Формування резервів для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями комерційних банків (на прикладі АКБ "Приватбанк")

Формування резервів для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями комерційних банків (на прикладі АКБ "Приватбанк")

Рис.2.9. – Структура загального обсягу застави та гарантій часткового забезпечення кредитного ризику в АКБ «Приватбанк» ( стан 01.01.2007 року)

Рис.2.10. – Динаміка руху резервів під кредитні ризики в в АКБ «Приватбанк» у 2004 -2006 роках

Таким чином, аналіз кредитного портфелю АКБ “Приватбанк” та стану створення резервів під кредитні ризики портфелю показав:

1) Кредитна заборгованість ЗАТ КБ «ПриватБанк» станом на кінець дня 31.12.2006 р. :

- становить 25 708 027 тис. грн (за вирахуванням резервів 3 059 473 тис. грн.);

- питома вага кредитного портфеля становить 76,11% загальних активів;

- порівняно з 2005 роком обсяг кредитного портфеля за 2006 рік збільшився на 11 426 785 тис. грн (+ 80,01%).

2) Кредитна заборгованість ЗАТ КБ «ПриватБанк» станом на кінець дня 30.09.2007 р. ( за 3 квартали 2007 року):

- становить 36 099 479 тис. грн (за вирахуванням резервів 4 033 779 тис. грн.);

- питома вага кредитного портфеля становить 74,55% загальних активів;

- порівняно з 2006 роком обсяг кредитного портфеля за 3 квартали 2007 року збільшився на 10 391 452 тис. грн (+40,42%).

Найбільша питома вага в кредитному портфелі Банку належить таким галузям, як [59]:

Повалютно кредитний портфель АКБ “Приватбанк” складається:

- 58,0% (2005 рік) – 64,8%(2006 рік) – гривні;

-         38,8% (2005 рік) – 32,8%(2006 рік) – долари США

Аналіз структури ризикованості кредитів в кредитному портфелю в АКБ «Приватбанк» та структури створених резервів по ступеням ризикованості станом на 01.01.2006 та на 01.01.2007 року показав:

- на компенсацію ризиків сумнівних та безнадійних кредитів та позабалансової кредитної заборгованості (наданих кредитних гарантій) створено 45,5% портфелю резервів кредитного ризику станом на 01.01.2006 року та 31,8% портфелю резервів кредитного ризику станом на 01.01.2007 року;

- питома вага сумнівних та безнадійних кредитів та позабалансової кредитної заборгованості (наданих кредитних гарантій) становить 2,7 % обсягу кредитного портфелю станом на 01.01.2006 року та 2,15% кредитного портфелю станом на 01.01.2007 року;

Як показує аналіз темпів приросту резервів кредитних ризиків та темпів приросту кредитів в кредитному портфелі банку:

- динаміка та фази приросту резервів на кредитні ризики співпадають з динамікою та фазами приросту в кредитному портфелі АКБ “Приватбанк” кредитів, наданих юридичним особам;

- динаміка та фази приросту резервів на кредитні ризики знаходяться в противофазах з динамікою та фазами приросту в кредитному портфелі АКБ “Приватбанк” кредитів, наданих фізичним особам;

Аналіз руху резервів під заборгованість за кредитами в АКБ “Приватбанк” у 2004 -2006 роках станом на кінець дня 31 грудня 2006 року показує, що обсяг списання сумнівної заборгованості за рахунок резервів в АКБ “Приватбанк” поступово зростає:

- з 1,89% обсягу створеного резерва у 2004 році до 2,93% у 2005 році;

- з 2,93% обсягу створеного резерва у 2005 році до 6,43% у 2006 році;

Це свідчить про наявність тенденції погіршення ефективності створення заставного забезпечення для повернення кредитів та потребує розробки нових шляхів попередження негативного вплтву кредитних ризиків на діяльність банку.

РОЗДІЛ 3 ЕФЕКТИВНІСТЬ МЕНЕДЖМЕНТУ КРЕДИТНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ В АКБ “ПРИВАТБАНК” ТА ШЛЯХИ ЙОГО УДОСКОНАЛЕННЯ

3.1 Розвиток методологій внутрішньої системи управління кредитними ризиками

У процесі аналізу кредитних ризиків, які виникають за рахунок економічних ризиків діяльності позичальників, банк може використати різноманітні джерела інформації, які в цілому складаються з трьох груп [32]:

- інформація, отримана безпосередньо від клієнта;

- внутрішньобанківська інформація;

- зовнішні джерела інформації.

До першої групи належать:

1.     Фінансова звітність;

2.     Документація, яка підтверджує правовий і юридичний статус клієнта: статут, договір засновників, свідоцтво про реєстрацію, дані про юридичну адресу та ін.;

3.     Документація, пов'язана з кредитним заходом – техніко-економічне обґрунтування, розрахунки очікуваних надходжень від реалізації проекту, для середньо- і довгострокових кредитів – бізнес-план, копії контрактів, договорів та інших документів, які стосуються реалізації заходу, зобов'язання із забезпечення своєчасного повернення кредиту (договір застави, гарантійний листок, страхове свідоцтво та ін.);

4.     Інформація, одержана у процесі попередньої бесіди з майбутнім позичальником, під час якої кредитний працівник має оцінити моральні, етичні та професійні якості працівників підприємства (директора, заступників директора, головного бухгалтера), визначити перспективи розвитку та зростання, виявити специфічні особливості та деталі, пов'язані з цим кредитом, сформувати думку про клієнта. Усі дані, одержані під час зустрічі з клієнтом, мають бути занотовані й зберігатися в кредитній справі. У багатьох банках розроблено спеціальні формуляри та анкети, які складаються зі стандартизованих запитань, на які повинен відповісти клієнт;

5.     Додаткова інформація, яка подається за вимогою банку, – довідки про наявність рахунків в інших банках, витяги з рахунків в інших банках, довідки з податкової інспекції, довідки про юридичні права на заставу, технічна документація, пов'язана з деякими видами застави, та ін.

Внутрішньобанківські джерела інформації складаються з відомостей про попередні контакти з клієнтом у сфері і кредитних, і некредитних стосунків. Велике значення в цьому разі мають архіви банку, такі як картотека кредитної інформації (ККІ), де зберігаються дані про кредити, які раніше було видано клієнтові, про затримки та порушення під час погашення позики.

Створення та ведення ККІ має стати для банків одним з невідкладних завдань. У деяких розвинених країнах ця проблема вирішується на рівні держави, і банки зобов'язані вести такі картотеки, які стають складниками загальнодержавної системи контролю за кредитами. Близько тридцяти років діє така державна інформаційна система в Канаді, і будь-який банк може одержати інформацію про кредитні стосунки з будь-яким клієнтом, який упродовж цього часу звертався за кредитом до різних установ, а це майже всі фірми та населення країни. Крім інформаційної, така загальна система виконує і контролюючу функцію, оскільки кожний клієнт знає, що інформація про порушення умов кредитної угоди зберігатиметься і, можливо, стане перепоною під час одержання нового кредиту.

В Україні завдання створення картотеки кредитної інформації на загальнодержавному рівні є глобальним і невідкладним, про що й наголошують банківські працівники. Однак складність цього завдання – і організаційна, і технічна – не дає можливості розраховувати на швидке її вирішення.

До третьої групи джерел інформації належать відомості, здобуті за межами банку, що надійшли:

1.     Від департаменту банківського нагляду;

2.     Інших банків, які обслуговували цього клієнта;

3.     Ділових партнерів, які мали контакти з позичальником;

4.     Засобів масової інформації (реклами, рейтинги, дані про участь у виставках, оголошення та ін.);

5.     Статистичних агенцій і статистичних інформаційних збірників, звідки можна взяти дані про загальний стан виробництва в галузі та перспективи розвитку, а також про місце підприємства та його продукції на ринку;

6.     Відвідування підприємства, у процесі якого важливо виявити рівень компетенції працівників, які очолюють бухгалтерську, фінансову та маркетингові служби, адміністративний апарат, скласти уявлення про склад і стан майна підприємства, оцінити якість і конкурентоспроможність продукції та послуг підприємства, можливості експорту, залежність від джерел сировини та ін.

Кожне інформаційне джерело слугує для висвітлення конкретного аспекта діяльності клієнта, коли аналізується його кредитоспроможність. Однак найважливішою є інформація, здобута з ринкових джерел поза межами банку.

По-перше , завдяки тому, що існує чимало різноманітних ринкових джерел одержання інформації, забезпечується об'єктивність і різнобічність аналізу.

По-друге , ця інформація є найоперативнішою, оскільки саме ринок найпершим реагує на зміни в стані підприємства ще до того, як ці зміни знайдуть відображення у фінансовій звітності. Завдання кредитного працівника полягає передусім у перевірці сигналів, які надходять з ринкових джерел інформації, та виявленні причин їх виникнення.

Одним із найсучаснішим методом оцінки кредитоспроможності позичальника є використання технології міжбанківських компьютерних банків інформації (бюро кредитних історій) в методах оперативних автоматизованих технологій оцінки фінансового стану позичальника та його кредитоспроможності. Ця технологія є економічно вигідною при масовому мікрокредитуванні малих та середніх підприємств, а також приватних підприємців, коли 1 інспектор обслуговує сотні клієнтів.

Новим напрямком у стратегії планування резервів кредитних ризиків є впровадження в практиці АКБ “Приватбанк” міжнародновизнаних рекомендацій Базельського комітету з банківського нагляду [40].

Перша угода про достатність капіталу, опублікована Базельським комітетом з банківського нагляду в 1988 р. (Basel Capital Accord, Базель I), суттєво вплинула на розвиток світової банківської системи. Саме відповідно до принципів цієї угоди в даний час здійснюється банківське регулювання і пруденціальний нагляд у більшості країн, у тому числі й в Україні. Подальший розвиток принципи регулювання знайшли в Новій базельській угоді по капіталу (Basel II Capital Accord, Базель II) [41, с.3].

Ціль «Базель-2» – підвищення стабільності і рівних умов конкуренції міжнародної фінансової системи. При цьому, вихідним пунктом служить стимулювання банків (з боку банківського нагляду) у більш тонкому «юстируванні» процесу виміру кредитного ризику. Основні риси методології:

– посилення орієнтування банків при резервуванні власного капіталу на фактичні ризики;

– поліпшення внутрішнього ризик-менеджменту банків, особливо через створення стимулів до переходу на подальші методи виміру ризиків для контрольних цілей;

– поліпшення умов міжнародної конкуренції за допомогою введення єдиних світових правил банківського контролю;

– створення правил, що можуть застосовуватися банками різного рівня, складності і розмірів.

По діючим у даний час згідно правилам Базель-1 банки при видачі кредитів підприємствам для випадку втрат від їх неплатоспроможності повинні паушально резервувати власний капітал у розмірі 8% від балансової вартості кредиту. При цьому реальна кредитоспроможність підприємства – ААА або З – не грає ніякої ролі. Таке положення більше не відповідає вимогам банківської економіки і створює невірні стимули: кредитоотримувач з гарною кредитоспроможністю платить занадто велику, а кредитоотримувач зі слабкою кредитоспроможністю - занадто малу надбавку за ризик.

Мінімально необхідний власний капітал банку (СК) може бути розрахований по наступній формулі [42]:

СК = (Сума кредитів) х (Вага ризику) х (Відсоток резервування) (3.1)

Сьогодні для підприємств вага ризику складає 100% незалежно від його ризикової ситуації, що веде до 8% резервування СК банку. Істотна зміна, внесена Базель-2, полягає в тому, щоб вимоги до кредитних інститутів по власному капіталу зробити залежними від економічного ризику наданих кредитів або, так називаного, ризику неплатоспроможності («випадання») кредиту або клієнта.

Ризик випадання клієнта – кредитоспроможність клієнта – розслідується без обліку наявного в клієнта забезпечення (застави, гарантій) через власну банківську, статистичну оцінку (Probability of Default – PD) на наступний річний період. Клієнти з поганою кредитоспроможністю мають більш високу імовірність випадання, ніж клієнти з низькою кредитоспроможністю. Тому що PD-оцінка робиться без обліку наявного в клієнта забезпечення, банк зобов'язаний одержати від клієнта необхідну інформацію навіть у тому випадку, якщо кредит цілком забезпечений заставами і гарантіями

Якщо настає випадок випадання клієнта, тоді банк повинний визначити розмір виниклих збитків. Розмір збитків (Loss given Default – LGD) поряд з витратами і терміном реалізації забезпечення залежить від того, у якому обсязі надане це забезпечення. Незабезпечені кредитні вимоги в такий спосіб мають тенденциально більш високі LGD, ніж забезпечені.

Таким чином, вага ризику, що значно впливає на розмір резервуємого СК, у свою чергу істотно залежить від ймовірності випадання (PD) і розміру втрат при випаданні (LGD).

Інші фактори – це термін кредиту, сума кредиту до дати його випадання (Exposure at Default – Ea) і для підприємств із річним оборотом до 50 млн. євро (Німеччина) - індивідуальний річний оборот підприємства (Sizefaktor). Зі збільшенням терміну і суми кредиту збільшується і сума резервируемого капіталу банку. У діапазоні річного обороту підприємства від 50,0 млн. до 5,0 млн. євро розмір резервируемого капіталу за інших рівних умов зменшується (максимальна пільга до 20%). Вище 50,0 і нижче 5,0 млн. величина річного обороту не має впливу на розмір резервування капіталу.

З розходження між визначенням PD і розміром збитків LGD, якщо наступає випадок випадання кредиту, стає зрозуміло, що потрібно розрізняти два, так званих, рейтингові виміри:

- Рейтинг кредитоспроможності (1-й вимір)

- Рейтинг транзакції (2-й вимір)

Обоє виміри повинні аналізуватися й оцінюватися окремо. Далі рейтинг кредитоспроможності і рейтинг транзакции об'єднуються в рейтинг кредитного договору. Базою для цього є очікуваний збиток (Expected Loss – EL) від такого договору. EL розраховується по формулі [42]:

EL = PD x LGD (3.2)

Оцінюване значення EL використовується потім банком у калькуляції индивидуальных для клієнта витрат на ризик, а очікувані втрати, як показано вище, беруть участь у розрахунку резервируємого СК. Обидва параметри мають важливе значення для розрахунку ціни пропозиції по кредиту.

Базель-2 розрізняє три різних підходи, по яких банки можуть розраховувати необхідний власний капітал. Поряд з «модифікованим стандартним» підходом, при якому рейтинг не грає ніякої ролі, мається два підходи, що базуються на внутрішньому банківському рейтингу (IRB = Internal Ratings Based):

- IRB – базовий підхід

- IRB – прогресивний підхід

Важлива відмінність у підходах для підприємств полягають у тім, що при базовому підході банкам не дозволяється використовувати усі види забезпечення кредиту для ліквідації збитків. Усе-таки можна виходити з того, що забезпечення по кредиту, що розглядається банком досить коштовним, може бути прийнятим в увагу для внутрібанківських цілей (наприклад, для визначення витрат по ризику) навіть у тому випадку, якщо вони не визнаються законно. Тому таке законодавче обмеження грає у відносинах «банк-клієнт» трохи підлеглу роль.

Реалізація вимог Базельської угоди відбувається у всіх странах поетапно. З урахуванням стану фінансових ринків і рівня розвитку банківського сектора до 2008–2009 років Національним банком України передбачається наступний варіант реалізації угоди:

— спрощений стандартизований підхід по оцінці кредитного ризику (Simplified Standardised Approach) у рамках першого компонента Угоди (підходи до розрахунку достатності капіталу (Minimum Capital Requirements, Pillar 1));

— другий і третій компоненти Базеля II (процедури нагляду за достатністю капіталу з боку органів банківського нагляду (Supervisory Review Process, Pillar 2) і вимоги по розкриттю банками інформації про капітал і ризики з метою посилення ринкової дисципліни (Market Discipline, Pillar 3)).

Як показують дослідження, виконанні в дипломному проекті (табл.3.1, рис.3.1), аналізуєма система резервування кредитних ризиків в АКБ “Приватбанк” характеризується:

- самим високим рівнем питомої ваги резервів на кредитні ризики в кредитному портфелі (10 –11%) у порівнянні з першими 15 банками БС України (2-5,5%);

- утриманням самої високої питомої ваги створюваних резервів в діапазо-ні 35-40% від операційного доходу в витратах банку.

Таблиця 3.1

Відносний розмір резерву під кредитні ризики до кредитного портфелю, %

Рис.3.1. – Питома вага витрат на управління банком та на створення резервів під кредитні ризики в відсотках від обсягу операційного доходу банку в АКБ “Приватбанк” у 2004 – 2007 роках

3.2 Зовнішня система управління кредитними ризиками за рахунок створення національних бюро кредитних історій позичальників

“Кредитне бюро”(бюро кредитних історій)- це установа, основний вид діяльності якої становить збір, накопичення, обробка, збереження та надання інформації (позитивної та негативної) про виконання фінансових зобов’язань фізичними та юридичними особами [27].

Метою діяльності бюро є допомога організаціям, що надають кредити чи послуги з відстрочкою платежу у мінімізації ризиків в споживчому кредитуванні та кредитуванні малого та середнього бізнесу.

Світова практика діяльності кредитних бюро довела, що існують досить відчутні загальні переваги від діяльності кредитного бюро. Основні аргументи економічного характеру на користь створення та функціонування кредитного бюро, що містяться в світовій літературі, полягають в наступному:

- наявність кредитної звітності стимулює позичальників погашати кредити, оскільки в протилежному випадку вони ризикують в майбутньому не отримати кредит в іншій кредитній організації. Тобто виникає стимулюючий механізм для підвищення платіжної дисципліни;

- обмін інформацією між кредиторами допомагає їм відрізнити добросовісного позичальника від недобросовісного, і відмовити недобросовісному в отриманні кредиту або встановити більш високі процентні ставки та отримати додаткове забезпечення і гарантії;

- зниження кількості часу та коштів на отримання інформації позитивно відображається на вартості кредиту для позичальників. При відсутності кредитного бюро отримання банками самостійно інформації по окремому позичальнику щодо виконання ним фінансових зобов’язань, при масовому споживчому кредитуванні практично неможливо;

- отримуючи інформацію з кредитної історії, кредитори мають змогу визначатись з наявністю заборгованості по кредитах, які позичальник отримав в інших банках, і визначитись чи не є рівень заборгованості занадто великим для цього позичальника;

- задоволення потреби в надійній та повній інформації знижує вимоги до розміру забезпечення або гарантій для надійних позичальників та збільшує загальні об’єми кредитування;

- створення “кредитної історії” розширює доступ до фінансових послуг суб’єктів малого, середнього бізнесу та фізичних осіб.

Створення механізму обміну інформацією через кредитні бюро позитивно впливає на [20]:

- керування ризиками (процентна ставка визначається в залежності від вірогідності повернення кредиту, що розраховується на підставі даних кредитного бюро);

-         збільшення загальних об’ємів кредитування;

-         прискорення процесу прийняття рішень;

-         якість кредитного портфелю банків;

-         стабільність банківської системи;

-         збільшення участі банківського капіталу в економічних процесах країни.

Робота кредитних бюро спрямована на створення конкурентного ринкового середовища, в якому добросовісні позичальники мають переваги перед недобросовісними.

Крім того, має місце рівна можливість доступу кредиторів до інформації. Не тільки позичальники мають можливість вибирати кредиторів, але і кредитні організації мають можливість вибирати позичальників з тими чи іншими необхідними якостями.

Аналіз функціонування кредитних бюро різних країн показує, що не існує уніфікованого підходу щодо організації роботи, форми власності, обсягу інформації кредитних бюро, але є загальні тенденції щодо організації роботи бюро.

Переважна кількість розвинених країн у вирішенні цього питання керується законами, що регулюють відносини у сфері захисту персональних даних та інформації, а також споживчого кредитування.

Наприклад, при здійсненні діяльності німецьке кредитне бюро керується спеціальним федеральним законом (Federal Data Protection Act); кредитне бюро Франції у своїй діяльності керується законом щодо захисту персональної інформації (Data Protection Act, 1984).

Бюро кредитних історій Канади функціонує відповідно до закону щодо захисту персональної інформації та електронних документів (Personal Information Act). Проте слід зазначити, що кожна провінція Канади має власні особливості функціонування та діяльності кредитних бюро.

У Європі та США застосовуються різні підходи до збору та захисту персональних даних [57].

У США діють декілька законів, що регулюють збір та розповсюдження персональних даних. Щодо надання кредитних звітів кредитними бюро то у 1971 році (зі змінами 1966 р.) США прийнятий окремий Закон про сумлінну кредитну інформацію (Federal Fair Credit Reporting Act), що докладно регулює видачу кредитних історій. Цей закон визначив право продавати інформацію про споживача без його згоди. На думку багатьох фахівців дія цього правового акту не гарантує достатнього захисту особистого життя громадян, що є суттєвим недоліком. Також недоліком американського законодавства є покладання на громадян обов’язку робити активні дії з метою обмеження використання і розповсюдження інформацій щодо них, замість зобов’язання кредитних бюро на отримання згоди від громадян на використання персональних даних щодо них.

Законодавство країн-членів Європейського союзу підпорядковано Директивам ЄС і відображає їх основні принципи. Вимоги ЄС з питань захисту персональних даних при їх збиранні та обробці викладені у декількох документах ЄС, основними з яких:

1) Конвенція Ради Європи про захист особи у зв’язку з автоматичною обробкою персональних даних (28.01.1981 р.).

2) Директива 95/46/ЄС Європейського парламенту і Ради Європейського союзу від 24 жовтня 1995 року ”Про захист прав приватних осіб відповідно до обробки персональних даних і вільному пересуванні таких даних” (1995 рік). (“Директива про приватність”).

3) Директива 97/66/ЄС Європейського парламенту і Ради Європейського Союзу від 15 грудня 1997 року стосовно обробки персональних даних і захисту приватності у телекомунікаційному секторі.

Політика ЄС спрямована на те, щоб країни-члени ЄС в своїх законах керувались принципами, закладеними в Директивах ЄС.

Спільним у законодавстві наведених вище країн є підходи щодо цільового використання інформації, визначення кола осіб, яким може бути надана ця інформація, визначення строку її зберігання, відповідальність за порушення закону та визначення регулюючих органів.

Розбіжності в національних підходах стосуються таких питань, як сфера дії законодавчого акту, акцентування в ньому різних елементів системи захисту, різні норми щодо ліцензування діяльності та механізмів контролю у вигляді спеціальних органів нагляду, визначення даних, що не підлягають розголошенню, методи забезпечення відкритості та індивідуальної участі.

Україні, враховуючи Закон України “Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства ЄС” доцільно при встановлені підходів до збору, обробки, захисту персональних даних орієнтуватися на Директиви Європейського Союзу.

Основні принципи, що стосуються збору, якості та захисту персональних даних, що встановлені в Європейському законодавстві, є наступними:

- “Персональні дані” – означають будь-яку інформацію, яка пов’язана з ідентифікованою або ідентифікуємою фізичною особою (суб’єктом даних). Ідентифікуємою особою є особа, яка може бути ідентифікована прямо або опосередковано, зокрема, шляхом посилання на ідентифікаційний номер або на один чи декілька факторів, специфічних для її фізичної, психологічної, культурної або соціальної ідентичності. (Директива 95/46/ЄС).Персональні дані повинні:

1. Оброблятись коректно і законно.

2. Збиратись для об’явлених і законних цілей.

3. В подальшому не оброблятись будь-яким чином, що є несумісним з цими цілями.

4. Бути адекватними, відноситись тільки до справи і не бути надмірними по відношенню до цілей, для яких вони збираються.

5. Дані повинні бути точними і в разі необхідності оновлюватися.

6. Повинні бути зроблені відповідні кроки, щоб неточні, або неповні дані, відповідно до цілей, для яких вони збирались уточнювалися чи були видалені.

7. Дані повинні зберігатися у формі, що дозволяє ідентифікацію суб’єктів даних не довше, ніж це необхідно для цілей, для яких ці дані збиралися.

- за виконанням вимог щодо якості персональних даних, які збираються повинен бути встановлений контроль.

- на деякі персональні дані накладені обмеження щодо їх збирання, обробки і розповсюдження.Це дані, що стосуються: національності, расового чи етнічного походження; політичних поглядів; релігійних чи інших філософських переконань; стану здоров’я; сексуального життя; членства в профспілках.

- держави-учасниці повинні забезпечити, щоб особисті дані оброблялись лише у випадках, коли:

1) суб’єкт даних недвозначно давав свою згоду;

2) обробка даних необхідна в цілях забезпечення законних інтересів контролера чи третьої сторони (строк), яким розкриті дані, окрім випадків, коли такі інтереси перекривляються інтересами фундаментальних прав та свобод суб’єкта даних, захист яких вимагається згідно законодавства.

- для суб’єкта даних повинно бути надано право бути повідомленим:

а) про наявність автоматизованої бази персональних даних;

б) про контролера бази даних або його представника чи місцезнаходження;

в) про цілі обробки, для яких призначені дані;

г) про одержувачів чи категорії одержувачів даних;

д) чи є відповідь на запитання обов’язковою і добровільною, а також можливі наслідки відмови від відповіді.

- для суб’єкта даних повинно бути встановлено:

1) право доступу до даних, що стосуються його особи;

2) права вимагати уточнення даних, що його стосуються в тій мірі, в якій потрібна додаткова інформація, що стосується конкретних обставин, при яких збираються дані для гарантування коректної обробки стосовно до суб’єкта даних;

3) право вимагати знищення даних, якщо вони оброблені з порушенням положень національного права.

- обробник інформації повинен забезпечувати конфіденційність та безпеку обробки інформації, повинен повідомити наглядовий орган щодо даних, які він збирається збирати та обробляти.

- країни-учасники повинні визначити, які операції по обробці даних можуть представляти ризик для прав суб’єктів даних і повинні контролювати та перевіряти такі операції до їх початку, та встановити заходи по забезпеченню гласності операцій по обробці таких даних.

Тенденція розвитку кредитних бюро у світі свідчить про те, що переважна кількість бюро створюється в якості приватних, комерційних установ.

Основними засновниками кредитних бюро, які створюються в останній час, виступають самі кредитні установи. В основному, це банки за участю Асоціацій банків (Туреччина, Польща, Мексика, Естонія, Нідерланди, Сінгапур тощо).

При цьому, не зважаючи на множинність кредитних бюро у деяких країнах, де кредитні бюро діють багато років, прослідковується велика ступінь концентрації капіталу, коли домінуючу роль грають одне, два кредитних бюро, які надають весь комплекс інформації (США, Велика Британія, Японія, Австралія, Німеччина тощо). Інші кредитні бюро займають дрібні ніші, надаючи окремі види інформації.

В окремих країнах, поряд з приватними кредитними бюро, діють як інформаційні посередники, так звані інститути державної реєстрації кредитів - Public Credit Registers (PCR). Відмінність PCR від кредитних бюро в тому, що в основному надання даних є обов’язковим і встановлено окремим правилом; інформація є стандартизованою (кредити вище встановленого рівня), і основні дані стосуються кредитів, а не позичальника. В основному PCR керуються центральними банками чи органами банківського нагляду. При цьому доступ до інформації в основному мають працівники центрального банку і банки, що надають інформацією.

Учасниками кредитних бюро є організації-кредитори, які, з одного боку, є джерелами постачання інформації (передають дані по позичальниках), а з другого боку, виступають в якості користувачів кредитних звітів.

Учасниками кредитного бюро виступають банки, кредитні спілки, лізингові компанії, компанії емітенти кредитних карток, страхові компанії, фірми, які надають послуги з відстрочкою платежу (підприємства стільникового зв’язку, підприємства-орендодавці) тощо.

Основний підхід щодо участі у кредитному бюро базується на тому, щоб основна діяльність організації була пов’язана з наданням кредитів, інших послуг у кредит та учасник брав на себе зобов’язання щодо постійної передачі інформації до кредитного бюро, не розповсюджував отриману з Бюро інформацію і чітко виконував правила роботи з кредитним бюро та інформацію.

Суб’єктами кредитних історій можуть виступати як фізичні, так і юридичні особи. Світова практика дозволяє зробити висновок, що не існує уніфікованого підходу до визначення суб’єктів (юридичних чи фізичних осіб), щодо яких збираються кредитні історії. Головна причина цьому – відмінність законодавчого поля країн, у яких створені системи обміну інформацією.

Країни, де порівняно недавно створені системи обміну інформацією на основі приватних кредитних бюро (Мексика, Туреччина, Італія) тощо, рухаються шляхом створення загальних баз даних суб’єктів кредитних історій як юридичних, так і фізичних осіб.

Більшість європейських країн (Німеччина, Бельгія, Великобританія і т. д.) потребує отримання згоди суб’єктів кредитних історії на надання інформації при передачі даних від кредитора до бюро кредитних історій, при передачі сформованого звіту від кредитного бюро кредитору і при наданні інформації третім особам.

Законодавство ЄС вимагає отримання згоди суб’єкта кредитної історії на надання інформації щодо нього, яка повинна бути “недвозначною”. При цьому кредитори можуть включати відповідні згоди в кредитний договір.

Система функціонуюча в США побудована інакше – кредитори мають право розповсюджувати інформацію про позичальника на свій власний розсуд, якщо на те не існує заборони з боку суб’єкта кредитної історії у письмовій формі. Американське законодавство дозволяє розголошувати кредитну інформацію у маркетингових цілях. Ні кредитор, ні кредитне бюро не зобов’язані інформувати громадян про можливе маркетингове використання даних, а повинні лише опублікувати в засобах масової інформації загальне повідомлення стосовно запланованих дій.

Для України більше підходить європейський підхід, який відповідає Конституції України та чинному законодавству і найбільш повно захищає права людини.

Закордонні аналітики поділяють інформацію на два види: так звану “чорну” та “білу”.

“Чорна” інформація – це негативна інформація, що може вплинути на рішення кредитора щодо надання кредиту. Вона містить у собі відомості про прострочки платежів, непогашення кредиту та інші подібні події.

“Біла” інформація – це детальний звіт, який містить повний комплекс інформації про фінансові зобов’язані позичальника, гарантії, структуру заборгованості по строках та часу погашення, дані по кредитних лініях тощо.

Існує також і третій вид інформації, який швидше має відношення до оцінки кредитоспроможності, ніж безпосередньо до кредитної історії – це інформація загального характеру (освіта позичальника, трудова діяльність і т. д.), яка збирається в залежності від практики роботи бюро в країні.

Питання щодо того, яка інформація надається користувачам, належить законодавчому регулюванню кожної окремої країни.

Є країни, де кредитні бюро збирають тільки “чорну” інформацію і розповсюдження позитивної інформації заборонено. Але прослідковується тенденція, що більшість Бюро збирають повний обсяг інформації як негативної, так і позитивної.

У США, наприклад, надається “ чорна” і “біла” кредитна інформація, а також інформація загального характеру, за виключенням “кредитних розслідувань”, тобто інформації, яка збирається шляхом особистих бесід з друзями, роботодавцями позичальника, даних про його репутацію, спосіб життя.

У Канаді кредитна інформація збирається як негативна, так і позитивна. Кредитний файл не повинен містити інформацію щодо етнічного походження, стану здоров’я, політичних поглядів тощо.

Німецьке кредитне бюро SCHUFA збирає кредитні історії приватних осіб, надає інформацію як позитивну, так і негативну. SCHUFA не збирає інформацію про дітей, прибутки, місце роботи і майновий стан фізичних осіб.

Польське АТ “Бюро Кредитної Інформації” надає інформацію про борги та оборотах по банківських рахунках в межах, в яких ця інформація потрібна у зв’язку із наданням кредитів, грошових позик, банківських гарантій та порук.

Керуючись міжнародним досвідом, можна зробити висновки, що підхід, за якого надається позитивна і негативна, а не лише негативна інформація про позичальника, має ряд суттєвих переваг:

- користувач інформації може мати загальну картину заборгованості, що дає кредитору можливість виявити платоспроможних клієнтів, які здатні погасити заборгованість;

- існує чіткий поділ між неплатниками і нерегулярними платниками;

- є можливість визначення перспективи погашення боргів та стратегії стягнення заборгованості.

Відносно порядку надання інформації про суб’єктів кредитних історій існують два підходи: обов’язкове надання кредиторами на підставі вимог закону негативної або негативної та позитивної інформації; добровільне, на підставі договору, надання як позитивної, так і негативної інформації.

Ефективніше всього працюють системи, де існує договірний порядок надання інформації. При цьому, згідно законів країни чи директив ЄС, не збирається інформація, на збір якої накладена заборона (стан здоров’я, етнічне походження, політичні погляди тощо).

Майже в усіх країнах, де існують системи збору кредитної інформації, законодавством забезпечена можливість для суб’єктів кредитних історій заперечення щодо помилкових даних і вимога їх виправлення. Різниця повноти реалізації цієї можливості пов’язана із ступенем деталізації цієї процедури у законодавстві кожної окремої країни.

Найбільш повно ця процедура висвітлюється американським законодавством, згідно якого:

- позичальник має право заявити кредитору про розходження по кредитних питаннях, і в цьому випадку кредитор повинен представити інформацію про позичальника в кредитне бюро з вказівкою про наявність суперечки. Кредитне бюро зобов’язане включити інформацію про те в кредитні звіти, які надає;

- позичальник також має право повідомити про суперечку у кредитне бюро, після чого кредитор повинен перевірити інформацію і підтвердити або відхилити скаргу позичальника;

- у випадку незгоди кредитора з позицією позичальника, кредитор зобов’язаний повідомити про це кредитне бюро. В цьому випадку інформація кредитора зостається в кредитній історії без змін, а кредитне бюро додає до неї заяву позичальника щодо спірних даних;

- кредитне бюро має право відмовити у розслідуванні, якщо причини останнього недостатньо обґрунтовані;

- якщо інформація не може бути перевірена кредитором чи є неправильною, то кредитор повинен повідомити про це всі кредитні бюро, членом яких він виступає з тим, щоб у кредитну історію позичальника були внесені зміни;

- при наданні невірних довідок кредитор і кредитне бюро несуть відповідальність за свою неуважність або навмисне викривлення інформації у вигляді штрафних санкцій.

Інформація щодо позичальника згідно із законодавством США повинна зберігатися 7 років, а якщо мало місце банкрутство, то термін її зберігання становить 10 років, після чого інформація видаляється з файла. В розвинутих країнах – членах Європейського союзу, згідно “Директиви про приватність”, інформація зберігається стільки, “скільки це визнається розумно потрібним”. Питання застосування цього правила на практиці вирішуються згідно законодавства кожної окремої країни – члена ЄС.

Розглядаючи питання доступу до кредитної інформації, слід зазначити, що існуюча практика діяльності кредитних бюро свідчить про майже єдині підходи до цього питання, крім США.

Право на отримання кредитних історій мають тільки особи, які збираються провести кредитний правочин з позичальником-суб’єктом кредитної історії.

Згідно Європейського законодавства для отримання доступу до кредитної історії необхідно мати згоду суб’єкта кредитної історії.

Відповідно доступ кредиторів до кредитних історій здійснюється при зверненні позичальників за отриманням кредиту виключно за наявності дозволу суб’єктів кредитних історій (незалежно від виду інформації, з якої складається кредитна історія – позитивної чи негативної).

В більшості приватних кредитних бюро доступ до інформації мають члени кредитних бюро, які за своєю діяльністю є кредиторами і надають інформацію до кредитних історій і несуть відповідальність за збереження інформації.

В США, де існують різні види кредитних бюро, доступ до інформації про наявність кредитної історії необмежений. Кредитні бюро можуть збирати інформацію від кредиторів без згоди позичальника і отримувача інформації можуть бути організації, які не є членами кредитного бюро.

Законодавство дозволяє надання кредитних звітів, якщо кредитне бюро “має підстави вважати”, що той, хто звернувся за кредитною історією, займається законною діяльністю – страхуванням, кредитуванням, збором платежів, працевлаштуванням тощо. Крім того, в США дозволено надавати кредитні історії комерційним організаціям з метою використання інформації для маркетингу, тобто для направлення пропозицій щодо нового кредитного продукту, страховки тощо.

У всіх країнах, де існують кредитні бюро, обов’язково забезпечується доступ до власної кредитної історії суб’єктів кредитних історій. Суб’єкт кредитної історії отримує також інформацію про осіб, які мали доступ до його кредитної історії, та дату їх звернень.

В багатьох країнах світу розвиток кредитного та товарного ринків стимулював виникнення спеціалізованих структур (інформаційних посередників), основним завданням яких є акумулювання та надання інформації щодо виконання позичальниками своїх фінансових зобов’язань та кредитних ризиків.

Створення в Україні надійної системи ідентифікації ділової та фінансової репутації компаній та приватних позичальників є однією з фундаментальних умов подальшого розвитку ринків кредитів та інвестицій, особливо в сфері кредитування малого та середнього бізнесу, іпотечного та споживчого кредитування.

З метою зниження кредитних ризиків, підвищення надійності роботи банківської системи НБУ в 2001 році створив “Єдину інформаційну систему обліку позичальників (боржників), які мають прострочену заборгованість за кредитами” – ЄІС “Реєстр позичальників” [13].

Створення Реєстру вирішило частину проблеми доступу до інформації щодо позичальників – банки отримали можливість ознайомитись з негативною інформацію про позичальника. Разом з тим це не надало можливості відслідковувати поведінку боржника на ринку за деякий період, і за межами Реєстру залишилась інформація щодо добросовісного позичальника.

Над вивченням міжнародного досвіду роботи кредитних бюро у 2002 – 2005 роках працювали Національний банк України, Асоціація українських банків, Центр “Економіка і право” АУБ, Українська Міжбанківська Асоціація Членів Europay International (EMA), Центр комерційного права. За підтримки Світового банку, USAID, фахівцями НБУ, Асоціацій – АУБ та ЕМА, Центру комерційного права були проведені (із залученням іноземних консультантів-представників кредитних бюро: Великобританії, США, Ісландії, Канади, Кіпру, Польщі тощо) конференції та семінари з питань перспектив впровадження в Україні Інституту кредитних бюро.

Ця робота надала можливість розробити та затвердити у 2005 році Закон України “Про організацію обігу та формування кредитних історій” [5], який вступив в дію з 1 лютого 2006 року та в якому враховується міжнародний досвід діяльності кредитних бюро.

Закон [5] визначає правові та організаційні засади формування і ведення кредитних історій, права суб'єктів кредитних історій та користувачів бюро кредитних історій, вимоги до захисту інформації, що складає кредитну історію, порядок утворення, діяльності та ліквідації бюро кредитних історій.

Метою цього Закону є врегулювання суспільних відносин, що виникають у сфері збору, оброблення, зберігання, захисту та використання інформації про виконання особами грошових зобов'язань, функціонування інституцій, пов'язаних з обміном інформацією про грошові зобов'язання та забезпеченням прав та інтересів суб'єктів кредитної історії.

Згідно Закону впроваджені наступні терміни:

- бюро кредитних історій (далі - Бюро) - юридична особа, виключною діяльністю якої є збір, зберігання, використання інформації, яка складає кредитну історію;

- ведення кредитної історії - діяльність Бюро із збирання, оброблення, зберігання, захисту, використання інформації, яка складає кредитну історію;

- кредитна історія - це сукупність інформації про юридичну або фізичну особу, що її ідентифікує, відомостей про виконання нею зобов'язань за кредитними правочинами, іншої відкритої інформації відповідно до Закону;

- користувач Бюро (далі - Користувач) - юридична або фізична особа - суб'єкт господарської діяльності, яка укладає кредитні правочини та відповідно до Договору надає і має право отримувати інформацію, що складає кредитну історію;

- Договір - правочин, сторонами якого є Користувач і Бюро і предметом якого є врегулювання питань надання та отримання інформації, що складає кредитну історію;

- Положення Бюро - правила формування і ведення кредитних історій, які затверджуються виконавчим органом Бюро та погоджуються Уповноваженим органом;

- кредитний звіт - сукупність інформації про суб'єкта кредитної історії, яка є повним або частковим відображенням його кредитної історії;

- кредитний правочин - правочин, за яким виникає, змінюється або припиняється зобов'язання фізичної або юридичної особи щодо сплати грошових коштів Користувачу протягом певного часу в майбутньому (в тому числі договір страхування);

Страницы: 1, 2, 3, 4