. Очі маленькі, опуклі, містяться ближче до поверхні голови. Вушні раковини короткі, обтічної форми, їх ледве видно з хутра. Під час пірнання вони затуляються складкою шкіри. Ніздрі вузькі, стулюються під час довгого перебування під водою [7,107].

Видра відзначається особливою будовою лап. Вони дуже короткі, але сильні, з помітно вивернутими ступнями, отороченими жорстким волоссям. На лапах є широкі, добре розвинуті плавальні перетинки, що доходять до кінців пальців.

Хвіст міцний, довгий, трохи сплющений з боків, широкий біля основи і звужений у кінці, довший за половину тіла.

На суші видра хоч і зберігає гнучкість тулуба і властиві їй плазуючі, звивисті рухи, подібні до тих, які вона робить під час плавання, але помітно втрачає швидкість і спритність і має вигляд досить незграбного звіра. Пересувається по землі повільно, вигинаючи горбом спину, а її важкий хвіст майже тягнеться по землі.

Забарвлення хутра видри каштаново-буре, на боках трохи рудіше, на черевній частині переходить у біляві, сірувато-бурі тони з жовтуватим відтінком.

Видри широко розповсюджені майже по всій території України, за виключенням деяких лівобережних областей і Криму, але повсюдно вони малочисленні.

Основні місця поселення — багаті рибою річки з численними заводями, береги яких поросли густим чагарником і очеретом, стрімкими берегами, довго незамерзаючими бистринами, перекатами та глибокими ямами.

Особливо часто зустрічаються поблизу підмитих водою берегів або в прозорих, не зарослих водяною рослинністю заплавних озерах.

Живляться видри переважно рибою, найчастіше пліткою, окунями, в'юнами, щуками. У травні — серпні основна їжа їх — раки. Живляться вони також жабами, комахами і насамперед водяними жуками. Рідше споживають водоплавних птахів, їхні яйця і пташенят, а також ссавців, переважно водяних полівок [2,36].

Постійні нори з просторими гніздовими камерами видри влаштовують лише для виведення малят, куди проникають через підводні лази, розташовані на глибині близько 60 см.

Найчастіше в травні, після 9-тиж-невої вагітності, самка народжує двоє — п'ятеро сліпих, майже голих, вкритих ріденьким пушком, дуже дрібних (розміром з мишу) малят. Уже на 9-й день малята прозрівають і починають швидко рости. У шеститижневому віці вони вперше виходять з гніздової камери і годинами граються у воді. У цей час самка поблизу ловить рибу і годує їх. Трохи пізніше малята вже самостійно навчаються ловити раків, жаб, рибу, хоч самка продовжує підгодовувати їх майже всю зиму.

Видра — дуже цінний хутровий звір фауни України, її хутро користується необмеженим попитом як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Корисне значення видри полягає і в тому, що вона живиться переважно водяними комахами — плавунцями, водолюбами, помітно зменшуючи їх шкідливу діяльність на рибні водойми.

Бобер річковий

Бобер — найбільший серед сучасних гризунів звір. Довжина тіла його близько 1 м. За формою тіла бобер дещо нагадує велетенську водяну полівку. Голова велика, трохи сплющена. Очі невеликі, вуха маленькі, їх ледве видно з хутра. Шия без помітного перехвату, коротка, товста.

На верхній і нижній щелепах — по парі масивних зубів — різців, якими бобер може відгризати від стовбурів дерев стружку завтовшки понад пів сантиметра.

Проте найхарактерніша ознака цих гризунів — своєрідний, плескатий, лопатоподібний, потовщений у середній частині хвіст, вкритий великими роговими лусками, між якими рідко ростуть жорсткі волосини. Довжина хвоста до 25 см.

Передні лапи у бобрів короткі і значно слабкіші, ніж задні. Пальці на передніх лапах у основі з'єднані лише зачатковими плавальними перетинками. На задніх — шкірясті перетинки добре розвинені і є основним плавальним органом. Хвіст бобри використовують як кермо під час пірнання [6,540].

Цікаву будову у бобрів має також кіготь на другому пальці задніх лап. Він розділений на дві рухомі половини, які щільно складаються. Цим кігтем бобер користується для вичісування з хутра паразитів.

Забарвлення волосяного покриву від світло- до темно-каштанового і навіть майже чорного. Нижня частина тіла світліша за верхню.

Бобри ведуть дуже потайний спосіб життя. Але наявність бобрів легко встановити за своєрідними слідами їхньої діяльності, яких не залишає жодний інший звір. Це конусоподібне зрізані пеньки осик або вільх з розкиданими навколо них нагризеними трісочками або щітка обгризених пагінців молодого верболозу.

Бобри відрізняються від усіх інших звірів нашої фауни надзвичайно розвиненим будівельним інстинктом. Там, де береги водойм заболочені, де важко вирити нору, бобри живуть у спеціально збудованих спорудах — бобрових хатках, які влаштовують на купинах, вербових корчах тощо. За формою ця хатка нагадує копицю сіна. Це нагромадження гілок дерев і кореневищ водяних рослин, скріплених між собою мулом. Хатка може досягти 3 м у діаметрі й до 1,5 м висоти. Складається з кількох поверхів. Усі входи до неї містяться обов'язково на першому, під. водою. Під час повені, коли вода заливає нижні поверхи, бобри переселяються вище [7,110].

Живляться бобри різноманітною рослинною їжею: молодими пагонами та корою дерев і чагарників, серед яких переважає осика, верба, берест, черемха, ожина тощо. Охоче споживають і різноманітну трав'янисту рослинність — очерет, латаття, таволгу та інші.

Склад їжі змінюється від пори року та місцевих умов. основу їх живлення становлять листя й пагони дерев і чагарників, а також стебла, квітки та інші частини водяної й узбережної рослинності. Восени сильними міцними різцями бобри підгризають стовбури дерев на висоті 30 — 35 см (діаметр цих дерев може бути до 1 м), звалюють їх на землю або у воду і об'їдають на них кору і гілки.

Бобри переважно нічні або сутінкові тварини. Удень вони перебувають у своїх затишних схованках — у хатках або норах. У зимову сплячку не впадають. Звичайно взимку не виходять назовні протягом кількох місяців. Під льодом підпливають до природних кормів або кормових запасів.

На відміну від більшості гризунів бобри малоплодючі звірі. У кінці квітня — на початку травня, раз на рік, самка, після 105-денної вагітності, дає лише один приплід, у якому буває троє добре сформованих, зрячих, опушених густим ніжним хутром малят. Уже через день-два після народження малята плавають, у тритижневому віці вони потроху їдять молоду траву і поступово привчаються до самостійного життя, хоч ще довго (понад два місяці) живляться молоком матері.

Бобри — найцінніші промислові звірі України, їх гарне блискуче хутро, дуже пухнасте й міцне, складається з довгих щільних остьових волосин і ніжного шовковистого підшерстя, що не намокає навіть під час тривалого перебування тварини у воді.

Спеціальні залози в тілі бобрів виробляють пахучу рідину, так званий бобровий струмінь, яку застосовують у парфумерії.

Полівка водяна

Водяні полівки належать до родини мишиних. На відміну від інших видів полівок вони добре пристосувалися до напівводного способу життя, чудово плавають і пірнають на значну глибину.

За своїми розмірами водяні полівки наближаються до хатнього пацюка. Довжина їх тіла досягає 21 см. Але хвіст у них значно коротший, ніж у пацюків, він дорівнює лише половині довжини тіла. Вуха невеликі, ледве видні з хутра. Очі маленькі.

На відміну від наземних полівок у водяних густе підшерстя не намокає у воді. Забарвлення волосяного покриву темно-буре з рудим відтінком. Зрідка трапляються особини майже чорного кольору.

Це типові звірі заплавних річкових долин, мілководних заводей, узбереж, невеликих з повільною течією річок, ставків і заболочених просторів з моховими купинами, зарослими очеретом, осокою, дрібними чагарниковими заростями тощо. Охоче оселяються вони також на заплавних луках і торфових болотах. Лише зрідка, особливо взимку, водяних полівок можна зустріти і далеко від води — на луках, городах, у садах. Крутих і голих берегів річок вони уникають [2,35].

Водяні полівки — нічні тварини; лише зрідка їх можна побачити вдень, особливо коли вони перекочовують на сухіші землі далеко від водойм, і під час повені, коли вони шукають сховища на незатоплених деревах або на купинах, що виступають з води, але після спаду води швидко повертаються до своїх водойм.

Житлові камери водяні полівки влаштовують під землею або на її поверхні — залежно від місцевих умов. Частіше — у підземних неглибоких норах, де лише окремі ходи бувають на глибині близько метра, а решта віднорків — на глибині 15—20 см.

Живляться водяні полівки соковитими частинами найрізноманітніших рослин, особливо прикореневими стеблами та кореневищами очерету і рогозу, корою молодих дерев і чагарників, обгризаючи часто і їх корені. Поблизу сільськогосподарських угідь живляться різними зерновими та овочевими культурами. Натрапивши на дрібних тварин (водяних комах, їхніх личинок, молюсків, мальків риб), а також на яйця птахів, вони охоче поїдають і їх.

Узимку водяні полівки більшу частину часу проводять у норах, живлячись запасами кормів, які заготовляють ще з осені. Це рогіз, шматочки стебел очерету, кореневища, цибулини стрілолисту, а також морква, картопля, буряки тощо. Іноді в пошуках пагінців осоки тварини прокладають від своїх кубел під снігом довгі поверхневі ходи [7,114].

Водяні полівки дуже плодючі тварини. З ранньої весни і протягом усієї теплої пори року і навіть у перші зимові місяці у гніздових кублах, добре вистелених сухим листям і мохом, вони дають до чотирьох приплодів, народжуючи кожного разу від п'яти-дев'яти і до дванадцяти малят. На 10-й день малята прозрівають і відразу починають їсти молоду траву, яку приносить їм у кубло самка. У місячному віці, досягнувши половини довжини матері, молоді полівки залишають нору і починають жити самостійно. На першому році життя здатні вже розмножуватись.

У роки масових розмножень водяні полівки завдають великих збитків, поїдаючи зернові і городні культури, пошкоджуючи картоплю, кукурудзу, моркву та інші овочі.

Під час весняної повені і взимку полівки, оселяючись поблизу садових господарств, завдають великої шкоди, обгризаючи кору й коріння плодових дерев.

Нині шкідливість водяних полівок не дуже помітна. Осушуючи заболочені простори й освоюючи заплавні луки, людина позбавила цих гризунів сприятливих умов для розмноження, і тому кількість їх набагато зменшилась і не спричинює серйозної загрози.

3.5 Дикі звірі, акліматизовані в Україні

Ондатра

Цю південноамериканську тварину ще на початку XX століття було завезено в європейські країни: спочатку для поселення у паркових водоймах маєтків, а пізніше — з промисловою метою.

На Україні ондатра з'явилась у 40-х роках, переселившись з території Польщі, куди її завезли з метою акліматизації.

Пізніше з метою акліматизації було завезено нові партії тварин із Західної Європи. Тепер ондатра поширена майже по всій Україні.

За своїми зовнішніми ознаками, будовою тіла і зубів ондатри дуже схожі на полівок, і тому їх відносять до підродини полівок.

Довжина тіла ондатри до 30 см. Як і в усіх полівок, шия в ондатри коротка, голова невелика, вуха маленькі, їх ледве видно з хутра. Але в процесі еволюції, пристосовуючись до напівводного способу життя, ондатри набули спеціалізованих ознак [2,35].

Так, їх губи можуть змикатися позаду різців, що дає звірям змогу гризти під водою з міцно закритим ротом. Короткі лапи мають довгі ступні, між пальцями задніх кінцівок — неповні перетинки, а зовні на пальцях ростуть жорсткі щетинки, які збільшують гребну площу лапи.

Довгий (до 25 см) хвіст веслоподібно сплющений з боків, вкритий дрібними лусками й рідким волоссям.

По землі ондатри пересуваються дуже повільно і швидко стомлюються, у воді ж почувають себе дуже добре. Вони чудово плавають як на поверхні, так і під водою (під водою пропливають більше 100 м, залишаючись у цей час приблизно 5 хв. без повітря), і здатні перепливати широкі річки.

Тіло ондатри масивне, вкрите пухнастим волосяним покривом, що складається з довгої блискучої, досить рідкої ості й густого м'якого підшерстя.

Забарвлення хутра мінливе (від вохристо-рудуватого до каштаново-бурого). Молоді звірки сіро-бурі.

Ондатри ведуть переважно нічний спосіб життя, хоч восени, коли вони заготовляють кормові запаси на зиму або старанно утеплюють зимове лігво, їх можна побачити і вдень.

За способом життя нагадують бобрів, оселяються вздовж узбереж затишних водойм річок, озер, боліт з густою водно-болотяною рослинністю.

На зручних для утворення нір берегах водойм вони риють, як і бобри, підземні нори з підводними вхідними отворами. Там, де береги низинні або заболочені, вони влаштовують з водяних і болотяних рослин, серед заростей очерету, комишу, хвоща, щось подібне до хатки з підводним входом до неї.

Ондатри будують прості нори — кормові і складні, з віднірками — житлові, довжина ходів яких може досягати 10 м. Останні мають гніздову камеру, розміщену завжди вище рівня води.

Ондатрові хатки дещо нагадують боброві, але вони значно менші за розміром і будують вони їх не з гілок дерев, як бобри, а зі стебел очерету й осоки, які скріплюють мулом [6,539].

Живляться ондатри різноманітними узбережними та водяними рослинами — осокою, стрілолистом, лепехою, рогозом, лататтям, рдестом, пагонами очерету тощо. Ондатри охоче поїдають листя і пагони різних верб. Нерідко вони поїдають і тварин, на яких натрапляють у воді. Переважно це молюски, раки, великі комахи, рідше — жаби і мальки риб. Навесні, натрапивши на ікру жаб або риб, вони охоче поїдають і її.

Розмножуються ондатри звичайно двічі на рік. Після 25-денної вагітності вони народжують у середньому п'ятеро сліпих, майже голих малят, які швидко розвиваються і вже через тиждень після народження вкриваються бархатистим сірим пушком, у них прорізаються зуби, на 12-й день малята прозрівають. Молоком матері годуються близько місяця. На початку другого місяця життя залишають батьківське кубло і оселяються поблизу нори.

У південних областях України малята весняного приплоду восени вже починають розмножуватись.

Висновки

Чернігівська область займає площу 32,9 тис. км2. 3 півночі на південь вона простягнулась майже на 220 км, а з заходу на схід - на 180 км. Клімат області помірно-континентальний, з досить теплим літом та порівняно м'якою зимою. Північна частина області розташована у помірно теплій вологій агрокліматичній зоні (до 650 мм опадів на рік), а південна - у теплій, недостатньо зволоженій зоні (до 450 мм опадів на рік). Кордон між агрокліматичними зонами майже відповідає зональному кордону “Полісся – Лісостеп”. Середня температура січня від -7° до -8° С, а липня +19...+19,5" С. Довготривалість безморозного періоду в області становить: у повітрі - 160 - 180 днів, на ґрунті - 140 -150 днів.

Дані природні умови сприяють розселенню та існування досить значної кількості ссавців різних умов існування.

Нами проведений аналіз літературних даних видового складу класу Ссавці в Чернігівській області і ми виявили, що на території області можна зустріти види ссавців, які належать до рядів - Комахоїдні — Insectivora, Рукокрилі — Chiroptera, Гризуни — Rodentia, Хижі – Carnivora, Парнокопитні — Artiodactyla та представники таких родин - Їжакові – Erinaceidae, Кротові – Talpidae, Землерийкові – Soricidae, Землерийкові – Soricidae, Білячі – Sciuridae, Мишачі – Muridae, Хом'якові — Cricetidae, Боброві – Castoridae, Собачі – Canidae, Куницеві – Mustelidae, Свині (Suidae), Олені (Cervidae), Порожнисторогі (Bovidae).

В нашій курсовій роботі наведено опис найбільш поширених видів фауна Чернігівської області, а саме – їжак звичайний (Erinaceus europaeus), хохуля звичайна (Desmana moschata), бурозубка мала (Sorex minutus), кутора (Neomys), нічниця (Myotis), вечірниця (Nyctalus), білка звичайна (Sciurus vulgaris), миша жовтогорла (Apodemus flavicollis), миша лісова (Apodemus syluaticus), миша польова (Apodemus agrarius), полівка водяна (Articola coypus), ондатра (Ondatra zibethica), річковий бобер (Castor fiber), вовк сірий (Canis lupus), лисиця звичайна (Vulpes vulpes), горностай (Mustela еrtіnеа), норка європейська (Mustela lutreola), дика свиня (Sus scrofa), лось (Alces alces), козуля (Capreolus capreolus), плямистий олень (Cervus nippon), благородний олень (С. elaphus), зубр (Bison bonasus).

Список літератури

1.                 Дивосвіт природи Чернігівщини. Книга 1. Зелений оксамит лісів. Навч. посібник для вчителя. Колектив авторів. – Чернігів, 2001. – 52 с.

2.                 Дивосвіт природи Чернігівщини. Книга 2. Луків сіверських різнотрав`я. Світ імлистих боліт і водойм. Навч. посібник для вчителя. Колектив авторів. – Чернігів, 2001. – 44 с.

3.                 Жизнь животных. В 6 томах. – М.: Просвещение, 1969.

4.                 Зедлаг У. Животный мир Земли. – М.: Мир, 1975.

5.                 Кістяківський О.Б., Мазепа І.І. Польвий практикум з зоології. – К.: Рад школа, 1967. – 343 с.

6.                 Ковальчук Г.В. Зоологія з основами екології. – Суми: ВТД “Університетська книга”, 2003. – 592 с.

7.                 Корнєєв О.П. Розповіді про звірів. – К.: Рад школа, 1985. – 144 с.

8.                 Наумов Н.П., Карташев Н.Н. Зоология позвоночных: В 2 ч. – М.: Высш. школа, 1979 – 333 с.

9.                 Смирин В.М. Звери в природе. – М., 1991. – 200 с.

10.             Фауна України: в 40 томах. – М.: Просвещение, 1970 с.

11.             Хрестоматія з зоології. / Упор. А.М. Охріменко, Е.В. Шухова. – К.: Рад. школа, 1988. – 272 с.

12.             Чернігівська область: економіко-географічна характеристика. / За ред О.І. Дериколенка та ін. – К.: Вища школа, 1975. – 176 с.

Страницы: 1, 2