Управління кредитним портфелем

Як ми бачимо, відібрані фактори відносяться до різних груп факторів макросередовища.

ПриватБанк – лідер у сфері впровадження передових банківських послуг. Інноваційна політика ПриватБанку орієнтована на впровадження на українському ринку принципово нових, передових банківських послуг, котрі надають клієнтам нові можливості управління своїми фінансами. ПриватБанк першим в Україні запропонував своїм клієнтам послуги «мобільного» банкінгу, а також послуги з продажу через мережу своїх банкоматів і POS терміналів електронних ваучерів провідних операторів мобільного зв'язку і IP телефонії. Також ПриватБанк першим в Україні запропонував своїм клієнтам класичний варіант системи Інтернет банкінгу «Приват24». На сьогодні банк пропонує своїм клієнтам широкий перелік кредитних продуктів, які враховують реальні потреби клієнтів. Зокрема, банк здійснює короткотермінове кредитування клієнта для покриття платіжних розривів у поточній діяльності, термінове кредитування, надання кредитних ліній, а також операцій з інвестиційного кредитування й фінансового лізингу.

Таблиця 3.2. Вплив факторів зовнішнього середовища на діяльність ЗАТ КБ ПриватБанк

Збереження тенденції уповільнення темпів приросту чисельності за травень-червень 2007 р. (0,5% на місяць з наступним зменшенням на 0,1 п.п. у рік).

На сьогодні ПриватБанк є визнаним лідером вітчизняного ринку платіжних карток. Будучи дійсним членом (principle member) міжнародних платіжних систем VISA і Europay International, ПриватБанк першим з українських банків подолав 1000 000 й рубіж емісії карток і став першим банком на території СНД, котрий видав більш як 500 тисяч карток системи VISA. Також ПриватБанку належить найкрупніша в Україні мережа обслуговування платіжних карток, яка включає понад 13,5 тис. торгово сервісних пунктів, в тому числі понад 7000 POS терміналів, а також 320 банкоматів і 814 пунктів видачі готівки.

ПриватБанк вживає активних заходів для надання клієнтам послуг з кредитування на придбання нерухомості, автомобілів, товарів широкого вжитку в кредит в рамках Програми «Розстрочка». Протягом 2005 р. кількість підприємств торгово-сервісної мережі, що співробітничають з банком за програмою «Розстрочка», досягло 1577 по всій Україні. Для порівняння, на 01.01.2005 р. угоди по продажу товарів (нерухомості, автомобілів) в розстрочку з ПриватБанком підписали 287 підприємств. У 2005 р. ПриватБанком укладені угоди про співробітництво з крупним дилером автомобілів вітчизняних і зарубіжних марок: СП «АвтоЗАЗ-ДЕУ», Корпорація «Автоінвестстрой» (автомобілі ВАЗ, ГАЗ, УАЗ, ЗІЛ, Audi), ПІІ ТОВ «Автохаус Кий» (автомобілі Opel, Nissan, Renault).

Залежно від мети використання кредиту і форми його погашення банк надає:

·                   Овердрафт

·                   Термінові кредити

·                   Кредитні лінії

·                   Кредити по лініях ЕБРР і НУФ

·                   Авальний кредит

·                   Факторинг

·                   Форфейтинг

·                   Лізинговий кредит

·                   Банківські гарантії

Кредитування, зокрема малого й середнього бізнесу, є для ПриватБанку одним з найпріоритетніших напрямків діяльності. В банку створені й відпрацьовані кредитні технології, що дозволяють мінімізувати витрати на обслуговування кредитів цьому сектору економіки, що найближчим часом сприятиме збільшенню обсягів кредитів, які банк надає малим і середнім підприємствам. ПриватБанк активно розвиває Програму підтримки малого й середнього бізнесу в Україні (мікрокредитування) як за рахунок власних коштів, так і за рахунок коштів ЄБРР (лінія SME‑1) і НУФ (Німецько-Український фонд).

Операції з векселями:

·                   Авалювання векселів

·                   Оплата векселів клієнтів, за якими банк виступає особливим платником

·                   Інкасування векселів

·                   Відкрите зберігання векселів

У ПриватБанку функціонує «Вексельний торговий майданчик», на базі якого проводяться будь-які операції, пов» язані з придбанням і реалізацією векселів (в т.ч. операції за дорученням клієнтів):

·                   Облік векселів

·                   Облік векселів з реверсом

·                   Купівля – продаж векселів

·                   Обмін векселів

·                   Купівля – продаж, обмін векселів за дорученням клієнтів

Валютообмінні операції на внутрішньому ринку:

·                   Купівля валюти за дорученням клієнтів банку за національну (іноземну) валюту

·                   Продаж валюти за дорученням клієнтів банку за національну (іноземну) валюту

Фінансування міжнародної торгівлі документарні операції:

·                   Обслуговування розрахунків по експортно-імпортних контрактах клієнтів, здійснюваних в формі:

·                                      документарних акредитивів

·                                      чистого й документарного інкасо

·                                      банківських гарантій та резервних акредитивів

·                   Фінансування торгівлі

Послуги консалтінгу й структурованого фінансування міжнародної торгівлі:

·                   Надання банківських гарантій

·                   Гарантія виконання договору

·                   Авансова гарантія

·                   Гарантія забезпечення повернення займу, кредиту

·                   Митна гарантія

·                   Тендерна гарантія

Розрахунково касове обслуговування:

·                   Відкриття й ведення поточних рахунків в національній та іноземній валюті

Послуги інкасації, перевезення й зберігання цінностей.

Послуги дистанційного розрахункового обслуговування:

·                   «Приват 24»

·                   «Інтернет-Клієнт-Банк»

·                   GSM-Banking»

Бюджетування (для VIP‑клієнтів)

Депозитні операції

·                   Поточний депозит

·                   Строковий депозит

·                   Ощадний сертифікат

Програма «Розстрочка»:

Програма підтримки малого і середнього бізнесу:

У 2007 р. банком продовжено територіальний розвиток Програми мікрокредитування в системі ПриватБанку за рахунок власних коштів. До кінця 2006 р. кількість кредитних експертів, навчених технології мікрокредитування, досягла 86 чоловік в усіх регіонах України. Крім того, 14 грудня в Дніпропетровську на базі індустріального відділення ПриватБанку відбулось відкриття Центру мікрокредитування, орієнтованого на обслуговування приватних підприємців і представників малого бізнесу.

Проведені заходи дали можливість збільшити портфель мікрокредитів банку, виданих як за рахунок власних клштів, так і за рахунок ресурсів ЄБРР і НУФ, до 2138 кредитів на загальну суму 15 297 496 доларів США. Зокрема, портфель мікрокредитів, виданих ПриватБанком по лініях ЄБРР і НУФ, на кінець 2005 р. включав 1827 кредитів обсягом 8 604 541 дол. США. для обслуговування цих кредитів від міжнародних фінансових організацій ПриватБанку надані довгострокові ресурси на суму 8,5 млн. дол. США по лінії ЄБРР і 1,5 млн. німецьких марок по лінії НУФ.

Обслуговування приватних клієнтів з моменту заснування ПриватБанку є одним з найпріоритетніших напрямків діяльності. ПриватБанк першим з вітчизняних банків надав серйозного значенння роздрібним операціям, і сьогодні в цій сфері банк займає провідні позиції завдяки ефективному поєднанню якості розрахункових послуг з можливостями по управлінню накопиченнями. Широка мережа філій і відділень робить банк ближчим до фізичного клієнта, а його послуги – доступнішими.

ПриватБанк пропонує клієнтам великий набір інструментів для збереження і накопичення грошей, що відповідає високим стандартам розвитку фінансового ринку. В їх числі можна назвати гнучку систему депозитних вкладів у гривнях та валюті терміном від 1 місяця до 1 року; спеціальні види депозитів, що дозволяють об» єднати оперативність поточного рахунку і дохідність строкового депозиту.

Щоб у подальшому поліпшити свою діяльність, банк повинен постійно вживати заходів щодо збільшення обсягів залучених коштів (передусім – довгострокових зобов'язань юридичних і фізичних осіб), підтримання на прийнятному рівні показників ліквідності (чого можна досягти шляхом узгодження строків залучених коштів і вкладень), забезпечення оптимального співвідношення між власними та залученими коштами, що сприятиме зменшенню витрат і підвищенню прибутковості діяльності.

Протягом 2007 року спостерігалася стійка тенденція до зменшення кількості порушень економічних нормативів, що може свідчити про зниження ризиків у діяльності банку.

За рік кількість випадків порушень (причому майже всіх нормативів) скоротилася більш як удвічі – з 85 до 38. Та незважаючи на зменшення загальної кількості порушень (зокрема нормативів максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента, максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру, загальної відкритої валютної позиції), банки все ж допускають їх, найчастіше – нормативів Н7, Н9 і Н10. Це свідчить про високу концентрацію кредитних ризиків у банках порушниках, зокрема при кредитуванні інсайдерів, а також про брак капіталу для покриття зазначених ризиків, що робить банки, які порушують нормативи, фінансове нестійкими.

Функціонування та розвиток банку в 2007 році характеризувалися підвищенням фінансової стабільності, рівня капіталізації банку, поліпшенням якості активів, зменшенням ризиків у банківській діяльності, а також наявністю позитивних структурних змін в активах, зобов'язаннях, капіталі банку.

Триватиме й позитивна тенденція до підвищення рівня капіталізації, передусім – за рахунок збільшення статутного капіталу відповідно до вимог Закону України «Про банки і банківську діяльність» та нормативно правових актів НБУ, що дасть змогу банку збільшити свій капітал.

Структура кредитування залишиться досить стійкою. Основну частку кредитів становитимуть позички, надані суб'єктам господарювання, збільшуватиметься питома вага довгострокових кредитів, а також позичок, наданих населенню.

У структурі залучених коштів очікується збереження тенденцій до швидкого зростання обсягів залучених коштів фізичних осіб, збільшення терміну зберігання, забезпечення довіри кредиторів і вкладників до банку шляхом підвищення стабільності, стійкості й конкурентоспроможності на ринку, спроможної максимально та якісно задовольнити потреби економіки й населення у кредитах та інших сучасних банківських послугах.

Організаційна культура песрсоналу Приватбанку на високому рівні, працівники цінують свою роботу, прагнують підвищити кваліфікацію Імідж організації формується за рахунок привітних працівників які працюють з клієнтами.

3.2 Шляхи удосконалення кредитного портфеля

Більшість українських учених визначає кредитний портфель як сукупність усіх позик, наданих банком з метою одержання прибутку. Російські економісти лирше тлумачать це поняття, трактуючи його як сукупність наданих позичок, що класифікуються на основі критеріїв, пов'язаних із різноманітними факторами ризику або способами захисту від нього.

У першому з наведених вище визначень увага акцентується на отриманні прибутку, в другому – на ризиковості кредитних операцій. На нашу думку, хімежуватися лише цими двома факторами не слід, адже є чимало й інших ас-лектів, які суттєво впливають на конкурентоспроможність кредитного портфеля комерційного банку і без урахування яких неможливо дати повне й вичерпне визначення цього багатогранного поняття. Серед факторів, про які йдеться, – ризиковість, ліквідність, дохідність, швидкість відновлення та ступінь оновлення кредитного портфеля. Зупинимося на кожному із зазначених аспектів детальніше.

Як відомо, ефективність банківської діяльності значною мірою залежить від якості управління ризиками. На думку багатьох дослідників, фінансове управління банком базується саме на спроможності управляти балансовими та позабалансовими портфельними ризиками.

Портфелю позичок комерційного банку загрожують різноманітні ризики – кредитний, валютний, форс-мажор-ний тощо. Та все ж основний із них – кредитний. У контексті управління портфелем слід було б розглядати сукупний кредитний ризик. Основні його складові – індивідуальний та портфельний кредитні ризики. Їх частка в сукупному показнику неоднакова. А визначається співвідношення між індивідуальним та портфельним ризиками переважно зовнішніми факторами. Так, в умовах стабільної економіки, сталої законодавчої бази в центрі уваги опиняється кредитний ризик за індивідуальними позиками; портфельний же в зазначених умовах зазвичай виникає не часто. Та варто змінитися зовнішній економічній ситуації, і про-рахунки, допущені в ході оцінки портфельного ризику, можуть обернутися для банку значними збитками, навіть банкрутством.

Ризик, що спричиняється зовнішніми факторами, призводить до ко-варіації прибутків у позичковому портфелі. Якщо додатково наданий кредит, включений до портфеля, тісно корелює з наданими раніше позичками, портфельний ризик кредитора зростає. Оцінити ступінь концентрації кредитного портфеля на тому чи іншому сегменті (або ступінь його диверсифікації за всіма сегментами) можна лише за допомогою комплексного підходу до всього кредитного портфеля в цілому. Тобто портфельний ризик характеризує ступінь диверсифікації портфеля і може слугувати опосередкованим критерієм досконалості його структури.

Основні чинники сукупного кредитного ризику банківського портфеля позичок відображено на схемі.

Індивідуальний кредитний ризик обумовлюється чинниками, притаманними як клієнтові, так і банку.

До групи факторів, притаманних клієнтові, передусім належать кредитоспроможність позичальника та характер кредитної угоди.

Серед чинників, притаманних банкові, – рівень організації кредитного процесу (тобто досконалість інструктивних і методологічних документів, які регулюють кредитні операції банку), наявність чіткої процедури розгляду і прийняття рішення про надання позички, особливості ведення кредитної документації, створення ефективної системи контролю та кредитного моніторингу, рівень професіоналізму персоналу тощо.

Портфельний кредитний ризик також обумовлюється зовнішніми і внутрішніми чинниками.

Серед зовнішніх факторів – загальна економічна нестабільність, недосконалість законодавчої бази, яка постійно змінюється, негативні явища перехідного періоду, зокрема дефіцит досвідчених (із точки зору ведення бізнесу) клієнтів-позичаль-ників. За даними Світового банку, зовнішні (відносно банку) чинники спричиняють 33% втрат за позичками.

До головних внутрішніх чинників кредитного портфельного ризику належать: якісний рівень кредитної політики банку, стандарти формування портфеля позичок, кредитний моніторинг і контроль за його якістю, рівень професійної майстерності банківського персоналу тощо.

За величиною кредитного ризику індивідуальні позики можна класифікувати за групами (рис 3.1.):

Рис. 2.3. Групи класифікації кредитного ризику

♦ І – стандартні позички;

♦ II – кредити під контролем;

♦ III – субстандартні позички;

♦ IV – сумнівні;

♦ V – безнадійні.

Співвідношення груп характеризує структуру портфеля за кредитним ризиком.

Постановка проблеми. Важливою компонентою банківського менеджменту є стратегія управління ризиками. Вона повинна забезпечити мінімізацію можливих втрат при здійсненні банківської діяльності, яка в умовах ринкової економіки та конкуренції неможлива без ризику. Завдання банківського менеджменту полягає в тому, щоб у межах здійснюваних операцій мінімізувати ризик.

Водночас навіть за найумілішого управління банком і найдосконаліших рецептів ведення банківської справи, в яких враховано всі або майже всі ймовірні несприятливі події, цілковито уникнути ризику неможливо.

Хоча термін «ризик» вживається доволі часто, це поняття багатогранне і визначається по-різному. Існує також багато різноманітних класифікацій банківських ризиків і підходів до управління ними.

Цілі етапі. Ризики притаманні всім сферам банківської діяльності. Більшість ризиків пов'язана з активними операціями банку, насамперед кредитною та інвестиційною діяльністю. Діяльність щодо залучення коштів на вклади (депозити), на розрахункові та поточні рахунки також пов'язана з багатьма ризиками. Той факт, що банк здійснює одночасно й активні, й пасивні операції, вказує на додаткові чинники ризику та зумовлює розробку особливого підходу до обмеження їх впливу, що отримав назву «управління активами і пасивами». Діяльність операційних підрозділів, застосування інформаційних технологій і реалізація концепції маркетингу пов'язані з низкою функціональних ризиків, які теж можуть негативно позначитися на прибутку та капіталі банку. Нарешті, на банк у цілому впливають зовнішні ризики; деякі з них (наприклад, ризик невідповідності умовам державного регулювання) мають першорядне значення для його діяльності. Тому управління ризиком входить до числа ключових завдань стратегічного управління банком.

Банківські ризики можна поділити на дві категорії:

♦ ризики, що піддаються кількіснійоцінці;

♦ ризики, що не піддаються кількісній оцінці.

До банківських ризиків, що піддаються кількісній оцінці, належать фінансові ризики, пов'язані з несприятливими змінами в обсягах, дохідності, вартості і структурі активів та пасивів банку.

До банківських ризиків, що не піддаються кількісній оцінці, належать функціональні ризики, які стосуються процесу створення будь-якого банківського продукту чи послуги, та зовнішні ризики.

Функціональні ризики виникають унаслідок неможливості своєчасно і в повному обсязі контролювати фінансово-господарську діяльність, збирати й аналізувати відповідну інформацію. До зовнішніх ризиків належать ті нефінансові ризики, які, на відміну від функціональних, є зовнішніми щодо банку. Функціональні та зовнішні ризики не менш небезпечні, ніж фінансові, але їх важче ідентифікувати й визначати кількісно. Зрештою вони призводять до фінансових втрат. Усі банківські ризики несуть у собі наявний або потенційний ризик для надходжень і капіталу банку.

Охарактеризуємо основні види банківських ризиків.

Фінансові ризики: Кредитний ризик банку – це міра (ступінь) невизначеності щодо виникнення небажаних подій при здійсненні фінансових угод, суть яких полягає в тому, що контрагент банку не зможе виконати взятих на себе за угодою зобов'язань і при цьому не вдасться скористатися забезпеченням повернення позичених коштів. Оперуючи поняттям кредитного ризику комерційного банку, потрібно розрізняти такі терміни [2]:

—кредитний ризик щодо кредитної угоди – ймовірність того, що позичальник (боржник) не зможе повернути борг згідно з умовами договору (угоди), і при цьому банку не здасться своєчасно та в повному обсязі скористатися забезпеченням позики для покриття можливих втрат;

—портфельний кредитний ризик – середньозважена величина ризиків щодо всіх угод кредитного портфеля, де вагами є частки сум угод у загальній сумі кредитного портфеля.

Необхідно зазначити, що з кредитним ризиком пов'язані не лише кредитні операції комерційного банку (як балансові, так і позабалансові), а й інвестиційні (формування портфеля цінних іаперів), гарантійні послуги, операції з іеривативами, а також послуги кредитного характеру (лізинг, факторинг тощо).

Кількісний аналіз кредитного ризику комерційного банку здійснюється ї використанням методу фінансових коефіцієнтів, статистичних та експертних методів.

Метод фінансових коефіцієнтів полягає у розрахунку відносних показників, які характеризують підприємство з огляду на стан його ліквідності, рентабельності і фінансової стійкості, і порівнянні їх із нормативними (кри-теріальними) значеннями. Не заперечуючи переваг цього методу, все ж слід зазначити, що він не позбавлений певних недоліків. Так, не завжди можна зробити однозначний висновок про те, наскільки кредитоспроможним є позичальник, оскільки значення одних його коефіцієнтів відповідають нормативним, а значення інших – ні.

Серед статистичних методів оцінки кредитного ризику варто виокремити метод дискримінантного аналізу, який дає змогу розбивати позичальників на класи. Зокрема, за допомогою цього методу можна побудувати класифікаційні моделі для прогнозування результатів кредитної угоди (виконає позичальник умови чи ні). У міжнародній банківській практиці найвідоміші з таких моделей – Z‑модель Альтмана, модель Фулмера, які використовуються для прогнозування банкрутства підприємства, і модель нагляду за кредитами Чессера. Останніми роками набули поширення ще дві категорії моделей оцінки кредитного ризику: структурні моделі (structural models), засновані на дослідженнях Р. Мертона, та моделі скорочених форм (redused form models).

Проте використання перелічених моделей у вітчизняній банківській практиці є необгрунтованим. На наш погляд, доцільно побудувати аналогічні моделі, які відповідатимуть реаліям вітчизняної економіки і враховуватимуть, зокрема, галузевий та часовий чинники.

Статистичні методи оцінки кредитного ризику потребують значних масивів даних, яких може просто не бути. Тому через нестачу чи брак інформації здебільшого доводиться застосовувати експертні методи.

Суть експертних методів полягає в обробці суджень досвідчених фахівців банківської справи щодо ймовірності виникнення різних значень збитків або тієї чи іншої несприятливої (небажаної) події у процесі банківського кредитування. Одним із наочних прикладів оцінки кредитного ризику експертними методами є рейтингові методи оцінки кредитоспроможності позичальника, досить поширені у вітчизняній банківській практиці.

Сукупний кредитний ризик комерційного банку можна розрахувати за формулою:

(1)

де l – сподівана (середня) величина втрат за кредитним портфелем;

 – поправковий коефіцієнт (кван-тиль), що визначає положення значення випадкової величини (симетрично в обох «хвостах» розподілу) відносно середнього, вираженого в кількості се-редньоквадратичних відхилень;

Qi(j) – стандартне відхилення можливих втрат за i‑ою (j – ою) кредитною угодою;

p – коефіцієнт кореляції ймовірностей дефолту i‑го та j‑го позичальника.

Щодо методів зниження кредитного ризику комерційного банку, то їх можна поділити на дві групи: зовнішні та внутрішні.

У разі застосування зовнішніх способів зниження кредитного ризику банк прагне перерозподілити ризик, перекладаючи його частини на інших суб'єктів та/чи об'єкти.

Найпоширенішими зовнішніми способами зниження кредитного ризику комерційного банку є застава, гарантія (порука) та страхування.

Сенс застави в тому, що в разі невиконання позичальником забезпеченого заставою зобов'язання банк має право повернути собі борг за рахунок коштів, отриманих від реалізації заставленого майна, маючи при цьому пріоритет перед іншими кредиторами. Відтак, застава як спосіб зниження кредитного ризику – це, по-перше, конкретизація та посилення права кредиторської вимоги, а по-друге, – право на перевагу. Для договору застави характерна підпорядкованість чинності основного боргового зобов'язання: якщо воно з якихось причин виявиться недійсним, то й договір застави також не спричинить ніяких правових наслідків.

Гарантія (порука) – це зобов'язання гаранта (поручителя) перед кредитором боржника (позичальника) відповідати за виконання боржником свого зобов'язання у повному обсязі або частково. Гарантія (порука) як спосіб зниження кредитного ризику у вітчизняній практиці має три основні специфічні риси: 1) підпорядкованість відповідальності гаранта (поручителя) чинності основного боргу; 2) однорідність основного та додаткового боргових зобов'язань; 3) виникнення ще одного боржника без втрати попереднього (першочергового) і без зміни кредитора за основним зобов'язанням. За допомогою гарантії (поруки) банк фактично перерозподіляє ризик. у такий спосіб зменшуючи його.

Ще одним зовнішнім способом зниження кредитного ризику є страхування. Його суть полягає у повній передачі ризику страховій установі. Кредитний ризик за допомогою страхування можна зменшувати двома способами. Перший полягає у тому, що позичальник укладає зі страховою компанією договір про страхування своєї відповідальності за непогашен-ня кредиту, тобто страхувальником є позичальник. У другому випадку страхувальником є кредитор (банк), страхуючись від кредитного ризику.

Суть внутрішніх способів зниження кредитного ризику комерційного банку полягає в самострахуванні банком можливих втрат. Основними внутрішніми способами є лімітування, диверсифікація та створення резервів.

Лімітування – це встановлення ліміту, тобто граничних сум здійснюваних кредитних операцій. Як приклад можна навести нормативи кредитного ризику, встановлені Національним банком України для комерційних банків: максимальний розмір ризику на одного позичальника; норматив «великих» кредитних ризиків; норматив максимального ризику на одного інсайдера; норматив максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам. Лімітування спрямоване на обмеження зважених кредитних ризиків (ризиків у грошовому вираженні) комерційного банку.

Диверсифікація – найпростіший та універсальний метод зниження портфельного кредитного ризику. Вона передбачає: 1) диверсифікацію позичальників за галузями; 2) диверсифікацію кредитів за розмірами, строками, видами відсоткових ставок; 3) диверсифікацію способів забезпечення повернення кредитів.

Ще одним внутрішнім методом зниження кредитного ризику банку є створення резервів на покриття можливих втрат при здійсненні кредитної діяльності.

Депозитний ризик комерційного банку – це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості переведення розрахункового або поточного рахунку до іншого банку чи дострокового вилучення вкладу.

За міру (ступінь) депозитного ризику можна взяти один із коефіцієнтів нестабільності депозитів:

К1 = (Сума достроково знятих депозитів терміном t) / (Загальна сума депозитів терміном t);

К2 = (Кількість достроково знятих депозитів терміном t) / (Загальна кількість депозитних договорів, укладених на термін t).

Щодо методів зниження депозитного ризику, то найефективнішими з них є диверсифікація вкладників та лімітування, тобто встановлення граничної суми вкладу.

Валютний ризик комерційного банку – це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості понесення ним втрат через коливання валютних курсів і цін на банківські метали. Цей ризик є наслідком незбалансованості активів і пасивів банку стосовно кожної з валют і стосовно кожного із банківських металів за термінами і сумами.

Один з методів вимірювання валютного ризику, відомий як Value at risk (VAR), застосовують особливо широко останніми роками – сьогодні він використовується міжнародними банківськими організаціями (В18, наприклад) як основний при встановленні нормативів величини капіталу банку щодо ризику його активів.

В основі розрахунку VAR – визначення одноденної мінливості (вола-тильності) валютних курсів, тобто того, наскільки можуть змінюватись валютні курси за день. Найчастіше за міру одноденної мінливості беруть середньоква-дратичне відхилення у відсотках, яке можна розрахувати на основі історичних даних. Для часових горизонтів, які перевищують один день, припускають що волатильність валютних курсів пропорційна тривалості часового горизонту прогнозування. Це дає змогу отримати оцінку валютного ризику на необхідну перспективу шляхом масштабу-вання одноденної величини VAR. VAR із часовим горизонтом T днів і довірчим інтервалом х% за припущення відсутності хаосу можна розрахувати за законом дисперсії фрактального броунівського руху [4]:

 (2)

де  – поправковий коефіцієнт (квантиль), що визначає положення значення випадкової величини (симетрично в обох «хвостах» розподілу) відносно середнього, вираженого в кількості середньоквадратичних відхилень. (Так, для найчастіше використовуваних значень довірчого інтервалу в 95 та 99% відповідні квантилі дорівнюватимуть 1.65 і 2.33 середньо-квадратичного відхилення);

Q – середньоквадратичне відхилення (одноденна волатильність) валютного курсу у відсотках.

Деякі автори, зокрема [3], вважають, що інколи доцільно відмовитися від наведеного спрощеного варіанта формули , в якому ступінь хаотичності валютних курсів, курсів цінних паперів та інших даних – експонента Херста (Н) – приймається рівним 0.5. Цей показник вказує, що дані є персистентними (Н > 0.5), чи навпаки (Ж 0.5), або ж свідчить про відсутність хаосу (Н= 0.5). У першому випадку за періодами зростання (падіння) випадкової величини йдуть в основному періоди подальшого зростання (падіння), у другому – навпаки, за періодами зростання (падіння) йдуть переважно зворотні тенденції падіння (зростання) – все це випадки процесу, що характеризується деякою пам'яттю і називається фрактальним броунівсь-ким рухом. При Н= 0.5 хаос відсутній, і має місце класичний броунівський рух, що не передбачає пам'яті.

Зазначимо, що оцінка VAR за формулою (2) є прийнятною лише для порівняно невеликих інтервалів часу, при цьому її точність знижується зі збільшенням часового горизонту.

Оцінка валютного ризику комерційного банку із застосуванням VAR‑технології здійснюється у кілька кроків. Перший крок – визначення розміру відкритої позиції, що піддається ризику, за кожною іноземною валютою. Такі позиції мають бути перераховані у національну валюту за офіційними валютними курсами на момент оцінки ризику (цей процес називається markto-market, або розрахунок ринкової вартості позиції). Другий – визначення мінливості (волатильності) валютних курсів. Третій – розрахунок VAR кожної з відкритих позицій, виражених у національній валюті. Він дорівнює добутку ринкової ціни позиції на мінливість валютного курсу. Четвертий крок – визначення валютного ризику комерційного банку (який не дорівнює сумі VAR кожної з відкритих валютних позицій, оскільки коефіцієнт кореляції між змінами курсів валют, як правило, не дорівнює 1 або -1).

Валютний ризик щодо загальної відкритої валютної позиції комерційного банку – VARn можна визначити за такою формулою:

; (3)

де S – загальна відкрита валютна позиція банку в гривневому еквіваленті:

VARi(j) – максимально можлива зміна курсу i‑тої (j‑тої) іноземної валюти щодо національної за період, протягом якого не може бути закрита валютна позиція;

Хi – частка (питома вага) i‑тої (j‑тої) іноземної валюти у гривневому еквіваленті в загальній відкритій валютній позиції банку в гривневому еквіваленті:

p – коефіцієнт кореляції між змінами курсів /-тої тау-тої іноземних валют щодо національної валюти.

Зазначимо: якщо комерційний банк займає за певною іноземною валютою довгу валютну позицію (активи банку в цій валюті перевищують його пасиви в цій валюті), то у формулу (3) максимально можлива зміна курсу даної іноземної валюти щодо національної підставляється зі знаком «+»; якщо коротку (пасиви банку в цій валюті перевищують активи в цій же валюті) – зі знаком «».

Для зниження валютного ризику комерційний банк може використовувати такі прийоми:

1. Надання позички в одній валюті з умовою її погашення в іншій з урахуванням форвардного курсу, зафіксованого в кредитному договорі. Такі заходи дають змогу банку застрахуватися від можливого падіння курсу валюти, в якій надано кредит;

2. Хеджування за допомогою деривативів (форвардних контрактів, ф'ючерсів, опціонів);

3. Диверсифікація коштів банку в іноземній валюті. Суть цього методу зниження валютного ризику полягає у здійсненні операцій не з однією, а з кількома валютами, які не є корельо-ваними;

4. Страхування валютного ризику, що передбачає передачу банком усього ризику страховій компанії;

5. Визначення оптимальної структури загальної відкритої валютної позиції, яка забезпечує мінімальний ризик.

Відсотковий ризик комерційного банку–це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості понесення банком втрат через несприятливі зміни відсоткових ставок. Цей ризик є наслідком незбалансованості активів і пасивів з плаваючою відсотковою ставкою.

Основним методом оцінки відсоткового ризику банку є аналіз гепа.

Геп – різниця між величиною чутливих до зміни ставки відсотка активів і пасивів банку, які необхідно переоцінити або погасити до певного терміну.

Чутливими до змін відсоткової ставки активами є видані кредити, придбані банком облігації, доходи майбутніх періодів тощо, чутливими до зміни відсоткової ставки пассивами кошти на розрахункових і поточних рахунках, депозити й отримані міжбанківські кредити. Нечутливі пасиви це фонди комерційного банку (статутний, резервний та інші).

Принципи управління гепом можна сформулювати так:

1.Зміна відсоткового прибутку, який отримується при заданному співвідношенні активів і пасивів, у результаті зміни відсоткової ставки залежить від величини гепа;

2.У випадку негативного гепа при зростанні ставки відсотка відсотковий прибуток зменшиться, а при її зниженні – зросте. Навпаки, при позитивному гепі відсотковий прибуток збільшується зі зростанням ставки відсотка, а з її зниженням – зменшується;

3.Поняття гепа нерозривно пов'язане з термінами погашення або переоцінки пасивів та активів. Коли ці терміни суттєво різняться, виникає так званий ефект Стігума-Бренча, згідно з яким, якщо пасиви (активи) багатократно переоцінюються до того, як здійснюється переоцінка активів (пасивів), це визначатиме позицію гепа, який розраховується на момент переоцінки;

4.Позиція гепа визначається характером діяльності комерційного банку.

Аналіз дюрації становить суть класичного підходу до оцінювання процентного ризику.

Дюрація – це середньозважений (з вагами) час до погашення певного.

фінансового інструменту. Вона обчислюється за формулою:

 (4)

де Сt – величина грошового потоку в момент часу І;

Р – теперішня (приведена) вартість фінансового інструменту;

r – ставка дисконтування;

T – строк фінансового інструменту.

Дюрація дає змогу порівнювати альтернативні потоки платежів шляхом аналізу їх чутливості до зміни процентних ставок. Якщо, приміром, позичено під зобов'язання виплатити 1000 грн. через рік (дюрація заборгованості дорівнює 1), то розумно було б із метою захисту від зміни процентних ставок купити, скажімо, безкупонну облігацію номіналом 1000 грн., яка погашається через рік. Тоді зобов'язання будуть приведені у відповідність з активами (що ілюструє результат теореми Самуель-сона про імунітет).

Модифікована дюрація обчислюється за формулою:

 (5)

Зміна теперішньої вартості фінансового інструменту (у відсотках) приблизно дорівнює добутку Ай на зміну дохідності (ставки дисконтування).

Застосовуючи показник Ай, слід бути обережним, тому що він перебільшує розмах падіння теперішніх вартостей при великому зростанні процентних ставок і занижує масштаби зростання теперішніх вартостей при їх значному падінні (так звана властивість опуклості (сопуехігу), зумовлена другою похідною). Ефект цей суттєво нелінійний. Труднощі також виникають при розрахунках АБ для облігацій з правом дострокового викупу емітентом.

Відсотковий ризик комерційного банку – VARn можна визначити за формулою:

 (6)

де А – теперішня вартість чутливих активів банку;

L – теперішня вартість чутливих пасивів банку;

DА – сподівана середньозважена модифікована дюрація активів банку (з урахуванням можливої їх пролонгації);

DП – сподівана середньозважена модифікована дюрація пасивів банку (з урахуванням можливого їх дострокового вилучення);

VARв – максимально можлива зміна відсоткової (дисконтної) ставки за певний період.

Основними методами зменшення відсоткового ризику комерційного банку є управління гепом, імунізація портфеля (приведення у відповідність середньозваженої модифікованої дюрації активів та середньозваженої модифікованої дюрації пасивів банку), а також похідні інструменти. Кожен із похідних інструментів використовується, щоб знизити специфічним чином відсотковий ризик, зафіксувати відсоткову ставку за запозиченнями або вкладеннями, а також для регулювання співвідношення запозичень і вкладень за фіксованою та плаваючою відсотковими ставками у портфелі комерційного банку. Крім того, відсотковий ризик банку можна зменшувати за допомогою страхування, яке передбачає повну передачу відповідного ризику страховим компаніям.

Інвестиційний ризик банку – це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості знецінення цінних паперів, придбаних банком.

Для оцінки ступеня ризиковості інвестиційного портфеля (сукупності всіх придбаних банком цінних паперів) можна використати середньо-квадратичне відхилення, яке обчислюється за формулою:

 (7)

де Vi – середньоквадратичне відхилення норми прибутку i‑го цінного папера;

Хi – частка (питома вага) i‑го (j‑го) цінного папера в загальній сумі інвестиційного портфеля;

Vij – коваріація між нормами прибутку i‑го та j‑го цінних паперів.

Основним методом зниження ризиковості інвестиційного портфеля банку є диверсифікація вкладень, тобто розподіл коштів між різними видами цінних паперів (акціями, облігаціями) різних емітентів із різними строками погашення.

Ризик ліквідності комерційного банку–це міра (ступінь) невизначеності щодо спроможності банку забезпечити своєчасне виконання зобов'язань перед клієнтами шляхом перетворення активів у грошові кошти.

Цей ризик є похідним від ризиків, пов'язаних із активними та пасивними операціями банку.

Основним методом зниження ризику ліквідності є збалансування активів і пасивів банку. Характер активних статей банку, їх строковість мають відповідати характеру і строко-вості пасивних статей.

Ризик капітальної стійкості комерційного банку – це міра (ступінь) невизначеності стосовно того, що втрати перевищать резерви на їх покриття. Цей ризик є похідним від ризиків за активними операціями банку. Ризик неплатоспроможності (банкрутства) – це міра (ступінь) невизначеності стосовно того, що банк виявиться неспроможним відповідати за своїми зобов'язаннями. Інакше кажучи, це ризик того, що банк виявиться одночасно неліквідним, збитковим і з від'ємним капіталом. Ризик неплатоспроможності (банкрутства) комерційного банку є похідним від усіх розглянутих вище фінансових ризиків.

Функціональні ризики. Стратегічний ризик комерційного банку – це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості неправильного формування цілей банку, невірного ресурсного забезпечення їх реалізації та хибного підходу до управління ризиком у банківській діяльності в цілому.

Технологічний ризик – це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості понесення втрат, пов'язаних із витратами на усунення збоїв у роботі банківського обладнання.

Операційний ризик – це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості понесення втрат через шахрайство або неуважність службовців банку.

Ризик неефективності – це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості невідповідності між витратами банку (накладними) на здійснення своїх операцій та їх дохідністю.

Ризик впровадження банком нових продуктів і технологій – це міра (ступінь) невизначеності щодо досягнення запланованої окупності нових банківських продуктів, послуг, операцій, підрозділів або технологій.

Ідентифікувати й оцінити функціональні ризики комерційного банку складніше, ніж фінансові. Для їх оцінки використовуються в основному експертні методи.

Щодо методів зниження функціональних ризиків, то основним серед них є розвиток внутрішнього аудиту, вдосконалення документообігу, розробка внутрішніх методик і техніко-економічного обгрунтування окремих операцій, а також продумане ресурсне (фінансове, матеріально-технічне, кадрове) забезпечення своїх операцій.

Зовнішні ризики комерційного банку. Репутаціинии ризик – це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості втрати банком довіри з боку клієнтів унаслідок невиконання ним своїх зобов'язань, поширення чуток про участь банку в різноманітних аферах тощо. Значення цього ризику не варто применшувати, адже, як свідчить практика, його наслідки можуть бути навіть тяжчими, ніж наслідки фінансових ризиків.

Політичний ризик – це міра (ступінь) невизначеності стосовно того, що політична ситуація в державі негативно вплине на діяльність комерційного банку. Цей ризик пов'язаний із внутрішньополітичними «розборками», до яких може виявитися причетним колишнє або нинішнє керівництво банку.

Соціально-економічний ризик – це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості погіршення економічної ситуації в державі, падіння життєвого рівня населення, що може негативно позначитися на діяльності банку.

Форс-мажорний ризик – це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості виникнення стихійних лих, катастроф, які можуть призвести до фінансових втрат комерційного банку.

Стратегія управління банківськими ризиками – невід'ємна частина банківського менеджменту. Система управління банківськими ризиками має включати такі складові, як ідентифікація, оцінка, контроль, моніторинг. Подальші дослідження необхідно спрямувати на вдосконалення кожної із цих складових.

Ліквідність. Важливим критерієм конкурентної спроможності кредитного портфеля є ліквідність. Під ліквідністю позики розуміють динаміку припливу коштів протягом терміну дії кредитного договору. Вона визначається розміром процентної ставки та графіком виплати відсотків і погашення основної суми боргу.

Ліквідність банку – це його спроможність своєчасно задовольняти вимоги своїх вкладників та інших кредиторів. Спроможність банку своєчасно виконувати свої зобов'язання зумовлюється ліквідністю активів, сталістю пасивів і рухом грошових коштів.

Ліквідність активів визначається швидкістю, з якою їх можна перевести в готівку, та оборотністю – ступенем збереження реальної вартості активів у разі їх вимушеного обертання в готівку. Для забезпечення щоденної спроможності банку відповідати за своїми зобов'язаннями структура портфеля його активів має відповідати якісним вимогам ліквідності. Із цією метою всі активи банку групуються за ступенем ліквідності:

І група – високоліквідні кредити (одноденні міжбанківські позички);

ІЇгрупа – ліквідні кредити (овердрафт, позички зі строком погашення протягом ЗО днів);

III група – низьколіквідні кредити (позички зі строком погашення понад ЗО днів).

Дбаючи про раціональну структуру кредитного портфеля, банк повинен дотримуватися встановлених нормативів миттєвої, поточної та довгострокової ліквідності.

Дохідність. Головним критерієм конкурентоспроможності портфеля позичок є критерій дохідності. Саме він у кінцевому підсумку дає змогу оцінити ефективність формування та якість управління кредитним портфелем.

Не слід забувати, що банк – це суб'єкт ринку і основна мета його діяльності – отримання прибутку. Тож сформований банком портфель позичок має сприяти досягненню цієї цілі. Можна виділити такі групи чинників, що впливають на дохідність кредитного портфеля:

рівень і структура процентних ставок;

процентний ризик;

валютний ризик;

зовнішні ринкові чинники.

З точки зору дохідності раціональна структура кредитного портфеля – це структура, що забезпечує покриття витрат банку і приносить йому очікуваний прибуток.

Швидкість відновлення. На відміну від критеріїв ризиковості, ліквідності та дохідності, швидкість відновлення портфеля позичок належно не висвітлена у спеціальній літературі. Але ж кредити, як і будь-які фінансові активи, мають певний строк «дії». Тому кредитний портфель повинен характеризуватися також певною динамікою, швидкістю відновлення.

Як відомо, обсяг кредитного портфеля за станом на ту чи іншу дату може бути різним, що зумовлено рухом кредитних зобов'язань. Часовий лаг упродовж якого портфель позичок може відновити свій початковий обсяг, визначає якість його формування та конкурентну спроможність.

Причому небажаною є як занизька, так і зависока швидкість відновлення. Низька швидкість може спричинитися до зниження дохідності кредитного портфеля, зависока може свідчити про невиважене чи необгрунтоване рішення щодо надання позичок, що підвищує ризиковість операції, зменшує ймовірність отримання прибутку та повернення активів.

Ступінь оновлення. Щє один критерій, який характеризує конкурентну спроможність кредитного портфеля банку і який належно не висвітлений у літературі, – ступінь оновлення кредитного портфеля позичок. Під цим терміном слід розуміти зміну клієнтської бази протягом певного періоду.

Як відомо, у кредитному портфелі повсякчас змінюється не лише комплекс угод, а й склад позичальників. Це нормальне явище, адже не всі підприємства відчувають постійну потребу в позичкових коштах. Водночас комерційні банки прагнуть постійно вкладати свої кредитні ресурси з метою отримання прибутку.

На перший погляд, зв'язок між якістю кредитного портфеля і динамікою його оновлення слабкий. Але, як свідчить практика, ступінь сталості клієнтської бази все ж впливає на ризиковість банківських (зокрема кредитних) операцій, а відтак – і на рівень їх рентабельності.

Нульовий ступінь оновлення свідчить про повну закритість кредитного портфеля, що загрожує втратою конкурентоспроможності. У стратегічному плані це означає припинення розвитку, оскільки еволюціонують, самоорганізуються і виживають у конкурентному середовищі лише відкриті системи [5].

Занадто високий ступінь оновлення свідчить про хистку структуру портфеля позичок. Оптимальний для банку варіант, коли в середньому за рік постійними клієнтами банку є 60 – 70% позичальників.

Стратегія управління банківськими ризиками – невід'ємна частина банківського менеджменту. Система управління банківськими ризиками має включати такі складові, як ідентифікація, оцінка, контроль, моніторинг. Подальші дослідження необхідно спрямувати на вдосконалення кожної із цих складових.

Перш ніж дати власне визначення поняття кредитного портфеля, ще раз наголосимо: він є не просто пасивно сформованим набором позичок, а результатом активних, цілеспрямованих вається, суто управлінським співвідношенням між різноманітними видами кредитів. На наш погляд, банківський кредитний портфель слід розглядати як втілення кредитної політики банку, що у свою чергу є невід'ємною складовою його загальної стратегії розвитку. З урахуванням викладених вище міркувань вважаємо точнішим і вичерпним таке визначення поняття портфеля позичок банку: кредитний портфель – це економічно обгрунтована й струк-турована сукупність кредитних угод і кредитних зобов'язань, яка є результатом цілеспрямованих управлінських рішень, прийнятих відповідно до вимог кредитної політики банку та органів банківського нагляду. Конкурентоспроможність кредитного портфеля визначається такими критеріями, як ризи-ковість, ліквідність, швидкість відновлення та ступінь оновлення.

Глибоке розуміння сутності портфеля позичок з точки зору його конкурентоспроможності сприятиме створенню банківськими менеджерами ефективної системи управління кредитним портфелем комерційного банку

3.3 Визначення ціни кредиту в ринкових умовах

Забезпечення прибуткової діяльності та підвищення рентабельності активів – одне з найактуальніших завдань українських банків. Збереження позитивних тенденцій їх розвитку, які відповідали б тенденціям розвою світової банківської системи та потребам вітчизняної економіки, можливе лише за умови нарощування обсягів кредитування реального сектору економіки, зокрема – шляхом використання нових банківських та інформаційних технологій з метою зниження вартості послуг і підвищення їх якості.

Серед найважливіших факторів впливу на соціально-економічний стан та інвестиційний клімат у країні – рівень банківських кредитних ставок. Незважаючи на те, що Національний банк України протягом 2002 року чотири рази знижував свою облікову ставку (у січні вона становила 12.5%, у грудні – 7.0%) кредитні ставки комерційних банків на небанківському ринку залишаються зависокими: в середньому близько 20%.

Значна вартість кредитів пов'язується з недостатньою капіталізацією вітчизняних банків, на чому наголосив Голова НБУ С.Л.Тігіпко, репрезентуючи проект «Комплексної програми розвитку банківської системи України на 2003–2005 роки», а також із порівняно незначними обсягами залучених депозитів, низькою платоспроможністю позичальників, відсутністю реальних юридичних гарантій щодо погашення боргів за отриманими й неповернутими позиками під заставу майна, що зумовлює велику питому вагу прострочених позичок у кредитних портфелях банків. Вирішення зазначених вище проблем, окрім іншого, значною мірою залежить від розробки банками оптимальної кредитної політики, спрямованої як на зростання обсягів активів, так і на підвищення їх якості. Стрижнем цієї політики є кредитна стратегія. У банківській системі України в основному розроблено принципи її визначення. Головний із них полягає у проведенні банком комплексного аналізу за такими основними напрямами:

♦ оцінка і контроль за станом кредитного портфеля відповідно до вимог Положення Національного банку «Про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків» від 06.07.2002 р. №279, згідно з яким основними критеріями класифікації якості кредитного портфеля банку є фінансовий стан його позичальників, стан обслуговування позичальниками їх кредитної заборгованості та рівень забезпечення кредитного портфеля;

♦ ціноутворення з урахуванням міри ризику;

♦ диверсифікація операцій банку (за секторами економіки, регіонами, видами операцій та послуг. Йдеться про диверсифікацію та зменшення лише специфічних (внутрішніх) банківських ризиків. Зовнішні ризики (наприклад, ринковий) в окремому банку не диверсифікуються);

♦ формування резервів для відшко дування втрат за кредитними операціями відповідно до нормативних вимог НБУ, бухгалтерського обліку та оподаткування;

♦       систематичний контроль і нагляд за проблемними позичками.

І в Україні, і за рубежем управління кредитним ризиком загалом базується на визначенні двох основних факторів:

♦ мінімального ризику (банк повинен надавати лише такі позички, які не викликають сумнівів щодо їх погашення за номінальною вартістю);

♦ плати за ризик (визначення ціни кредиту залежно від потреби відшкодування ризику).

Як відомо, одне з найскладніших завдань – визначення ціни кредиту. Адже процентна ставка має відповідати як інтересам банку, так і його клієнтів. До того ж ідеться про реальну розрахункову ставку, яка в кінцевому підсумку визначається попитом і пропозицією на ринку вільних грошових ресурсів.

У банківській практиці, зокрема й у вітчизняній, доволі поширеною є модель цінової політики, зорієнтованої на витрати, пов'язані зі створенням послуги. Ця модель вважається найпростішою і будується за принципом «вартість плюс прибуток». Нею передбачається, що процентна ставка за кредитом установлюється на основі таких компонентів:

1)вартість залучення коштів для кредитування позичальників (процентні витрати);

банківські операційні витрати, не пов'язані із залученням коштів, у тому числі заробітна плата працівників кредитного управління та вартість матеріалів і обладнання, необхідних для надання позички та контролю за нею (непроцентні витрати банку);

3)компенсація за ризик невиконання зобов'язань позичальником, яка може грунтуватися на відповідному коефіцієнті резервування за всіма видами кредитних операцій у національній та іноземній валютах, а також коригуватися з урахуванням індексу інфляції;

4)бажана маржа прибутку за кожним кредитом.

Описану модель можна виразити формулою:

ПСК = ГПВЗККП + ОВБВ + + ОМЗБрНЗП + БМПБ,      (1)

де ПСК – процентна ставка за кредитом;

ГПВЗККП – гранична процентна вартість залучених коштів для кредитування позичальника;

ОВБВ – операційні витрати банку, відмінні від процентних витрат із залучення коштів (непроцентні витрати);

ОМЗБРНЗП оцінна маржа для захисту банку від ризику невиконання зобов'язань позичальником;

БМПБ – бажана маржа прибутку банку.

У процесі застосування моделі ціноутворення «вартість плюс прибуток» визначаються витрати, пов'язані зі здійсненням окремих кредитних операцій. Ці витрати поділяють на прямі, безпосередньо пов'язані із залученням фінансових ресурсів (процентні), та непрямі (непроцентні), які мають загальнобанківський характер – загальноадміністративні, на утримання персоналу тощо.

Аналіз світової практики діяльності комерційних банків свідчить, що чітких критеріїв віднесення непро-центних (загальнобанківських) витрат на вартість окремих банківських операцій не вироблено і зробити це доволі складно.

Отже, основні недоліки моделі ціноутворення «вартість плюс прибуток» пов'язані з потребою в обчисленні собівартості кожної окремої операції та зі встановленням процентної ставки за кредитом без урахування фактора конкуренції з боку інших кредиторів.

Моделі ціноутворення.орієнтовані на підвищення конкурентно спроможності. Врезультаті дерегулювання банківської сфери в багатьох країнах світу в умовах зростання конкуренції значно скоротилася маржа банківського прибутку, отримуваного від депозитних і кредитних операцій. Подібна тенденція простежується і в нашій країні, банківська система якої неухильно розвивається. Тож спекулятивні доходи українських банків поступово зменшуються, а конкуренція, зокрема на ринку банківських кредитів суб'єктам господарювання, посилюється. Це спонукає кожен банк підтримувати процентну ставку на рівні, який можна зіставити з рівнем процентних ставок конкурентів на даному сегменті ринку. Тобто на кредитному ринку, який характеризується високою конкуренцією, кредитор практично приймає ставку, а не встановлює її.

Така особливість спричинилася до появи в зарубіжній банківській практиці моделі цінового лідерства, ключовою складовою якої є «прайм-рейт» – базова уніфікована процентна ставка, що встановлюється для найкре-дитоспроможніших позичальників, котрі беруть короткострокові позики з метою поповнення обігового капіталу. У разі застосування моделі цінового лідерства фактична кредитна ставка визначається за формулою:

Надбавка = ПРНЗПП +ПСРСПДК

ПСК=БУС+ПРНЗПП +ПСРСПДК(2)

де ПСК – процентна ставка за кредитом;

БУС – базова уніфікована ставка (прайм-рейт);

ПРНЗПП – премія за ризик невиконання зобов'язань, яка сплачується першокласними позичальниками;

ПСРСПДК – премія за строковий ризик, сплачувана позичальниками, яким надається довгостроковий кредит.

Сума премій за ризик у даному випадку є надбавкою, за допомогою зменшення або збільшення якої банки можуть відповідно збільшувати чи зменшувати обсяги своїх кредитних портфелів.

У більшості економічно розвинутих країн премія за ризик визначається залежно від якості кредиту. У банках України вона, на мою думку, може встановлюватися залежно від рівня відрахувань до резерву на відшкодування можливих втрат за кредитними операціями.

У процесі довгострокового кредитування зарубіжні банки застосовують і так званий «кеп» – узгоджену максимальну ставку за кредитом, незалежну від майбутньої динаміки процентних ставок на ринку. «Кеп» надає позичальникові впевненості щодо максимальної вартості кредиту незалежно від зміни ринкових процентних ставок протягом дії кредитного договору.

Недолік застосування «кепу» полягає у можливості переходу ризику за плаваючими процентними ставками від позичальника до кредитора (особливо за тривалого підтримання цієї ставки).

Подальше поглиблення конкуренції між банківськими та не-банківськими установами, пов'язане з розвитком фондового ринку та іншими факторами, зумовлює поширення цінових моделей (наприклад, моделі надбавки), спрямованих на встановлення процентних ставок, нижчих від прайм-рейту:

ПСК = ПВЗК + Нвроп,   (3)

де ПСК – процентна ставка за кредитом;

ПВЗК – процентні витрати на залучення коштів на грошовому ринку;

Нвроп надбавка, призначена для відшкодування ризику та отримання прибутку.

Застосування подібної моделі при короткостроковому кредитуванні вітчизняними банками, на мою думку, дало б змогу відчутно знизити середні процентні ставки за позичками значним суб'єктам господарювання (передусім – акціонерам банку). Перспективність упровадження такої моделі підтверджують дослідження Томаса Брейді, з яких випливає, що приблизно 90% обсягу портфелів кредитних вкладень найбільших банків США у підприємницькі фірми (враховуючи позички на один день) становлять саме кредити, надані за ставками, нижчими від базової.

Отже, зростання нестабільності ринкових процентних ставок і посилення конкуренції між банками та не-банківськими установами спонукають до переважного застосування формул ціноутворення кредиту, які грунтуються на ставках відкритого фінансового ринку, а не на базових процентних ставках. При цьому прайм-рейт може залишатися базою для визначення ціни за кредитами, що надаються дрібним підприємницьким фірмам, за споживчими позичками, кредитами на будівництво тощо. Тобто ринок кредитів для суб'єктів господарювання має бути дворівневим: позички дрібним та середнім суб'єктам господарювання доцільно надавати на основі розрахунку базової або довідкової процентної ставки (у тому числі ЛІБОР); більшість великих кредитів значним суб'єктам господарювання варто надавати, орієнтуючись на ставки грошового ринку, що склалися на момент надання позички.

Моделі ціноутворення кредиту, орієнтовані на підвищення індивідуалізації роботи банку з клієнтом. Загострення конкурентної боротьби на сучасному етапі розвитку ринкової економіки в Україні спонукає банки не лише знижувати ставки чи тарифи на кредитні ресурси, а й удосконалювати свою роботу, максимально враховуючи запити клієнтів. Останнім часом за рубежем сформувався підхід до встановлення ціни кредиту, основою якого є аналіз дохідності клієнта. В рамках цього підходу практикується, наприклад, метод установлення процентної ставки за принципом «вартість-вигідність», який передбачає:

1)оцінку в умовах зміни рівнів процентних ставок сукупних доходів (у тому числі нарахованих процентів, комісійних за зобов'язання надати позичку, за управління готівковими коштами, обробку цифрової інформації) та витрат банку (зокрема заробітної плати працівників, процентів за депозитами тощо);

2)оцінку чистої суми кредитних ресурсів, тобто різниці між обсягом кредиту, наданого клієнтові, та середнього обсягу депозитів (зменшеного на суму обов'язкових відрахувань у резерви), яким фактично може користуватися позичальник;

3)оцінку чистої ставки прибутку, одержаного (до оподаткування) у результаті всіх взаємовідносин із клієнтом, яка може бути обчислена за формулою:

; (4)

де ЧСПОРВК – чиста ставка прибутку, одержаного (до оподаткування) у результаті всіх взаємовідносин із клієнтом;

Дкп – дохід, отриманий від кредитів та інших послуг, що надаються і клієнту;

Вкп – витрати, пов'язані з наданням кредитів та інших послуг клієнту;

ЧРКПОд – чисті ресурси, надані в кредит понад обсяг депозитів клієнта.

Приклад практичного застосування зазначеної моделі ціноутворення наведено в таблиці.

Приклад аналізу дохідності клієнта на основі річної бази даних. Вихідні дані: банк розглядає питання про відкриття кредитної лінії на суму З млн. грн. терміном на 9місяців ЗАТ «Ласощі» з умовою підтримки 20% залишку на депозитному рахунку в банку на підставі таких даних про доходи та витрати:

Таблиця 3.4. Приклад аналізу дохідності клієнта

 або 8%

З наведеного прикладу випливає: чиста ставка прибутку, який прогнозується одержати в результаті всіх взаємовідносин банку з клієнтом, є позитивною. Тобто даному потенційному позичальникові можна надавати кредит. Крім того, прогнозований рівень прибутковості ймовірної кредитної операції доволі високий, що дає підстави для певного зниження ставки.

Якщо ж розрахункова чиста ставка прибутку від усіх взаємовідносин банку з клієнтом виявиться від'ємною, банку слід підвищити кредитну ставку або ціну послуги, що йому може бути надана. Інакше кажучи, клієнти, з якими пов'язаний вищий ризик, мають забезпечувати банку й вищу розрахункову ставку прибутку.

Впровадження розглянутої моделі ціноутворення у практику діяльності ЗАТ КБ «ПриватБанк» потребує розробки докладної бухгалтерської звітності за джерелами доходів і витрат, пов'язаних із обслуговуванням кожного великого клієнта. Вона має містити консолідовані дані (про позичальника, його дочірні підприємства, головних акціонерів, вище керівництво тощо), на основі чого можна з певною достовірністю передбачити, якою мірою збитки, пов'язані з обслуговуванням одних рахунків, можуть компенсуватися прибутком за іншими. Отже, всі три розглянуті вище моделі утворення ціни на кредит мають і переваги, і недоліки. Залежно від вибору кредитної стратегії вони можуть бути орієнтовані як на повне відшкодування витрат банку й досягнення беззбитковості його діяльності, так і на забезпечення конкурентоспроможності банківської установи, на індивідуалізацію її роботи з клієнтами. На мою думку, найперспективнішими є моделі, які дають змогу зменшувати тарифи або ставки за позичками і не призводять до загальних збитків, роблять кредити доступнішими й привабливішими для клієнтів банку.

Висновок

Функціонування та розвиток ПриватБанку в 2007 році характеризувалися підвищенням фінансової стабільності, рівня капіталізації банку, поліпшенням якості активів, зменшенням ризиків у банківській діяльності, а також наявністю позитивних структурних змін в активах, зобов'язаннях, капіталі банку.

Триватиме й позитивна тенденція до підвищення рівня капіталізації, передусім – за рахунок збільшення статутного капіталу відповідно до вимог Закону України «Про банки і банківську діяльність» та нормативно правових актів НБУ, що дасть змогу банку збільшити свій капітал.

Структура кредитування залишиться досить стійкою. Основну частку кредитів становитимуть позички, надані суб'єктам господарювання, збільшуватиметься питома вага довгострокових кредитів, а також позичок, наданих населенню. У структурі залучених коштів очікується збереження тенденцій до швидкого зростання обсягів залучених коштів фізичних осіб, збільшення терміну зберігання. Зважаючи на необхідність підвищення рівня надійності, фінансової стійкості та конкурентоспроможності банку на внутрішньому й міжнародних ринках; впровадження оцінки банківської діяльності на консолідованій основі та з урахуванням ризиків; посилення контролю за власниками істотної участі та змінами у структурі власності підвищення рівня капіталізації банку, у тому числі шляхом, збільшення резервного фонду, результату діяльності; підвищення прибутковості операцій, орієнтації на доходи від кредитування та обслуговування реального сектору економіки і зниження витрат за рахунок підвищення технологічності та комп'ютеризації банківських операцій, зменшення необґрунтованих витрат упередження здійснення банками сумнівних банківських операцій шляхом ідентифікації клієнтів та їх операцій, посилення боротьби з відмиванням брудних грошей, зокрема шляхом здійснення належного контролю за наявністю в банку положень, практики та процедур що до протидії відмиванню грошей, набутих злочин ним шляхом удосконалення чинного законодавства України з питань кредитування, посилення захисту прав та інтересів кредиторів, підвищення відповідальності учасників договірних відносин за неналежне виконання своїх зобов'язань, надання недостовірних даних про фінансовий стан позичальника забезпечення довіри кредиторів і вкладників до банку шляхом підвищення стабільності, стійкості й конкурентоспроможності на ринку, спроможної максимально та якісно задовольнити потреби економіки й населення у кредитах та інших сучасних банківських послугах.

Використання комерційними банками системи резервування втрат від наданих позик сприяє стабілізації фінансового стану банку та попереджає настання загальної банківської кризи в результаті банкрутства одного чи кількох банків пов’язаних між собою.

Рекомендовані, шляхом вдосконалення кредитування та практичних основ забезпечення повернення кредитів стосується удосконалення ефективних форм забезпечення та внутрішньобанківського контролю за позичальниками, реальної оцінки забезпечення та страхування кредитних ризиків, що дозволить значно підвищити ефективність кредитної діяльності банку та принести необхідні результати.

Якщо проаналізувати кредитну діяльність, то можна виділити ряд основних помилок, які були допущенні під час надання кредитів: випадки надання кредитів без економічного обґрунтування та повного пакету документів, недостатньо вивчається платоспроможність позичальників та їх гарантів, формально оцінюється застава, що приймається в забезпечення кредитів.

Мають місце факти необґрунтованої пролонгації кредитів та затримки в прийнятті рішень щодо реалізації гарантійних зобов’язань по стягненню простроченої заборгованості.

В ряді випадків допускались грубі порушення при видачі кредитів, практично не був забезпечений контроль за їх цільовим використанням і своєчасним поверненням банку, упущена договірно-правова робота по захисту інтересів банку.

Особливе занепокоєння викликає проблема достатності забезпечення своєчасного повернення кредитів в умовах введення в дію Закону України «Про оподаткування банку». Як свідчать данні, нерідко приймається в заставу майно і пропозиції на нього. Не завжди проводиться страхування прийнятих в заставу цінностей від можливих втрат.

Прийняття застави нерухомості нерідко здійснюється без відповідного оформлення та експертної оцінки відсутності документів що засвідчують право власності. Допускається оформлення застави нерухомості без нотаріального засвідчення і реєстрації у встановленому порядку. В окремих випадках в забезпечення приймаються специфічні об’єкти застави (літаки, судна, спеціальне обладнання та ін.) без достатньо кваліфікованої оцінки їх вартості і перспектив реалізації в випадках неповернення кредиту.

Потрібно здійснювати контроль за станом прийнятого в заставу майна, бо нерідко він здійснюється формально: нерегулярно проводяться перевірки на місцях його наявності, умов зберігання та стану якості, не пред’являються вимоги заставодавцям про необхідність підтвердження наявності предмету застави і здійснення його своєчасної переоцінки.

В результаті безконтрольності окремі позичальники реалізують передані в заставу цінності без відома банку, що призводить до втрати застави і неможливості використання банком своїх прав заставодержателя.

Як наслідок недостатнього аналізу стану і оцінки репутації гарантів та поручителів на стадії видачі кредиту, в період користування ним, стає дуже проблематичним стягнення коштів по гарантійних зобов’язаннях.

Враховуючи викладене, з метою удосконалення практики кредитних взаємовідносин з клієнтами в умовах підвищення кредитного ризику та забезпечення надійного захисту інтересів банку, ми вважаємо за необхідне посилити вимоги щодо правомірності прийняття рішень по видачі кредитів та оперативність прийняття рішень по видачі кредитів та оперативність прийняття заходів по їх погашенню, а саме:

1)                здійснювати постійний аналіз господарсько-фінасової діяльності позичальників, гарантів і поручителів з позицій можливості виконання ними своїх зобов’язань перед банком з врахуванням динаміки їх показників;

2)                враховуючи введення нового порядку оподаткування та зростання кредитного ризику, не допускати факти видачі кредитів некредитоспроможним позичальникам та без забезпечення; як це передбачено рішенням загальних зборів акціонерів;

3)                проводити обов’язкове страхування переданих в заставу цінностей з передбаченням, що заставодержатель має право отримати страхову компенсацію, в підтвердження цього вимагати надання страхових полісів;

4)                виконувати дотримання встановлених процедур, прийомки і оцінки забезпечення, а також оперативного контролю за його станом і ліквідністю;

5)                цільовим використанням кредиту та станом забезпечення його погашення в процесі виконання кредитних угод, з оформленням відповідної документації.

6)                вимагати від позичальників підтвердження наявності і достатності переданого банку забезпечення, враховувати проведену переоцінку, його оперативного до оформлення чи зміцнення при необхідності, а також дострокового повернення кредиту або його частини при не виконанні кредитних умов і угод по забезпеченню;

7)                посилення взаємодії економічної, юридичної служби банківської безпеки для підвищення результативності роботи по поверненню боргів, в тому числі шляхом оперативної і ефективної реалізації забезпечення;

8)                з метою підвищення рівня ліквідності забезпечення і своєчасного повернення кредитів не допускати практики формального підходу до вказаних процедур, а також перевищення встановлених повноважень при вирішенні кредитних питань;

9)                активізація роботи кредитних рад та комісій по стягненню простроченої заборгованості та посилення їх відповідальності та контролю за виконанням прийнятих рішень дасть змогу досягти конкретних результатів.

Запропоновані зміни можна запровадити лише при відповідному їх нормативному забезпеченні, тобто шляхом удосконалення діючого законодавства, що стосується деталізації пріоритетів форм забезпечення повернення наданих позичок через гарантії, надані самими позичальниками; резервування частини коштів комерційних банків в Національному банку та при звільненні їх від оподаткування. Інші наведені пропозиції стосуються удосконалення механізму реалізації закону «Про заставу», що може значно вплинути на зменшення імовірності несення збитків по наданим кредитам, гарантування прибутковості та збереження фінансової стабільності в майбутньому періоді.

Забезпечення прибуткової діяльності та підвищення рентабельності активів – одне з найактуальніших завдань українських банків. Збереження позитивних тенденцій їх розвитку, які відповідали б тенденціям розвою світової банківської системи та потребам вітчизняної економіки, можливе лише за умови нарощування обсягів кредитування реального сектору економіки, зокрема – шляхом використання нових банківських та інформаційних технологій з метою зниження вартості послуг і підвищення їх якості.

Впровадження розглянутої моделі ціноутворення у практику діяльності ЗАТ КБ «ПриватБанк» потребує розробки докладної бухгалтерської звітності за джерелами доходів і витрат, пов'язаних із обслуговуванням кожного великого клієнта. Вона має містити консолідовані дані (про позичальника, його дочірні підприємства, головних акціонерів, вище керівництво тощо), на основі чого можна з певною достовірністю передбачити, якою мірою збитки, пов'язані з обслуговуванням одних рахунків, можуть компенсуватися прибутком за іншими. Отже, всі три розглянуті вище моделі утворення ціни на кредит мають і переваги, і недоліки. Залежно від вибору кредитної стратегії вони можуть бути орієнтовані як на повне відшкодування витрат банку й досягнення беззбитковості його діяльності, так і на забезпечення конкурентоспроможності банківської установи, на індивідуалізацію її роботи з клієнтами. На мою думку, найперспективнішими є моделі, які дають змогу зменшувати тарифи або ставки за позичками і не призводять до загальних збитків, роблять кредити доступнішими й привабливішими для клієнтів банку.

Список використаної літератури

1.     Банківська енциклопедія. / Під ред. А.М. Мороза – К.: Ельтон, 1993. – 328 с.

2.     Банковское дело /Под ред. Лаврушина О.И. – М.: банковский и биржевой научно-консультационный центр, 1992. – 428 с.

3.     Галасюк В., Галасюк В. Незалежна експертна оцінка, як засіб забезпечення необхідного рівня ліквідності об’єктів застави // Вісник НБУ. – 1999. – 2. – с. 51–54.

4.     Энгслер П. Рыночная экономика для начинающих бизнесменов. – К.; 1992. – 120 с.

5.     Заржицький О., Левченко А. Застова як засіб забезпечення виконання зобов’язань. // Право України. – 1996. – 7. – с. 35–36.

6.     Івасів Б., Клапків М. Економічний зміст та форми страхування кредитів. // Вісник НБУ. – 1998. – 5. – с. 41–47.

7.     Кардаш О. Источник убытков. Кредиты и деятельность банков по обеспечению их возвратности. // Бизнес. – 1995. – 16 – с. 41.

8.     Коваленко В.В. Особливості кредитування підприємств і організацій в сучасних умовах // Фінанси України. – 1998. – 10. – с. 27 – 30.

9.     Колесников В.И. Банковское дело. – М.: Финансы и статистика, 1995. – 200 с.

10. Костюченко В. Формування резервів для покриття кредитних ризиків. // Вісник НБУ. – 1999. – 2. – с. 43–46.

11. Кредитование // Под ред. Гольцберга, Л.М. Хасан-Бек – К.: Торгово-издательское бюро. – 1994. – 316 с.

12. Куценко О. Резерви комерційного банку // Банківська справа. – 1998. – 4–5. – с. 36–39.

13. Методичні рекомендації щодо застосування комерційними банками Закону України «Про банкрутство», лист НБУ 20.06.97., №06–03/ 101.

14. Методичні рекомендації щодо застосування комерційними банками Закону України «Про заставу».

15. Ольшаный А.И. Банковское кредитование. М.: Финансы и статистика, 1996. – 203 с.

16. Операції комерційних банків / Р. Коцовська, В. Ричаківська. Л.: Центр Європи, 1997. – 289 с.

17. Основы банковского дела /Под ред. Мороза А.Н. – К.: Либра, 1994. – 330 с.

18. Павлодский Н.Н. Банковский кредит и способы его обеспечения. М.: Знание, 1994. – 79 с.

19. Панова Г.С. Кредитная политика коммерческого банка. М.: Аланс. – 1997. – 275 с.

20. Положення про проведення кредитної політики і фінансування капітальних вкладень в установах ПБ, затверджене Правлінням банку 16.06.95 р.

21. Порядок проведення банками операцій з векселями. (із змінами та доповненнями, внесеними постановою Правління НБУ №171 від 02.06.97 р. // Законодавчі і нормативні акти з банківської діяльності. –1997. – 9. – с. 1–30.

22. Про банки і банківську діяльність. Закон України. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – 25. – с. 220 – 252.

23. Про заставу. Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – 42. – с. 201–242.

24. Про кредитування. Положення НБУ, затверджене Постановою Правління НБУ №246 від 28.09.95 р. // Банківська справа. – 1996. – 2. – с. 58–61.

25. Про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків. Інструкція НБУ, затверджена Постановою Правління НБУ №141 від 14.04.98 р.

26. Про порядок формування і використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями комерційних банків. Положення НБУ, затверджене постановою Правління НБУ №122 від 27.03.98 р.

27. Ревун В.М. Проблеми функціонування комерційних банків // Вісник НБУ. – 1997. – 7. – с. 28–32.

28. Савлук М.І. Вступ до банківської справи. – К.: Лібра, 1998. – 344 с.

29. Старцев О.І. Застава – універсальний інструмент врегулювання майнових відносин // Юридичний вісник України. – 1998. – 29. – с. 15.

30. Таскі Г. Резерви на покриття можливих втрат за позиками і витрати на створення таких резервів: міжнародні аспекти // Вісник НБУ. – 1997. – 8. – с. 17–19.

31. Шибалкіна В. Оптимальні умови кредитування. // Банківська справа. – 1998. – 4. – с. 39–41.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6