Анатомія і фізіологія собаки

2. Поживна функція здійснюється шляхом перенесення поживних речовин (амінокислот, глюкози, жирних кислот тощо) від органів травлення або від органів, у яких ці речовини депонуються, до тканин, в яких відбувається їхнє подальше перетворення.

3. Видільна (екскреторна) функція пов`язана з перенесенням кінцевих продуктів дисиміляції в нирки або інші органи (шкіра, травний апарат, легені), кров також бере участь у процесі утворення сечі.

4. Регуляторна функція пов`язана з транспортом гормонів та інших біологічно активних речовин, за допомогою яких здійснюється регуляція функції окремих органів.

5. Терморегуляторна функція. Маючи високу теплопровідність і теплоємність кров, циркулюючи у кровоносних судинах, збільшує втрату тепла у випадку перегрівання організму, або навпаки, зберігає його при переохолодженні. Це відбувається внаслідок зміни просвіту кровоносних судин у шкірі, підшкірній клітковині, м`язах і внутрішніх органах.

6. Гомеостатична функція (підтримання динамічної стабільності внутрішнього середовища організму) досягається завдяки тому, що кров, омиваючи усі органи і тканини, здатна нормалізувати склад внутрішнього середовища під безпосереднім контролем нервової системи, яка у відповідь на зміни середовища змінює характер діяльності тієї чи іншої системи організму.

7. Кров виконує також і захисну функцію, яка здійснюється лейкоцитами, що здатні до фагоцитозу, і речовинами, що забезпечують гуморальний захист організму від шкідливих мікроорганізмів, які потрапили в організм. У крові є антитіла, з якими зв`язаний імунітет. До захисної функції слід також віднести здатність крові до зсідання, внаслідок чого припиняється кровотеча при пораненні.

Плазма крові є її рідкою частиною, яка складається із розчинених у воді білків, вуглеводів, солей, біологічно активних речовин (гормонів, ферментів тощо), а також продуктів клітинної дисиміляції, які підлягають виведенню із організму. Плазма крові, проходячи через кровоносні капіляри, безперервно отримує і віддає різні речовини, але її склад залишається відносно стабільним. Плазма містить близько 92% води, 7 - 8 - білків, 0,12 - глюкози, 0,7 - 0,8 - жирів, 0,9% - солей.

Білки плазми крові характеризуються різними специфічними функціями і властивостями і діляться на три основні групи: альбуміни - -4,5%; глобуліни - 1,7-3,5 і фібриноген - 0,4%. Фібриноген має значення при зсіданні крові; гамаглобулінова фракція містить антитіла, які забезпечують імунітет до різних інфекційних захворювань; інші види білків відіграють важливу роль в підтриманні колоїдно-осматичного тиску, який регулює вміст води в крові.

Глюкоза є основним джерелом енергії для клітин. Зниження кількості глюкози в плазмі крові призводить до різкого підвищення збудливості клітин головного мозку що тягне за собою появу судом. При дальшому зменшенні концентрації глюкози порушуються кровообіг, дихання і настає смерть.

До мінеральних речовин плазми відносять солі Nа, Са, К тощо. Співвідношення і концентрація іонів цих елементів відіграють важливу роль у життєдіяльності організму собаки. Стабільність хімічного складу плазми крові підтримується за рахунок нейрогуморальної регуляції організму.

Еритроцити, червоні кров`яні тільця, перебувають у плазмі в завислому стані і визначають колір крові. Вони являють собою в нормі без`ядерні двовгнуті клітини округлої форми. До складу еритроцитів входить специфічний пігмент крові - гемоглобін, який являє собою білок, зв`язаний з атомом заліза. Еритроцити утворюються в червоному кістковому мозку, який заповнює порожнини деяких кісток. Живуть вони 3-4 місяці. Щосекунди в селезінці і печінці руйнується близько 2,5 млн еритроцитів і така сама кількість їх утворюється в кістковому мозку.

У разі порушення функції червоного кісткового мозку при деяких інфекційних захворюваннях розвивається анемія - зменшення кількості еритроцитів у крові, що призводить до кисневого голодування тканин. Основна функція еритроцитів полягає в транспортуванні кисню від органів дихання до тканин і видалення із тканин оксиду вуглецю (ІІ). Це зв`язано з своєрідною здатністю гемоглобіну утворювати нестійкий хімічний комплекс з киснем; атоми кисню приєднуються до атома заліза, що є в молекулі гемоглобіну. В легенях кисень зв`язується з гемоглобіном (Нb), утворюючи нестійку сполуку - оксигемоглобін (НbO2); Нb + О2 = НbО2. Це оборотна реакція. В умовах низького парціального тиску кисню в капілярах тканин відбувається розщеплення оксигемоглобіну з вивільненням кисню і гемоглобіну. Гемоглобін приєднує близько 10% СО2. Решта вуглекислого газу транспортується плазмою крові у вигляді карбонатних сполук, в утворенні і руйнуванні яких беруть участь ферменти еритроцитів.

Лейкоцити, білі кров`яні тільця, на відміну від еритроцитів позбавлені гемоглобіну, мають ядро і здатні до активного амебоїдного руху. Лейкоцитів значно менше, ніж еритроцитів. У крові міститься кілька видів лейкоцитів, які відрізняються між собою за розмірами, формою ядра, наявністю зернистості в цитоплазмі. Процентне співвідношення між окремими видами лейкоцитів називається лейкоцитарною формулою. При ряді захворювань характер лейкоцитарної формули змінюється. Тому підрахунок різних форм лейкоцитів має діагностичне значення. Лейкоцитам властивий амебоїдний рух, завдяки чому вони здатні проникати через стінку капілярів до місць інфекції в тканинах і фагоцитувати мікроорганізми. Стимулом, що спрямовує рух лейкоцитів до місця інфекції, є речовини, які утворюються інфікованими тканинами у відповідь на запалення.

Тривалість життя лейкоцитів 3-5 діб. Основна функція їх полягає в захисті організму від збудників захворювань. Вони захоплюють і руйнують бактерії, що проникли в організм. Такий процес називається фагоцитозом.

Початок вивчення захисної функції крові поклав своїм вченням про фагоцитоз І.І. Мечников. Він у 1883 р. дійшов висновку, що несприйнятність організму до деяких інфекційних захворювань (імунітет) забезпечується фагоцитарною активністю лейкоцитів.

Імунітет (лат. іmmunitas - звільненість) - прояв спрямованих на збереження сталості внутрішнього середовища захисних реакцій організму на генетично чужорідні речовини (антигени). Якщо антигенами є мікроорганізми або токсини, розвивається інфекційний або антитоксичний імунітет; при пересаджуванні чужорідних клітин, тканин і органів - трансплантаційний імунітет; у відповідь на виникнення пухлин - протипухлинний імунітет тощо. Найчастіше поняття “імунітет" означає несприйнятливість до інфекційних хвороб. Розрізняють такі форми імунітету:

Природний імунітет - це несприйнятливість до інфекційних захворювань, яка передалась у спадок дитині від матері (природжений) або виникла після перенесення хвороби (набутий).

На сьогодні розроблені методи, які дозволяють створювати штучний імунітет. Активний штучний імунітет виникає в результаті введення в організм ослаблених або вбитих збудників інфекції. Це викликає легку форму хвороби, під час якої в організмі утворюються специфічні антитіла і собака стає несприятливим протягом тривалого часу до того захворювання, проти якого було зроблене щеплення. Таке щеплення використовують проти чуми, сказу та ін.

Пасивний імунітет створюється введенням в організм лікувальних сироваток, які містять готові антитіла проти збудників хвороб. Цей імунітет зберігається кілька місяців. Лікувальні сироватки отримують із крові тварин (частіше коней), яким вводять поступово зростаючі дози інфекційного матеріалу. В крові тварини поступово нагромаджуються антитіла. Потім у неї періодично беруть кров, з якої дістають лікувальну сироватку.

Важливу роль в зсіданні крові відіграють тромбоцити. Тромбоцити, або кров`яні пластинки, являють собою без`ядерні, безбарвні, округлої форми клітини розміром 2 - 4 мкм. Тривалість життя їх близько 4 днів. Утворюються тромбоцити в червоному кістковому мозку. Основним депо тромбоцитів є селезінка, звідки вони у випадку необхідності надходять в кров. Тромбоцити легко руйнуються при пошкодженні кровоносних судин або при зіткненні крові з повітрям.

Зсідання крові захищає організм від крововтрати при випадковому пошкодженні судин. Воно зв`язане з перетворенням розчинного білка плазми фібриногену в нерозчинний білок фібрин. Тонкі нитки фібрину утворюють сітку, в якій застряють клітини крові. Утворюється щільний кров`яний згусток, який закупорює пошкоджену судину.

Механізм зсідання крові - складний ферментативний процес, в якому можна виділити три основні етапи. Перша реакція пов`язана з руйнуванням тромбоцитів і вивільненням речовини, яку називають тромбопластином. Під час другої реакції фермент тромбопластин каталізує перетворення протромбіну на тромбін. Протромбін - один з білків плазми, для синтезу якого потрібен вітамін К, перетворюється в тромбін лише за наявності іонів Са. Тому якщо хімічно зв`язати кальцій цитратом натрію, введеним у кров, то її зсідання не відбувається. Нарешті, тромбін каталізує перетворення фібриногену у фібрин.

Практичне значення має аналіз груп крові у тваринництві для селекційної роботи. Вивчення міжпородних відмінностей за групами крові дає змогу уточнити походження порід і генетичні зв`язки між ними, а також ступінь застосовуваного близькоспорідненого розведення. Перед переливанням крові в тварин потрібно (оскільки немає точних даних про її групу) перевіряти сумісність крові донора і реципієнта.

Розрізняють два кола кровообігу - великий і малий. Велике коло кровообігу починається в лівому шлуночку серця. Від лівого шлуночка відходить аорта, яка розгалужується на дві артерії. Одна з них прямує в сторону тулуба і задніх кінцівок, а друга - в сторону голови і передніх кінцівок. Артеріями кров розноситься по всьому організму. Проходячи через капіляри, кров віддає клітинам поживні речовини і кисень і отримує із тканин продукти обміну речовин і вуглекислоту. Після цього кров поступає в вени і повертається до серця, в його праве передсердя. Із правого передсердя кров поступає в правий шлунок, де і закінчується велике коло кровообігу.

Скороченням правого шлуночка кров проштовхується в артерію, яка йде до легень і називається легеневою. В легенях ця артерія розгалужується в сіть капілярів, в яких відбувається обмін газів між кров`ю і повітрям, яке знаходиться в альвеолах легень. Тут кров віддає вуглекислоту і збагачується киснем, тобто перетворюється із венозної темно-червоної крові в артеріальну світло-червону. Збираючись із капілярів легень в легеневі вени, кров, збагачується киснем, поступає в ліве передсердя, а із нього - в правий шлунок. Тут закінчується мале коло кровообігу.

Кровообіг крові, тобто самий короткий час, на протязі якого кров може пройти по всьому колу кровообігу, займає у собаки 16,7 с. Таким чином, на протязі однієї хвилини кров оббігає все тіло біля 4-х разів.

Крім кровоносних судин у собак із замкненою кровоносною системою є ще одна група судин, які утворюють лімфатичну систему. Тканинна рідина з міжклітинних проміжків фільтрується крізь стінку замкнених з одного кінця лімфатичних капілярів і перетворюється на лімфу - прозору, жовтавого кольору рідину, що за хімічним складом близька до плазми крові. В лімфі є лейкоцити, частина яких потрапляє в лімфатичні капіляри із тканинної рідини, а частина утворюється в лімфатичних вузлах. Судини лімфатичної системи утворюють густу сітку в більшості органів і тканин за винятком центральної нервової системи, хрящів, тканин ока, епітелію шкіри та слизових оболонок.

Проходячи крізь тканини організму, лімфа вбирає в себе продукти обміну клітин і проникає в капіляри. Завдяки цьому лімфатична система виконує такі функції: дренажу - відведення з тканин рідини і білків, що всмокталися у кровоносні капіляри, і повернення їх у кров`яне русло; захисну - знешкодження мікроорганізмів, токсинів, фільтрацію сторонніх часточок; кровотворну (утворення лімфоцитів) і поживну (відведення з кишок жирів).

Закономірності руху крові по колах кровообігу були відкриті англійським лікарем У. Гарвеєм у 1628 р. У системі кровоносних судин собаки розрізняють артерії, вени і капіляри.

Артерії - циліндричні трубки, по яких кров рухається від серця до органів і тканин. Стінки артерій складаються із трьох шарів: зовнішньої сполучно-тканинної оболонки, середнього шару, що утворений гладкими м`язами (між якими розташовуються еластичні волокна, які надають їм міцності і пружності), і внутрішньої ендотеліальної оболонки.

Капіляри являють собою мікроскопічні судини. Саме в капілярах кров віддає тканинам кисень, поживні речовини і забирає від них вуглекислий газ та інші продукти дисиміляції, яки повинні бути виведеними з організму. Внаслідок того що кров у капілярах перебуває під тиском і рухається повільно, в артеріальній їх частині вода і розчинені в ній поживні речовини просочуються в міжклітинну рідину. У венозній частині капілярів тиск крові зменшується і міжклітинна рідина надходить знову в капіляри.

Вени - судини, які несуть кров від капілярів до серця. Їхні стінки складаються із тих самих оболонок, що і стінки артерій, але мають менше гладенько м’язових і еластичних волокон. Кров у венах тече під невеликим тиском, тому на рух крові по венах більший вплив виявляють навколишні тканини, особливо скелетні м`язи.

Серце - це порожнистий м`язовий орган, який має форму конуса. Воно розташоване в грудній клітці. У собаки верхівка серця лежить в області 6-7 ребра, воно прилягає до грудної стінки зліва в області 4-6 ребра, в праворуч - 5 ребра. Стінки серця мають три шари. Зовнішній шар, який вкриває поверхню серця, представлений серозними клітинами і називається епікардом. Середній шар утворений особливою посмугованою м`язовою тканиною. Скорочення м`яза серця, хоч це і посмугована тканина, відбувається мимовільно. Товщина м`язової стінки пересердь менша, ніж шлуночків. Середній шар носить назву міокарда. Внутрішній шар - ендокард - представлений ендотеліальними клітинами. Він вистилає камери серця всередині і утворює серцеві клапани. Серце розташоване в навколосерцевій сумці - перикарді, яка виділяє рідину, що зменшує тертя серця під час скорочення.

Суцільною поздовжньою перегородкою серце поділене на дві цілком ізольовані одна від одної половини - праву і ліву. У верхній частині обох половин розташовані праве і ліве передсердя, в ніжній частині - правий і лівий шлуночки.

Таким чином, серце собаки чотирикамерне. У правій його половині міститься венозна кров, у лівій - артеріальна.

Показники роботи серця і кровообігу (по В. Рихтеру)

Частота скорочень серця 70-130 в хвилину (в залежності від віку і величини собаки).

Верхівний поштовх серця в 4-6-м міжреберних проміжках, в нижньої третини грудей, близько краю грудини.

Серцева тупість зліва в 4-6-м міжреберних проміжках, верхня межа – реберний симфиз в 6-м міжреберному проміжку на напрямку донизу, який переходить в поле перкусії печінки.

Об`єм крові при скороченні серця 14 мл (на 10 кг маси тіла).

Хвилинний об`єм серця 1450 мл (при частоті 100 ударів в хвилину).

Час кровообігу 16,7 с.

Мал.5. Серце: А - загальний вигляд: 1 - артерії; 2 - вени; 3 - стравохід; 4 - бронхи; 5 - передсердя; 6 - шлуночки; Б-повздовжній розріз: 1 - праве передсердя; 2 - ліве передсердя; 3 - правий шлуночок; 4 - лівий шлуночок; 5 - артерія (аорта); 6 - легенева артерія; 7-пола вена; 8 - легенева вена; 9 - серцева сумка; 10 - грудна кістка.

Мал.8. Схема кровообігу ПП - праве передсердя; ЛП - ліве передсердя; ПЖ - правий шлуночок; ЛЖ - лівий шлуночок.

Система органів сечовиділення

У процесі життєдіяльності організму в тканинах відбувається розщеплення білків, жирів і вуглеводів з виділенням енергії. Кінцеві продукти розпаду - вода, вуглекислий газ, аміак, сечовина, сечова кислота, фосфати та інші сполуки. Із тканин ці продукти дисиміляції переходять в кров, нею приносяться до органів виділення і через них виводяться з організму. У виведенні цих речовин беруть участь легені, шкіра, травний апарат і органи сечової системи.

Більша частина продуктів дисиміляції виділяється через систему сечових органів. У цю систему входять нирки, сечоводи, сечовий міхур і сечівник. В організмі собаки нирки беруть участь у підтриманні сталості об`єму рідин тіла, їхнього осмотичного тиску та іонного складу; регуляції кислотно-лужної рівноваги; виділенні продуктів азотного обміну і чужорідних речовин, економії або екскреції різних органічних речовин (глюкоза, амінокислоти тощо) залежно від складу внутрішнього середовища; метаболізмі вуглеводів і білків; секреції біологічно активних речовин (гормон ренін); кровотворенні. Нирки мають широкі межі функціональної адаптації до потреб організму у підтриманні гомеостазу, бо вони здатні значною мірою змінювати якісний склад сечі, її об`єм, осмотичний тиск і рН.

Нирки є головним органом системи сечовиділення. Нирки - парний орган. Вони лежать в черевної порожнини в області попереку, під хребцями. Права нирка дещо витягнута уперед. У собаки нирки гладкі, однососочкові, бобовидної форми, короткі, товсті. Нирки лежать під 1-3 поперековим хребтами. Відносна вага нирок до 0,7-0,5%. Нирки оточені великою кількістю жирової тканини, яка служить для них як би м’якою подушкою.

В нирки входять кровоносні судини і нерви, а виходять сечоточники, венозні і лімфатичні судини.

Зовні нирки вкриті легко знімаючоюся з`єднувальною капсулою. На розрізі в нирках розрізняють три шари - корковий, або сечовидільний, проміжний і мозковий. В корковому шарі закладені особливі ниркові утворення - тільця, від яких відходять ниркові канальця. Тільця складаються із так званої капсули Шумлянського, яка складається із двох щільно прилягаючих один до одного шарів клітин і судинного клубочка. Судинний клубочок утворюється розгалужуванням судин, які приносять кров. Один листок капсули Шумлянського безпосередньо оточує судинні клубочки, а інший відокремлюється від першого таким чином, що між ними залишається щілина, яка переходить в каналець. Канальці нирок, зливаючись один з одним, впадають в невелику порожнину нирок - ниркову лоханку.

Для відділення сечі в нирках є два окремих апарата. В клубочках виходить вода і зв`язані з нею солі. В канальцях йде виділення специфічних сечових продуктів.

Від кожної нирки відходить по одному сечоводу. Сечоводи спускаються в порожнину таза, де вони впадають в верхню стінку задньої частини сечового міхуру. Сечоводи являють собою трубки, які покриті слизистою оболонкою, в зовні - тонкою серозною оболонкою. Між цими оболонками розташовані пучки гладких м`язів. Перистальтичними скороченнями цих м`язів сеча краплями проштовхується в сечовий міхур.

Сечовий міхур в ненаповненому стані має грушовидну форму і розташований на дні тазової порожнини. Форма і розмір сечового міхуру змінюється в залежності від ступеня його наповнення. В своєї звужувальної частині, яка називається шийкою, сечовий міхур переходить в сечовипускальний канал. Стінки сечового міхуру складаються із слизової оболонки. В області шийки м’язовий шар сильно розвинутий і утворює так званий сфинктор, або замикач сечового міхуру. Він запобігає витікання сечі із сечового міхуру. Стінки сечового міхуру дуже еластичні, завдяки чому ємкість його може значно збільшуватися. Помірно наповнений сечовий міхур містить 50-100 куб. см. сечі. При звільненні сечового міхуру м’язові пучки стінок скорочуються, сфинктор послаблюється і сеча сильним струменем викидається через сечовипускальний канал назовні.

Процес звільненні сечового міхуру регулюється нервами, які керуються центром сечовипускання, який знаходиться в попереково-крижової частини спинного мозку. Цей центр зв`язаний і з головним мозком. В корі великого мозку є ділянки, при подразненні яких здійснюється скорочення сечового міхура. Наявністю центра в головному мозку пояснюється той факт, що собака може затримувати звільнення міхура і навпаки, викликає виділення сечі без наявності до того позиву.

Сечовипускальний канал самця є одночасно і каналом, по якому відбувається виверження сперми. Сечовипускальний канал самки дуже короткий. Він проходить по дну тазової порожнини і відкривається в нижній стінці переддвір'я піхви. Кількість сечі, яка виділяється собакою за добу змінюється в залежності насамперед від складу корму. В середньому собака виділяє за добу до 0,5 л, а великі собаки - до 1,5 л сечі.

Система органів розмноження

Розмноження одна із основних властивостей організму, при якому забезпечується відтворення собі подібних та продовження існування виду на Землі. Для виконання функцій зв`язаних з розмноженням, у собак служить статевий апарат.

Статевий апарат самця складається із сім`янників, або яєчок, сім`япроводів, предстательної залози, сечостатевого каналу і статевого члена.

В статевому апараті самця виробляється сперматозоїди. Сперма має вигляд в`язкої рідини, яка складається із продуктів виділення сім`янників і предстательної залози. Сперматозоїд являє собою рухливу клітину, в якої розрізняють головку (клітинне ядро), шийку і хвіст. За допомогою хвостика сперматозоїди здійснюють самостійні рухи. При сприятливих умовах сперматозоїди можуть жити декілька днів і поза організмом.

Сім`янники, або яєчка, є органами, в яких утворюються і дозрівають статеві клітини - сперматозоїди. Сімянники - парні залози округлої форми. В процесі розвитку зародка вони знаходяться усередині черевної порожнини, а по мірі розвитку опускаються в мішковидне вип'ячування черевної стінки, яке утворює так звану мошонку. Усередині мошонка поділена на дві порожнини. Порожнини мошонки сполучаються з черевної порожниною вузькими паховими каналами. Через пахові канали і відбувається опускання яєчок із черевної порожнини в мошонку. Спостерігаються випадки, коли сіменники, один або два, не опускаються із черевної порожнини в мошонку (крипторхізм).

Сіменники підвішені на сіменному канатику, в якому знаходяться кровоносні судини, нерви, м`язи, зв`язки і сім`япровід.

Зовні сіменники покриті щільною оболонкою. Усередині вони діляться на ряд комірок, в яких знаходяться тонкі звивисті канальці. Звивисті канальці переходять у виводні протоки і впадають в загальний канал, який проходить через придаток сіменника, який безпосередньо прилягає до сіменника. В кінці придатка загальний канал переходить в сім`япровід. Канал придатка служить місцем накопичення і збереження сперматозоїдів до моменту сім`явиверження.

Сім`япроводи мають форму довгих трубок. Починаючись від придатків сіменників, сім`япроводи прямують доверху, проходять через пахові канали в черевну порожнину, обгинають зверху сечовій міхур і впадають в сечовипускальний канал недалеко від шийки сечового міхура. В стінках сім’япроводу є м’язовий шар. Перистальтичним скороченням сім`япроводів сперматозоїди рухаються до сечовипускального каналу.

Предстательна залоза. На шийці сечового міхура лежить предстательна залоза. Вивідні протоки її відкриваються в сечовипускальний канал. Секрет цієї залози виділяється під час сім`явиверження. Він розжижує сперматозоїди і активує їх рух.

Статевий член є органом совокуплення і служить для введення сім`я в статеві органи самки. В статевому органі розрізняють корінь, тіло і головку з крайньою плоттю. В ньому розташовується частина сечовипускального каналу.

Статевий орган починається двома ніжками на буграх сідаліщної кістки. З`єднуючись разом, вони утворюють тіло статевого органа. Тіло статевого органа складається із пещеристих утворень, які при наповненні їх венозною кров`ю розширюються і стають пружними. Внаслідок цього статевий орган збільшується в об`ємі і довжині. Такий стан статевого органа називається ерекцією. Кінець статевого органа закінчується відносно довгою головкою, в основі якої лежить кісточка. У великих собак вона досягає 8-10 см довжини. В основі головки на місці переходу її в тіло статевого органа знаходяться особисті пещерні тіла, які при наповненні їх кров`ю утворюють бугри або цибулини. Від наповнення кров`ю цибулин основа головки набухає, що перешкоджає витяганню статевого органу із піхви самки. Від цієї анатомічної особливості слідує те, що собаки не можуть іноді розійтися відразу ж після статевого акта - відбувається склещування. Тому у собак статевий акт називають в`язкою. Передня частина статевого органа поміщується в так званому препуциальному мішку.

Статевий апарат самки складається із яєчників, яйцепроводів, матки і пахви (рис.15).

Яєчники - парні залози кругло-овальної форми. В них відбувається утворення і дозрівання статевих клітин (яйцеклітин) самки. Яєчники значно менше сіменників самця. Вони розташовуються в черевної порожнині в області 3-4-го поперекових хребтів і вільно підвішені кожний на особистій зв’язці, або брижійки. В яєчнику розрізняють два шари - зовнішній або фолікулярний, і внутрішній, або судинний. Фолікулярний шар містить в себе велику кількість міхурів, в яких знаходяться і розвиваються яйцеклітини. Фолікули не всі однакові і знаходяться в різних стадіях розвитку. Дозрівший фолікул наповнений рідиною і оточений тонкою оболонкою. На внутрішньої стінки фолікула є невеликий виступ, в центрі якого і знаходиться яйцеклітина.

Судинний шар складається, головним чином, із кровоносних судин і нервів.

Дозрівання яйцеклітин і яєчників відбувається наступним чином. Після закінчення розвитку фолікула настає такий момент, коли усередині нього починає накопичуватися рідина в такій кількості, що вона розтягує стінки фолікули. Наповнений рідиною фолікул чітко виступає в вигляді горба на поверхні яєчника. В результаті збільшуючогося натягання стінок фолікули вони розриваються і яйцеклітина разом з фолікулярною рідиною попадає на лійку яйцепроводу, яка знаходиться в відкритому вигляді в черевної порожнині. На місці спаявшогося після розриву фолікула утворюється так зване жовте тіло. Його призначення - виділяти в кров особливі гормони, які служать збудниками процесів, які відбуваються в матці після запліднення яйцеклітини. Якщо яйцеклітина не запліднюється, жовте тіло через 5-10 днів перестає функціонувати. При заплідненні воно розвивається і функціонує на протязі всього періоду вагітності; зникає після пологів. У самки одночасно дозрівають декілька фолікулів. Із лійки яйцепроводу яйцеклітини попадають в яйцепровід (довжина яйцепроводу у собаки досягає 4-10 см) і проходять в матку. Проштовхування яйцеклітин в матку по яйцепроводу відбувається в результаті руху війок мерехтіючого епітелію слизової оболонки яйцепроводів і перистальтичного їх скорочення. Яйцеклітини із яйцепроводів поступають в рога матки.

Матка служить місцем розвитку плода. У самки матка складається із двох рогів і тіла. Тіло матки дуже коротке, а рога довгі. По зовнішньому виду матка нагадує римську цифру V. Рога і тіло матки підвішені в черевної порожнині на широких маточних зв`язках. Ділянка матки, яка спрямована в пахву, називається шийкою матки. Внутрішня будова матки пристосована до виконання процесів, пов`язаних з вагітністю. Усередині матка покрита слизовою оболонкою. За слизовою оболонкою лежить мускульний шар з добре розвинутими коловими м`язами. Завдяки скороченню м`яз матки відбувається виштовхування плода при пологах. Зовні матка покрита серозною оболонкою.

Піхва є початковим відділом статевого апарату самки. Вона являє складчату трубку, яка покрита усередині слизистою оболонкою. Під слизистою оболонкою лежить мускульний шар колових і поперекових м`язів. Початкова ділянка піхви називається переддвір'ям. У молодих тварин, які ще не були в в`язці переддвір'я відокремлено від іншої частини піхви тонкою оболонкою, яка називається незайваною плівою. На нижній стінці переддвір'я відкривається сечовипускальний канал. Ближче до виходу виступає головка клітора. В стінках переддвір'я закладені слизисті залози. Переддвір'я піхви закінчується статевими губами, які утворюють статеву щілину. У собак ця частина піхви називається петлею.

Тічка. Процес виділення яйцеклітин у собак супроводжується тічкою. Тічка зовні характеризується тим, що самка в цей період стає неспокійною, збудливість її підвищується, з`являється бажання відшукати самця. Під час тічки зовнішні статеві органи, внаслідок посиленого припливу до них крові, червоніють. Із піхви починає виділятися слиз. Закрита в звичайний час шийка матки відкривається, із неї витікає слизиста рідина з сумішшю крові і з характерним запахом, який приваблює самця. В цей період відбувається набухання слизистої оболонки матки, посилений приплив крові в судинах і посилена діяльність залоз. Відбувається як би підготовка матки до стану вагітності.

В`язка у собак являється безумовним статевим рефлексом. Безумовна рефлекторна статева реакція виявляється в вигляді суми складних дій, спрямованих на здійснення статевого акта. Статева реакція у собак починається порівняно рано і перш ніж організм досягає статевої зрілості.

Перед в`язкою у самця настає ерекція статевого органа. Ерекція викликається збудженням її центра в поперековій частині спинного мозку, імпульси до якого відходять із кори головного мозку. Імпульси в корі головного мозку виникають під впливом оточуючої обстановки - наявності самки в полюванні, від зорових і нюхових вражень. Ерекція може бути викликана і рефлекторно - від накопичення сімені в сімянниках або механічним подразненням статевого органа.

У самки при статевому збудженні також наповнюються кров`ю пещеристі тіла клітора, і він приходить в стан ерекції.

Акт в`язки у різних тварин триває різний час. У собак він триває 10-15 хвилин. Під час в`язки відбувається виверження семені самця.

Запліднення у собак маточне. Це пояснюється тим, що у собак є особливість в будові статевого апарату і зміни його під час статевого акту. Цибульчаті і кавернозні тіла статевого органа при в`язкі розбухають, і сперма через шийку проникає відразу в порожнину матки. Самці виділяють до 15 мл сперми світло-жовтого кольору, рідкої консистенції. Кількість сперматозоїдів в 1 мм куб. складає 60 тисяч, тривалість життя сперматозоїда в матці - 8-12 годин.

Полювання у самки виявляється в віці 8-10 місяців, статева зрілість настає в 10-12 місяців, статевий цикл складає біля 6 місяців, тривалість тічки - до 4 тижнів (в середньому 10-20 днів). Рахується, що найбільш благоприємним для спарування з самцем 10-14 день від початку тічки. Перша тічка після щеніння виявляється через 4-5 місяців. Тривалість вагітності 58-66 днів (в середньому 9 тижнів, або 63 дня). Тривалість підсосного періоду 4-6 тижнів.

Для визначення віку цуценя в усерединіутробний період встановлені наступні проміри (довжина плода від тім`я до сідаліщних горбів): в 3 тижня - 1, 5-6, 6-8, 8-12 см і в 9 тижнів - 12-20 см.

В кінології розрізняють вікові групи тварин:

цуценята (до 8 тижнів);

молоді собаки (до 18 місяців);

дорослі собаки (більше 18 місяців).

Система органів внутрішньої секреції.

За вироблення специфічних речовин, які поступають в кров, - гормонів - відповідають особисті групи залоз. Вони і складають систему органів внутрішньої секреції.

Гормони - це біологічно активні речовини, які в невеликих кількостях здатні робити на організм значний вплив.

Гормони характеризуються специфічністю, тобто кожний гормон виконує певну функцію. Гормони, надходячи в кров, виконують свою роль далеко від місця синтезу. В швидкості виникнення ефекту гормони поступаються нервовій системі.

Хімічна природа гормонів неоднорідна: видозмінені амінокислоти, білки, поліпептиди, стероїди (органічні сполуки, які належать до групи складних ліпідів, що не піддаються омиленню) та ін. Так, тироксин, щитовидної залози є йодованою амінокислотою; інсулін, глюкагон підшлункової залози, соматотропін (гормон росту) гіпофіза - білки; адреналін, норадреналін надниркових залоз - катехоламін (азотовмісні органічні сполуки, що утворюються в клітинах організмів з амінокіслот у процесі декарбоксилювання); гормони статевих залоз естрадіол, тестостерон - стероїди.

Гормони мають сильний вплив на регуляцію обміну речовин росту, статевого розвитку, функцій окремих органів. Одні гормони здатні підсилювати функцію, а інші - послаблювати. Отже, завдяки гормонам, що вироблюються в залозах внутрішньої секреції, здійснюється регуляція життєдіяльності організму.

Злагоджена функція залоз внутрішньої секреції може порушуватися. Залози можуть виділяти гормони в надлишку і це супроводжується гіперфункцією їх (більше норми). В інших випадках залози можуть виробляти мало гормонів, тоді проявляється недостатність їх в організмі - гіпофункція (менше норми). Гіперфункція і гіпофункція призводять до порушення життєдіяльності організму, захворювань.

Нервова система та органи чуття.

Нервова система є дуже складною і своєрідною по своєї будові і функціям системою організма. Її значення полягає в тому, що вона поєднує, узгоджує і регулює діяльність органів і систем, обумовлює оптимум функціонування. Нервова система забезпечує зв`язок організму з навколишнім середовищем.

Структурною одиницею нервової системи є нервова клітина з її відростками - нейрон.

Мал.3. Нервова клітина:

1 - тіло нервової клітини;

2 - ядро;

3 - деревовидні відростки (дендрити);

4 - неврит;

5 - оболонка, яка утворює разом з невритом нервове волокно;

6-кінцеві розгалуження неврита.

Уся нервова система являє собою сукупність нейронів, які контактують один з одним за допомогою спеціальних апаратів - синапсів. За структурою і функціями розрізняють три типи нейронів: рецепторні, або чутливі (по них збудження передається із периферії до нервової системи); вставні, або проміжні, які передають імпульси, всередині нервової системи, і ефекторні, або рухові, нейрони, по яких імпульс направляється до робочих органів - ефекторів (м`язів, залоз тощо).

У нервовій системі виділяють центральну частину - головний і спинний мозок (центральна нервова система), і периферичну, яка представлена 12-ма парами черепномозкових і 31 парою спинномозкових нервів (периферична нервова система). На розрізах мозку видно, щ він складається із сірої і білої речовин. Сіра речовина утворюється скупченням нервових клітин (з початковими відділами, їхніх відростків), а біла речовина - це скуплення нервових волокон.

У головному мозку, у різних його відділах, сіра і біла речовина розташована по-різному. В півкулях мозку і мозочку сіра речовина розташована на периферії, утворюючи зовні суцільний шар, який називають корою. Під корою міститься біла речовина, а в ній окремі скупчення сірої речовини - ядра. В інших відділах головного мозку біла речовина розташовується зовні, а сіра речовина у вигляді ядер - всередині. В спинному мозку біла речовина лежить по периферії, а сіра - в центрі і також утворює ядра. Ядра сірої речовини виконують роль центрів головного і спинного мозку, які регулюють діяльність органів (центр слиновиділення, центр ковтання, центр дихання тощо).

Пучки нервових волокон (нерви) білої речовини зв`язують одні відділи головного і спинного мозку з іншими і виконують провідникову функцію - по них передають нервові імпульси. Головний і спинний мозок мають густу сітку кровоносних судин. Речовина мозку потребує постійного надходження кисню і поживних речовин. Порушення мозкового кровообігу може бути причиною різних патологічних станів (паралічів, втрати чутливості).

Нерви, які відходять від головного і спинного мозку, дають гілки до всіх органів собаки, або як кажуть, іннервують всі органи. В органах є кінцеві нервові апарати - рецептори (чутливі, або аферентні, нервові закінчення) і ефектори (рухові, або еферентні, нервові закінчення, які викликають збудження робочого органа).

За допомогою нервів і їхніх розгалужень здійснюється зв`язок центральної нервової системи з органами, і усі системи органів поєднуються в єдине ціле (цілісність організму).

Нерви залежно від складу їхніх волокон поділяються на чутливі, рухові і змішані. Чутливі нерви містять доцентрові волокна, рухові - відцентрові волокна, а змішані - обидва види нервових волокон. Багато нервів і їхніх розгалужень на периферії, крім нервових волокон, мають нервові вузли (ганглії). Вони складаються із нейронів, відростки яких входять до складу нервів, і їхніх розгалужень (нервові сплетення).

Уся нервова система (центральна і периферична) поділяється функціонально на соматичну і автономну, або вегетативну. Соматична охоплює ті відділи центрально і периферичної нервової системи, які іннервують скелетні м`язи і органи чуття. До автономної нервової системи відносять відділи головного мозку і нерви з їхніми розгалуженнями, які іннервують переважно внутрішні органи: серце, судини, залози внутрішньої секреції та ін. Автономна нервова система в свою чергу поділяється на симпатичну і парасимпатичну.

Автономна нервова система іннервує весь організм у цілому, усі органи і тканини: залози, гладенькі м`язи, кровоносні судини, органи чуттів, нарешті головний і спинний мозок, тобто центральну нервову систему. Більшість органів іннервується одночасно як симпатичною, так і парасимпатичною нервовою системою, але вони діють на один і той самий орган протилежно. Наприклад, симпатична нервова система збільшує ритм і силу скорочення серця, звужує судини і підвищує тонус у них, уповільнює перистальтику кишок, а парасимпатична, навпаки, уповільнює ритм і зменшує силу скорочень серця, розширює судини і знижує тиск у них, прискорює перистальтику кишок. В цілому симпатична нервова система забезпечує витрачання енергії, а парасимпатична відновлення її запасів у організмі.

Автономна нервова система не має своїх особливих аферентних, чутливих шляхів. Чутливі імпульси від органів направляються по чутливих волокнах, спільних для вегетативної і соматичної нервової системи. Вищий контроль і регуляція функцій вегетативної нервової системи, як і соматичної, здійснюються корою великого мозку.

Центри автономної нервової системи розташовані в середньому, довгастому і спинному мозку, а периферична частина складається із нервових вузлів і нервових волокон, які іннервують робочий орган. Від тіла нейрона (першого), який міститься в центральній нервовій системі, відходить довгий відросток, що утворює пресинаптичне, або прегангліонарне, волокно. Воно переключається на другий нейрон, тіло якого міститься в периферичному вузлі (ганглії, сплетенні), від тіла цього нейрона відходить постсинаптичне (постгангліонарне) волокно до іннервованого органа.

Симпатична частина автономної нервової системи бере початок у середній частині спинного мозку, де містяться тіла перших нейронів, відростки яких закінчуються в нервових вузлах двох симпатичних ланцюгів, що розташовані по обидві боки спереду хребта. В цих ланцюгах містяться тіла інших нейронів, відростки яких безпосередньо іннервують робочі органи. У вузлах перший і другий нейрони з`єднуються за допомогою синапсів.

Парасимпатична частина автономної нервової системи утворена кількома нервами, тіла яких містяться в середньому і довгастому мозку та сегментах крижового відділу спинного мозку. Парасимпатичні вузли, в яких знаходяться тіла других нейронів, розташовані в органах, на діяльність яких вони впливають.

Автономна нервова система регулює і змінює фізіологічний стан тканин і органів, пристосовуючи їх до діяльності усього організму в умовах навколишнього середовища.

Слід мати на увазі, що поділ нервової системи на соматичну і автономну, як і на центральну і периферичну, носить умовний характер, бо усі відділи нервової системи анатомічно і функціонально зв`язані один з одним і працюють як єдине ціле.

Будова і функції спинного мозку. Спинний мозок лежить у каналі хребта і являє собою тяж. Вгорі він безпосередньо переходить в головний (довгастий) мозок, а внизу закінчується конічним звуженням.

Спинний мозок має два потовщення: шийне і поперекове, що відповідають місцям виходу із нього нервів, які йдуть до кінцівок.

Від спинного мозку відходять 31 пара змішаних спинномозкових нервів, у яких є рухові волокна і чутливі волокна. Ділянка спинного мозку, від якої відходить пара нервів, називається нервовим сегментом, або сегментом спинного мозку. Кожний сегмент іннервує певні скелетні м’язи і ділянки шкіри.

Спинний мозок здійснює дві функції: рефлекторну і провідникову. Як рефлекторний центр спинний мозок здатний здійснювати складні рухові вегетативні рефлекси. Аферентними (чутливими) шляхами він зв`язаний з рецепторами, а еферентними (руховими) - із скелетною мускулатурою й усіма внутрішніми органами.

Довгими висхідними і низхідними шляхами спинний мозок сполучається двостороннім зв`язком периферію з головним мозком. Аферентні імпульси по провідних шляхах спинного мозку проводяться в головний мозок, даючи йому інформацію про всі зміни в зовнішньому і внутрішньому середовищі організму. По низхідних шляхах імпульси від головного мозку передаються до ефекторних нейронів спинного мозку, які і викликають або регулюють діяльність відповідних органів.

Будова і функції відділів головного мозку

Головний мозок розташований в порожнині черепа. У собаки загальна форма головного мозку залежить від форми черепа: вона то грушоподібна, то більш округла. Абсолютна вага головного мозку коливається в широких межах, а відносній вазі в загальному зворотньо пропорційний вазі тварині. У китів абсолютна вага мозку 4600-700 г, а відносна вага 1/10000 - 1/14000; у слонів відносно 4300-5400 г і 1/375 - 1/560; у собаки 46-138 г і 1/30-1/400; у людини 1350-1450 г і 1/35 - 1/45. В ньому розрізняють слідуючи відділи: довгастий мозок, задній мозок (який складається із моста і мозочка), середній мозок, проміжний мозок (таламус і гіпоталамус), великі півкулі (передній, кінцевий мозок).

Рис.9. Повздовжній розріз головного мозку:

1 - продовгуватий мозок; 2 - мозочок; 3 - великі півкулі; 4 - кінцевий мозок; 5 - шишковидна залоза; 6 - гіпофіз

Продовгуватий мозок є безпосереднім продовженням спинного мозку. Містить життєво важливі рефлекторні центри: дихання, обміну речовин, судинно-руховий, серцевої діяльності, ковтання, ссання, секреції травних залоз, а також центри захисних рефлексів - чихання, кашлю, моргання, сльозовиділення тощо.

До заднього мозку відносяться міст і мозочок. Міст розташований між середнім і довгастим мозком. Внутрішня будова його нагадує будову довгастого мозку. Через міст проходять шляхи нервових імпульсів із нижчерозташованих відділів до вищих і в зворотному напрямку.

Мозочок. Бере участь у регуляції м`язового тонусу координації рухів. До нього йдуть імпульси від спинного так й довгастого мозку. Мозочок через таламус зв`язаний з корою великих півкуль і регулює стан активності рухових центрів кори, але на функцію мозочка впливає і кора великих півкуль. Крім регуляції рухових функцій мозочок впливає на вегетативну нервову систему.

Між заднім і проміжним мозком розташований середній мозок, який здійснює морфологічний і функціональний зв`язок цих функцій мозку. До складу середнього мозку входять пластинка, чотиригорбікового тіла, ніжки мозку і епіфіз. Середній мозок відіграє основну роль у регуляції тонусу скелетних м`язів.

З переду середній мозок переходить у проміжний - складається із таламуса і гіпоталамуса. Функції проміжного мозку різноманітні. Він впливає майже на всі залози внутрішньої секреції, бере участь в емоційних і поведінкових реакціях тварин.

Спереду проміжний мозок переходить у півкулі великого мозку, який представлений правою і лівою півкулями. Вперше мікроскопічну будову кори дослідив у кінці минулого сторіччя професор Київського університету В.О. Бец. Він відкрив пірамідні нейрони, яким згодом було дано його ім`я (клітини Беца). Він же ввів термін “архітектоніка мозку", яким підкреслюється особлива складність будови кори великого мозку. Кора великих півкуль виконує важливі життєві функції організму. Діяльність всіх органів знаходиться під її контролем. В корі відбувається утворення умовних рефлексів, протікають процеси вищої нервової діяльності, які полягають в пристосуванні організму до зовнішнього середовища на основі безумовних рефлексів, які є і вироблених умовних рефлексів. В корі півкуль знаходяться рефлекторні центри та центри управління рефлексами. Центри являють собою певні області, які складаються із сірої речовини, які завідують певними функціями організму. Ці області тісно пов`язані між собою і мають вплив один на одного - тобто функціональна діяльність мозку протікає як єдине ціле.

Вища нервова діяльність - сукупність рефлексів, які забезпечують різноманітні (найбільш досконалі) форми взаємозв`язку тварин з навколишнім середовищем і здійснюються за участю вищих відділів ЦНС (кори великого мозку, підкірки). Основу вищої нервової діяльності становлять умовні рефлекси, що утворюються на основі безумовних рефлексів. Вища нервова діяльність здійснюється за рахунок двох основних нервових процесів - збудження і гальмування. Під час дії умовних і безумовних подразників ці процеси виникають у корі мозку, де вони можуть поширюватися або концентруватися в обмеженій ділянці. Формування і характер вищої нервової діяльності різних тварин залежать від типу їхньої нервової системи. Вища нервова діяльність забезпечує найглибше і найдосконаліше пристосування організму до умов існування. В основі пристосувань лежить здатність кори головного мозку швидко утворювати нові рефлекси і гальмувати старі у відповідь на зміни в середовищі.

У тварин вища нервова діяльність проявляється на основі першої сигнальної системи. Вища нервова діяльність людини сформувалась у процесі праці і соціальних відносин, тому вона проявляється на основі не тільки першої, а й другої сигнальних систем. Це забезпечує можливість абстракцій та узагальнень. Останні становлять основу нашого мислення та свідомості.

Безумовні і умовні рефлекси. В основі регуляції різноманітної діяльності організму є функції нервової і ендокринної систем. Функції нервової системи проявляється шляхом рефлексів. Рефлекс - реакція організму на будь-яке подразнення, яка здійснюється за участю нервової системи, основна форма діяльності нервової системи організму. Це слово латинського походження і означає “відбиття". Звичайно рефлекс - не механічне відбиття, а вища форма біологічного відбиття із складними процесами обробки інформації - аналізу і синтезу.

Найпростіші приклади рефлексів відомі кожному із повсякденного життя. Приймання їжі - це харчовий рефлекс. Кліпання повіками - рефлекс моргання. Вдих і видих - дихальний рефлекс. Зміна величини зіниць залежно від інтенсивності освітлення, зміна або підтримання рівня тиску крові, підсилення або послаблення перистальтики кишок, тонусу м`язів (ходіння, бігання) та інше - все це приклади рефлексів. Із цього невеликого переліку фізіологічних функцій видно, що усі види діяльності організму є рефлекторними, з тією лише різницею, що одні функції здійснюється за рахунок простих рефлексів, а інші - складних. За допомогою рефлексів відбувається взаємодія між частинами тіла, а також організму із навколишнім середовищем. Рефлекси є однією із форм загальнобіологічної властивості - подразливості.

Поняття “рефлекс” було введене французьким філософом і природодослідником Р. Декартом понад 300 років тому. Вчення про рефлекси розробили І.М. Сєченов і І.П. Павлов. Ідею про рефлекторний характер діяльності мозку вперше висловив І.М. Сєченов у 1863 р. у книзі “Рефлекси головного мозку”. І.П. Павлов, використовуючи великий експериментальний матеріал, створив рефлекторну теорію і вчення про нервову діяльність. У наступні роки вчення про рефлекси розширювалось і доповнювалось учнями і послідовниками І.П. Павлова як у нашій країні, так і за кордоном.

Фізіологічними експериментами встановлено, що діяльність нервової системи, а за її допомогою і всього організму носить рефлекторний характер. Комплекс ланок нервової системи, який здійснює збудження, називають рефлекторною дугою. Фактично це шлях рефлексу. Рефлекторна дуга складається із 5 ланок:

1) сприймаючий апарат (рецептори);

2) нервові волокна, які проводять збудження в центральну нервову систему (чутливі, доцентрові, аферентні);

3) нервові центри, де відбуваються обробка і перемикання збудження з чутливих нервових клітин на рухові;

4) рухові (відцентрові, еферентні) нервові волокна, по яких імпульси надходять до робочих органів (ефекторів);

5) робочий орган - м`яз, залоза тощо.

Передавання імпульсів (збуджувальних або гальмівних) від однієї нервової клітини до іншої або від нейронів до клітин робочих органів здійснюється за допомогою синапсів (гр. synapsis - сполучення, зв`язок. У синапсі передача імпульсу здійснюється при допомозі медіаторів (посередників) - речовин, які виділяються в дуже незначних кількостях нервовими закінченнями. Мембрани сприймаючих клітин мають високу чутливість до медіаторів. Останні викликають їх збудження або гальмування залежно від властивості медіаторів і клітин. Після виконання своїх функцій медіатори руйнуються спеціальними ферментами, їхня дія припиняється. На сьогодні найбільш вивчені медіатори ацетилхолін і адреналін.

Усі види рефлексів І.П. Павлов поділив на дві групи: безумовні (природжені) і умовні (набуті).

Безумовні рефлекси - це природжені реакції організму з допомогою нервової системи у відповідь на вплив подразників, це такі, які сформовані до моменту народження, вони спадкові. Безумовними їх називають тому, що для утворення їх не потрібно якихось умов. Біологічна роль цих рефлексів у тому, що вони зумовлюють існування новонароджених як у перші моменти після народження, так і в наступному житті, вони є основою для формування умовних рефлексів. Слід пам`ятати, що такий поділ рефлексів значною мірою умовний, бо вони взаємозв`язані, тісно переплетені настільки, що стають невіддільними, і в чистому вигляді їх виділити важко.

Безумовні рефлекси разом з умовними забезпечують пристосованість організмів до умов життя.

Прикладами безумовних рефлексів є: харчові, захисні, статеві, саморегуляції функцій органів і систем, больові, ковтання, блювання, чхання, кашлю, моргання тощо. В перший момент після народження тварина здатна дихати, харчуватися шляхом ссання тощо.

Інстинкти - не що інше, як сукупність послідовних різноманітних безумовних рефлексів.

Рефлекторна діяльність нервової системи, яка складається із безумовних і умовних рефлексів, зумовлює усю різноманітність функцій організму, у тому числі і поведінку.

Умовні рефлекси - складні пристосувальні реакції, які утворюються в процесі життя на основі безумовних. На відміну від безумовних, умовним рефлексам не властива сталість. Вони можуть утворюватися і зникати в залежності від конкретних умов. Тому вони називаються умовними, тобто для формування їх необхідні умови. Ці рефлекси утворюються з участю кори великих півкуль. Про це свідчать досліди на тваринах, у яких видаляли кору. Вони втрачали здатність утворювати умовні рефлекси, але зберігали безумовні та раніше вироблені умовні.

І.П. Павлов в експериментах утворював умовні рефлекси у собак у спеціально обладнаних камерах, куди не проникали сторонні звуки. Найбільше в його лабораторії була вивчена рефлекторна діяльність травних залоз, на які завбачливо накладалися фістули, що давало можливість збирати травні соки і враховувати їхню кількість, час початку виділення тощо.

Вироблення умовного рефлексу проводилось таким чином. Піддослідну тварину ставили в станок. Коли тварині давали їжу, можна було спостерігати, як виділяється із фістули слина. Це прояв безумовного - харчового - рефлексу. Потім за 30 с до годування перед собакою вмикали електричну лампочку. Тварина реагувала на раптовий спалах світла, повертаючи до нього голову, але до моменту приймання їжі слина з фістули не виділялась, бо світло лампочки на цьому етапі досліду було байдужим подразником по відношенню до функції травлення. Після кількаразового поєднання запалювання лампочки і годування світло перетворюється на подразник, який сигналізує, що за ним з`явиться їжа, тобто світло стає умовним подразником. В інших дослідах годування поєднувалось із звуками труби, почухуванням шкіри тварини тощо. Ці подразники із безумовних ставали умовними. Із описаних дослідів видно, що умовні рефлекси утворюються на базі безумовних. Безумовний рефлекс слиновиділення виникає у відповідь на їжу, отже їжа - безумовний подразник. Світло спочатку байдужий подразник, але при повторенні його перед годуванням воно стає умовним подразником.

Механізм утворення умовного рефлексу в описаних вище дослідах можна уявити таким чином. У початкових дослідах збудження смакових рецепторів язика при годуванні надходили по доцентрових нервах до центрів смакової чутливості, які розташовані не лише у відділах стовбура мозку, але і в корі. Після аналізу і синтезу збудження в центрах травлення імпульси по відцентрових нервах надходять до травних залоз, де відбувається виділення травних соків. У цьому шляху можна бачити частини рефлекторної дуги. Але це ще безумовно-рефлекторна діяльність.

Коли перед годуванням тварини запалювали світло, то подразнювались рецептори сітківки ока, від яких по доцентрових нервах збудження надходило в підкірку, а потім і кіркові центри зору, де і виникало збудження. При поєднанні запалювання світла і годування одночасно збуджувалися два центра кори: травлення і зору. Збудження іррадіювало (поширювалось) і між центрами утворювався тимчасовий зв`язок. Саме через нього збудження із центра зору потрапляло до центру травлення, а потім - до травних залоз. Цим можна пояснити виділення слини у відповідь на запалювання лампочки навіть у випадку, якщо не давати їжу.

У лабораторії І.П. Павлова встановлено, що умовний рефлекс можна виробити тільки тоді, коли байдужий подразник передує безумовному. В інших поєднаннях умовні рефлекси не утворюються, а якщо утворюються, то слабі, і швидко згасають. Важливо щоб умовний подразник біологічно був слабшим, ніж безумовний.

Умовним подразником може бути і час. Так, якщо годування робити в один і той же час, то при настанні цього періоду з`являються ознаки зростання секреції травних залоз, виникає і зростає апетит. Про це не слід забувати при організації режиму харчування і не порушувати час приймання їжі. Увесь розпорядок дня підпорядковано умовним рефлексам разом з безумовними. Це створює помірний спосіб життя, що дуже сприятливо впливає на підтримання стану психічного і фізичного здоров`я службового собаки.

Після народження, в процесі всього наступного життя, у тварин формуються умовні рефлекси, що підвищують пристосувальні можливості поведінки в умовах біологічної боротьби за існування. Виробляються умовні рефлекси на базі таких безумовних, як харчовий, захисний та інші, в поєднанні з конкретними умовами середовища, які виступають як умовні, так і безумовні подразники. У окремих видів ссавців вони можуть досягати високого розвитку, що у людей породжує роздуми про інтелект тварини.

“Інтелект" тварин - не що інше, як система умовних і безумовних рефлексів, все те, що складає першу сигнальну систему за І.П. Павловим. На запитання “чи думають тварини? ” можна відповісти, що вони думають, але по-своєму, по тваринному. Їхнє мислення конкретне, предметне, а не абстрактне (образне), як у людини. В основі розвитку такого мислення лежить збагачення життєвого досвіду умовними рефлексами, видозмінами безумовних рефлексів.

Таким чином, умовні рефлекси в міру їх нагромадження збільшують здатність тварин до пристосування до постійно змінюваних умов існування. Аналогічним чином відбувається навчання тварин в умовах природи. Утворення умовних рефлексів іде швидше, якщо подразниками є звичайні для середовища предмети і явища. Завдяки умовним рефлексам, у комплексі з безумовними, тварини знаходять, добувають їжу, уникають небезпеки, будують житло, знаходять укриття, освоюють нові території для життя, орієнтуються на місцевості тощо. Шляхом виникнення умовних рефлексів здійснюється боротьба за існування, забезпечується збереження особин і видів.

Гальмування умовних рефлексів. Вироблені умовні рефлекси за різних умов можуть згасати внаслідок гальмування. Так називають процеси, які приводять до послаблення або припинення збуджень. Це протилежне збудженню явище. Розрізняють зовнішнє і внутрішнє гальмування.

Зовнішнє гальмування виникає у випадку, якщо в центральній нервовій системі з`являються збудження різної сили. Тоді більш сильне збудження гальмує більш слабке. Сильне збудження є зовнішнім по відношенню до слабкого, зовнішнім по відношенню до якого-небудь рефлексу. Звідси і походить назва цього виду гальмування. Наприклад, якщо піддослідним тваринам, у яких вироблений умовний рефлекс на приймання їжі під час запалювання лампочки, дати сторонній звук або різко змінити інтенсивність освітлення, то рефлекс на запалювання лампочки згасне або навіть зникне. Нові подразники гальмують відповідь. Точно так больові подразники, які наносяться піддослідним тваринам, біль внутрішніх органів гальмують харчові умовні реакції.

Внутрішнє гальмування виникає при непідкріплені умовного подразника. Воно виникає всередині дуги умовного рефлексу, тому і називається внутрішнім. Наприклад, якщо виробити умовний рефлекс - харчову реакцію на дзвінок, а потім давати дзвінок і не підкріплювати його їжею, то харчова реакція на нього згасне і навіть зникне. Відновлення годування відновлює умовний рефлекс, відбувається розгальмовування.

Гальмування умовних рефлексів відбувається і тих випадках, коли змінюють умовні подразники (наприклад, лунають звуки різної частоти), вводять додаткові подразники або збільшують інтервал між сигналом до годування і самим годуванням. Отже, умовні сигнали на їжу, якщо вони дотримуються, не викликають гальмування і виконують позитивну роль. Якщо змінюється якість сигналу (тональність) або він доповнюється другим сигналом, або збільшується інтервал між сигналом і прийманням їжі, то розвивається внутрішнє гальмування. Сигнали ж виконують негативну роль по відношенню до виробленого раніше рефлексу.

Внутрішнє гальмування було вивчене І.П. Павловим і його учнями.

Явище гальмування в центральній нервовій системі виконує позитивну роль у житті. Разом з явищем збудження воно здійснює координацію рефлекторних механізмів організму. Так, акти вдиху і видиху, скорочення і розслаблення м`язів, підсилення і зниження ритму серця, перистальтики кишок, і т.д. є результатом взаємодії збудження і гальмування, послідовної зміни одним одного.

Під вищою нервовою діяльністю І.П. Павлов розумів діяльність кори півкуль і підкірки, які обумовлюють рефлекси.

Дослідження І.П. Павловим взаємовідношень збудження і гальмування, їхньої сили і тривалості дозволили виділити чотири основні типи нервової діяльності людини.

Неврівноважений тип. При ньому переважають процеси збудження над процесами гальмування.

Врівноважений тип з великою рухливістю нервових процесів.

Врівноважений тип з малою рухливістю нервових процесів.

Слабкий тип. У таких індивідуумів слабо розвивається як збудження, так і гальмування.

Ці чотири типи вищої нервової діяльності, що відкрив І.П. Павлов, відповідають чотирьом типам темпераментів (характерів) людей.

Нервова система розвивалася й удосконалювалася разом з розвитком і удосконаленням організму тварин. У процесі еволюційного розвитку в вищих тварин чутливі нервові закінчення спеціалізувалися та об`єднувалися в комплекси. Так утворилися органи зору, слуху, нюху та інші органи чуттів. Органи чуттів сприймають безліч сигналів, що йдуть із зовнішнього і внутрішнього середовищ організму, і передають інформацію про них у центральну нервову систему. Це допомагає тварині пристосовуватися до змін навколишнього середовища тією чи іншою поведінковою реакцією.

Уся система, яка забезпечує сприйняття, передачу і обробку інформації про певні явища внутрішнього чи зовнішнього середовища організму, названа аналізатором. Існують різні аналізатори, кожний аналізатор складається із сприймаючих утворів-рецепторів, нервів, що відходять від них, і відповідних ділянок кори і підкірки головного мозку, де й відбуваються остаточний аналіз і синтез збудження і формування відчуттів. Органи чуття є периферичними частинами аналізаторів. Вони зумовлюють такі основні види чутливості: нюх, смак, дотик, зір, слух, рівновагу і положення тіла в просторі.

Нюх - процес сприйняття запахів речовин. Елементи, які сприймають запахи речовин, розташовані в слизовій оболонці верхньої і частково середньої раковин. Вони представлені нюховими клітинами, рецепторами. Рецепторні клітини мають короткі периферичні відростки і довгі центральні. Тіла цих клітин розташовані в товщі слизової оболонки.

Є дві теорії запахів: хімічна і фізична. За хімічною теорією, молекула пахучої речовини подразнює рецептор у тому разі, якщо її форма будови відповідає заглибині на поверхні мембрани рецептора (за аналогією відповідності між ключем і замком). Фізична теорія пояснює причину запаху тим, що молекулам пахучих речовин властиві електромагнітні коливання, частота яких у різних речовин неоднакова. Ці коливання й уловлюються рецепторами.

Класифікація запахів точно не розроблена. За однією з класифікацій вважають, що є сім основних запахів: камфорний, мускусний, квітковий, м`ятний, ефірний, гострий і гнильний. Усі інші запахи виникають в результаті змішування їх у певній пропорції.

Собака має добре розвинутий нюх. Він може визначити наявність однієї молекули пахучої речовини в одному літрі повітря, а службовий собака здатний ідентифікувати запахи (запахи слідів людей та інших тварин серед безлічі різноманітних запахів). Тому собаку відносять до макросматиків. Якщо нюх собаки порівняти з нюхом людини, то він сильніший в мільйон разів.

Собака володіє цікавим приладом - носом, за допомогою якого він може розпізнавати багато пахучих речовин, як природні, так і синтетичні. По маленьким нюансам він здатний розрізняти декілька речовин, а так як всі живі об`єкти володіють специфічним тільки їм присущим запахом, то можливо навчити собаку впізнавати по запаху, наприклад, конкретну людину. Цю особливість і застосовують кінологи для дресирування собак.

Експерименти по розшуку предметів дуже ефективні.Л. Лохнером були проведені такі досліди: дерев`яні гілочки чистили від запаху, витримуючи в печі деякий час. Після цього їх брали спеціальними щипцями. Із 10-20 контрольних гілочок собака повинен був вибрати одну, до якої торкалася певна людина. З`ясувалося, що достатньо було потримати галочку кінчиками пальців лише дві хвилини, щоб собака виділів її із всіх пред`явлених. Якщо гілочку брали всією рукою, то того ж ефекту досягали за декілька секунд. Якщо дослід ускладнювали і гілочку торкали дві людини, собака знову правильно вирішував цю задачу. Більше того, хоча собака завжди на початку експерименту нюхав тільки вимиту руку людини, він успішно відшукував гілочку, яка була в контакті з будь-якою іншою частиною тіла цієї людини. Цей досвід свідчить не тільки про унікальні здібності собак, але і про те, що кожна людина має певний індивідуальний запах, який відрізняє її від інших людей.

Експерименти Л. Лохнера, а пізніше і Х. Калмуса показали, що собаки легко розрізняють людей, які не є родичами. Вони розпізнають будь-якого члена сім`ї, за винятком тих випадків, коли вони однояйцеві близнюки. В досвіді з близнюками собаки все ж вибирають хустку одного із них, хоча їм давали нюхати руку іншого. Якщо серед декількох хусток є дві, кожну із яких торкав лише один близнюк, собака приносить той, який попався йому першим. Цей досвід певно показує, що індивідуальний запах людини призначений генетично. Правда не ясно, із чого складається індивідуальний запах: із певних для кожної людини концентрацій пахучих речовин або є деякі речовини, які утворюють комбінації запахів, які має дана особа.

Робота по сліду для собаки складніша за вибирання речей, так як сила запаху може змінюватись при переході з одного субстрату на інший, наприклад з ґрунту на асфальт. Лише дуже добре навчений собака може відшукати порушника по сліду. Один із перших досвідів по виявленню здібностей собак відшукувати людину по сліду поставив Романес в 1885 році. Він рухався попереду колони із 12 чоловік, які стояли в потилицю один одному, причому всі вони йшли слід в слід. Через 180 м шеренга розділилася: Романес і ще п`ять чоловік, які йшли за ним, пішли в одну сторону, а друга група із шести чоловік - в іншу. Пройшовши деяку відстань, учасники експерименту сховалися, і по сліду був пущений собака, який повинен був знайти свого господаря. Собака виконав його з дуже невеликою затримкою, із-за того що проскочив місце, де колонна розділилася.

На підошвах ніг людини потові залози особливо багаточисельні. Нейхаус підрахував, що якщо хоч б одна тисячна частка поту проникає через підошву черевик, то залишену людиною кількість масляної кислоти на поверхні сліду в мільйон разів більше, ніж необхідно собаці для ідентифікації сліду.

Людина доки що не створила нічого подібного носу собаки по точності і надійності.

Смак. У собаки смаковий аналізатор розвинутий значно гірше. Він дає інформацію про характер речовин, що надходять у ротову порожнину разом з кормом. Рецептори - смакові цибулини містяться в смакових сосочках слизової оболонки язика, піднебіння, у глотці й гортані. Смакові цибулини мають овальну форму й складаються з веретеноподібних смакових клітин з мікроворсинками й опорних клітин циліндричної форми. Крім смакових цибулин, у слизовій оболонці ротової порожнини і на язиці є рецептори, які сприймають доторкання, біль і температурні подразнення.

Собака розрізняє солодкі, гіркі, кислі, солоні речовини та їх комбінації. Смаковий аналізатор відіграє важливу роль у діяльності апарату травлення.

Собака отримує від їжі враження, яких ми отримати не можемо, може в дуже маленькому ступені. Нам дають суп, і ми його їмо як суміш з характерним смаком і запахом. Дайте собаці його понюхати або попробувати, і він зможе виділити в нього складові елементи.

Між смаком і запахом у собак, як у багатьох тварин, існує нервовий зв`язок.

Отримавши навик харчування від своїх пращурів, собаки ковтають їжу. Жувати її вони не рахують потрібним, тільки розривають на невеликі шматочки, які легше проходять по стравоходу. В процесі їжі собака головним чином рве м`ясо, наколює кликами і роздушує задніми зубами. Міцними великими корінними зубами дробить кістки на маленькі шматочки, які можливо проковтнути.

Вирішуючи питання про прийом або відмову від їжі, він більше покладається на запах, ніж на смак. По цій причині отруїти собаку легше, ніж будь-яку іншу тварину. Якщо отруйна речовина не має запаху, він може проковтнути його, не дивлячись на смак.

Дотик (шкіряний аналізатор) виникає при подразненні рецепторів шкіри слизових оболонок. Збудження цих рецепторів виникає при доторканні, натискуванні, дії тепла і холоду та інши впливи. Ці рецептори розташовані в епідермісі та власне в шкірі. Будова їх не однакова, вони мають різну форму і різну функцію - одні сприймають дотик інші тиск, холод, тепло, біль. Деякі рецептори здатні одночасно сприймати механічні і температурні подразнення.

Уся система, яка охоплює рецептори шкіри, нервові волокна і центри головного мозку, де відбувається прийом, аналіз в синтез збудження, складає шкіряний аналізатор.

Зір - це біологічний процес, який забезпечує сприйняття форми, розмірів, кольорів предметів, що оточують.

Орган зору складається із очного яблука і допоміжного апарату, які розташовані в очній заглибині. Очне яблуко має кулясту формулу і складається із трьох оболонок: зовнішньої - -фіброзної, середньої - судинної і внутрішньої - сітчастої. Допоміжний апарат складається із повік та м`язів, які рухають око. Задню поверхню повік вкриває оболонка - кон’юктива, а також належить слізний апарат, слізні залози виділяє секрет - сльози, в якому міститься лізоцим, що губно діє на мікроорганізми.

Поле зору у собак ширше нашого. Якщо прийняти за основу лінію горизонту, собака здатний бачити кожним оком на 50-70 градусів вищі неї, на 20-60 градусів нижче, на 100-125 градусів в сторону і на 30-45 градусів кожним оком по сторонам від носа (усередину). Звичайно, для різних порід ці цифри сильно розходяться. У собак з глибоко посадженими або випуклими очами інше поле зору.

Слух. Від чутливості, який забезпечує сприйняття звукових коливань. Завдяки слуху пізнається звукова частина навколишнього середовища. Користуючись слухом, собака спроможний визначити напрям звуку і за ним - його джерело. Ця властивість дозволяє орієнтуватися в просторі. Орган слуху складається із трьох основних відділів: зовнішнього, середнього і внутрішнього вуха. Перші два служать для проведення звуків, третій містить звукосприймальний апарат і апарат рівноваги. Зовнішнє вухо представлене вушною раковиною зовнішнім слуховим ходом. Вушна раковина вловлює і спрямовує звукові хвилі в слуховий хід. Зовнішній слуховий хід проводить звуки до барабанної перетинки. В його стінках є сальні залози, які виділяють вушну сірку. Середнє вухо розташоване між зовнішнім слуховим ходом і внутрішнім вухом. Воно складається із барабанної порожнини, яка через слухову (євстахієву) трубу сполучається з носоглоткою. Барабанна порожнина має барабанну перетинку, та містить три слухові кисточки, що сполучені між собою: молоточок, коваделко, стремінце. Ці кисточки передають звукові коливання з барабанної перетинки до овального вікна внутрішнього вуха, зменшуючи амплітуду і збільшуючи силу звука. Внутрішнє вухо являє собою систему порожнин і каналів. Воно виконує подвійну роль сприйняття звуків, а також регуляцію положення тіла в просторі. У собаки верхня межа слуху визначена в 35000 Гц. Крім цього собака уловлює ультразвуковий діапазон.

Обмін речовин і енергії

Основою життя тварин є обмін речовин і енергії, що являє собою сукупність хімічних процесів у клітинах і тканинах. Обмін речовин складається з двох процесів - асиміляції і дисиміляції.

Асиміляція - це процес засвоєння організмом поживних речовин, що надходять із зовнішнього середовища. Поживні речовини за участю різних ферментів перетворюються в складові частини організму. Вони забезпечують відновлення і ріст клітин і органів, утворення гормонів і ферментів.

Дисиміляція - це процес розпаду складних органічних речовин на прості хімічні сполуки.

В результаті дисиміляції руйнуються віджилі клітини і тканини. Під час дисиміляції вивільняється енергія, завдяки, який відбувається асиміляція.

Асиміляція і дисиміляція нерозривно зв`язані між собою і становлять єдиний процес обміну речовин і енергії. У різні вікові періоди життя і в різних умовах переважає то асиміляція, то дисиміляція. У молодому віці, в період росту і розвитку переважає асиміляція, під час голодування і в старості - дисиміляція.

Обмін речовин і енергії - єдиний процес. Поживні речовини, спожиті твариною, дають їй будівельний матеріал для відновлення клітин, що руйнуються, і потрібну енергію. Джерелом енергії є вуглеводи, жири і білки. Частина енергії використовується для побудови нових клітин, витрачається в процесі їхньої життєдіяльності, наприклад для скорочення м`язів, а частина її виділяється у вигляді тепла.

Вода, мінеральні солі й вітаміни також належать до харчових речовин. Хоч вони й не є джерелом енергії, але дуже важливі для підтримання життя і беруть участь і обміні речовин.

Білки, або протеїни, - складні високомолекулярні органічні сполуки, побудовані з амінокислот. Білки в обміні речовин займають особливе місце, вони є головною складовою частиною живої речовини і матеріальною основою процесів життєдіяльності.

До складу білків входять вуглець, кисень, водень, азот, іноді сірка, фосфор, залізо. Молекула білка складається з десятків і сотень амінокислот. Структура білкових молекул тварин дуже специфічна й властива тільки даній тварині. У травному каналі білки розщеплюються до амінокислот; останні не мають специфічних властивостей білків. З амінокислот, принесених кров`ю до клітин, синтезуються білки, властиві даній тварині.

Амінокислоти, що йдуть на побудову білків організму, нерівноцінні. Одні з них замінні, інші незамінні. До замінних належать ті кислоти, які можуть синтезуватися в організмі з інших амінокислот. Незамінними називаються кислоти, які не синтезуються в організмі. До них належать: валін, ізолейцин, лейцин, лізин, метіонін, треонін, триптофан, фенілаланін. Якщо цих амінокислот немає в кормі, то в організмі порушується обмін речовин, синтез білків, деяких гормонів і т.д. Тварина поступово худне і зрештою гине. Тепер вивчено роль окремих незамінних амінокислот. Наприклад, валін необхідний для нормальної діяльності нервової системи; фенілаланін разом з тирозином необхідний для утворення гормонів адреналіну, нарадреналіну й тироксину; триптофан є джерелом синтезу вітаміну РР (нікотинова кислота) і т.д.

Біологічна цінність білків. Білки корму, в яких містяться всі незамінні амінокислоти, називаються повноцінними. До них належать тваринні білки (молоко, яйця, м`ясо). У більшості рослинних білків (жито, пшениця, овес, кукурудза, горох) деяких незамінних кислот немає або вони містяться в дуже малій кількості. Такі білки не забезпечують усіх потреб тваринного організму, і вони називаються неповноцінними. Тому, складаючи раціон для тварин, треба враховувати амінокислотний склад кормів.

Обмін амінокислот. Після всмоктування в кров амінокислоти зазнають певних перетворень. З них синтезуються білки, властиві даному виду тварин і навіть самій тварині. В амінокислот, які не пішли на синтез білків відщеплюються аміногрупи NН2, які передаються іншим амінокислотам, і в результаті цього в організмі утворюються амінокислоти, яких йому не вистачає. Ці процеси відбуваються переважно в печінці, м’язах, нирках. Безазотистий залишок амінокислот розпадається на вуглекислий газ і воду. При цьому вивільняється енергія, яка використовується організмом. В результаті окислення 1 г білка в організмі виділяється 17,6 кДж тепла.

Регуляція білкового обміну. Обмін білків в організмі регулюється нервовими центрами, розміщеними в гіпоталамусі проміжного мозку. Гіпоталамус через парасимпатичні нерви регулює синтез білків, а через симпатичні - розщеплення білків. На білковий обмін впливає й кора великих півкуль.

Центральна нервова система регулює обмін білків через залози внутрішньої секреції: щитовидні, статеві, надниркові. Гормони гіпофіза - соматотропін - і гормони статевих залоз регулюють синтез білка. Гормони щитовидної залози - тироксин - регулює і синтез і розщеплення білків. Гормони кори надниркових залоз - глюкокортикоїди - регулюють розщеплення білків.

Обмін вуглеводів. Вуглеводи - основне джерело енергії в організмі, в результаті окислення 1 г вуглеводів виділяється 17,6 кДж (4,1 ккал) тепла. Деякі вуглеводи, сполучаючись із білками й ліпідами, утворюють структурні компоненти клітин. Вуглеводи містяться в рослинних кормах у вигляді полісахаридів (глюкоза, фруктоза). Вуглеводи всмоктуються з кишечнику у вигляді глюкози. Вона витрачається в організмі для енергетичних потреб, відкладається в печінці та м`язах у формі глікогену, а в жирових депо перетворюється на жир. Глікоген і жир є запасним енергетичним матеріалом.

Зменшення вмісту глюкози в крові нижче від норми називається гіпоглікемією, а збільшення - гіперглікемією. При гіпоглікемії з`являється м`язова слабість, знижується температура тіла, порушується діяльність центральної нервової системи, виникають судороги і тварини можуть загинути. Гіперглікемія може виникати після прийняття корму, багатого на глюкозу й сахарозу. Зайва кількість глюкози з крові виводиться нирками, поява її в сечі називається глюкозурією.

Розщеплення вуглеводів в організмі з вивільненням енергії може відбуватися як без участі кисню (анаеробне розщеплення), так і з його участю (аеробне розщеплення). В результаті анаеробного розщеплення вуглеводів утворюється молочна кислота, яка потім з участю кисню окислюється до води і вуглекислого газу або знову перетворюється в глікоген. Дуже важливим процесом окислення вуглеводів у тканинах тварин є їх аеробне розщеплення, при якому кінцевими продуктами є вуглекислий газ і вода. При цьому повністю вивільняється енергія з вуглеводів, яка в основному нагромаджується в АТФ (аденозинтрифосфорній кислоті).

Важливу роль в обміні вуглеводів виконує печінка. Основна частина всмоктаних у травному каналі вуглеводів через ворітну вену надходить у печінку, де з глюкози утворюється глікоген, який відкладається про запас. При недостатньому надходженні або посиленому використанні глюкози тканинами витрачається глікоген у печінці, який розпадається в ній до глюкози.

Регуляція вуглеводного обміну здійснюється корою великих півкуль, гіпоталамусом, вегетативною нервовою системою і залозами внутрішньої секреції. Симпатична нервова система регулює розпад глікогену до глюкози, а парасимпатична - утворення глікогену з глюкози.

Дуже важливу роль у регуляції вуглеводного обміну відіграють гормони підшлункової залози - інсулін і глюкагон. Інсулін регулює окислення глюкози в тканинах, синтез глікогену в печінці й м`язах. Глюкагон впливає на розпад глікогену в печінці до глюкози. Гормон мозкового шару надниркових залоз - адреналін - спричиняє розпад глікогену до глюкози. Гормони кори надниркових залоз - глюкокортикоїди - регулюють утворення глюкози з амінокислот і жирних кислот. На обмін вуглеводів впливають також гормони гіпофіза - соматотропін і кортикотропін та гормон щитовидної залози - тироксин. Соматотропін знижує використання глюкози тканинами й підвищує її рівень у крові. Кортикотропін стимулює утворення глюкокортикоїдів. Тироксин посилює окислення глюкози.

Обмін ліпідів. Ліпіди - це загальна назва для жиру і жироподібних речовин.

Жири складаються з однієї молекули гліцерину й трьох молекул жирної кислоти. У тварин різних видів склад жиру, точка його плавлення, вміст різних жирних кислот неоднакові. Жири мають важливе значення в організмі. Вони входять до складу клітин (цитоплазма, ядро, клітинні мембрани) як їхня структурна частина.

Жир є основним джерелом енергії в організмі. В результаті окислення 1 г жиру виділяється 38,9 кДж (9,3 ккал) тепла. З жирами в організм надходять розчинні в них вітаміни А, Д, Е, К.

Жирова тканина, яка покриває різні органи, захищає їх від механічних пошкоджень. Жири відіграють важливу роль у регуляції тепла в організмі; підшкірна жирова клітковина, як поганий провідник тепла, захищає тіло від надмірної втрати тепла. Жир входить до складу секретних сальних залоз, який захищає шерсть і шкіру від висихання й надмірного змочування водою.

Жири в організмі можуть утворюватися з вуглеводів і білків. Проте жири корму не можна замінювати повністю вуглеводами і білками, бо такі жирні кислоти, як лінолева, ліноленова й арахідонова, в організмі не синтезуються. Коли їх не вистачає, у тварин порушується статева функція, знижується еластичність стінок кровоносних судин, порушується обмін жирів. Тому вони повинні входити до складу корму собаки.

Жири розщеплюються в кишечнику на гліцерин і жирні кислоти, які, всмоктуючись, утворюють у стінці кишечнику жир, властивий даній тварині. Цей жир усмоктується в лімфу і частково в кров і транспортується в тканини, де використовується як енергетичний матеріал. Проте основна частина жиру відкладається в жирових депо: у підшкірній клітковині, сальнику органів черевної порожнини та інших органах, утворюючи жировий запас організму. Жир, відкладений у депо, безперервно оновлюється. Він витрачається на енергетичні потреби організму й замінюється іншим, який надходить з кормом і утворюється з вуглеводів та білків.

Жировий обмін регулюється центральною нервовою системою і залозами внутрішньої секреції. Центри регуляції містяться в гіпоталамусі, вони впливають на жировий обмін через вегетативну нервову систему. Симпатичні нерви посилюють розпад, а парасимпатичні - синтез жиру. Діяльність гіпоталамуса контролюється корою великих півкуль.

Гормони надниркових залоз - адреналін і норадреналін, гіпофіза - соматотропін, щитовидної залози - тироксин - спричиняють розпад жиру в організмі. Гормони підшлункової залози - інсулін і гіпофіза - пролактин зумовлюють синтез жиру в організмі.

Жирові запаси в організмі збільшуються в основному в зв`язку з уживанням їжі понад потребу.

Обмін води. Вода в організмі міститься у вигляді сольових розчинів, що зумовлює тісний зв`язок водного обміну з обміном мінеральних речовин. Вода має надзвичайно важливе значення в організмі. Якщо виключити її з раціону тварин, вони гинуть через кілька діб. Вода становить близько 2/3 маси тіла тварин. Дуже багато її міститься в крові, лімфі, травних соках. Цитоплазма і ядро клітин напіврідкі, у них води значно більше, ніж інших речовин.

Вода і мінеральні солі створюють в основному внутрішнє середовище організму, оскільки входять до плазми, лімфи і тканинної рідини. Вони беруть участь у підтриманні осмотичного тиску й реакції крові. Особливо важливе значення має вода як розчинник, бо всі речовини, які всмоктуються в кров, спочатку розчиняються у воді. Усі перетворення речовин в організмі відбуваються у водному середовищі. Вода бере участь у регуляції температури тіла; випаровуючись, вона охолоджує тіло й захищає його від перегрівання.

Організм поповнюється водою, яка всмоктується з травного каналу, куди вона надходить у вигляді питної води й води, що міститься в кормі. Частина води утворюється в організмі внаслідок окислення жирів, білків і вуглеводів. В результаті окислення 1 г жиру в організмі утворюється 1,07 мл води, 1 г вуглеводів - 0,55 мл води, 1 г білків - 0,41 мл води. Вода з організму виводиться в основному нирками, а також кишечником, легенями й потовими залозами. Відношення кількості спожитої води до кількості виділеної становить водний баланс. Якщо води виводиться з організму більше, ніж надходить у нього, то виникає відчуття спраги. При цьому тварина п`є воду, поки не відновить водний баланс.

Регуляція водного обміну здійснюється центральною нервовою системою і залозами внутрішньої векреції. Коли в організмі не вистачає води, підвищується осмотичний тиск тканинної рідини, що приводить до подразнення в тканинах спеціальних рецепторів - осморецепторів. Збудження від них іде і гіпоталамус, де міститься центр регуляції водно-сольового обміну. Центр регуляції водно-сольового контролює споживання води, всмоктування з травного каналу, перерозподіл її в організмі, виділення води з організму. Центр перебуває під контролюючим впливом кори головного мозку.

Мінеральний обмін. Мінеральні речовини мають велике значення для функцій організму. Вони становлять основу кісткової тканини, беруть участь у процесах обміну речовин, підтримують кислотно-лужну рівновагу, створюють осмотичний тиск, збудливість нервової й м`язової тканин.

Мінеральні речовини надходять в організм з кормом і водою. Підвищена потреба в мінеральних речовинах спостерігається під час вагітності. Нестача мінеральних речовин у раціоні спричиняє порушення обміну речовин, захворювання й загибель тварин. Мінеральні речовини повинні постійно надходити в організм, оскільки вони виводяться з сечею, калом, потом, а в лактуючих тварин і з молоком.

Одні мінеральні речовини містяться в організмі в значних кількостях, їх називають макроелементами, інші - в незначних кількостях (у сотих і тисячних частках процента), тому їх називають мікроелементами.

До мікроелементів відносять натрій, калій, хлор, кальцій, фосфор, залізо, магній, сірку.

Регуляція мінерального обміну. Мінеральний обмін тісно зв`язаний з водним обміном. Його регулюють гіпоталамус і залози внутрішньої секреції: щитовидна, паращитовидна, гіпофіз, надниркові залози. Гіпофіз регулює функції щитовидної залози й кіркового шару надниркових залоз. Щитовидна залоза виділяє гормон тиреокальцитонін, який знижує кількість кальцію й фосфору в крові, а гормон паращитовидних залоз - паратгормон - збільшує вміст кальцію в крові. Гормон кори надниркових залоз альдостерон посилює всмоктування натрію в нирках і виведення калію. Питання про регуляцію обміну інших мінеральних речовин вивчене недостатньо.

Вітаміни. Вітамінами називають особливу групу органічних речовин, які містяться в харчових речовинах, але не належать до білків, ліпідів і вуглеводів. Слово “вітамін” складається з двох частин: віта - життя й амін.

У першому виділеному з харчових речовин вітаміні В1 (тіамін) міститься амін (група NН2). Таку назву було дано тому, що передбачалася наявність амінів в усіх вітамінах. Згодом виявилося, що в багатьох вітамінах немає амінів, але, незважаючи на це, назва збереглася за всіма вітамінами.

Вітаміни містяться в кормах у незначній кількості, але вони відіграють важливу роль у життєдіяльності організмів. Вітаміни відкрив у 1881 р. російський учений М.І. Лунін, а назву їм запропонував у 1912 р. польський учений К. Функ. Тепер відомо понад 30 вітамінів, установлено їхню хімічну структуру, чимало вітамінів дістають синтетичним способом.

Для регуляції обміну речовин потрібні дуже малі кількості вітамінів. Їхня роль подібна до ферментів і гормонів. Багато які вітаміни входять до складу ферментів.

Обмін енергії. В результаті складних перетворень у процесі дисиміляції потенціальна енергія поживних речовин частково витрачається на процеси асиміляції, на механічну роботу, але здебільшого перетворюється в теплову енергію.

В умовах повного спокою тварини витрачають певну кількість енергії. В організмі безперервно витрачається енергія на фізіологічні процесі, які не припиняються ні на хвилину. Відбуваються процеси обміну в клітинах, працюють серце, легені, печінка, нирки, залози внутрішньої секреції, функціонує нервова система, підтримується постійна температура тіла. На основний обмін впливають вік і стать тварин, продуктивність, розміри тварини, час доби і року. Чим молодші тварини, тим вищий обмін; у самців обмін вищий, ніж у самок; у дрібних тварин обмін вищий, ніж у великих; удень, а також навесні й улітку обмін вищий, ніж уночі, восени й узимку. У тварин основний обмін змінюється також залежно від фізіологічного стану: вагітність і лактація підвищують його.

Енергія, яка використовується в організмі тварини для утворення різних видів продукції, називається продуктивним обміном. Отже, загальна енергетична потреба організму складається з енергії основного обміну й енергії продуктивного обміну, необхідної для продуктивності й виконання робіт.

Регуляція обміну енергії. Провідна роль і регуляції обміну енергії належить корі головного мозку. На обмін енергії впливають гіпоталамус, у якому містяться центри вегетативної нервової системи; симпатична нервова система посилює обмін енергії. Гіпофіз, щитовидна залоза, надниркові залози також впливають на обмін енергії; гормон щитовидної залози - тироксин і гормон надниркових залоз - адреналін посилюють його.

Шкіряний покров та його похідні.

Все тіло собаки покрито тонкою і прозорою оболонкою - шкірою. Її поверхня покрита багатошаровим плоским епітелієм - епідермісом, який в своїх нижніх шарах весь час дає нові шари клітин, а верхні шари в цей час відмирають і відторгаються від шкіри. Відторгнення верхніх шарів характеризується лущенням, з`явленням лупи. На поверхні шкіри відкриваються отвори сальних залоз, які змазують волосся, додаючи їм еластичність і блиск. Потові залози у собак на поверхні тіла небагаточисельні.

Шкіра сильно кровопостачається і іннервується - в ній розташовані рецептори - чутливі закінчення, які сприймають больові впливи, тиск, температуру, дотику, що використовується при дресируванні. Через шкіру організм визначає температуру навколишнього середовища і відбувається терморегуляція.

Страницы: 1, 2