Фінансовий менеджмент банка

5. Урахування внутрішнього потенціалу банку та можливостей його розвитку. Обсяг інвестиційної діяльності банку, диверсифікація її напрямків, можливості купівлі окремих фінансових інструментів передусім визначаються розміром його статутного капіталу, рівнем розвитку матеріально-технічної бази та інноваційних технологій, кваліфікацією фінансових менеджерів, організаційною структурою управління і деякими іншими елементами, які характеризують його внутрішній ресурсний потенціал. Стратегічні цілі інвестиційної політики та механізм її реалізації мають враховувати ресурсні обмеження нарощування внутрішнього потенціалу банку.

6. Сегментація напрямків інвестиційної політики за основними формами та видами інвестиційної діяльності. Як цілісне поняття інвестиційна політика має бути певним чином сегментована під час розробки за стратегічними цілями та механізмами їх досягнення в окремих напрямках інвестиційної діяльності. Ця сегментація має визначати окремі пріоритети щодо вибору відповідних фінансових інструментів.

7. Забезпечення внутрішньої збалансованості окремих напрямків інвестиційної політики. Цей принцип формування інвестиційної політики передбачає чітку узгодженість її стратегічних цілей і окремих напрямків інвестиційної діяльності в часі, регіональному розрізі.

8. Забезпечення високої ефективності інвестиційної політики. Поняття високої ефективності інвестиційної політики передбачає не тільки можливість досягнення банком високого рівня прибутку від його вкладень у цінні папери та інвестиційної діяльності в цілому, але й забезпечення достатнього рівня фінансової безпеки і надійності цієї діяльності протягом передбачуваного періоду. Для забезпечення високої ефективності інвестиційної політики під час розробки, мають бути визначені відносні критерії рівня прибутковості, ліквідності та ризику портфеля цінних паперів.

9. Забезпечення гнучкості інвестиційної політики. Внутрішні та зовнішні умови інвестиційної діяльності банків, прогнозовані під час розробки їх інвестиційної політики, можуть мати певні відхилення від їх передбачуваних значень. Ці відхилення можуть в майбутньому забезпечити відповідне коригування механізмів досягнень стратегічних цілей.

Тому під час розробки інвестиційної політики банку слід визначити можливий діапазон моделей прийняття відповідних управлінських рішень, які дають змогу враховувати можливі зміни зовнішніх та внутрішніх умов інвестиційної діяльності.

Згідно з цими принципами виділяють такі етапи розробки інвестиційної політики банку:

1. Аналіз інвестиційної діяльності банку за попередній період. У процесі цього аналізу вивчаються обсяги, форми та ефективність фінансового інвестування в банку. Об'єктами аналізу є: загальний обсяг інвестування в цінні папери, темпи зміни обсягу портфеля цінних паперів, зміна питомої ваги портфеля цінних паперів в активах банку; склад, структура портфеля цінних паперів за конкретними фінансовими інструментами та їх динаміка; дохідність окремих цінних паперів та портфеля цінних паперів у цілому. Проведений аналіз дає змогу оцінити обсяги та ефективність портфеля цінних паперів у передплановому періоді.

2. Оцінка внутрішнього потенціалу банку і можливостей його розвитку. До найважливіших внутрішніх чинників, які визначають інвестиційну політику банку, належать: тип стратегії комерційного банку; регіональна та галузева специфіка функціонування банку; ресурсний потенціал банку; можливість реалізації завдань банку через портфель цінних паперів; необхідність підтримки відповідного рівня ліквідності і мінімізації ризиків; професійна підготовленість, кваліфікація та досвід персоналу банку; практичне володіння персоналу банку теорією та інструментами зниження інвестиційного ризику.

3. Дослідження факторів зовнішнього середовища та прогнозування їх розвитку. До найважливіших зовнішніх чинників належать такі: загальний стан економіки країни (фази економічного циклу, рівень інфляції, дефіцит державного бюджету тощо); чинні законодавчі пільги й обмеження; стан ринку цінних паперів - його наповненість, динаміка процентної ставки і курсової вартості цінних паперів тощо.

4. Формування системи стратегічних цілей інвестиційної політики. Обґрунтування типу інвестиційної політики. Тип інвестиційної політики банку характеризує принципові підходи до її здійснення з погляду співвідношення рівня дохідності та ризику інвестиційної діяльності банку.

5. Визначення обсягу інвестування в цінні папери в плановому періоді. Як правило, визначається не в абсолютному розмірі, а шляхом визначення діапазону співвідношення суми вкладень у цінні папери до суми робочих активів; суми загальних активів, суми капіталу банку.

6. Визначення типу і структури портфеля цінних паперів. Під час формування портфеля цінних паперів банк має чітко сформувати свою стратегію управління та визначити майбутній тип портфеля. Основною перевагою портфельного інвестування є можливість вибору портфеля для вирішення специфічних інвестиційних завдань. Для цього використовуються різні портфелі цінних паперів, у кожному з яких є власний баланс між існуючим ризиком, прийнятним для власника портфеля, і очікуваною ним віддачею (прибутком) у певний період часу. Співвідношення цих чинників і дає змогу визначити тип портфеля цінних паперів. Тип портфеля - це його інвестиційна характеристика, заснована на співвідношенні прибутковості і ризику. При цьому важливою ознакою під час класифікації типу портфеля є те, яким способом і за рахунок якого джерела даний прибуток отриманий: за рахунок зростання курсової вартості чи за рахунок поточних виплат - дивідендів, процентів. Виділяють два основних типи портфеля: портфель доходу (портфель, орієнтований на переважне отримання прибутку за рахунок процентів і дивідендів); портфель росту (портфель, орієнтований на переважний приріст курсової вартості цінних паперів, що включені до складу портфеля). Водночас спрощеним було б розуміння портфеля цінних паперів як однорідної сукупності. Так, наприклад, незважаючи на те що портфель росту орієнтований на акції, інвестиційною характеристикою яких є зростання курсової вартості, до його складу можуть входити і цінні папери з іншими інвестиційними властивостями. Таким чином, розглядають ще й портфель росту і доходу. Під час вибору структури портфеля цінних паперів на даному етапі має бути визначене співвідношення між спекулятивною та консервативною частинами портфеля.

7. Розробка критеріїв якості портфеля цінних паперів. Встановлюються: плановий рівень дохідності та прибутковості портфеля цінних паперів; максимальний рівень ризикованості вкладень банку в цінні папери; рівень ліквідності портфеля цінних паперів.

8. Формування механізму контролю за здійсненням інвестиційної політики.

9. Загальна оцінка ефективності розробленої інвестиційної політики. У процесі розробки інвестиційної політики банки визначають пріоритети під час формування портфеля цінних паперів. Фактичний склад портфеля цінних паперів має відповідати його інвестиційній політиці. У противному разі не буде забезпечена ефективна реалізація інвестиційної політики.

Отже, інвестиційна політика створює необхідні загальні передумови ефективної праці персоналу банку, знижує ймовірність помилок і прийняття нераціональних рішень.

2.3.3 Управління процесом формування портфеля цінних паперів банку

Визначення цілей фінансового інвестування і типу портфеля, що реалізує обрану політику, дає змогу перейти безпосереднього до формування портфеля цінних паперів шляхом включення в нього відповідних цінних паперів.

Принципи формування портфеля цінних паперів: прибутковість (прибуток у вигляді курсової різниці, процентів і дивідендів); безпека; зростання вкладень; принцип забезпечення реалізації інвестиційної політики (взаємозв'язок сформованого портфеля цінних паперів і стратегії банку в сфері операцій з цінними паперами); забезпечення відповідності портфеля інвестиційним ресурсам; оптимізація співвідношення прибутковості і ризику виходячи з конкретних пріоритетних цілей формування портфеля; оптимізація співвідношення прибутковості і ліквідності; забезпечення керованості портфеля.

Визначимо основний зміст окремих етапів управління формуванням портфеля цінних паперів.

1 етап - оцінка інвестиційних якостей окремих цінних паперів.

Оцінка інвестиційних якостей окремих цінних паперів, що обертаються на ринку, є попереднім етапом формування портфеля. Вона являє собою інтегральну характеристику окремих видів цінних паперів, що здійснюється інвестором з урахуванням цілей формування портфеля цінних паперів.

Інвестор, виходячи з цілей сформованої ним інвестиційної політики, детально розглядає переваги і недоліки різних видів фінансових інструментів.

Фактори, що впливають на вибір цінних паперів:

1. зовнішні: пов'язані з загальним станом економіки в країні (інфляційний ризик; рівень ставок банківського процента); пов'язані з державним регулюванням структури портфеля (податки, розміри резервів, нормативи ризику тощо); пов'язані з характеристиками цінного папера (очікувана норма прибутку за цінним папером; податкові характеристики цінного папера; рівень процентного, кредитного ризику, або ризику невиконання емітентом своїх зобов'язань, ризику дострокового відкликання цінного папера);

2. внутрішні: спеціалізація банку (банк є універсальним чи спеціалізується на окремих видах операцій з цінними паперами, галузева чи регіональна спеціалізація тощо); обсяг та структура інвестиційних ресурсів тощо.

Цінні папери з позицій властивих їм інвестиційних якостей класифікуються за основними ознаками, наведеними на рис. 2.1.

Разом з тим головним завданням під час фінансового інвестування є оцінка інвестиційних якостей конкретних видів цінних паперів, що обертаються на ринку. З урахуванням своїх цілей і менталітету кожен інвестор обирає конкретні форми і види цінних паперів.

Результатом першого етапу формування портфеля є визначення співвідношення пайових і боргових цінних паперів у портфелі, а відносно кожної з цих груп - частки окремих видів фінансових інструментів (акцій, облігацій тощо).

2 етап - формування окремих, видів портфелів шляхом добору необхідних цінних паперів, що забезпечують установлені критерії прибутковості, ризику і ліквідності.

Другим етапом формування портфеля є прийняття рішення щодо включення в портфель конкретних цінних паперів.

Формування інвестиційних рішень відносно включення в портфель конкретних цінних паперів базується на: обраному типі портфеля; наявності пропозиції окремих цінних паперів на ринку; оцінці вартості і рівня прибутковості окремих цінних паперів; оцінці рівня систематичного (ринкового) ризику за кожним цінним папером.

Оцінка ефективності окремих цінних паперів здійснюється на основі зіставлення обсягу інвестиційних витрат, з одного боку, і сум зворотного грошового потоку за ними - з іншого.

Основу поточного зворотного грошового потоку за цінними паперами складають суми процентів, що періодично виплачуються за ними (за облігаціями та іншими борговими цінними паперами) і дивідендів (за акціями та іншими пайовими цінними паперами).

До складу зворотного грошового потоку за цінними паперами також входить вартість їх реалізації після закінчення строку обігу/збереження в портфелі.

За цінними паперами інвестор сам обирає очікувану норму прибутку з урахуванням рівня ризику вкладень. Консервативний інвестор надасть перевагу вибору цінних паперів з невисоким рівнем ризику (а, відповідно, і з невисокою нормою інвестиційного прибутку), у той час як агресивний інвестор надасть перевагу цінним паперам з високою нормою інвестиційного прибутку (незважаючи на високий рівень ризику за ними).

Рисунок 2.1 – Класифікація цінних паперів за специфікою їх інвестиційних якостей

Якщо очікувана норма інвестиційного прибутку визначається самим інвестором, то цей показник формує і суму інвестиційних витрат на той чи інший цінний папір, що має забезпечити йому очікувану суму прибутку. Ця розрахункова сума інвестиційних витрат являє собою реальну вартість цінного папера, яка складається в умовах очікуваної норми прибутку за ним з урахуванням відповідного, рівня ризику. Якщо фактична сума інвестиційних витрат за цінним папером перевищуватиме його реальну вартість, то ефективність фінансового інвестування знизиться (тобто інвестор не отримає очікуваної суми інвестиційного прибутку). І, навпаки, якщо фактична сума інвестиційних витрат буде нижчою від реальної вартості цінного папера, то ефективність фінансового інвестування зросте.

Таким чином, оцінка ефективності цінного папера зводиться до оцінки реальної його вартості, що забезпечує отримання очікуваної норми інвестиційного прибутку за ним.

Особливості формування зворотного грошового потоку за окремими видами фінансових інструментів визначають різноманітність варіацій моделей оцінки їх реальної вартості.

Оцінка реальної вартості фінансового інструмента порівняно з ціною його поточного ринкового котирування або розрахована очікувана норма валового інвестиційного прибутку (прибутковість) за ним є основним критерієм прийняття управлінських рішень щодо здійснення тих чи інших фінансових інвестицій.

Разом з тим під час прийняття таких управлінських рішень можуть бути враховані й інші чинники, які впливають на ступінь ризику інвестицій у певний цінний папір.

Ризики, пов'язані з фінансовим інвестуванням, насамперед, обумовлені: непродуманим вибором цінного папера; фінансовими труднощами або банкрутством емітента; непередбачуваними змінами умов інвестування; різким погіршенням кон'юнктури ринку товарів, що виробляються емітентом, або кон'юнктури ринку цінних паперів; прямим обманом посередників, що працюють на фондовому ринку.

Ризики, пов'язані з формуванням портфеля цінних паперів, прийнято поділяти щодо джерел виникнення на:

1. систематичні (ринкові або недиверсифіковані) ризики - властиві всім інвестиційним інструментам ризики, які визначаються зміною економічного циклу в країні або кон'юнктурних циклів на ринках, у тому числі: змінами податкового законодавства в галузі інвестування; впровадженням нових законодавчих актів у сфері оподаткування, амортизаційних відрахувань та інших факторів, що знижують прибутковість бізнесу; вони обумовлені загальними умовами, що склалися в країні, як економічного, так і політичного й суспільного характеру;

2. несистематичні (диверсифіковані) ризики - унікальні ділові й фінансові ризики, властиві конкретному цінному паперу. Ці ризики характерні для конкретного об'єкта інвестування або діяльності конкретного інвестора і виникають через непрофесійний менеджмент, неврахування конкурентів та інші фактори, вплив яких можна усунути.

Результатом даного етапу формування портфеля є ранжований за співвідношенням прибутку та ризику перелік цінних паперів, відібраних для включення в портфель.

3 етап - оптимізація портфеля цінних паперів, спрямована на зниження його ризику із заданим рівнем прибутковості.

Оптимізація портфеля ґрунтується на оцінці ризику і відповідній диверсифікації інструментів портфеля.

Інвестиційні ризики вимірюються різними методами - шляхом розрахунку середньоквадратичного відхилення, коефіцієнта варіації, ß-коефіцієнта, а також експертним методом. Ризики вимірюються за кожним цінним папером.

Використовуючи відмінності цінних паперів за рівнем ризику, можна підібрати такі види, які, не змінюючи рівня середньої прибутковості портфеля, дозволили б істотно знизити рівень його ризику.

Результатом третього етапу формування портфеля є забезпечення мінімально можливого рівня його ризику за заданим рівнем інвестиційного прибутку.

4 етап - сукупна оцінка спроектованого портфеля за співвідношенням прибутковості й ризику.

Сукупна оцінка спроектованого портфеля за співвідношенням рівня прибутковості й ризику дає змогу оцінити ефективність усієї роботи з його формування.

Рівень прибутковості портфеля розраховується за формулою:

, (2.4)

де РДП - рівень дохідності інвестиційного портфеля;

РДі - рівень прибутковості окремих цінних паперів у портфелі;

Пі - питома вага окремих цінних паперів у сукупній вартості портфеля, од.

Рівень ризику портфеля розраховується за формулою:

, (2.5)

де РРП - рівень ризику інвестиційного портфеля;

РСРі - рівень систематичного ризику окремих цінних паперів, що вимірюється за допомогою ß-коефіцієнта;

Пі - питома вага окремих цінних паперів у сукупній вартості інвестиційного портфеля, од;

РНРП - рівень несистематичного ризику портфеля.

Результатом цього етапу оцінки портфеля є визначення того, наскільки вдалося знизити рівень портфельного ризику відносно середньоринкового його рівня, сформованого за заданим рівнем прибутковості інвестиційного портфеля.

В умовах функціонування вітчизняного ринку цінних паперів ця оцінка має бути доповнена показником рівня ліквідності сформованого портфеля.

5 етап - остаточна оптимізація структури портфеля цінних паперів за встановленими критеріями прибутковості ризику й ліквідності.

Портфель цінних паперів, який повністю відповідає цілям його формування як за типом, так і за складом включених у нього фінансових інструментів, являє собою збалансований інвестиційний портфель.

2.3.4 Оперативне управління портфелем цінних паперів банку

Процес формування портфеля цінних паперів після його завершення поступається процесу оперативного управління портфелем.

Під оперативним управлінням портфелем цінних паперів розуміють обґрунтування та реалізацію управлінських рішень, що забезпечують підтримання цільової інвестиційної спрямованості сформованого портфеля за параметрами його дохідності, ризику та ліквідності.

Це зумовлено тим, що цілі інвестора з часом можуть змінюватися, у результаті чого поточний портфель перестає бути ефективним. Цілком імовірно, що інвестору необхідно буде сформувати новий портфель, продаючи конкретну частину цінних паперів і купуючи нові папери.

При оперативному управлінні портфелем цінних паперів фінансовий менеджер повинен відповісти на такі питання: чи є необхідність внесення змін у структуру портфеля у зв'язку зі змінами стану емітента, інвестора або загального економічного клімату; чи є портфель достатньо диверсифікованим; чи залишаються в силі причини, за якими ті чи інші цінні папери були обрані в минулому.

Процес оперативного управління портфелем цінних паперів складається з таких основних етапів:

1. Організація постійного моніторингу умов економічного розвитку країни та кон'юнктури ринку цінних паперів за окремими його сегментами.

Такий моніторинг повинен мати постійний характер через значну мінливість фінансових ринків, у тому числі ринку цінних паперів.

У процесі моніторингу основна увага повинна приділятись виявленню тих факторів, що призводять до зниження рівня прибутковості, ліквідності та зростання ризикованості цінних паперів, які входять до складу портфеля цінних паперів банку.

До факторів, що негативно впливають на інвестиційну привабливість пайових цінних паперів, належать: зниження рівня дивідендних виплат через зменшення обсягів прибутку емітента; зниження темпів зростання вартості чистих активів емітента чи зменшення їх суми; кон'юнктурний спад у галузі, де працює емітент; загальний спад кон'юнктури ринку цінних паперів; суттєве перевищення ринкової ціни цінного папера порівняно з його реальною вартістю в момент придбання інвестором; спекулятивна гра учасників ринку цінних паперів; підвищення рівня оподаткування доходів за пайовими, цінними паперами.

До факторів, що негативно впливають на інвестиційну привабливість боргових цінних паперів, належать: зростання середньої ставки банківського процента; зростання темпів інфляції порівняно з попереднім періодом; зниження рівня платоспроможності (кредитного рейтингу) емітента; непередбачуване зниження розміру фонду погашення емітента за даним ЦП; підвищення рівня оподаткування доходу за борговими цінними паперами.

Результати моніторингу ринку цінних паперів та умов економічного розвитку країни за розглянутими факторами дають змогу підвищити обґрунтованість управлінських рішень, що приймаються в процесі наступних етапів оперативного управління портфелем цінних паперів банку.

2. Оперативна оцінка рівня дохідності, ризику та ліквідності сформованого портфеля цінних паперів.

У результаті такої оцінки, яка повинна мати регулярний характер, виявляються: тенденції рівня дохідності, ліквідності та ризику портфеля в цілому; відповідність рівня дохідності, ліквідності та ризику цільовим параметрам формування портфеля (типу портфеля); відповідність встановлених параметрів шкалі "дохідність-ризик", "дохідність-ліквідність".

Результати оцінки слугують основою прийняття управлінських рішень про необхідність і напрямки реструктуризації портфеля цінних паперів.

3. Вибір принципових підходів до оперативної реструктуризації портфеля цінних паперів банку.

Теорія оперативного управління портфелем цінних паперів виділяє два принципових підходи до здійснення цього управління — активний і пасивний.

Вони відрізняються як завданнями, так і методами оперативного управління портфелем.

Пасивний підхід до управління портфелем базується на принципі "слідування у фарватері ринку". Практична реалізація цього принципу означає, що реструктуризація портфеля цінних паперів має чітко відбивати тенденції кон'юнктури ринку цінних паперів як за загальним обсягом (на основі загальноринкових індексів динаміки), так і за складом. Інакше кажучи, динаміка портфеля цінних паперів банку в мініатюрі повинна копіювати динаміку ринку цінних паперів у цілому.

Основна увага при пасивному підході до управління портфелем приділяється забезпеченню його реструктуризації за видами цінних паперів та його глибокої диверсифікації.

Пасивна політика управління передбачає: формування пасивного портфеля; купівлю цінних паперів, рух яких відповідає руху всього ринку; відсутність значних оборотів з купівлі-продажу цінних паперів, що входять у портфель; більш довгострокові інвестиції; високий рівень диверсифікованості портфеля, малу частку окремих цінних паперів; розосереджений портфельний ризик; мінімальні витрати на аналітичну підтримку, на виплати комісійних брокерам.

Передусім пасивний підхід характеризує менталітет формування консервативного портфеля.

Активний підхід до управління портфелем базується на принципі "випередження ринку". Практична реалізація цього принципу означає, що реструктуризація портфеля цінних паперів повинна відбиватися на прогнозних розрахунках ринкової кон'юнктури, а не відображати поточну її динаміку. Для цього підходу характерна індивідуалізована оцінка майбутньої ринкової вартості цінних паперів з наступним включенням до складу реструктурованого портфеля недооцінених у поточному періоді цінних паперів. Активний підхід передбачає також глибоку індивідуалізацію методів прогнозування кон'юнктури ринку цінних паперів, що базується переважно на методах технічного аналізу.

Активне управління передбачає, що: фінансовий менеджер постійно здійснює детальний аналіз кон'юнктури ринку, виграш досягається внаслідок купівлі цінних паперів на нижніх точках поточних коливань курсової вартості і продажу їх на верхніх точках; інвестиції не є довгостроковими, вони носять короткостроковий характер; значні витрати на оновлення складу портфеля, пов'язані з інформаційною, аналітичною, експертною та торговельною активністю на ринку цінних паперів; активна гра на підвищення з недооціненими цінними паперами; активна гра на зниження з переоціненими цінними паперами; значні спекулятивні обороти за цінними паперами, що входять до складу портфеля, активна купівля-продаж; намагання "побити" ринок; портфель переважно диверсифікований, значна частка окремих багатообіцяючих цінних паперів, на яких сконцентрований портфельний ризик.

Дії фінансового менеджера під час активного управління: перекидання коштів; купівля цінних паперів в очікуванні гарних результатів і продаж незадовго до їхнього оголошення (ціни в момент оголошення дивідендів найчастіше падають); спекуляції новими випусками цінних паперів; постійний пошук акцій і секторів із заниженими цінами, а також компаній, що реорганізуються; відстеження настрою ринку.

Більшою мірою активний підхід до управління портфелем відбиває менталітет агресивного його формування.

Вибір принципового підходу до оперативної реструктуризації портфеля цінних паперів визначає систему методів її здійснення в банку.

4. Реструктуризація портфеля цінних паперів за основними складовими портфеля.

Така реструктуризація здійснюється двома методами залежно від обраного принципового підходу до оперативного управління портфелем. Основу цих методів складає визначення постійного або змінного співвідношення спекулятивної та консервативної частин портфеля цінних паперів.

При постійному співвідношенні спекулятивної та консервативної частин портфеля цінних паперів його реструктуризація завжди має бути спрямована на забезпечення початкових цільових параметрів його формування.

Залежно від типу сформованого портфеля інвестор визначає постійне співвідношення спекулятивної та консервативної частин, що характеризується певними видами цінних паперів. Ці значення можуть варіюватися лише у невеликому діапазоні в межах встановлених лімітів. Із досягненням цих лімітів здійснюються операції з реструктуризації портфеля. Так, якщо понад ліміти зросла вартість спекулятивних видів цінних паперів, частина з них реалізується з паралельним придбанням цінних паперів консервативних видів. Реструктуризація портфеля за методом постійного співвідношення відбиває ідеологію пасивного підходу до його управління.

У результаті змінного співвідношення спекулятивної та консервативної частин портфеля інвестор постійно варіює склад портфеля цінних паперів з урахуванням прогнозної динаміки їх ринкової вартості. Якщо результати прогнозу показують більш сприятливу динаміку ринкової вартості цінних паперів спекулятивної частини портфеля, їх частка зростає в разі відповідного зниження питомої ваги цінних паперів консервативної його частини. І, навпаки, з прогнозом несприятливої динаміки ринкової вартості цінних паперів спекулятивної частини портфеля їх частка відповідно знижується.

Підпорядкування реструктуризації портфеля прогнозній динаміці ринкової вартості спекулятивних цінних паперів відбиває ідеологію активного підходу до управління.

5. Реструктуризація портфеля за конкретними видами цінних паперів.

Методи такої реструктуризації портфеля визначаються принциповими підходами до її здійснення.

При пасивному підході до оперативного управління портфелем основну увагу в здійсненні цього етапу реструктуризації портфеля приділяють забезпеченню його диверсифікації в межах окремих видів цінних паперів.

При активному підході до оперативного управління портфелем основну увагу на цьому етапі реструктуризації портфеля приділяють пошуку та придбанню недооцінених цінних паперів (ринкова ціна яких нижча від їх реальної внутрішньої вартості, визначеної на основі оцінки вартості чистих активів компанії).

2.4 Управління банківськими ризиками

У найширшому розумінні ризик – це невизначеність щодо здійснення тієї чи іншої події в майбутньому. Ризик вимірюється ймовірністю того, що очікувана подія не відбудеться і не приведе до небажаних наслідків.

В банківській справі як і в інших видах бізнесу ризик пов’язується передусім з фінансовими втратами, що виникають у разі реалізації певних ризиків.

Ризик означає небезпеку (можливість) втрати банком своїх ресурсів, недоотримання доходів або понесення додаткових витрат у результаті здійснення певних фінансових операцій.

У цілому банківська сфера характеризується вищою ризиковістю порівняно з іншими видами діяльності. Ця особливість зумовлена специфікою тих функцій які виконує кожен комерційний банк. Банки мають багато партнерів, клієнтів, позичальників, фінансовий стан яких безпосередньо впливає на їхнє становище.

Діяльність банку дуже різноманітна і включає операції залучення коштів, випуск і купівлю цінних паперів, видачу кредитів, факторинг, лізинг, забезпечення клієнтів готівкою. Здійснення кожної банківської операції пов’язане з можливістю реалізації кількох ризиків. Через те, що банк одночасно здійснює активні і пасивні операції виникають такі ризики, як: кредитний ризик, валютний ризик, процентний ризик, ризик незбалансованої ліквідності, ризик розриву строку залучення і розміщення коштів, валютний ризик.

2.4.1 Кредитний ризик

Кредитні операції є складовою банківського бізнесу й визначають головні доходи банку. Але такі операції становлять так званий кредитний ризик.

Кредитний ризик є в усіх видах діяльності, де результат залежить від діяльності контрагента, емітента або позичальника. Він виникає кожного разу, коли банк надає кошти, бере зобов'язання про їх надання, інвестує кошти або іншим чином ризикує ними відповідно до умов реальних чи умовних угод незалежно від того, де відображується операція - на балансі чи поза балансом.

Кредитний ризик може виникати з різних причин, але в будь-якому випадку для банку він означає загрозу втрати чи часткової втрати коштів, наданих у користування. Досить важливо, щоб банк виявив, що саме спричинює таку загрозу, адже в майбутньому від цього залежатиме його прибутковість за операціями, пов'язаними з кредитуванням.

Фактори кредитного ризику можуть мати як зовнішній характер стосовно банку, так і внутрішній.

Фактори, що мають зовнішній характер, пов'язані з можливістю реалізації кредитного ризику, оскільки не залежать від діяльності персоналу кредитного підрозділу банку. Позичальник може не повернути кредит, незважаючи на сумлінні дії співробітників банку.

Навпаки, фактори, що мають внутрішній характер, пов'язані з помилками, яких припустився персонал в ході оформлення кредитної документації, помилками при оцінці кредитоспроможності позичальника, порушеннями посадових інструкцій і помилками, закладеними в самих правилах здійснення кредитування.

При оцінці кредитного ризику доцільно розрізняти індивідуальний та портфельний кредитні ризики.

Джерелом індивідуального кредитного ризику є окремий, конкретний контрагент банку - позичальник, боржник, емітент цінних паперів. Оцінка індивідуального кредитного ризику передбачає оцінку кредитоспроможності такого окремого контрагента, тобто його індивідуальну спроможність своєчасно та в повному обсязі розрахуватися за прийнятими зобов'язаннями.

Основні причини виникнення індивідуального кредитного ризику: нездатність позичальника до створення адекватного грошового потоку; ризик ліквідності застави; моральні та етичні характеристики позичальника.

Портфельний кредитний ризик проявляється у зменшенні вартості активів банку. Джерелом портфельного кредитного ризику є сукупна заборгованість банку за операціями, яким притаманний кредитний ризик - кредитний портфель, портфель цінних паперів, портфель дебіторської заборгованості тощо. Оцінка портфельного кредитного ризику передбачає оцінку концентрації та диверсифікації активів банку: концентрація – це зосередження кредитів в одному із секторів економіки; диверсифікація полягає у розподілі кредитного портфеля серед широкого кола позичальників, які відрізняються один від одного як за характерами (розмір капіталу, форма власності), так і за умовами діяльності (галузь економіки, географічний регіон).

Метод диверсифікації слід застосовувати зважено та обережно, спираючись на статистичний аналіз і прогнозування, враховуючи можливості самого банку і, насамперед, рівень підготовки кадрів. Диверсифікація потребує професійного управління та глибокого знання ринку. Саме тому надмірна диверсифікація призводить не до зменшення, а до зростання кредитного ризику. Але навіть великий банк не завжди має достатню кількість висококваліфікованих фахівців, котрі володіють глибокими знаннями в багатьох галузях економіки, знають специфіку різних географічних територій, мають практичний досвід роботи з різними категоріями позичальників.

Визначення оптимального співвідношення між рівнями диверсифікації та концентрації кредитного портфеля банку є завданням, яке має вирішувати менеджмент кожного банку залежно від обраної стратегії, можливостей та конкретної економічної ситуації.

Одним із методів управління ризиком кредитного портфеля банку є лімітування. Лімітування полягає у встановленні максимально допустимих розмірів надання позик. Завдяки встановлення лімітів кредитування банкам удається уникнути критичних втрат внаслідок необдуманої концентрації будь-якого виду ризику, а також диверсифікувати кредитний портфель та забезпечити стабільні прибутки. Ліміти можуть установлюватися за видами кредитів, категоріями позичальників або групами взаємопов`язаних позичальників за кредитами в окремі галузі, географічні території, за найбільш ризиковими напрямками кредитування, такими як надання довгострокових позик, кредитування в іноземній валюті. Лімітування використовується для визначення повноважень кредитних працівників різних рангів щодо розмірів наданих позик. Кредитний ризик банку обмежується встановленням ліміту загального розміру кредитного портфеля, обмеження величини кредитних ресурсів філій банку; т.ін. Лімітування як метод зниження кредитного ризику широко застосовується у практиці як на рівні окремого комерційного банку, так і на рівні банківської системи в цілому (норматив НБУ "Максимальний розмір ризику на одного позичальника" (Н7).

Одним із методів управління кредитним ризиком є формування резервів на відшкодування втрат за кредитними операціями.

Створення резервів для відшкодування втрат за кредитними операціями банків як метод управління ризиком полягає в акумуляції частини коштів на спеціальному рахунку, які надалі використовуються для компенсації неповернених банку кредитів. Мета створення резервів – це підвищення стабільності, надійності банківської системи, захист інтересів клієнтів.

Цей підхід базується на принципі обачності, за яким банківські портфелі кредитів оцінюються на звітну дату за чистою вартістю, тобто в залежності від класу позичальника і стану обслуговування заборгованості. Резерв формується відповідно до сум фактичної кредитної заборгованості за групами ризику та встановлених норм відрахувань, які відображають ступінь кредитного ризику за кожною групою кредитів. За групою стандартних кредитів формується загальний резерв за рахунок прибутків минулих років. За кредитами, що віднесені до інших груп, під контролем, субстандартними, сумнівними і безнадійними – створюється спеціальний резерв, відрахування до якого відносяться до витрат комерційного банку. Якщо ризик не виправдався і кредит було повернуто, то прибуток у майбутньому періоді збільшується на відповідну суму.

Якщо резерв в банку не сформований, то втрати мають відшкодовуватися за рахунок власного капіталу банку. Значні ризики можуть призвести до повної втрати капіталу банку та його банкрутства. Отже, створення резерву дає змогу уникнути негативного впливу ризиків на величину капіталу банку.

Сьогодні банки України створюють такі резерви, як: резерв для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків; резерви під дебіторську заборгованість; резервний фонд на покриття непередбачуваних збитків.

Порядок формування та використання зазначених резервів регулюється відповідними постановами НБУ.

Нарахування до резервів здійснюються за встановленими нормами відрахувань, визначеними у процентному відношенні до суми ймовірних втрат. Критерії оцінки якості активів, розміри відрахувань визначаються центральним банком залежно від економічних умов та ситуації в країні і можуть переглядатися з часом. Порядок використання резервів також регламентується централізовано. Перевагою резервування для банку є можливість швидкого відшкодування понесених банком фінансових втрат, а недоліками - відволікання значної частини фінансових ресурсів на формування резерву та, відповідно, зниження ефективності використання капіталу банку.

Найпоширенішими зовнішніми способами зниження кредитного ризику комерційного банку є застава, гарантія (порука) та страхування.

Страхування являє собою передачу за визначену плату цілком або частково власного ризику на спеціалізовану організацію. Економічна сутність страхування полягає в створенні резервного (страхового) фонду, розмір відрахувань в який для окремого суб`єкта, що бажає мінімізувати негативні прояви ризику, менший від розміру очікуваного збитку і, як наслідок, страхового відшкодування. Значна частина ризику або весь ризик передається від страхувальника до страховика.

Основними об`єктами страхування в кредитній діяльності банку є: об`єкт застави; ризики, пов`язані з банківськими кредитами, виданими (прийнятими) гарантіями.

Страхування кредитів використовується банками у двох формах:

1) заставного або кауційного страхування. У цьому випадку страхувальником є позичальник, об`єктом страхування його майнова відповідальність перед банком, що надав кредит, за своєчасну і повну виплату боргу і процентів за ним;

2) делькредерного страхування. У цьому випадку страхувальник - банк, а об'єкт страхування - відповідальність усіх чи окремих позичальників перед банком за своєчасне і повне погашення кредиту і процентів за ним, тобто фінансовий ризик банку отримати збитки внаслідок невиконання або неналежного виконання його позичальниками умов кредитних угод. У цьому випадку сума страхових внесків, які сплачує банк, може враховуватися при встановленні процентної ставки за кредит.

Перевагою страхування ризику кредитного портфеля над резервуванням є те, що обсяг відшкодування негативних наслідків не обмежується сформованим за рахунок відрахувань страховим фондом, а визначається вартістю об'єкта страхування, розміром страхового внеску та, відповідно, страховою сумою.

Під забезпеченням слід розуміти види та форми гарантованих зобов`язань позичальника перед кредитором щодо повернення кредиту у випадку можливого його неповернення позичальником. До забезпечення належать:

1. Застава матеріальних цінностей та майнових прав. Предметом застави може бути: майно, яке згідно з законодавством України може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення: товарно-матеріальні цінності, цінні папери, депозити, нерухоме майно; майнові права, тобто права користування майном, у тому числі і об`єктами права інтелектуальної власності.

Застава означає, що банк має право в разі невиконання позичальником зобов`язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Таким чином, застава як спосіб зниження кредитного ризику – це, по-перше, конкретизація та посилення права кредиторської вимоги, а по-друге – право переваги.

2. Гарантія, за якою банк, інша фінансова установа, страхова організація, яка носить загальну назву "гарант", гарантує перед кредитором виконання боржником свого обов`язку за договором. Гарантія розглядається як самостійне зобов`язання гаранта перед банком, яке в правовому полі не залежить від інших договірних зобов`язань. Претензії банку, який отримав гарантію, можуть бути реалізовані у разі, якщо настане гарантійний випадок.

3. Порука - договір з односторонніми зобов`язаннями, на основі якого поручитель бере зобов`язання перед банком-кредитором сплатити у разі необхідності заборгованість позичальника. Забезпечувальна функція поруки виявляється в тому, що кредитор у разі невиконання зобов`язань боржником має право висунути свою вимогу як до боржника, так і до поручителя. У разі невиконання зобов`язань боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо інше не встановлено договором поруки.

2.4.2 Управління валютним ризиком банку

У світовій та вітчизняній практиці банки є одними з головних учасників валютного ринку, де їх діяльність складається з управління активами та пасивами в іноземній валюті, а отже, пов'язана з валютним ризиком (елементом ринкового ризику), що виникає у зв'язку з використанням різних валют під час здійснення банківських операцій.

Під валютним ризиком розуміють імовірність для банку грошових збитків або зменшення вартості капіталу внаслідок несприятливих змін валютних курсів у період від придбання до продажу позицій у валюті.

Існування широкого спектру валютних ризиків обумовлене також переліком різноманітних факторів, що спричиняють появу ризику. Розрізняють довгострокові та короткострокові фактори коливання обмінних курсів.

Довгострокові фактори виникнення валютного ризику містять у собі: загальну економічну ситуацію в країні, політичну ситуацію, рівень процентних ставок, рівень інфляції, стан платіжного балансу, систему валютного регулювання тощо. Короткострокові - незбалансованість окремих ринків та стан ринкового і конкурентного середовища.

Дані фактори є зовнішніми стосовно банку. Банк може мати дуже незначний вплив на формування цих факторів, тому зусилля банку мають бути спрямовані на управління валютним ризиком усередині самого банку.

Елемент валютного ризику для банку сконцентровано у співвідношенні активів і пасивів, позабалансових вимог та зобов'язань в іноземній валюті. Тобто фахівці банківського бізнесу здійснюють управління валютними ризиками через управління валютною позицією.

Отже, результат (збитки або прибутки) залежить не лише від зміни валютного курсу, а й від зайнятої валютної позиції.

Валютна позиція визначається співвідношенням між сумою активів і позабалансових вимог у певній іноземній валюті (Ав) та сумою балансових і позабалансових зобов'язань у тій самій валюті (Пв) й розраховується окремо за кожною іноземною валютою, що входить до мультивалютного портфеля банку.

За фактором впливу на баланс банку розрізняють балансову, позабалансову та загальну валютні позиції.

Балансова валютна позиція - це співвідношення (різниця) між сумами балансових активів і зобов'язань банку в одній валюті. Вона виникає в результаті проведення операцій, що безпосередньо впливають на баланс банку. Особливістю такої позиції є те, що її переоцінка внаслідок зміни валютного спот-курсу повинна відноситися безпосередньо на фінансовий результат банку як курсова різниця.

Позабалансова валютна позиція - це співвідношення (різниця) між сумами позабалансових вимог і позабалансових зобов'язань банку в одній валюті. Вона виникає внаслідок проведення операцій, що безпосередньо не впливають на баланс банку. Особливістю такої позиції є те, що її переоцінка внаслідок зміни валютного спот-курсу не визнається фінансовим результатом до моменту реального перенесення позиції на баланс, а переоцінка, пов'язана зі зміною форвард-курсу, фінансовим результатом визнається.

Загальна валютна позиція - це сума балансової і позабалансової валютної позицій. Саме така позиція розраховується з метою оцінки й аналізу загального обсягу валютних операцій банку.

За фактором схильності до валютного ризику виділяють закриту й відкриту валютні позиції. Остання, у свою чергу, поділяється на коротку та довгу валютні позиції.

Закрита загальна валютна позиція виникає в разі, коли сума активів і позабалансових вимог у певній іноземній валюті дорівнює сумі балансових та позабалансових зобов'язані у тій самій валюті. З погляду валютного ризику така позиція не становить загрози для банку, оскільки внаслідок зміни валютного курсу і активи, і зобов'язання зміняться на однакову величину при постійному розмірі капіталу банку.

Відкрита валютна позиція виникає, коли сума активів і позабалансових вимог у визначеній іноземній валюті не збігається з сумою балансових та позабалансових зобов'язань у тій самій валюті. З погляду ризику така позиція становить загрозу для банку, оскільки зі зміною валютного курсу активи і зобов'язання зміняться не на однакову величину, що призведе до зміни розміру капіталу банку.

Довга відкрита валютна позиція - це ситуація, коли сума активів у певній іноземній валюті перевищує суму зобов'язань у тій самій валюті. Банк за такої позиції може понести збитки внаслідок падіння курсу іноземної валюти щодо національної й отримує дохід у вигляді позитивної курсової різниці у випадку падіння курсу національної валюти щодо іноземної.

Коротка відкрита валютна позиція - це ситуація, коли сума зобов'язань у певній іноземній валюті перевищує суму активів у тій самій валюті. Банк за такої позиції може понести збитки внаслідок падіння курсу національної валюти щодо іноземної валюти й отримає дохід у вигляді позитивної курсової різниці у випадку знецінення іноземної валюти щодо національної.

За тривалістю така позиція поділяється на: денну відкриту валютну позицію (змінюється протягом дня); балансову відкриту валютну позицію, що переходить наступного дня і відображається на відповідних рахунках реструктурованого балансу.

За призначенням виділяють спекулятивну валютну позицію та валютну позицію для хеджування. Крім того, розрізняють ще й структурну валютну позицію, до якої банк вдається, аби захиститися від несприятливого впливу можливих змін валютних курсів на співвідношення його капіталу й активів (ризик недостатності капіталу).

Слід зазначити, що зміни у валютних позиціях банку виникають постійно як результат операцій в іноземній валюті, що здійснюються ним. Банківська установа потребує постійного обліку відкритих позицій банку. Причому за умов ефективного управління відкритою валютною позицією банку кожну довгу позицію з іноземних валют завжди має врівноважувати коротка позиція в іншій валюті. Валютна позиція уповноваженого банку визначається щоденно, окремо щодо кожної іноземної валюти.

Визначимо перелік операцій банку, що впливають на розмір відкритої валютної позиції, а, отже, і на активи та пасиви банку в іноземній валюті: купівля (продаж) готівкової та безготівкової іноземної валюти, поточні й строкові операції (на умовах своп, форвард, опціон тощо), за якими виникають вимоги та зобов'язання в іноземних валютах, незалежно від способів та форм розрахунків за ними; отримання (сплата) іноземної валюти у вигляді доходів або витрат та нарахування доходів і витрат, які враховуються на відповідних рахунках; купівля (продаж) основних засобів і товарно-матеріальних цінностей за іноземну валюту; надходження коштів в іноземній валюті до статутного фонду; погашення банком безнадійної заборгованості в іноземній валюті (списання якої здійснюється з відповідного рахунка витрат); інші обмінні операції з іноземною валютою (виникнення вимог в одній валюті при розрахунках за ними в іншій валюті, у тому числі національній, що призводить до зміни структури активів при незмінності пасивів і навпаки).

Валютні активи - це ресурси в іноземній валюті, які контролюються банком як результат минулих подій, використання яких ймовірно, сприятиме в майбутньому зростанню економічної вигоди. Відповідно в балансовому звіті банку валютні активи представлені як: готівкова іноземна валюта; банківські метали; кошти в іноземній валюті на кореспондентських рахунках ностро в НБУ та інших банках; депозити і кредити, надані іншим банкам; цінні папери в іноземній валюті; валютні кредити, надані клієнтам; інвестиції в іноземній валюті в асоційовані й дочірні компанії.

Валютні активи банку формуються внаслідок проведення ним активних валютних операцій, до яких належать операції з розміщення іноземної валюти та банківських металів з метою отримання доходів.

Склад і структура валютних активів значною мірою залежать від пасивних валютних операцій, тобто операцій, за допомогою яких банк формує валютні ресурси для проведення активних операцій.

До джерел залучення валютних коштів (до валютних пасивів) належать: іноземна валюта на кореспондентських рахунках лоро; валютні депозити й кредити, отримані від інших банків; кошти в іноземній валюті на поточних і депозитних рахунках клієнтів; кредити, отримані від міжнародних фінансових організацій; інші зобов'язання в іноземній валюті та банківських металах.

З метою зменшення валютного ризику в діяльності банків НБУ установлює норматив ризику загальної відкритої (довгої/короткої) валютної позиції банку.

Отже, валютна позиція банку є традиційним індикатором валютного ризику - невід'ємної складової сучасного банківського бізнесу. Тому методи страхування валютних ризиків, методи управління активами і пасивами в іноземній валюті, напрацьовані учасниками міжнародного валютного ринку за період його функціонування, і, насамперед, банками, мають об'єктом свого впливу саме валютну позицію.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10