Основи банківської справи

Основи банківської справи

·                     трансформація грошових коштів у позиковий капітал, який відіграє роль зовнішнього джерела фінансування капітальних вкладень у сфері матеріального виробництва і надання позик населенню, підприємствам та державі для покриття бюджетного дефіциту.

Таким чином, ринок позикового капіталу здійснює накопичення і розподіл грошового капіталу між сферами економіки.[3;4]

Сучасний рівень розвитку ринкової економіки вимагає не тільки накопичення і розподілу грошових ресурсів, але і їх руху та швидкого перерозподілу (без участі банківських установ) з метою спрямування коштів у більш привабливі галузі економіки. Ці функції бере на себе ринок цінних паперів, який об’єднує частину ринку позикового капіталу (а саме – ринок інструментів позики) і повністю ринок інструментів власності.

Відмінність між двома головними складовими фінансового ринку полягає в тому, що залучити кредитний капітал може будь-який суб’єкт економічної системи (населення і підприємства), а залучити грошові кошти за допомогою емісії цінних паперів може лише юридична особа. Це пов’язано з тим, що підприємства, маючи великі основні фонди, беруть на себе майнову відповідальність при здійсненні випуску акцій.[8;36-40]

Головними учасниками ринку цінних паперів виступають емітенти (юридичні особи), інвестори (юридичні і фізичні особи) та особи, які здійснюють професійну посередницьку діяльність по випуску та обігу цінних паперів.

Емітент – це юридична особа, яка здійснює випуск цінних паперів. Чинне законодавство України дозволяє практично всім підприємницьким структурам, які зареєстровані як юридичні особи, здійснювати випуск тих чи інших цінних паперів.

Інвестор – юридична або фізична особа, яка вкладає свої кошти в цінні папери. Найбільш масовим інвестором на будь-якому ринку цінних паперів є населення, яке, як правило, не має спеціальних знань та кваліфікації з питань фондового ринку. Без створення надійної системи захисту економічних прав та майнових інтересів інвесторів на ринку цінних паперів, у першу чергу громадян, неможливо забезпечити подальший розвиток фондового ринку.

Професійна діяльність на ринку цінних паперів – це підприємницька діяльність по перерозподілу фінансових ресурсів з допомогою цінних паперів і організаційному, інформаційному, технічному, консультаційному та іншому обслуговуванні випуску та обігу цінних паперів. Професійну діяльність, у тому числі посередницьку діяльність по випуску та обігу цінних паперів, здійснюють юридичні особи виключно на підставі спеціальних дозволів (ліцензій), які видаються у встановленому діючим законодавством порядку.

Основними інститутами на ринку цінних паперів виступають:

·                     фондові біржі та торговельно-інформаційні системи;

·                     депозитарно-клірингова система;

·                     інститут незалежних реєстраторів.

22. Інвестиційна діяльність комерційних банків

Згідно з законодавством інвестиції поділяються на:

1. Капітальні (придбання будівель, споруд, інших об'єктів нерухомості, інших основних фондів та нематеріальних активів).

2. Фінансові (придбання корпоративних прав, цінних паперів, деривативів та інших фінансових інструментів). У свою чергу, фінансові інвестиції розрізняються як:

• прямі інвестиції - передбачає внесення коштів чи майна до статутного фонду юридичної особи в обмін на корпоративні права, емітовані такою юридичною особою;

• портфельні інвестиції - придбання цінних паперів та інших фінансових активів за кошти на біржовому ринку;

3. Інвестиції під реінвестиції - здійснення капітальних чи фінансових інвестицій за рахунок прибутку, отриманого від інвестиційних операцій.

Цілі інвестиційної діяльності комерційного банку полягають у додержанні безпеки банківських коштів, забезпеченні їх диверсифікації, доходу та ліквідності.

Участь банків в інвестиційному процесі може здійснюватися за двома напрямами:

• за допомогою механізмів фондового ринку;

• за допомогою механізмів середнього та довгострокового кредитування.

Комерційні банки повинні в своїй інвестиційній діяльності мати тісний контакт з підприємствами. У випадку створення нового підприємства заснування його можливе за допомогою банківського капіталу як в рамках фінансово-промислових груп, так і поза ними. Фінансово-промисловими групами вважаються ті організації та структури, які утворюються шляхом об'єднання промислового і фінансового капіталів. В Україні банкам заборонено виступати в ролі головного підприємства згідно з Законом "Про фінансово-промислові групи".

Комерційний банк може брати участь у санації підприємства: він дає кошти підприємству, натомість одержує його цінні папери. Також можлива і передача державної частки капіталів підприємства в довірче управління банку, замість чого банк зобов'язується інвестувати певну суму коштів у це підприємство.

2. Довгострокове кредитування як форма участі банку в інвестиційному процесі.

За допомогою механізмів середнього та довгострокового кредитування комерційний банк може брати участь в інвестиційному процесі. Довгострокові кредити банку є однією з найпоширеніших форм цієї участі. На відміну від засновницьких операцій, використання банківського кредиту стимулює споживачів інвестицій ефективніше використовувати кошти, щоб забезпечити погашення кредиту та відсотків за його користування.

Призначенням довгострокового кредитування є впровадження прямих інвестиційних заходів, реалізації витрат на придбання елементів основного капіталу.

До об'єктів довгострокового кредитування відносяться:

• будівництво нових підприємств;

• реконструкція, технічне переозброєння і розширення підприємств;

• організація випуску нової продукції;

• придбання науково-технічної продукції, інтелектуальних цінностей та інших об'єктів власності;

• здійснення екологічних заходів.

Основними джерелами ресурсів для довгострокового кредитування можуть виступати власні кошти банку, державні кошти, а також залучені банком ресурси.

У процесі надання довгострокового кредиту потенційний позичальник, окрім стандартного переліку документів, має подати за узгодженням з банком такі матеріали:

• проектно-кошторисну документацію;

• основні техніко-економічні показники проекту;

• контракт на будівництво;

• документи на право землекористування;

• позитивне рішення екологічної експертизи;

• план технічного переозброєння.

Розрізняють такі типи проектного фінансування:

1. Без будь-якого регресу на позичальника: банк-кредитор бере на себе весь ризик, оцінюючи лише ймовірні доходи від проекту.

2. Без регресу на позичальника в період, що йде за впровадженням проекту в експлуатацію: підрядники гарантують оплату, дотримання кошторисної вартості проекту і за певних умов відшкодовують збитки, пов'язані із затримкою введення об'єкта в експлуатацію.

3. З повним регресом на позичальника: кредитор не бере на себе ризики, а надає кошти під гарантію організаторів проекту.

Згідно з чинним законодавством комерційні банки в Україні можуть поєднувати банківські, інвестиційні та страхові операції. Участь комерційних банків в інвестиційному процесі має як позитивні, так і негативні моменти.

До позитивних можна віднести наступні:

1. Допуск банків на фондовий ринок сприятиме конкуренції між його учасниками, що означає зменшення витрат емітентів та інвесторів.

2. Вкладення банком коштів у цінні папери диверсифікує його активи, що підвищує стабільність банку, а отже, і надійність збереження коштів вкладників.

3. Взаємопроникнення банківського та промислового капіталу покращує потік інформації, посилює конкурентоздатність банків та виробничого сектора. Володіючи акціями підприємства, банки отримують доступ до депозитів, а також мають вплив на підприємство у поверненості кредитів.

Проте є ряд негативних аспектів щодо участі комерційних банків в інвестиційному бізнесі:

1. Операції з цінними паперами є більш ризиковим видом діяльності, ніж банківська справа.

2. Збитки банків від зміни курсової вартості цінних паперів або невдалого їх розміщення при емісії цінних паперів можуть зашкодити інтересам банків, дестабілізувати банківську систему.

3. Наявність системи страхування депозитів зменшує самосвідомість банкірів.

4. Поєднання банківського та інвестиційного бізнесу здатне спричинити конфлікт інтересів між структурними підрозділами банку.

5. Занадто близькі відносини банку та підприємства внаслідок володіння банком пакетом акцій можуть спричинити ситуацію, коли в разі погіршення фінансового становища підприємства банк буде продовжувати його кредитування, щоб запобігти збиткам від зниження курсової вартості акцій.

Професійна діяльність на ринку цінних паперів - це підприємницька діяльність з перерозподілу фінансових ресурсів за допомогою цінних паперів й організаційного, інформаційного, технічного та іншого обслуговування випуску обігу цінних паперів, що є, як правило, виключним або переважним видом діяльності. Професійну діяльність на ринку цінних паперів здійснюють юридичні і фізичні особи тільки на підставі спеціальних дозволів (ліцензій), що видаються в порядку, встановленому чинним законодавством і нормативними документами Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку

Торгівля цінними паперами - це здійснення угод щодо цінних паперів, які передбачають оплату цінними паперами проти їх поставки новому власнику на підставі договорів доручення чи комісії за рахунок своїх клієнтів (брокерська діяльність), або від свого імені і за свій рахунок з метою перепродажу третім особам (дилерські чи комерційні операції).

Іншим видом діяльності комерційного банку на ринку цінних паперів є депозитарна, тобто діяльність з надання послуг щодо зберігання цінних паперів та обліку прав власності на цінні папери, а також обслуговування угод з цінними паперами. Вона може здійснюватися юридичними особами, що одержали в установленому порядку дозвіл Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку на здійснення депозитарної діяльності. Порядок видачі дозволу комерційним банкам на здійснення депозитарної діяльності затверджено Державною комісією з цінних паперів і фондового ринку 08.05.98 № 57.

Обслуговування обігу державних цінних паперів та депозитарна діяльність щодо державних цінних паперів здійснюється депозитарієм НБУ, який є складовою верхнього рівня Національної депозитарної системи України (Закон "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні").

Депозитарій НБУ здійснює такі види депозитарної діяльності:

• зберігання та обслуговування обігу державних цінних паперів та операцій емітента щодо випущених ним державних цінних паперів;

• кліринг і розрахунки за угодами щодо державних цінних паперів.

Власник цінних паперів чи особа, яка діє за його дорученням, що користуються послугами депозитарію зі зберігання цінних паперів та обліку прав власності на них, є його депонентами (клієнтами). Взаємовідносини між депозитарієм і депонентом регулюються договором, укладання якого не обумовлює перехід до депозитарію прав власності на цінні папери депонента.

Депозитарна діяльність поділяється на такі види:

• відповідальне зберігання та облік прав власності на цінні папери;

• депозитарні операції з цінними паперами, тобто комплекс облікових дій, результатом яких є зміна залишків на рахунку депо (депозитарного обліку);

• розрахунково-клірингові операції по угодах з цінними паперами, які укладаються на фондових біржах або в електронних торговельно-інформаційних мережах.

Комерційні банки можуть здійснювати діяльність з управління цінними паперами, тобто таку, що ведеться від свого імені за винагороду на підставі відповідного договору протягом терміну, визначеного стосовно управління переданими у володіння цінними паперами, які належать на правах власності іншій особі, в інтересах цієї особи або визначених цією особою третіх осіб.

У процесі здійснення професійної діяльності на ринку цінних ділерів комерційні банки можуть надавати послуги, які безпосередньо сприяють укладанню цивільно-правових угод з цінники паперами на біржовому та позабіржовому ринках цінних паперів.

23. Методи оцінки ефективності інвестицій

Оцінку фінансових інвестицій здійснюють аналогічно капітальним, шляхом зіставлення обсягу інвестиційних витрат, з одного боку, із сумою грошового потоку від здійснення такого інвестування, з іншого. Особливість такого зіставлення полягає в тому, що при фінансових інвестиціях у сумі грошових потоків відсутні амортизаційні відрахування. Отже, необхідно розглянути основні методи оцінки ефективності фінансових інвестицій, зокрема оцінки вартості облігацій та акцій. Оцінка привілейованих акцій. Власники привілейованих акцій регулярно одержують фіксовані дивіденди від компаній, які випускають акції. Вартість привілейованих акцій можна визначити дисконтуючи суму дивідендів за нескінчений період:

,

(8.11) де ДА – дисконтова на сума доходу від володіння привілейованою акцією; к – ставка дисконту; СД – річна сума дивідендів (постійний дивіденд). Це рівняння можна дати у вигляді формули: (8.12) Щоб купити акції тієї чи іншої корпорації, необхідно мати інформацію про її фінансовий стан. Такий аналіз здійснюють на основі таких показників: розмір чистого доходу, який припадає на одну акцію; коефіцієнт виплачуваності; коефіцієнт “ціна-дохід” (прибуток); коефіцієнт рентабельності акціонерного капіталу за чистим доходом. Розмір чистого доходу, який припадає на одну акцію складає різницю між чистим доходом та виплатами по облігаціях, поділену на кількість акцій, випущених в обіг.  Коефіцієнт виплачуваності дорівнює відношенню суми дивіденду на розмір чистого доходу, який припадає на одну а акцію, помножений на 100%. Коефіцієнт ”ціна – дохід” (прибуток) встановлює зв’язок між ціною акції та величиною чистого доходу (прибутку) корпорації, який припадає на одну акцію і розраховується як відношення ціни акції на дохід (прибуток) на одну акцію. Коефіцієнт рентабельності - акціонерного капіталу по чистому доходу – це показник, зворотний коефіцієнту ”ціна – дохід” (прибуток). Оцінка звичайних акцій з постійним приростом дивідендів. Дивіденди фірми можуть зростати щорічно постійними темпами. Ціну звичайних акцій з постійними темпами приросту дивідендів (особливо характерна така ситуація для країн з інфляційною економікою), причому щорічні темпи приросту розміру дивідендів однакові (що вважається нормальним явищем), можна визначити, якщо дисконтувати майбутні дивіденди за необхідною ставкою доходу:

 де р – щорічний темп приросту дивідендів на акцію. Але існує спеціальна формула Гордона (професор Майрон Дж. Гордон):

Оцінка облігацій. До придбання тих чи інших облігацій, інвестору необхідно з’ясувати, яка прибутковість облігації? і чи не за завищену ціну пропонується купити цю облігацію? Прибутковість облігації розраховується за формулою:

де r – прибутковість облігації: І – розмір процента, який сплачується по облігації у грошовому виразі; Н – номінальна вартість облігації; О – оплачувана вартість облігації; n – строк, на який продається облігація. Теперішня вартість облігації обчислюється за такою формулою: Ро = І х PVIFA + Н х PVIF, (8.15)  де PVIFA – процентний фактор теперішньої вартості анюїтету; PVIF – процентний фактор теперішньої вартості облігації.

24. Посередництво банків у фінансових розрахунках між імпортерами та експортерами

Обслуговування зовнішньоторговельних угод полягає у посередництві банку щодо фінансових розрахунків між експортерами та імпортерами. Посередництво банків у розрахунках здійснюється за допомогою кореспондентських зв’язків, тобто відкриття кореспондентських рахунків між банками двох країн - експортера та імпортера.

Комерційні банки надають своїм клієнтам ряд кредитів і послуг кредитного характеру на проведення операцій, пов'язаних з експортом та імпортом продукції. Банківське кредитування здійснюється у таких формах:

· акцепт векселів;

· видача гарантій;

· облік векселів;

· підтвердження акредитивів;

· кредитування по відкритому рахунку;

· видача позички в іноземній валюті під контракт і під заставу. Підтвердження акредитива застосовується як форма кредитування імпортера і виражається в тому, що банк, який обслуговує імпортера, повинен: або перевести в банк експортера на свій коррахунок суму коштів, зазначену в акредитиві; або якщо на цьому рахунку достатньо коштів для виконання акредитива, послати повідомлення оплатити акредитив зі свого коррахунку без додаткового переказу грошей. Підтвердження акредитива може проводити і банк експортера, але при цьому збільшуються витрати імпортера при розрахунках акредитивами. Кредитування по відкритому рахунку як форма кредитування експортно-імпортних операцій може надаватися як у розрізі міжбанківських, так і міжурядових відносин. У міжбанківських відносинах такий рахунок відкривається в комерційному банку, що обслуговує експортера. По цьому рахунку встановлюється ліміт кредитування або кредитна лінія, в межах яких здійснюються платежі експортеру. На цей же рахунок надходять платежі від імпортера. Дозволяється наявність дебетового сальдо по відкритому рахунку в межах ліміту і протягом певного періоду. При використанні ліміту оплата експортно-імпортних операцій не проводиться (подібно до контокорентного рахунку). Кредит під контракт на виробництво продукції для експорту видається і погашається у валюті. Умови надання кредиту: o наявність гарантії вітчизняного банку або гарантії зарубіжного ділового партнера; o наявність забезпечення. Як забезпечення по кредитах в іноземній валюті банк може приймати акредитиви або платіжні гарантії, виставлені іноземними банками-кореспондентами на користь позичальника чи його гаранта. Кредити видаються на звичайних комерційних умовах, однак з урахуванням валютного курсу, що складається на валютному ринку по вільно конвертованій валюті (ставку по іноземній валюті встановлюють поквартально)

Джерело погашення кредиту - виручка в іноземній валюті.

Для отримання кредиту позичальник подає до банку заяву, в

якій зазначається така інформація:

· мета, сума, термін кредиту;

· найменування і кількість товару, що купують, його вартість, країна придбання і валюта платежу (валюта, в якій товар оплачується), валюта ціни (валюта, в якій товар оцінюється);

· економічне обґрунтування кредиту;

· джерела погашення кредиту в іноземній валюті. 

До заяви додаються:

- гарантійний лист банку чи іноземного партнера; - техніко-економічне обгрунтування кредиту, включаючи кошторис витрат по кредитованому проекту і розрахунок окупності кредитованих витрат; - графік поставки імпортного товару; - розрахунок строків погашення кредиту і сплати процентів. Після розгляду документів укладається кредитний договір. Позичальник подає банку строкові зобов'язання, в яких обумовлюються суми і строки погашення кредиту. З позичкового рахунку оплачуються доручення клієнтів на проведення розрахунків з іноземними партнерами. Нарахування процентів починається з моменту виникнення позичкової заборгованості. Заходи впливу за несвоєчасну сплату процентів: - припинення подальшого кредитування в іноземній валюті;

- дострокове погашення кредиту;

- збільшення розміру плати за кредит;

- блокування валютного рахунку позичальника і гаранта.  У процесі кредитування клієнтів в іноземній валюті особлива увага приділяється техніко-економічному обґрунтуванню.

Воно має містити таку інформацію:

- терміни і графік проведення заходу;

- технологія реалізації валютної угоди;

- запланований обсяг іноземної валютної виручки;

- заплановані витрати, включаючи податки і мито; - витрати на погашення кредиту і сплату процентів;

- непередбачені витрати;

- передбачуваний обсяг доходів, за рахунок яких може бути погашений кредит.

Кредитування під заставу. Заставою можуть виступати грошові вимоги до покупців в іноземній валюті і сама іноземна валюта, яка є у позичальника.

25. Характеристика діяльності комерційних банків під час надання лізингових, факторингових, консалтингових, гарантійних і посередницьких послуг

Лізингові послуги це відносно нові, нетрадиційні види банківських послуг. Лізинг виник у 50-ті роки паралельно з розвитком системи прискорених амортизаційних відрахувань. Це господарська операція, що передбачає передачу лізингодавцем права користування матеріальними цінностями іншим суб'єктам господарювання (лізингоодержувачу). Лізинг також можна розглядати як довгострокову оренду, в якій наявні елементи кредитних відносин, а грошові та матеріальні потоки злиті в єдиний комплекс грошово-майнових відносин. І хоча зовні лізинг схожий на довгострокову оренду, однак повернення майна до свого юридичного власника при ньому не є обов'язковою умовою. 

Лізинг можна розглядати як різновид довгострокового кредиту, що надається в майновій формі і погашення якого здійснюється в розстрочку.

У лізинговій угоді беруть участь три сторони:

· постачальник, який є виробником об'єкта лізингу; · лізингодавець, який оплачує об'єкт лізингу і здає його в лізинг; · лізингоодержувач, той, хто отримує і використовує об'єкт лізингу.

Розрізняють такі види лізингу:

а) залежно від джерел придбання об'єкта лізингу: - прямий - коли лізингодавець купує майно у виробника і передає його в оренду;

- зворотний - власник продає майно лізингодавцю, а потім

бере його в оренду;

б) залежно від об'єкта лізингу:

- лізинг рухомого майна;

- лізинг нерухомого майна;

в) залежно від обслуговування:

- лізинг з обслуговуванням (надання лізингових послуг поєднується з наданням певних послуг, пов'язаних з утриманням і технічним обслуговуванням об'єкта лізингу); - пакетний лізинг - система надання в оренду об'єкта лізингу (будинок, магазин продаються у кредит, а обладнання - за лізинговою угодою);

г) залежно від ступеня окупності майна:

- лізинг з повною окупністю, коли протягом строку дії одного договору здійснюється повна виплата лізингодавцю вартості орендованого майна; - лізинг з неповною окупністю, коли протягом дії одного договору окупається тільки частина вартості орендованого майна; д) залежно від умов амортизації:

- лізинг з повною амортизацією і, відповідно, з повною виплатою вартості об'єкта лізингу;

- лізинг з неповною амортизацією і, значить, з частковою виплатою вартості.

Лізингова послуга виникає таким чином: на прохання клієнта банк купує майно (обладнання, транспортні засоби, обчислювальну техніку та інше) і приймає на себе практично всі зобов'язання власника: відповідальність за зберігання майна, внесення страхових платежів, сплату майнових податків. Клієнт, на прохання якого було придбано майно, укладає з банком угоду про оренду, в якій визначаються, разом з іншими умовами, розмір та періодичність орендної плати. До складу лізингового платежу включаються амортизаційні відрахування, плата за ресурси, лізингова маржа, премія за ризик. Розмір орендних платежів визначається на основі формули теперішньої вартості анюїтету. Теперішня вартість суми орендних платежів розраховується за формулою:

,

де:     ТВА - теперішня вартість орендних платежів;

А - сума орендного платежу, що регулярно сплачується (ануїтет);

 i - річна відсоткова ставка;

 n - кількість років;

m - кількість разів нарахування протягом року складного відсотка.

Якщо орендні платежі сплачуються в кінці кожного розрахункового періоду, то сума орендного платежу розраховується за формулою:

Якщо орендні платежі сплачуються в кінці кожного розрахункового періоду, причому перший платіж передбачається в момент підписання орендарем протоколу про приймання майна, то сума орендного платежу обраховується за формулою:

Вигоди лізингодавця від лізингової операції є такими: o отримання доходів; o забезпечення реалізації продукції і надання послуги, яка за інших умов була б невигідною або неможливою; o підвищення економічної ефективності зданого в оренду обладнання; o розширення клієнтури, зміцнення зв'язків з нею. Розмір процента, що сплачується за лізингові послуги, нижчий за процент, що сплачується за кредитом, тому клієнту більш вигідно користуватися лізингом, аніж брати кредит на придбання обладнання. Для лізингоодержувача існують переваги від лізингу: o 100% кредитування, що не вимагає негайного початку виплат; o як правило, лізинг отримати легше, ніж кредит; o поява доступу до сучасного обладнання, можливості оперативного оновлення виробництва, причому ризик старіння обладнання лягає на лізингодавця. У міжнародній банківській практиці значного поширення набув лізинг із залученням коштів. При здійсненні такої лізингової операції банк організовує отримання довгострокової позички в одного чи кількох кредиторів на суму до 80% вартості активів, що здаються в оренду. За організацію позички банк отримує від орендаря додаткову винагороду.

1. Придбання банком права вимоги у грошовій формі з поставки товарів або надання послуг з прийняттям ризику виконання такої вимоги та прийом платежів (факторинг) є банківською операцією, що здійснюється на комісійних засадах на договірній основі. 2.За договором факторингу банк бере на себе зобов'язання передати за плату кошти в розпорядження клієнта, а клієнт бере на себе зобов'язання відступити банкові грошову вимогу до третьої особи, що випливає з відносин клієнта з цією третьою особою. 3. Факторингові операції банків можуть супроводжуватися наданням клієнтам додаткових консультаційних та інформаційних послуг. 4.Договір факторингу є дійсним незалежно від угоди між клієнтом та його боржником про заборону або обмеження передавання грошової вимоги. 5.Загальні умови та порядок здійснення факторингових операцій визначаються Цивільним кодексом України, цим Кодексом, законом про банки і банківську діяльність, іншими законами, а також нормативно-правовими актами Національного банку України. 1. Одним із видів кредитних операцій банків є факторинг. Як випливає зі змісту ч. 1 коментованої статті, факторинг — це банківська операція, що здійснюється на комісійних засадах на договірній основі і полягає у придбанні банком права вимоги у грошовій формі з поставки товарів або надання послуг з прийняттям ризику виконання такої вимоги та прийом платежів. Прийняття ризику виконання такої вимоги означає, що суб'єкт господарювання, який відступив банку право грошової вимоги, не відповідає за невиконання цієї вимоги боржником, а отже, весь ризик невиконання і можливі при цьому фінансові втрати лягають на банк. Прийом платежів (згідно із Законом України «Про податок на додану вартість» — інкасація боргових вимог) — банківська послуга з отримання за дорученням клієнта коштів від боржника останнього в рахунок погашення його боргу або акцепту по векселях, чеках, інших розрахункових і товарних документах. Слід звернути увагу на основну відмінність факторингових операцій (послуг) від уступки вимоги, яка полягає в оплатному (як правило, у відсотках від суми простроченої заборгованості) характері здійснення факторингових операцій. їх оплатний характер дістає вияв також і в тому, що банк перераховує суб'єкту господарювання кошти у розмірі, зменшеному на відсоток від суми, яка буде сплачена банку покупцем-боржником. Уступка вимоги не передбачає ні оплатного придбання вимоги її набувачем у первісного кредитора, ні, відповідно, сплати винагороди первісним кредитором набувачеві вимоги. Ще одна відмінність факторингу від уступки вимоги полягає у можливості надання НБУ банку-фактору кредиту (строком на три місяці під 10 % річних) для проведення факторингових операцій, тобто для придбання права вимоги. Сторонами у договорі факторингу є фактор (банк) і клієнт. Фактором виступає банк або інша фінансова установа, яка може здійснювати подібну фінансову послугу. Як випливає із ст.о 1079 ЦК, договір факторингу відноситься до підприємницьких (господарських) договорів, а його сторонами є суб'єкти підприємницької господарської діяльності. У міжнародній торгівлі факторинг розглядається як послуга з отримання купівельної ціни за товар, в рамках якої фактор (фінансовий агент) звільняє експортера від стягнення вартості товару з іноземного покупця, надаючи йому можливість зосередити увагу на продажу і маркетингу своїх товарів. 2. За договором факторингу банк бере на себе зобов'язання передати за плату кошти в розпорядження клієнта, а клієнт зобов'язується відступити банку грошову вимогу до третьої особи, що випливає з відносин клієнта з цією третьою особою. Більш повне визначення договору факторингу містить ч. 1 ст. 1077 ЦК, згідно з якою за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Згідно із ст. 1078 ЦК предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. 3. Факторингові операції банків можуть супроводжуватися наданням клієнтам додаткових консультаційних та інформаційних послуг. Як встановлено ч. 2 ст. 1077 ЦК, зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Отже, консультаційні та інформаційні послуги фактора мають стосуватися факторингових операцій. 4. Договір факторингу є дійсним незалежно від угоди між клієнтом та його боржником про заборону або обмеження передавання грошової вимоги. У такому разі клієнт не звільняється від зобов'язань або відповідальності перед боржником у зв'язку з порушенням клієнтом умови про заборону або обмеження відступлення права грошової вимоги (абз. 2 ч. 1 ст. 1080 ЦК).

Місце і роль консалтингових організацій в забезпечені розвитку підприємства визначається насамперед природою самого консалтингу.

Для вияснення цієї природи, в першу чергу, необхідно розуміти принципову різницю між консультуванням і консалтингом. Необхідно бачити, що консультування як навчання і допомога порадами, а консалтинг виступає, як допомога у вирішені проблеми замовника. Тобто, консалтинг виступає як комплексна послуга по проведенню діагностики і лікуванню процесу. На практиці це передбачає наступні етапи:

-    збір загальної інформації про бізнес (інструментарій: опитування, аналіз звітів, планів та прогнозів; порівняння) ;

-    виявлення симптомів ускладнень (інструментарій: експрес-діагностика, порівняння та аналіз поточних та базових даних);

-    вияснення проблем, тобто основних слабостей, які викликають симптоми і підривають ефективність бізнесу (інструментарій: узагальнення даних аналізу та синтезу);

-    пошук альтернативних рішень, які ведуть до подолання проблем і супутніх до них симптомів (інструментарій: узагальнення, регулювання, моделювання проблематики);

-    розробка і застосування рекомендацій для покращення ситуації.

Посередницькі послуги - це послуги, у наданні яких бере участь третя сторона, що виступає посередником між замовником і виконавцем. Серед посередницьких послуг, що надаються комерційними банками, найбільш поширеними є: посередництво в отриманні клієнтом позички, посередництво в операціях з цінними паперами, валютою, майном. Перший вид послуг надається банком тоді, коли банк неспроможний задовольнити кредитну заявку клієнта. Така ситуація може виникнути у випадку перевищення потрібної суми над встановленим лімітом кредитування. Посередницькі послуги в операціях з цінними паперами, валютою, майном здійснюються на основі доручення від клієнта. Гарантійні послуги полягають у зобов'язанні банку виплатити суму боргу свого клієнта, якщо останній не зможе (не захоче) виконати свої зобов'язання. До цієї групи операцій належать: гарантії повернення кредиту, гарантії відшкодування збитків, що випливають з невиконання клієнтом умов контракту. Плата за надання гарантійних послуг - це комісія. Банківські гарантії, особливо відомих своєю платоспроможністю банків, фактично означають доступ клієнта до кредиту. Консультаційні послуги для клієнтів комерційні банки надають з питань економічного (фінансового) аналізу і бухгалтерського обліку, звітності, оподаткування, аналізу фінансово-господарської діяльності, аналізу платоспроможності господарських партнерів клієнта; організації емісії та вторинного обігу цінних паперів; вибору напрямів інвестування коштів тощо. Як правило, цей вид послуг перебуває в тісному контакті з іншими операціями, а саме: кредитними, лізинговими та іншими. Плата за консультацію враховується у складі плати за основний вид операції, що супроводжується консультацією.  Комерційні банки, володіючи сучасними засобами телекомунікацій та електронно-обчислювальної техніки, завжди мають різноманітну інформацію, що дозволяє їм займатися інформаційною діяльністю, зокрема:

· одержанням інформації;

· використанням інформації;

· поширенням інформації;

· зберіганням інформації.

За режимом доступу інформація поділяється на: обмежену та відкриту доступ до якої забезпечується шляхом публікації в офіційних друкованих виданнях).

26. Розрахункові та касові послуги комерційних банків

Касові операції банку полягають в тому, що вони здійснюють прийом від клієнтів готівки, її видачу з кас банків, а також організацію обігу готівки між клієнтом і банком.  Комерційні банки виконують касові операції, додержуючись таких принципів:  · усі суб'єкти господарської діяльності зобов'язані зберігати свої кошти на рахунках у банку;  · суб'єкти господарської діяльності, які мають готівкові кошти, зберігають їх у касі в межах ліміту, встановленого комерційним банком. Сума готівки, що перевищує ліміт, повинна бути здана в банк і зарахована на поточний рахунок протягом трьох днів, враховуючи день отримання;  · витрачання готівки суб'єктами господарювання здійснюється за цільовим призначенням.  Касові операції регламентуються Інструкціями НБУ № 1, № 4, а також Положенням про порядок ведення касових операцій у національній валюті в Україні (затверджено постановою НБУ 13.10.97 № 334).  Порядок ведення касових операцій у національній валюті в Україні поширюється на підприємства незалежно від форм власності і виду діяльності та їх відокремлені підрозділи, а також на фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності. Це Положення стосується як резидентів, так і нерезидентів за деяким винятком. Підприємства та індивідуальні підприємці, що мають поточні рахунки в банку, зобов'язані зберігати свої кошти в установах банку. Готівка може бути одержана ними з власних рахунків у межах наявних на них коштів та на цілі, визначені у грошовому чеку.  Кошти на виплати, пов'язані з оплатою праці та виплатою дивідендів (доходу), всі підприємства та індивідуальні підприємці мають одержувати виключно з кас банків. При цьому ними повинна забезпечуватись систематична і повна сплата податків та обов'язкових платежів до державних цільових фондів. Підприємства, що мають готівкову виручку, зобов'язані здавати її до банку для зарахування на їх рахунки.  Здавання виручки може здійснюватися шляхом:  а) безпосередньої передачі коштів самим клієнтом до кас установ банку, які можуть бути денними і вечірніми;  б) інкасації виручки інкасаторським апаратом НБУ або комерційних банків;  в) здачі готівки на підприємство зв'язку і подальшим переказом її на поточні рахунки підприємств.  Як було зазначено вище, підприємствам дозволяється тримати готівку у своїй касі в межах встановлених лімітів залишку готівки. Такі ліміти встановлюються банком усім підприємствам, які мають рахунки в банку і здійснюють операції з готівкою, щорічно протягом першого кварталу. Ліміт регламентує залишки готівки в касі на кінець робочого дня.  Колективні сільськогосподарські підприємства, колгоспи, селянські спілки самостійно визначають розміри готівки, що може постійно знаходитися в їх касах, з відповідним повідомленням банку, що їх обслуговує.  Готівка, видана під звіт на відрядження, але не витрачена, має бути повернена до каси підприємства не пізніше трьох робочих днів після закінчення відрядження, а готівка, видана на будь-які інші цілі, - десяти робочих днів з дня видачі її під звіт і здана до каси банку не пізніше наступного дня.  У разі неповернення у зазначений строк готівка, починаючи з наступного дня, включається до суми фактичного залишку готівки в касі на кінець дня, і одержана сума порівнюється із встановленим лімітом залишку готівки в касі.  Приймання готівки касами підприємств проводиться за прибутковими касовими ордерами, видача - за видатковими касовими ордерами або належно оформленими платіжними (розрахунково-платіжними) відомостями.  Прибуткові касові ордери або видаткові документи реєструються бухгалтерією в журналі реєстрації прибуткових і видаткових касових документів. Усі надходження і видачі готівки в національній валюті підприємства обліковують у касовій книзі, відділення зв'язку - у касовому щоденнику. Підприємства торгівлі, громадського харчування та сфери послуг здійснення розрахунків з населенням проводять із застосуванням електронних контрольно-касових апаратів або товарно-касових книг.  Кожне підприємство, що має касу, веде одну касову книгу, аркуші якої мають бути пронумеровані, прошнуровані й опечатані сургучною або мастиковою печаткою.  Записи в касову книгу виконуються касиром відразу після одержання або видачі грошей за кожним прибутковим касовим ордером чи видатковим документом. В кінці кожного робочого дня касир підбиває підсумки операцій за день, виводить залишок грошей у касі на наступне число і передає до бухгалтерії другий відривний аркуш (копію записів у касовій книзі за день) з прибутковими і видатковими документами під розписку в касовій книзі. Контроль за правильним веденням касової книги покладається на головного бухгалтера підприємства.  Видача грошей з каси, не підтверджена розпискою одержувача у видатковому документі, як вмотивування залишку готівки в касі не приймається. Ця сума вважається нестачею і стягується з касира. Готівка, не виправдана прибутковими касовими ордерами, вважається надлишком каси і зараховується у дохід підприємства.  Підприємства торгівлі та сфери обслуговування населення при здійсненні касових операцій з готівкою для нормальної роботи (видачі здачі громадянам) повинні забезпечувати постійну наявність у своїх касах розмінної монети різних номіналів (у розмірі не менше 10% від суми встановленого ліміту залишку готівки в касі).  За порушення діючої практики обігу готівки застосовуються санкції, визначені Указом Президента України "Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки":  o для підприємств - за перевищення встановлених лімітів залишку готівки в касах стягується штраф у двократному розмірі сум, що перевищують ліміт каси;  o за неоприбуткування або неповне оприбуткування - у п'ятикратному розмірі неоприбуткованої суми;  o для комерційних банків - за невстановлення лімітів залишків кас у п'ятидесятикратному розмірі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за кожний випадок.  Комерційні банки займаються прогнозуванням касових оборотів готівки, яка проходить через каси банку. З цією метою всі підприємства подають до комерційного банку, як правило, за 60 днів до початку планового кварталу заявку-розрахунок. У цій заявці показуються касові обороти підприємства по надходженню і видатках готівки з кас підприємств на плановий квартал, а також фактичні дані за відповідний квартал минулого року.  Відомості подаються в розрізі встановлених НБУ джерел надходжень готівки, а також напрямів її витрачання.  Щоб задовольнити потреби клієнтів у готівкових грошах, у касі банку повинна підтримуватися оптимальна сума готівки. Коли сума готівки завищена, банк несе додаткові витрати, тому що ці кошти не працюють і не приносять прибутку. Якщо ж сума готівки менша за потрібну, то це позначається на ліквідності банку.  Основні джерела надходження готівки в касу банку - це торгова виручка.  Основне джерело відтоку готівки з каси банку - це видача грошей на заробітну плату.  Приплив і відтік готівки здійснюються нерівномірно, що змушує банки прогнозувати ці процеси.  Якщо очікується перевищення витоку готівки над її надходженням, то комерційний банк може отримати готівку від НБУ. Для цього він подає заявку в НБУ за три дні. Дозвіл на підкріплення операційної каси, який дає регіональне управління НБУ, дійсний чотири дні. Банки отримують готівку по чеку. Сума готівки, отримана комерційним банком по чеку, списується з його коррахунку. НБУ стягує плату за касове обслуговування комерційних банків у розмірі 1%.  Якщо в комерційному банку є надлишок готівки, то він з дозволу НБУ може реалізувати її іншому банку. Операція з продажу готівки проходить по коррахунках обох банків у НБУ. В інших випадках надлишок готівки зараховується на коррахунок комерційного банку в НБУ.  Касові операції банків трудомісткі і витратні, тому за надання послуг, пов'язаних з касовим обслуговуванням, банки, як правило, стягують плату зі своїх клієнтів згідно з договором на розрахунково-касове обслуговування клієнтів.

27. Фінансова стійкість комерційного банку та її показники

Финансовая устойчивость – это такое состояние финансовых ресурсов предприятия, их распределение и использование, которое обеспечивает развитие производства (и услуг) на основе роста прибыли и капитала при сохранении платежеспособности и кредитоспособности в условиях допустимого уровня риска; параметр положения компании, то есть позиция компании по вопросам соотношения активов и пассивов в течение определенного периода времени.

Все аспекты и сферы деятельности коммерческих банков объединяются единой стратегией управления банковским делом, цель которой – достижение доходности и ликвидности. Это интегрированные критерии оценки эффективности и надежности работы коммерческих банков, зависящие как от проводимой ими политики, связанной с привлечением денежных ресурсов, так и от политики прибыльного размещения банковских средств, в сферах кредитно – инвестиционных систем. Эти две стороны деятельности коммерческих банков взаимосвязанные, взаимозависимые, но и в тоже время и взаимоисключающие. Важная экономическая роль коммерческих банков существенно расширила сферу их деятельности. Они выполняют следующие основные функции:

-мобилизацию временно свободных денежных средств и превращение их в капитал;

-кредитование предприятий, государства и населения;

-выпуск кредитных орудий обращения (кредитных денег);

-осуществление расчетов и платежей в хозяйстве;

-эмиссионно-учредительскую деятельность;

-консультирование, предоставление экономической и финансовой

информации.

На современном этапе деятельности коммерческих банков, наблюдается тенденция к универсализации, что объясняется влиянием конкуренции. Для повышения эффективности банковской деятельности, банковское законодательство промышленно-развитых стран стимулирует конкуренцию, создавая равные условия для деятельности различных кредитных учреждений. В рамках данной тенденции изменяется концепция взаимоотношений банков с клиентами, создаются принципиально новые направления банковского дела.

Это выражается, не только в увеличении числа предлагаемых клиентам услуг, но и в качественном изменении структуры операций, снижении удельного веса ссудосберегательных операций и увеличении объемов операций с ценными бумагами.

В последнее время в банковской практике появились операции, связанные со страхованием: предоставление клиентам гарантии погашения задолженности, увеличение суммы вклада при болезни или несчастном случае, мобилизация денежных средств путем продажи страховых полисов населению. Банки - функционирующие страховые компании, что оказывается выгодным как для банков, получающих стабильно прибыльные страховые компании, так и для страховых компаний, которым предоставляется возможность использовать широкую сеть банковских филиалов и отделений на территории своей страны и за рубежом. Таким образом, в современных условиях продолжается развитие тенденции расширения функций коммерческих банков, которые для улучшения банковской ликвидности, получения доходов, занятия позиций на рынке, развивают нехарактерные ранее для банков операции и услуги.

28. Методи оцінки і мінімізації банківських ризиків

У регулятивній діяльності Національного банку, зокрема стосовно кредитних ризиків, можна виділити кілька основних напрямів.

Обмеження доступу на ринок.

Методологічна база.

Економічні нормативи.

Резервування.

Нагляд за ефективністю управління кредитними ризиками.

Однією з найризикованіших операцій комерційного банку є кредитування Це пояснюється як самою природою кредиту, так і тим, що ця операція посідає чільне місце в балансах більшості комерційних банків. У здійсненні кредитних операцій банк стикається з кредитним ризиком, тобто з ризиком несплати позичальником основного боргу і процентів.

Виникнення проблемних кредитів обумовлено багатьма чинниками, зокрема такими:

1. Чинниками, які не можуть контролюватися банком і знаходяться поза сферою його діяльності:

·                     погіршенням макроекономічної кон'юнктури та ділової активності у тих галузях, де клієнтом здійснюються ділові операції;

·                     негативною (для боржника) зміною економічного законодавства.

2.Помилками керівництва підприємства, яке звернулося за позикою.

3.Чинниками, зумовленими некваліфікованою роботою банківських спеціалістів:

·                     порушенням основних принципів кредитування, визначених у положенні "Про кредитування", збільшенням у кредитному портфелі пролонгованих, прострочених та безнадійних позик;

·                     недостатнім аналізом фінансового стану позичальника;

·                     відсутністю аналізу кредитного портфеля з боку керівників комерційних банків, що призводить до концентрації ресурсів у одного позичальника;

·                     наданням кредитів, оформлених невідповідне до стандартів;

·                     низьким юридичним рівнем угод (відсутністю пунктів щодо регулювання процентних ставок, санкцій у разі нецільового використання позик і т. ін.);

·                     порушенням вимог положення "Про кредитування" у частині оформлення кредитних справ позичальників;

·                     недотриманням Закону України "Про заставу" (угоди нотаріально не засвідчені, без страхування заставного майна, прийняття майна тільки на суму виданих позик без урахування процентів кредиту, брак опису заставного майна);

·                     порушенням тимчасових вказівок стосовно використання плану рахунків бухгалтерського обліку банків України в частині використання балансових рахунків щодо проведення кредитних операцій (несвоєчасним відрахуванням простроченої і пролонгованої заборгованості на відповідний рахунок);

·                     у більшості випадків комерційні банки не перевіряють цільового використання позик.

Все це вимагає від менеджерів банку розробки виваженої кредитної політики, а стратегія ризику має бути її невід’ємною складовою у кожному комерційному банку.

Але для того, щоб розробляти цю стратегію розгляньмо саме поняття ризику.

У будь-якій господарській діяльності завжди існує небезпека втрат, що випливає зі специфіки господарських операцій. Небезпека таких утрат являє собою комерційний ризик. Комерційний ризик означає непевність у можливому результаті і його невизначеність. Складовою частиною комерційних ризиків є фінансові ризики, пов'язані з імовірністю втрат яких-небудь грошових чи сум їх недоодержанням.

У загальному випадку до ризиків по довільних банківських операціях відносять кредитний, процентний, валютний, портфельний ризики і ризик упущеної фінансової вигоди.

Усі перераховані ризики взаємозалежні. Очевидно, що кредитний ризик може призвести до ризику ліквідності і неплатоспроможності банку, а також до ризику, пов'язаному з нездатністю банку відшкодовувати адміністративно-господарські витрати.

Управління кредитним ризиком — важлива складова стратегії і тактики розвитку будь-якої фінансово-кредитної установи. Для українських банків ця діяльність набуває особливого значення. оскільки їхні кредитні портфелі почасти характеризуються високим рівнем простроченої, пролонгованої і безнадійної заборгованості, надмірною концентрацією кредитного ризику.

29. Характеристика державного регулювання банківської діяльності

Нормальне функціонування банківської системи України, налагодження ефективної банківської діяльності багато в чому залежить від організації банківського регулювання і нагляду. Головною метою банківського регулювання і нагляду є забезпечення безпеки та фінансової стабільності банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів.

Державне регулювання діяльності банків здійснюється Національним банком України у таких формах:

I. Адміністративне регулювання:

1) реєстрація банків і ліцензування їх діяльності;

2) встановлення вимог та обмежень щодо діяльності банків;

3) застосування санкцій адміністративного чи фінансового характеру;

4) нагляд за діяльністю банків;

5) надання рекомендацій щодо діяльності банків.

II. Індикативне регулювання:

1) встановлення обов'язкових економічних нормативів;

2) визначення норм обов'язкових резервів для банків;

3) встановлення норм відрахувань до резервів на покриття ризиків від активних банківських операцій;

4) визначення процентної політики;

5) рефінансування банків;

6) кореспондентських відносин;

7) управління золотовалютними резервами, включаючи валютні інтервенції;

8) операцій з цінними паперами на відкритому ринку;

9) імпорту та експорту капіталу.

Мета, організація, підстави та обсяг нагляду.

Метою банківського нагляду є стабільність банківської системи та захист інтересів вкладників і кредиторів банку щодо безпеки зберігання коштів клієнтів на банківських рахунках.

Наглядова діяльність Національного банку України охоплює всі банки, їх підрозділи, афілійованих та споріднених осіб банків на території України та за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а також інших юридичних та фізичних осіб у частині дотримання вимог цього Закону щодо здійснення банківської діяльності.

При здійсненні банківського нагляду Національний банк України має право вимагати від банків та їх керівників усунення порушень банківського законодавства, виконання нормативно-правових актів Національного банку України для уникнення або подолання небажаних наслідків, що можуть поставити під загрозу безпеку коштів, довірених таким банкам, або завдати шкоди належному веденню банківської діяльності.

У разі відкликання у банку банківської ліцензії Національний банк України повідомляє про це відповідні органи інших держав, в яких банк мав філії або кореспондентські та інші рахунки.

Національний банк України здійснює банківський нагляд на індивідуальній та консолідованій основі і застосовує заходи впливу за порушення вимог законодавства щодо банківської діяльності.

У разі розгляду Національним банком України питань щодо застосування заходів впливу до конкретного банку для надання пояснень запрошується голова правління (ради директорів) або голова спостережної ради цього банку, за винятком випадків призначення тимчасового адміністратора або відкликання ліцензії банку і призначення ліквідатора.

При здійсненні нагляду за установами, що ведуть банківську діяльність в інших державах, Національний банк України співпрацює з відповідними органами цих держав. Повідомлення, надіслане відповідними органами інших держав, може використовуватися тільки в таких цілях:

- для перевірки ліцензії установи на право ведення діяльності;

- для перевірки права на здійснення банківської діяльності.

30. Роль і місце НБУ у банківській системі країни

Центральний банк регулює пропозицію грошей у національній економіці, або, інакше кажучи, проводить монетарну політику за допомогою знарядь прямого та непрямого регулювання. Основними знаряддями прямого регулювання пропозиції грошей, які здебільшого використовуються у країнах з перехідною економікою та тих, що розвиваються, є обмеження обсягів кредитів, що надаються певним галузям; пряме регулювання процентної ставки; обмеження величини кредитів для окремих банків. Ці знаряддя ефективно спрацьовують лише у короткостроковому періоді: вони дають змогу не допускати надмірного створення банками грошей.

Однак тривале застосування інструментів прямого регулювання пропозиції грошей справляє несприятливі впливи на розвиток національної економіки: зменшується рівень конкуренції між банками, підривається посередницька функція банків, спотворюється структура наданих банками кредитів тощо. Тому у розвинутій ринковій економіці застосовують головно знаряддя непрямого регулювання пропозиції грошей, до яких належать операції на відкритому ринку, зміна облікової процентної ставки, зміна норми резервування.

Застосування непрямих знарядь монетарної політики передбачає наявність розвинутого грошового ринку, їхня перевага полягає в тому, що вони дають банкам змогу розподіляти кредитні ресурси відповідно до потреб ринку. Використовуючи знаряддя непрямого регулювання грошового обігу, центральний банк не має безпосереднього контролю над пропозицією грошей, оскільки вона містить депозити, які створюють комерційні банки. Непрямі знаряддя коригують величину пропозиції грошей, впливаючи на надлишкові резерви або грошовий мультиплікатор.

Центральний банк контролює обсяг позичених у нього комерційними банками коштів через облікову ставку. Зниження облікової ставки заохочує комерційні банки до отримання додаткових резервів через позики у центрального банку. Кредити комерційних банків на основі цих позик збільшують пропозицію грошей. Підвищення облікової ставки знеохочує дисконтні позики і, отже, стримує збільшення пропозиції грошей у національній економіці.

Центральний банк використовує знаряддя монетарної політики для стабілізації національної види монетарної економіки, зокрема для досягнення таких цілей: політики: 1) економічне зростання; 2) високий рівень зайнятості; 3) стабільний рівень цін; 4) стабільність на фінансових ринках; 5) стабільність процентних ставок; 6) стабільний курс національної валюти.

Хоча багато із цілей монетарної політики збігаються (наприклад, висока зайнятість поєднується із економічним зростанням), але окремі суперечать одні одним. Так, досягнення стабільного рівня цін часто не відповідає таким цілям, як стабільність процентних ставок і високий рівень зайнятості у короткостроковому періоді. Річ у тім, що коли національна економіка перебуває у фазі піднесення і безробіття зменшується, то процентні ставки та інфляція можуть піднестися. Якщо, наприклад, центральний банк хоче не допустити зростання процентних ставок і купуватиме державні облігації, що підвищуватиме ціни на них і знижуватиме процентні ставки, то пропозиція грошей збільшуватиметься і темпи інфляції зростатимуть. З іншого боку, якщо центральний банк уповільнить зростання грошей, щоб стримати темпи зростання цін, то у короткостроковому періоді і процентні ставки, і безробіття можуть зрости. Отже, він має вибирати між протилежними речами.

Однак центральний банк не може прямо досягти поставлених цілей: наприклад, підвищити рівень зайнятості чи знизити темпи інфляції. Він має три основні знаряддя, використання яких може відчутно вплинути на національну економіку. У конкретній ситуації центральний банк вибирає набір змінних, певного рівня яких потрібно досягти, щоб реалізувати поставлені цілі. Їх називають проміжними змінними, або проміжними завданнями; до них належать грошові агрегати (М1 чи М2) та короткострокові та довгострокові процентні ставки, які прямо пов'язані з рівнем зайнятості та цін.

Проте центральний банк не може прямо впливати і на проміжні змінні за допомогою своїх трьох знарядь монетарної політики. Тому він вибирає ще конкретніший набір змінних, які називають поточними змінними, або поточними завданнями. До них належать грошові агрегати (грошова база) і агрегати резервів (наприклад, власні резерви, що становлять різницю між резервами та дисконтними позиками), а також процентні ставки (наприклад, ставка на векселі скарбниці).

31. Економічні та адміністративні методи впливу НБУ на комерційні банки

Вирізняють три основні види економічних методів регулювання: податкові, нормативні (коли розміри обмежень або пільг, що водяться, пов’язані з кількісними характеристиками операцій, які регулюються) і коригуючи (їм притаманні гнучкість та оперативність, можливість стимулюючого впливу залежно від ситуації). Для центрального банку держави оптимальними є нормативні та коригуючи методи, для фінансових органів - податкові. Методи регулювання використовуються при застосуванні тих чи інших видів державного регулювання банківської діяльності. В економічній літературі зустрічаються різноманітні критерії класифікації видів регулювання діяльності комерційних банків. Вплив Центробанку на діяльність комерційних банків здійснюється по наступним основним напрямках: Створення загальних законодавчих, виконавчих, судових умов, що дозволяють комерційним банкам реалізувати свої економічні інтереси. Проведення мір грошово-кредитного регулювання, що роблять вплив на обсяг і структуру грошової маси в обороті через зміну розмірів ресурсів комерційних банків, що можуть бути використані для кредитних вкладень в економіку. Встановлення економічних нормативів і нагляд за їхнім дотриманням з метою забезпечення ліквідності банківських балансів. Вплив Центробанку на діяльність комерційних банків може здійснюватися методами, що носять як сугубо економічний (непрямий), так і економіко-адміністративний (прямий).  Превентивні заходи застосовуються для уникнення тієї чи іншої економічної ситуації (наприклад кризи неплатежів тощо). До цих заходів зокрема належать:

- вимоги щодо розміру та структури власного капіталу; - вимоги щодо ліквідності банку; - диверсифікація банківських знаків (максимальний розмір позики на одного позичальника та інші види диверсифікації) - обмеження виконуваних операцій.  Для зниження ризику функціонування можуть бути встановленні обмеження на деякі види діяльності комерційних банків або на окремі види активних операцій.  Так, доволі часто обмежується право банків на безпосереднє володіння нерухомістю у зв’язку з високим ризиком та низьким рівнем її ліквідності. У деяких країнах (наприклад у США) банкам не дозволяється мати цінні папери підприємств, вартість яких зазнає великих коливань. Також існують обмеження прав гарантування на розміщення окремих цінних паперів або на надання кредитів особам, які мають доступ до конфіденційної інформації(інсайдерам).  Фактична дія превентивних заходів реалізується шляхом затвердження обов’язкових до виконання норм. У свою чергу норми поділяються на функціональні та інституційні і призначені для регулювання ризиків за операціями комерційних банків. Інституційні норми відображаються у відносних величинах, які регулюють в основному організаційні питання, визначення цілей кредитування, операційну діяльність, порядок проведення ревізій тощо. На відміну від інституційних, функціональні норми мають визначене цифрове значення і можуть мати загальний або селективний характер. Загальні методи, є переважно непрямими, що стосуються кредитного ринку в цілому. Селективні - спрямовані на конкретні види кредиту (визначаються коефіцієнти ризику за окремими операціями банку). Їхнє призначення пов'язане з розширенням приватних задач (скажемо, обмеження видачі деяким банкам позичок чи видачі окремих видів останніх). Селективні методи відносяться до прямих способів регулювання діяльності комерційних банків. Найбільш популярні з загальних методів впливу, застосовувані в закордонній банківській практиці:

- облікова ( дисконтна ) політика;

- операції на відкритому ринку;

- зміна норм обов'язкових резервів банків.

Ці методи використовуються й у практиці діяльності НБУ. Протекційні заходи вживають для захисту від уже існуючої (загрозливої для банку) ситуації, яка може спричинити неплатоспроможність, збитки, банкрутство. Тобто за допомогою цих заходів здійснюється захист банків та їх клієнтів від можливих наслідків фінансових ускладнень. До протекційних заходів належать:  створення та функціонування фонду гарантування вкладів фізичних осіб формування комерційними банками резерву для:

- відшкодування можливих втрат за позичками та іншими активами; - рефінансування комерційних банків центральним банком; - цільова допомога інших державних органів тощо. Спеціальними проекційними заходами передбачається використання різних видів резервних фондів або інших коштів цільового призначення. Залежно від окремого банку і конкретної ситуації можуть застосовуватися так звані договірні дії, зокрема підтримка регулюючими органами окремих банківських установ у вигляді рефінансування, надання гарантій, купівлі акцій тощо. Два зазначені вище способи регулювання банківської діяльності, безперечно тісно пов’язані між собою: протекційні заходи підвищують довіру вкладників до банківської системи, впливають на стабільність макроекономічних показників господарської діяльності; превентивні – забезпечують ефективність перших.

32. Регулювання норм обов’язкового резервування

Механізм використання резервних вимог характеризується цілою низкою параметрів, основні з яких: - порядок визначення норми обов'язкових резервних вимог; - база, що використовується для обчислення обов'язкових резервів; - банківські активи, які НБУ дозволяє використовувати для задоволення резервних вимог; - величина норми резервування та критерії її диференціації; - розрахунковий період дотримання резервних вимог і порядок регулювання резервних вимог. Комерційні банки України зобов'язані формувати резерви на будь-які залучені кошти незалежно від джерел і строків залучення валюти. Резерви формуються лише у національній валюті за єдиною процентною ставкою. НБУ відмовився від практики зарахування певних активів банку у якості виконання норми резервування. Сума залишків залучених коштів для розрахунку обов'язкових резервів визначається за формулою середньоарифметичної за звітний період.  Якщо фактична середньоарифметична сума залишку коштів на кореспондентському рахунку КБ за звітний період буде меншою від середньоарифметичної суми залучених банком коштів у межах установленої норми обов'язкових резервів, то з банку стягується штраф. Розмір штрафу визначається залежно від суми неправомірно одержаного доходу від недозарезервованої суми залучених коштів. Сума неправомірно одержаного доходу визначається, у свою чергу, на основі діючої у відповідний період облікової ставки НБУ. При цьому одноденна сума недозарезервованих банком коштів помножується на одноденну облікову ставку та на кількість днів періоду регулювання. До осінньої кризи 1998 р. період регулювання норм обов'язкових резервів КБ визначався НБУ терміном у 15 днів, а після неї НБУ зобов'язав тримати суму обов'язкових резервів у визначеному розмірі на коррахунку щоденно.

Страницы: 1, 2, 3