Управління кредитними ризиками в комерційних банках

Для створення резерву в обсягах згідно з вимогами НБУ банком проводиться робота по зменшенню обсягу кредитного портфеля та поліпшенню його якості.

Порядок формування загального резерву для можливих збитків за кредитами, які вважаються присутніми в кредитному портфелі на дату складання балансу, але які не були конкретно визначені як сумнівні.

Згідно з Постановою НБУ №122 від 27.03.98р. загальний резерв створюється на покриття можливих втрат за стандартними кредитами.

Розглянемо порядок списання кредитів.

Списання безнадійних кредитів проводиться після вжиття банком всіх заходів, передбачених чинним законодавством, до позичальників щодо повернення кредитів. В разі, якщо заборгованість за кредитами відповідає ознакам, визначенним в п. 1.25 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”, така заборгованість визнається безнадійною до повернення і списується за рахунок резервів на підставі рішення Правління банку. Списання безнадійної заборгованості за рахунок спеціального резерву проводиться відповідно до ст.12 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” і за рахунок загального резерву згідно з рішенням Правління банку на підставі висновку комісії.

Кредитним управлінням розробленно Положення про порядок списання безнадійної заборгованості за кредитами.

Розглянемо порядок оцінки застави, прийнятої у розрахунок погашення кредитів.

При наданні кредитів вартість майна, яке приймається в заставу, повинна перевищувати суму кредиту і відсотків за користуванням кредитом в 2-2,5 рази відповідно до Положення про порядок оформлення застав, звернення стягнення на заставлене майно в системі АКБ “Укрсоцбанк”.

В заставу приймається майно за ринковою вартістю з врахуванням запасу для покриття як основної суми, так і відсотків на засадах примусового продажу, витрат на вилучення та продаж. Ліквідність майна, що передається в заставу, визначається банком самостійно шляхом вивчення попиту на ринку та пропозицій на це майно.

Оцінка заставленого майна проводиться спеціалістами банку, а у необхідних випадках проводиться експертна оцінка уповноваженими фірмами.

В разі, коли за умовами договору об’єкт застави відчужується у власність заставодержателя у рахунок погашення боргових зобов’язань, сума кредиту та нарахованих відсотків, шо залишилися неповерненими банку, вважається ціною придбання застави згідно ст.7.9.5. Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”.

Розглянемо порядок нарахування відсотків за кредитами.

Нарахування відсотків за кредитами проводиться згідно з умовами кредитних договорів і відповідно до Постанови НБУ №316 від 25.09.97р., доповнення до неї та Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”.

Для обліку процентних та комісійних доходів застосовується принцип нарахування в межах принципу обережності. Доходи відображаються у тому звітньому періоді, до якого вони відносяться, незалежно від того коли були отриманні. Якщо отримання доходів вважається сумнівним (фінансовий стан клієнта погіршився) і Кредитним комітетом банку прийнято рішення про визначення заборгованості сумнівною, банк зменшує свої доходи на суму такої заборгованості і проводить подальший облік та нарахування на позабалансовому рахунку.

В разі несплати відсотків позичальникам направляються претензії, позови до суду та проводиться дострокова реалізація (згідно з умовами кредитних договорів) заставленого майна. В разі визнання претензії клієнтами, проводиться стягнення коштів з розрахункових рахунків позичальника.

Розглянемо систему управління кредитним ризиком.

Управління банківськими операціями полягає по суті в управлінні ризиками, пов’язаними з банківським портфелем, з набором активів, які забезпечують банку прибуток від його діяльності. Основну частину банківського портфелю складають позики діловим підприємствам, приватним особам та міжбанківські кредити, а це означає, що ризик, який стосується цих операцій, має особливе значення для банку. Портфель позик схильний до всіх основних видів ризику, які мають місце у фінансовій діяльності: ризику ліквідності, ризику процентних ставок, ризику неплатежів по позиці (кредитний ризик). Останній вид ризику особливо важливий, так як непогашення позик позичальниками приносить банкам великі збитки та служить однією з найбільш частих причин банкрутства банків.

Управління кредитним ризиком потребує від банків постійного контролю за структурою портфелю позик та їх якісним складом.

Банк не повинен ризикувати коштами вкладників, фінансуючи ризиковані проекти. За цим уважно спостерігають банківські контрольні органи під час періодичних ревізій.

Кредитний ризик залежить від зовнішніх факторів, пов’язаних зі станом економічної середи та внутрішніх факторів, пов’язаних з помилковими діями самого банку. Можливості управління зовнішніми факторами обмежені, хоча може певною мірою пом’якшити їх вплив та запобігти великим втратам. Однак основні важілі управління кредитним ризиком приховані у внутрішній політиці банку.

В загальній структурі активів АКБ “Укрсоцбанк” найбільшу питому вагу має кредитна діяльність 40,3 %, в тому числі надання короткострокових кредитів 19%. Банк є платоспроможним, оскільки кошти на кореспондентському рахунку в НБУ становлять 25%. Витрати банку мають незначну питому вагу в структурі активних операцій - 1,5%.

Кредитний ризик визначається ймовірністю того, що позичальник не зможе або не захоче виконати свої зобов'язання згідно з кредитною угодою.

Управління кредитним ризиком банку здійснюється на двох рівнях відповідно до причин його виникнення — на рівні кожної окремої позики та на рівні кредитного портфеля в цілому.

Основні причини виникнення кредитного ризику на рівні окремої позики:

-    нездатність позичальника до створення адекватного грошового потоку;

-    ризик ліквідності застави;

-    моральні та етичні характеристики позичальника.

До чинників, які збільшують ризик кредитного портфеля банку, належать:

-    надмірна концентрація — зосередження кредитів в одному із секторів економіки;

-    надмірна диверсифікація, яка призводить до погіршення якості управління за відсутності достатньої кількості висококваліфікованих фахівців зі знаннями особливостей багатьох галузей економіки;

-    валютний ризик кредитного портфеля;

-    структура портфеля, якщо він сформований лише з урахуванням потреб клієнтів, а не самого банку;

-    рівень кваліфікації персоналу банку.

Методи управління кредитним ризиком поділяються на дві групи:

-    методи управління кредитним ризиком на рівні окремої позики;

-    методи управління кредитним ризиком на рівні кредитного портфеля банку.

До першої групи методів належать:

-          аналіз кредитоспроможності позичальника;

-          аналіз та оцінка кредиту;

-          структурування позики;

-          документування кредитних операцій;

-          контроль за наданим кредитом та станом застави.

Особливістю перелічених методів є необхідність їх послідовного застосування, оскільки одночасно вони являють собою етапи процесу кредитування. Якщо на кожному етапі перед кредитним співробітником поставлено завдання мінімізації кредитного ризику, то правомірно розглядати етапи кредитування як методи управління ризиком окремої позики.

Методи управління ризиком кредитного портфеля банку:

-       диверсифікація;

-       лімітування;

-    створення резервів для відшкодування втрат за кредитними операціями комерційних банків.

Класифікацію методів управління кредитним ризиком наведено в схемі 2.1. (додаток Т).

Методи управління ризиком кредитного портфеля банку, які застосовуються в АКБ “Укрсоцбанк”:

Диверсифікація. Метод диверсифікації полягає у розподілі кредитного портфеля серед широкого кола позичальників, які відрізняються один від одного як за характеристиками (розмір капіталу, форма власності), так і за умовами діяльності (галузь економіки, географічний регіон). Розглядають три види диверсифікації — галузеву, географічну та портфельну.

Галузева диверсифікація означає розподіл кредитів між клієнтами, які здійснюють діяльність у різних галузях економіки.

Географічна диверсифікація полягає в розподілі кредитних ресурсів між позичальниками, які перебувають у різних регіонах, географічних територіях, країнах із різними економічними умовами.

Портфельна диверсифікація означає розосередження кредитів між різними категоріями позичальників — великими і середніми компаніями, підприємствами малого бізнесу, фізичними особами, урядовими та громадськими організаціями, домашніми господарствами тощо.

Метод диверсифікації застосовують зважено та обережно, спираючись на статистичний аналіз і прогнозування, враховуючи можливості самого банку і, насамперед, рівень підготовки кадрів.

Адже навіть великий банк не завжди має достатню кількість висококваліфікованих фахівців, котрі володіють глибокими знаннями в багатьох галузях економіки, знають специфіку різних географічних територій, мають практичний досвід роботи з різними категоріями позичальників.

Концентрація.Концентрація є поняттям, протилежним за еконо-мічним змістом диверсифікації. Концентрація кредитного портфеля означає зосередження кредитних операцій банку в певній галузі чи групі взаємопов'язаних галузей, на географічній території, або кредитування певних категорій клієнтів. Концентрація, як і диверсифікація, може бути галузева, географічна і портфельна.

Встановлення лімітів. Лімітування, як метод управління кредитним ризиком, полягає у встановленні максимально допустимих розмірів наданих позик, що дозволяє обмежити ризик. Завдяки встановленню лімітів кредитування банки уникають критичних втрат внаслідок необдуманої концентрації будь-якого виду ризику, а також диверсифікують кредитний портфель та забезпечують стабільні прибутки.

Резервування.Створення резервів для відшкодування втрат за кредитними операціями комерційних банків як метод управління кредитним ризиком полягає в акумуляції частини коштів на спеціальному рахунку для компенсації неповернених кредитів. Формування резервів є одним із методів зниження кредитного ризику на рівні банку, який застосовують для захисту вкладників, кредиторів та акціонерів. Одночасно резерви за кредитними операціями підвищують надійність і стабільність банківської системи в цілому.

Процес формування резерву починається з оцінювання якості кредитного портфеля банку - класифікації кредитів. Згідно з Положенням НБУ №279 від 06.07.00 [4] кредити поділяються на 5 категорій, які були описані в розділі 1 пункті 1.2.

Відповідно до перелічених критеріїв кредитний портфель банків класифікується за групами наведеними в таблиці 1.1 розділу 1.

На підставі класифікації позик комерційний банк створює резерв щодо кожної групи кредитів.

Резерв має бути сформований у повному обсязі відповідно до сум фактичної кредитної заборгованості за групами ризику та встановленого рівня резерву з розподілом за видами валют (див. таблицю 1.2)

Після класифікації кредитів та визначення розміру спеціального резерву на покриття втрат за кредитними операціями формується цей резерв за рахунок певних джерел. Визначення джерел формування резерву — одна з найважливіших проблем у банківській практиці. Згідно з міжнародними стандартами резерв прийнято формувати за рахунок прибутку до оподаткування, що дозволяє зменшити розміри оподатковуваної бази на суму відрахувань до резерву і знижує величину податків. Завдяки такому підходу банки отримують стимул для проведення відрахувань та формування резерву в повному обсязі.

З переходом на міжнародні стандарти обліку та звітності в українській банківській системі з 01.01.98 порядок формування резерву максимально наближений до міжнародних правил. Спеціальний резерв створюється за рахунок витрат банку, а загальний — за рахунок чистого прибутку.

Розглянемо управління кредитним ризиком окремої позики.

Враховуючи те, що в активних операціях банку найбiльша питома вага припадає на кредитну дiяльність, що є ризиковою для комерцiйного банку , виникає потреба в аналiзi кредитного портфеля банку.

При формуваннi кредитного портфеля треба враховувати такi ризики:

-    кредитний ризик - це такий ризик, при якому позичальники можуть бути не в змозi погасити свiй борг;

-    ризик лiквiдностi - це такий ризик, при якому в банку виявиться недостатньо грошових коштiв для виконання платiжних зобов`язань у встановленi строки;

-    процентний ризик - ризик змiн процентних ставок, що негативно позначається на прибутку банку.

Кредитний ризик має контролюватися для пiдтримання його на вiдповiдному рiвнi. Цього рівеня можна досягти за допомогою помiркованого управлiння кредитами, а також таких заходiв:

-    кредит надається лише тим позичальникам, кредитоспроможнiсть яких перевiрена i є задовiльною;

-    кредитну угоду складають таким чином, щоб виключити можливість невиконання її умов;

-    постiйно контролювати виплати вiдсоткiв i погашення основної суми боргу;якщо платежi переходять у категорiю прострочених, вживаються вiдповiднi заходи.

Величина всіх кредитів, наданих АКБ “Укрсоцбанк” за останній рік складає 2 000 млн.грн. (дані умовні). При цьому обсяг кредитів наданих в національній валюті складає 68,16% від загального обсягу, в іноземній валюті 22,38% від загального обсягу кредитних вкладень.

При розгляді кредитних пропозицій АКБ “Укрсоцбанк” зостосовує методику оцінки кредитоспроможності і для прийняття рішення користується висновками, які отримано в результаті такої оцінки.

Розглянемо аналіз кредитоспроможності позичальника.

Під кредитоспроможністю позичальника розуміють здатність юридичної чи фізичної особи повністю і в зазначені терміни виконати всі умови кредитної угоди. У світовій банківській практиці кредитоспроможність клієнта завжди була і лишається одним з основних критеріїв при визначенні доцільності встановлення кредитних відносин. Кредитоспроможність тлумачиться не лише як можливість повернути основну суму боргу і відсотки за ним, а й як бажання клієнта виконати свої зобов'язання. Тому здатність до повернення кредиту пов'язується з моральними якостями клієнта, його репутацією, майстерністю і сферою діяльності, ступенем вкладання капіталу в нерухоме майно, можливістю генерувати грошові потоки у процесі виробництва та обігу.

Процес аналізу та оцінювання кредитоспроможності клієнта складається з двох етапів: оцінювання моральних та етичних якостей позичальника, його репутації та намірів щодо повернення позики і прогнозування платоспроможності позичальника на перспективу.

Кожен комерційний банк формулює власну документально оформлену та затверджену Правлінням банку методику оцінювання кредитоспроможності позичальника. В АКБ “Укрсоцбанк” Правління банку приймає стратегічний план кредитної політики на конкретний період, в якому плануються основні напрямки кредитної роботи банку на поточний період. Ще одним внутрішньобанківським нормативним документом по кредитній роботі є Положення про кредитування юридичних та фізичних осіб в системі АКБ “Укрсоцбанк” порядок видачі кредитів. Положення встановлює правила організації кредитного процесу, перелік необхідних документів від позичальників і форми кредитних договорів, а також правила проведення оцінки забезпечення.

Також одним із важливих етапів визначення ризику по кредиту є документ, котрий демонструє якість кредитної угоди позичальника — це техніко-економічне обгрунтування кредиту (ТЕО) або бізнес-план. Такий документ включає в себе наступні розділи:

-    контрольні строки операції (в теперішній час банки в основному надають короткострокові кредити до 3-х місеців, і тому необхідно проаналізувати, чи зможе позичальник виконати цю вимогу);

-    планування співвідношення власних та залучених коштів;

-    на зовнішніх операціях - курс гривні на час проведення операції;

-    вартість купівлі матеріалів, товарів, послуг необхідних для проведення операції (для зовнішньоекономічних угод потрібно враховувати вартість митних акцизів);

-    суми, отримані після реалізації угоди;

-    витрати;

-    обертання коштів;

-    розрахунок податків і загального фінансового результату позичальника після розрахунків з бюджетом та кредиторами, розрахунок показника ефективності операції, який включає в себе коефіціент рентабельності та норму прибутку на вкладений капітал;

Отже, всебічний аналіз техніко-економічного обгрунтування кредиту дає можливість запобігти наданню позики підприємствам, що не вважають за потрібне повернути кредит або займаються надмірною ризиковою діяльністю.

Для оцінки фінансового стану підприємства позичальника необхідно провести оцінку його кредитоспроможності. Це самий важливий етап оцінки ступеню та захисту від кредитного ризику. Даному принципу відводиться головне місце при аналізі кредитної пропозиції в АКБ “Укрсоцбанк”.

АКБ “Укрсоцбанк” визначає такі показники для аналізу кредитоспроможності позичальника (згідно внутрішнього положення про кредитування):

-    коефіцієнт абсолютної ліквідності;

-    коефіцієнт термінової (поточної) ліквідності;

-    коефіцієнт покриття;

-    коефіцієнт незалежності;

-    коефіцієнт маневрування;

-    коефіцієнт заборгованості;

-    коефіцієнт співвідношення залучених і власних коштів;

-    коефіцієнт ефективності використання власних коштів;

-    коефіцієнт участі власних та довгострокових позичених коштів у запасах та затратах.

Нижче наведено розрахунки показників платоспроможності та фінансової стійкості одного із клієнтів АКБ “Укрсоцбанк” (додаток У)

При проведенні розрахунків використовувались наступні документи:

-       установчі документи підприємства;

-       дані бухгалтерської звітності (Форма №1, №2).

Економічна оцінка фінансового стану здійснювалась на підставі розрахункових показників, рекомендованих в Положенні НБУ “Про порядок формування та використання резерву для покриття можливих втрат за кредитними операціями комерційних банків ”. [4]

Отже, аналізуючи отримані результати розрахунку, можна зробити висновок, що фінансовий стан та кредитоспроможність підприємства є незадовільною, а деякі показники не відповідають нормативним значенням, тому надання кредиту можна вважати недоцільним.

В додатку Ф приведений приклад пакету документів для видачі кредиту юридичній особі, а в додатку Х - для фізічної особи.

Для узагальнення показників та зручності порівняння різних підприємств банками використовується визначення класу кредитоспроможності позичальника. В його основі лежить критеріальний рівень показників та їхній рейтинг.

Коефіціенти і показники на рівні середніх величин є основою віднесення позичальника до 2 класу, вище до 1 і нижче середніх до 3.

Вивчаючи ситуацію, яка склалася в АКБ “Укрсоцбанк” в кредитній сфері діяльності банку, можемо зробити висновок, що більшість кредитів, які були видані банком надавались позичальникам, які мають давні відносини з банком і зарекомендували себе протягом цього часу акуратними боржниками, які своєчасно і в повному обсязі виконують прийняті на себе перед банком зобов’язання.

В умовах катастрофічного падіння платіжної дисципліни це питання дуже часто є основним на завершальній стадії прийняття рішення про кредитування. Тому дуже вагомим фактором, який привертає увагу при оцінці ступеню кредитного ризику, який пов’язаний з тією чи іншою кредитною пропозицією, і є водночас дуже важливим моментом, який забезпечує безпеку банківських інтересів, є репутація позичальника, його кредитна історія і, взагалі, уявлення про нього як про ділову одиницю.

Внутрішньобанківські джерела інформації складаються з відомостей про попередні контакти з клієнтом, у сфері як кредитних, так і некредитних відносин. Велике значення в цьому разі мають архіви банку, такі як картотека кредитної інформації (ККІ), де зберігаються дані про кредити, які раніше були видані клієнтові, про затримки та порушення при погашенні позики.

Створення та ведення ККІ має стати для банку одним з невідкладних завдань. У деяких розвинених країнах ця проблема вирішується на рівні держави, і банки зобов'язані вести такі картотеки, які стають складовими частинами загальнодержавної системи контролю за кредитами.

В Україні завдання створення картотеки кредитної інформації на загальнодержавному рівні є глобальним і невідкладним, про що й наголошують банківські працівники. Але складність цього завдання як організаційна, так і технічна, не дає можливості розраховувати на швидке її вирішення.

Загалом процес визначення кредитоспроможності позичальника значною мірою є творчим, а не механічним, і потребує від кредитних менеджерів глибокого знання економіки, специфіки галузей і підприємств, вимагає навичок збирання, систематизації та всебічного осмислення фактичного матеріалу. У процесі кредитування постає потреба нагромаджувати різнобічну і різнопрофільну інформацію про позичальника. Це завдання не з простих, адже часто у реальних господарських умовах не так багато часу відведено для прийняття рішень про можливість та умови кредитування. Аналіз процесу прийняття рішень про надання позичок, проведений у кредитних відділах комерційних банків України, показав, що у своїх судженнях про кредитоспроможність банківські працівники покладаються здебільшого на суб'єктивні оцінки, свою інтуїцію та особисті зв'язки з клієнтурою.

Кредитний менеджер повинен завжди пам'ятати, що головною метою процесу аналізу кредитоспроможності позичальника є оцінювання кредитного ризику й виявлення джерел повернення основної суми боргу та відсотків за нею, а не аналіз фінансового стану клієнта, як такий.

Найбільш ефективним методом захисту від кредитного ризику є отримання його достатнього забезпечення по наданим кредитам. В цьому випадку практично повністю забезпечується покриття збитків банку у випадку неплатоспроможності позичальника. при цьому розмір забезпечення позики повинен покривати не тільки суму наданого кредиту, але й суму процентів по ньому.

Для зменшення ризику позик підприємствам, платоспроможність яких нижче першого класу, банки вимагають від клієнтів забезпечення позик як додаткової гарантії погашення. В якості забезпечення кредиту можуть виступати різноманітні види майна клієнта чи зобов’язання третьої сторони. Однак використання забезпечення кредиту не гарантує його повернення, але дозволяє зменшити ризик.

Майно чи зобов’язання, які приймаються в якості забезпечення повернення кредиту, повинні задовольняти наступним вимогам:

-    висока ліквідність активів (ТМЦ, цінних паперів, фінансових вимог до третіх осіб), тобто можливість їх конвертованості в гроші;

-    можливість довготривалого зберігання;

-    стабільність цін на закладене майно;

-    низькі витрати по зберіганню та реалізації майна.

В залежності від того, на скільки закладене майно відповідає цим вимогам, змінюється характер наданої позики. Розмір позики під забезпечення майном встановлюється в процентах до ринкової вартості застави на момент укладання кредитної угоди. Перевищення ціни застави над сумою кредиту служить для компенсації можливих втрат банку.

До основних видів забезпечення, які практикують в тій чи іншій мірі відносяться наступні:

-          гарантії та порука;

-          різноманітні види застав;

-          переуступка вимог та рахунків третім особам;

-          страхування кредитних ризиків.

Таким чином, в умовах формування ринкових відносин та недостатньо стабільній правовій базі, комерційним банкам України належить акцентувати увагу при наданні позик на забезпеченність та гарантію повернення кредиту. В АКБ “Укрсоцбанк” однією з найбільш поширених форм забезпечення повернення кредиту є застава майна клієнта. Застава майна, як правило, оформляється договором застави, який дає банку формальне право у випадку непогашення позики реалізувати прийняте у заставу майно і направити виручку від реалізації на погашення заборгованості.

Розглянемо методи управління проблемними кредитами.

Незалежно від якості кредитного портфеля та методів, які застосовуються при управлінні кредитним ризиком, усі банки тією чи іншою мірою стикаються з проблемами неповернення кредитів.

Проблемними кредитами називають такі, за якими своєчасно не проведені один чи кілька платежів, значно знизилась ринкова вартість забезпечення, виникли обставини, які дозволяють банку мати сумнів щодо повернення позики.

Кожний банк має у своєму портфелі проблемні кредити і тому головне питання полягає у встановленні допустимого для банку рівня цих кредитів щодо загальної вартості виданих позик.

Завдання менеджменту при управлінні проблемними кредитами полягає в мінімізації збитків за кредитними опереціями банку з допомогою відповідних методів управління.

Оскільки повністю уникнути втрат за кредитами неможливо, інколи їх розглядають як вартість ведення банківського бізнесу. Але це не означає, що банк повинен змиритися з такими збитками, адже в цьому разі заподіяна банку шкода значно більша, ніж сума неповерненого кредиту. Велика кількість просрочених кредитів призводить до падіння довіри до банку з боку вкладників та акціонерів, винекнення проблем з платоспроможностю та ліквідністю, погіршення репутації банку. Крім того, банк повинен нести додаткові витрати, пов’язані з вимогами щодо повернення кредиту, частина активів банку заморожується в формі непродуктивних. Такі втрати своїми розмірами можуть набагато перевищити прямі збитки від непогашеної позики.

Таким чином, вартість проведення ефективної кредитної політики та організації кредитної роботи банку, включаючи досвідчену команду кредитного аналізу та контролю, безперечно, значно нижча за витрати по управлінню проблемними кредитами та збитки, яких можна було уникнути.

Розділ 3. Основні напрямки удосконалення діяльності банку в сфері управління кредитними ризиками

3.1 Проблеми управління кредитними ризиками та шляхи їх розв’язання

Рівень конкретного ризику банку, пов’язаний з тією чи іншою подією, постійно змінюється, що відбувається внаслідок динамічного характеру зовнішнього оточення банків, впливу зовнішнього середовища. Це змушує банк постійно уточнювати своє місце і оцінку ризику своєї діяльності на ринку, переоцінювати відносини з клієнтами і якість власних активів і пасивів, а отже, вибирати оптимальну політику у сфері управління банківськими ризиками.

У процесі аналізу управління банківськими ризиками нами було виявлено багато проблем.

- Проблеми, пов’язані із факторами зовнішнього середовища, а саме:

1) політична нестабільність. Виникають ризики, які обумовлені зміною політичної обстановки (закриття кордонів, заборона ввозу або вивозу товарів в інші країни, воєнні дії на території країни). Такі ризики несприятливо впливають на результати діяльності підприємств.

2) економічна нестабільність — загальний стан економіки, а зокрема - тенденції в інфляційних процесах в Україні. До 1996 року більшість банків заробляла гроші на інфляції, обмежуючи сферу своєї кредитної діяльності переважно короткостроковим кредитуванням. Великі інфляційні прибутки давали змогу майже в повному обсязі перекрити збитки від неповернутих кредитів, а в цих умовах в аналізі ризиків не було потреби.

3) правова база, що постійно змінюється. Суперечливість діючих законів та підзаконних актів, які визначають умови підприємницької діяльності. В Україні по суті є лише два нормативних акти, що напряму регулюють ризикованість кредитної діяльності банків Положення “Про порядок формування і використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями комерційних банків”, затверджене постановою Правління НБУ від 06.07 2000р. №279. Отже, поки законодавство достатньо не захищає комерційні банки від кредитних ризиків, вони мають самостійно піклуватися про свою стабільність.

4) нестабільність грошово-кредитної сфери.

- Відсутність обгрунтованих методологій вимірювання банківських ризиків. На сьогодні українські банки обмежуються лише обчисленням відносних показників та аналізом звітності, поданої позичальником.

Далеко не всі види ризиків мають методології обчислення і, навіть, де такі методології існують - їх важко назвати досконалими.

Отже, на мій погляд, банкам слід, по-перше, відійти від практики розрахунку механічного набору показників і відпрацювати методики розрахунку інтегрованого показника, котрий дасть змогу оцінити ступінь ризику; по-друге, оптимальне значення всіх обчислювальних показників повинно не лише регулюватись законодавством - кожний банк має додатково розробити свої критерії щодо прийняття тих чи інших результатів оцінок; по-третє, розрахунки з аналізу різних видів ризиків, що здійснюються, повинні не лише відображати ситуацію в минулому, а й поєднуватися з прогнозом на майбутнє.

- Відсутність системного підходу до управління ризиками.

Система управління банківськими ризиками включає в себе:

1)     виявлення, аналіз вимірювання ризиків;

2)     встановлення нормативів і лімітів (максимально допустимого рівня ризику);

3)     організаційна структура управління ризиком;

4)     методи управління ризиком і зменшення його рівня;

5)     методика вимірювання ризиків.

Щоб досягти успіхів у тій сфері діяльності, яка характеризується ризиковістю, банкам необхідно створювати та розвивати системи управління ризиками. З їх допомогою керівництво банку зможе виявити, оцінити, проаналізувати та проконтролювати той чи інший ризик.

- Відсутність кваліфікованих спеціалістів, компетентних у стратегії кредитних ризиків.

Для ефективного управління кредитним ризиком потрібні спеціалісти, обізнані не лише у сфері банківської справи, а спеціалісти широкого профілю, які володіють знаннями з області статистики фінансів, математичного моделювання та ін.

Повне уникнення кредитних ризиків неможливе, тому малоймовірною видається ситуація, коли абсолютно всі кредити, видані банком, є безпроблемними. У процесі подолання ситуацій, які заважають своєчасному поверненню кредитів, має виховуватись штат кредитних співробітників банку, освіта і досвід яких - надійна основа у справі зниження кредитних ризиків. Тому виняткова увага до персоналу кредитних органів банку необхідна як з боку керівників банку, так і з боку Ради банку та його акціонерів. Так званий “людський” чинник управління кредитними ризиками, поряд із правильною організацією кредитної роботи банку, є вирішальним.

- Відсутність високоліквідних об’єктів застави.

Надійне забезпечення кредиту у формі застави чи гарантій може певною мірою компенсувати деяку невідповідність з іншими критеріями. Проте, слід пам’ятати, що не можна надавати кредити лише під заставу. Необхідно брати до уваги такі чинники: якість і ліквідність застави і реальність вилучення застави в законному порядку; співмірність ринкової вартості застави і розміру кредиту; періодичність її перегляду. Найліквіднішим видом застави є нерухомість , але в Україні погано розвинутий ринок нерухомості. Для того, щоб банки отримували високоліквідні об’єкти застави, потрібно розвивати ринок нерухомості в нашій державі.

- Відсутній зв’язок між рівнем ризику та рівнем процентної ставки. Українські банки не практикують даний метод зниження кредитного ризику. Для покращення ситуації потрібно використовувати світовий досвід в даному питанні.

- Відсутність всебічної та достовірної інформації про позичальника та його господарський стан на момент видачі кредиту, не кажучи вже про прогноз його зміни.

У деяких країнах банки отримують достовірну інформацію про клієнтів, користуючись послугами спеціальних фірм (кредитних бюро, агентств), які володіють даними про кредитоспроможність юридичних і фізичних осіб - отримувачів кредитів. Особливо цінними є відомості про потенційного позичальника, одержані від тих, хто раніше мав із ним ділові контакти. Передача і використання банками інформації про кредитоспроможність клієнтів передбачає встановлення на законодавчому рівні певних норм, правил і принципів обміну інформацією.

Захисту комерційних банків від кредитного ризику значною мірою сприяло б створення за участю НБУ та кредиторів спеціальної картотеки непорядних позичальників.

Для повноцінного функціонування картотеки непорядних позичальників необхідно, щоб комерційні банки надавали Національному банку звіти про таких клієнтів. Безумовно, банки повинні мати право вільного доступу до цієї бази данних. Слід також урегулювати питання стосовно відповідальності за надану інформацію, а також за її приховування.

3.2 Пропозиції щодо формування системного підходу для ефективного управління кредитними ризиками

Аналізуючи складності управління банківськими ризиками, потрібно відмітити, що однією з найбільших проблем є відсутність системного підходу до управління банківськими ризиками. Щоб досягти успіхів у тій сфері діяльності, яка характеризується підвищеною ризиковістю, банкам необхідно створити та розвивати систему управління ризиками.

Система управління банківськими ризиками включає в себе:

-    виявлення ризиків та аналіз їх вимірювання;

-    встановлення нормативів і лімітів;

-    управління активами і пасивами;

-    реалізація кредитної політики;

-    організаційна структура управління ризиком;

-    методи управління ризиком і зменшення його рівня;

-    системи внутрішнього контролю та аудиту;

-    методика вимірювання ризиків;

-    вимоги до звітності та документообігу;

-    моніторинг.

Формування системного підходу до управління банківськими ризиками означає удосконалювати усі вишеназвані елементи системи управління банківськими ризиками та намагатись запровадити всі ці елементи в комплексі.

Для того, щоб вчасно виявити можливі ризики та виміряти їх, потрібно створювати спеціальні підрозділи в організаційній структурі банку, які б займались лише цими питаннями.

Одним з найважливіших інструментів запобігання ризикам є кредитна політика банку. Кредитна політика розробляється правлінням банку (або кредитним комітетом) і затверджується, як правило, радою акціонерів банку. Кредитна політика призначена встановити ключові принципи, яких мусять дотримуватися менеджери та керівники банку при плануванні кредитної діяльності і видачі кредитів.

Важливим розділом кредитної політики є опис процедур виявлення симптомів неблагонадійності кредитів, опис правил реагування на ці симптоми, опис поводження із ненадійними активами.

Запровадження нових для банку методів управління ризиком для зменшення цого рівня, є також складовою частиною системного підходу до управління банківським ризиком.

Слід використовувати метод диверсифікації.

Метод диверсифікації полягає у розподілі кредитного портфеля серед широкого кола позичальників, які відрізняються один від одного як за характеристиками (розмір капіталу, форма власності), так і за умовами діяльності (галузь економіки, географічний регіон). Розглядають три види диверсифікації - галузеву, географічну та портфельну.

Галузева диверсифікація означає розподіл кредитів між клієнтами, які здійснюють діяльність у різних галузях економіки. Для зниження загального ризику портфеля вирішальне значення має добір галузей, який повинен ґрунтуватися на результатах статистичних досліджень. Найвищий ефект досягається в разі вибору позичальників, котрі працюють у галузях з протилежними фазами коливань ділового циклу.

Географічна диверсифікація полягає в розподілі кредитних ресурсів між позичальниками, які перебувають у різних регіонах, географічних територіях, країнах із різними економічними умовами. Географічна диверсифікація як метод зниження кредитного ризику доступна лише великим банкам, які мають розгалужену мережу філій та відділень на значній території. Це допомагає нівелювати вплив кліматичних та погодних умов, політичних та економічних потрясінь, які впливають на кредитоспроможність позичальників.

Портфельна диверсифікація означає розосередження кредитів між різними категоріями позичальників - великими і середніми компаніями, підприємствами малого бізнесу, фізичними особами, урядовими та громадськими організаціями, домашніми господарствами тощо. Кредити, надані у сфері малого бізнесу, часто супроводжуються підвищеним рівнем ризику, хоча й мають вищий рівень дохідності. Такі позичальники часто обмежені у виборі кредитора, тому банк може диктувати власні умови кредитної угоди. Якщо позичальником є велика компанія, то кредитний ризик оцінюється як незначний, але й дохідність такого кредиту невелика.

Метод диверсифікації слід застосовувати зважено та обережно, спираючись на статистичний аналіз і прогнозування, враховуючи можливості самого банку і, насамперед, рівень підготовки кадрів. Диверсифікація потребує професійного управління та глибокого знання ринку. Саме тому надмірна диверсифікація призводить не до зменшення, а до зростання кредитного ризику. Адже навіть великий банк не завжди має достатню кількість висококваліфікованих фахівців, котрі володіють глибокими знаннями в багатьох галузях економіки, знають специфіку різних географічних територій, мають практичний досвід роботи з різними категоріями позичальників.

Необхідно запровадити також метод концентрації.

Концентрація є поняттям, протилежним за економічним змістом диверсифікації. Концентрація кредитного портфеля означає зосередження кредитних операцій банку в певній галузі чи групі взаємопов'язаних галузей, на географічній території, або кредитування певних категорій клієнтів. Концентрація, як і диверсифікація, може бути галузева, географічна і портфельна.

Формуючи кредитний портфель, слід додержувати певного рівня концентрації, оскільки кожний банк працює в конкретному сегменті ринку і спеціалізується на обслуговуванні певної клієнтури. Водночас надмірна концентрація значно підвищує рівень кредитного ризику. Часто банки концентрують свої кредитні портфелі в найпопулярніших секторах економіки, таких як енергетика, нафтова та газова промисловість, інвестування нерухомості. Як показує міжнародний досвід, саме надмірна концентрація кредитного портфеля стала причиною погіршення фінансового стану та банкрутства ряду банків у розвинених країнах протягом 70 — 80-х років.

Визначення оптимального співвідношення між рівнями диверсифікації та концентрації кредитного портфеля банку є завданням, яке має вирішувати менеджмент кожного банку залежно від обраної стратегії, можливостей та конкретної економічної ситуації.

Традиційними методами управління кредитним ризиком є установлення лімітів, та резервування.

Лімітування, як метод управління кредитним ризиком, полягає у встановленні максимально допустимих розмірів наданих позик, що дозволяє обмежити ризик. Завдяки встановленню лімітів кредитування банкам удається уникнути критичних втрат внаслідок необдуманої концентрації будь-якого виду ризику, а також диверсифікувати кредитний портфель та забезпечити стабільні прибутки. Ліміти можуть установлюватися за видами кредитів, категоріями позичальників або групами взаємопов'язаних позичальників за кредитами в окремі галузі, географічні території, за найбільш ризиковими напрямками кредитування, такими як надання довгострокових позик, кредитування в іноземній валюті тощо. Лімітування використовується для визначення повноважень кредитних працівників різних рангів щодо розмірів наданих позик. Кредитний ризик банку обмежується встановленням ліміту загального розміру кредитного портфеля, обмеження величини кредитних ресурсів філій банку і т. ін.

Ліміти визначаються як максимально допустимий розмір позики чи напрямку кредитування і виражаються як в абсолютних граничних величинах (сума кредиту у грошовому вираженні), так і у відносних показниках (коефіцієнти, індекси, нормативи).

Резервування. Створення резервів для відшкодування втрат за кредитними операціями комерційних банків як метод управління кредитним ризиком полягає в акумуляції частини коштів на спеціальному рахунку для компенсації неповернених кредитів. Формування резервів є одним із методів зниження кредитного ризику на рівні банку, слугуючи для захисту вкладників, кредиторів та акціонерів. Одночасно резерви за кредитними операціями підвищують надійність і стабільність банківської системи в цілому.

Процес формування резерву починається з оцінювання якості кредитного портфеля банку — класифікації кредитів. За певними критеріями кожний кредит відносять до однієї з кількох груп (категорій), диференційованих за рівнем кредитного ризику та розмірами можливих втрат. Нарахування до резерву здійснюються за встановленими для кожної групи нормами відрахувань, визначеними у відсотковому відношенні до суми кредитів даної групи.

Після класифікації кредитів та визначення розміру спеціального резерву на покриття втрат за кредитними операціями необхідно сформувати цей резерв за рахунок певних джерел. Визначення джерел формування резерву — одна з найважливіших проблем у банківській практиці. Згідно з міжнародними стандартами резерв прийнято формувати за рахунок прибутку до оподаткування, що дозволяє зменшити розміри оподатковуваної бази на суму відрахувань до резерву і знижує величину податків. Завдяки такому підходу банки дістають стимул для проведення відрахувань та формування резерву в повному обсязі.

Оскільки час формування резервів є одним із показників, які характеризують загальну стабільність функціонування банків, вони повинні створити резерв в необхідному обсязі.

З розвитком ринкових відносин та ускладненням банківських операцій співвідношення між зазначеними групами ризиків змінюється. Настає момент, коли створювати системи управління основними фінансовими та функціональними ризиками виправдано й доцільно, а згодом ці дії перетворюються на необхідні. Для вітчизняної банківської системи такий момент уже настав. Принагідно зауважимо, що функціонування загальнодержавної системи банківського нагляду та контролю за ризиками не може бути альтернативою створенню власних внутрішньобанківських методик аналізу та систем управління ризиками. Центральні банки підходять до оцінювання ризиків з позицій нагляду за діяльністю банківської системи в цілому, а найпоширенішим підходом до реалізації даної функції є встановлення нормативів і лімітів, проведення перевірок на місцях. Крім того, центральні банки контролюють певну групу ризиків, таких як ризик ліквідності, платоспроможності, кредитний і валютний, водночас оцінка деяких важливих видів ризиків, наприклад, ризику зміни відсоткових ставок, ринкового ризику, не проводиться. Отже, лише деякі положення й елементи методики аналізу та оцінювання ризиків центральних банків можуть бути включені до складу власної системи управління ризиками кожного банку.

Підводячи підсумок вищевикладеному, необхідно відмітити, що успішна життєдіяльність кожного банку істотно визначається досконалістю системи управління ризиками.

3.3 Побудова математичної моделі формування кредитного портфелю комерційного банку

Розглянемо поглиблений кількісний аналіз кредитоспроможності позичальника як засіб зниження кредитного ризику .

Прагнучи уникнути кредитної угоди з потенційно неплатоспроможним клієнтом, банк змушений вдатися як до поглибленого аналізу фактичного фінансового стану клієнта, так і до аналізу перспективи зміни цього стану в умовах динамічного ринку, в якому функціонує клієнт. Банк ніби "просвічує" фірму-клієнта на предмет його платоспроможності.

Вирішуючи питання про надання позики, банк, згідно з принципами сучасної теорії менеджменту, має прагнути до певної солідарності зі своїм клієнтом, застерігати його від надмірно високих ризиків, які тягнуть за собою великі збитки і, зрештою, ведуть до банкрутства. Банк, у свою чергу, теж несе відповідні збитки. Тобто банк зацікавлений у тому, щоб кошти, які клієнт хоче взяти в кредит і вкласти у певний вид комерційної діяльності, обтяженої ризиком (інвестиційний проект), не лише не були б марно витраченими (не пропали б), а й приносили б прибуток. Необхідно, щоб норма прибутку була не нижчою, ніж процент, за яким надається кредит (ціна кредиту), оскільки в протилежному разі клієнт буде не в змозі вчасно повернути відсотки за позику (відповідно до кредитної угоди).

Методи аналізу та система показників (вимірювачів) кредитоспроможності потенційного позичальника, що використовуються комерційними банками, досить різноманітні. Але майже всі вони, як на свою складову, спираються на певну систему фінансових коефіцієнтів.

Загальноприйняті коефіцієнти, що використовуються в банківській діяльності, можна поділити на такі групи: показники ліквідності, показники заборгованості, показники погашення боргу, показники ділової активності, показники рентабельності.

Якщо клієнт звертається до комерційного банку з метою залучити кошти для здійснення певних реальних інвестицій, обтяжених ризиком, він змушений надати банку-кредитору бізнес-план (виконаний відповідно до діючих методичних рекомендацій). Банк, у свою чергу має ретельно проаналізувати наданий йому план і на підставі бізнес-плану та іншої необхідної йому інформації прийняти рішення щодо надання кредиту й визначити його ціну.

Приймемо гіпотезу, що норма прибутку від діяльності, для здійснення якої береться позика, є випадковою величиною. Позначимо її через R.

Нехай нам відомі математичне сподівання (m) та середньоквадратичне відхилення (s) норми прибутку при невідомому законі розподілу величини R.

Сподівана величина норми прибутку має бути не меншою, ніж відсоток, під який береться кредит із навантаженням до нього у вигляді ризикової надбавки, тобто:

, (3.1)

де М — сподівана величина норми прибутку,

— відсоток, під який береться кредит,

N — ризикова надбавка.

Ризикова надбавка N залежить від структури ризику та рівня надійності γ, який банк бажає утримати. Коли зафіксовано рівень надійності γ , або поріг дозволеності α = 1 - γ (ймовірність непогашення кредиту), то, відповідно, можна визначити ризикову надбавку. За таку надбавку найчастіше приймається величина, в основу обчислення якої покладено середньоквадратичне відхилення (s) відносно математичного сподівання величини R.

Застосовуючи нерівність Чебишева, можна оцінити ймовірність того, що R > rs, тобто ймовірність непогашення відсотків за кредит.

Перейдемо до задачі визначення математичного очікування і ризику  випадкових величин :

 , (3.2)

де - математичне очікування прибутку -го проекту.

, (3.3)

Для випадкової величини R виконується нерівність:

, (3.4)

Відразу позначимо, що повинна виконуватись умова

, (3.5)

(оскільки ), тобто , або  (оскільки , ).

Отже, можна записати

, (3.6)

З цієї нерівності можемо зробити висновок, що ймовірність непогашення відсотків за кредит не перевищує величини .

Звичайно, вважають, що виконується умова раціональності такого вкладу, тобто, що . Крім того, оцінка (3.6) має сенс лише в тому випадку, коли виконується умова .

Коли всі ці умови виконуються, то для того, щоб шанс непогашення кредиту не перевищував, наприклад 1/9, достатньо задовольнити умову (за правилом "3-х сігм"):

 або , (3.7)

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6